Вчення про сукупністьзагальних місць, що виявляють 1 страница

аспекти розробки будь-якої теми.

В риториці за тривалий період її існування було накопичено чимало топосів. На сьогоднішній день топоси можна охарактери­зувати як загальновідомі рамки, в які вписуються оригіт мки. Справа в тому, що для успішного сприйняття аугпп промови в ній повинна бути певна пропорційність між ог ним/банальним. Якщо повідомлення є цілком оригінальні" < і трукцієго, то слухачі навряд чи зможуть зрозуміти його. я сучас­ній науці в даному випадку використовуються поняття інваріанту та поняття варіанту. Поняття інваріанту відповідає топосу, а по- т.т-г™ "'фіанху— конкретній промові. Особливість інваріант у $ тому, що це певна абстракція по відношенню до реали їфікацій. Тобто ТОПОСИ'--- це не промови і ними не мож гуватись замість промови. І (с певні орієнтири.

Користуватися ТОПІКОЮ потрібно ЯК технікою, суп, якої' ПОТІ!:к у вмінні ставити запитання. Тоді процес розроОмі і<ми гіаіг»,,п!. собою рух від найбільш загальних запитань до білі.ні м>пкр<:тшг\, пуз ут'очпюють відповідні аспекти предмета промо сне запи­

тання відкриває царину подальших змістовних уто

До наших часів дійшло декілька класичних тогп. * ритор/ікн. Одним з них є «схема опису події». При використанні цього топо- су оратору потрібно було знайти відповіді на такі п’ять запитань: що це за подія, де відбулася подія, коли відбулася подія, як відбу­лася подія, чому відбулася подія. В такий спосіб оратор нічого ис пропускав із суттєвих моментів.

Ще один приклад тоносу можна знайти у Квінті ліана: Хто⁷ Що? Де? Коли? Чому? Для чого?.Як? На сьогоднішній день та-

і-'очат /

кий понятійний перелік є основою позиціонування (створення й підтримання зрозумілого для клієнта образу, іміджу).

Якщо взяти за основу ці загальні запитання, го можна сфор- мулюв^г™' ”-^іттіу класифікацію топосів.

та група {хто? що ?)— це топоси, пов’язані з сут­тю предмета промови.

До них належать: ім’я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне тощо.

Основні результати мислеіших операцій, пов’язаних з викори­станням першої трупи топосів, докладно описані в такому розділі логіки, як «Поняття». Для оратора важливо знати й пам’ятати, принаймні, логічну структуру поняття, правила операцій поділу та визначення понять¹.

Досить ефективними тоносами з цієї група є такі:

® «Це, а не те». Наприклад:

«Університет — це спілка вчених.

Цс не дитячий садок, не клуб, не реформаторій; це не політична партія і пе агентство з пропаганди,

Університет — спілка вчених»

(з промови Р. М. Хетчіпса «Що такс університет?»).

о Розгляд різних тлумачень певного поняття. Наприклад:

«Що таке утопія? В науковому значенні це.... якась така тео­рія впорядкування громадського життя, що не має ніяких ша ­нсів на здійснення і через те їй «неме " ^:.............................

ті. В літературному значенні це — об

людського громадянства, змальований і > > і

Біюго, а часом і негативного ідеалу.,

сить бути «утопічним» в науковому значенні, навпаки, коли тика літературна утопія талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до жття, чо­гось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок. Белетристична утопія єсть або при­наймні повинна бутті тим «барвистим деревом життя», що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх» (Л. Українка. «Утопія в белетристиці»).

: Друза група {де? поли? як?)-- це ннннхл’, кміза-й з

і-; обставинами вимихншня, розвитку жі Унуєаямй б предмета.

Дііі-;. Конвсрський А. Є. Логіки, (фадицпіна та сучасна). - К.,./,004. -.................... С. і ЗО— 1 75;

ч и'ііио /. В.!іопк;л. -• К.. 2004. - - С. 39 Ю.

До них належать: час, місце, засоби, походження, спосіб дії тощо.

Досить ефективним ТОЇІОСОМ з цієї групи є топос «від цього до того». Наприклад:

«Я з полегшенням перейшов з нестійкого океану Передба­чення і Теорії на міцну землю Результата і Факта» (У. Чер-

чилль).

Третя групл (чому? для чого?) - с.:-9 топоси, пов’язані з '' причинами та наслідками Існування предмета.

До них належать: цілі, наміри, причини, наслідки тощо.

Досить ефективними в ораторських промовах є такі топоси з цієї групи:

о «Якщо це.то...». Наприклад:

«Ніцшс попереджав Європу: якщо ви добрі тому, що можете силою суспільних норм і культури бути добрими, то це дуже хитке підгрунтя — під цим підґрунтям виють фурії» (М. Мамардашвілі. «Відень на світанку.XX століття»),

з «Це не тому, що..., а тому...». Наприклад):

«Я вірю, що людина не тільки все подолає. Вона переможе. Вона безсмертна не тому, що серед живих істот тільки. їй дане невичерпне слово, а тому, що їй дарована душа, здатна жертвувати, співчувати і терпіти» (У. Фолкпер).

® Розгляд альтернатив. При цьому останньою називають ту, яка викладається у промові. Наприклад:

«У нас є кілька альтернатив: а) продовжити теперішній курс приватної економіки з випадковими обмеженнями; б) звер­нутися до нічим не обмеженої економіки за мрміцткчч Іаіззег Таіге; в) перейти до повното державного регулювання

або г) встановити систематичне урядове регулюгаїт при­ватної економіки».

В класичній риториці топіка виступала джерелом ноптуту до­ведень, аргументів. На сьогоднішній день теорія аргументації ви­ступає вже окремим напрямом наукових досліджень, що поєднує в собі здобутки логіки, риторики, еристики та інших дисциплін. Проте слід підкреслити взаємозв’язок топіки й аргументації- Тра­диційно топіка розглядалась як засіб, а аргументація— як ре­зультат використання цього засобу при розробці певної теми. З іншого боку, топіка застосовувалася не тільки для підготовки промов, загальною метою яких є переконання. Ті запитання, по- відповіді на які призводить до винаходу матеріалу, можуть ’ііі у пригоді й при створенні текстів, які більше спрямовані на змувашш, а не на переконання. Для оратора ж пошук аргу- ів на підтримку своїх теч завжди складав невід’ємну частину підготовки до промови.

і 2.5 Аргументація й критика

і: Аргументація ( від лат. «агдитепіит» — «основа »)— це

■ обґрунтування прийнятності, слушності певних теє-:рджеиь або намірів дії.

Найбільш розробленою проблематика аргументації по­стає в логіці. Звичайно, оратор повинен враховувати здобутки ці­єї дисципліни. З іншого боку, поняття логічної та риторичної ар­гументації відрізняються між собою. Логічна аргументація — це лише окремий випадок риторичної аргументації. Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модусів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до царини логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зо­середжується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє се­бе можливості використання інших способів вшщву (в деяких випадках більш ефективних).

Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру об­грунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на під­тримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другом) розділу риторики «Диспозиція». У ньому аргументація виступає в пегна частина ораторської промови.

і У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

Теза (від давньогрец. «іііезіз» — «положення») — це твєр-: дження, в якому оратор намагається переконати зу- < диторію.

:і Аргументи — це твердження, за допомогою яких ора­тор обґрунтовує тезу.

; Форма {схема} — це спосіб зв'язку аргументів і тези.

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на гпх. що є важливими для ораторської діяльності.

І;:кені>ія 38

І

1) Залежно від способу обгрунтування розрізняють:

® емпіричну аргументацію;

• теоретичну аргументацію.

2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

® симптоматичну аргументацію;

» причинну аргументацію;

-з аналогійну аргументацію.

3) Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:

• пряму аргументацію;

в непряму аргументацію.

Стосовно першої класифікації слід підкреслити, що вже Аріс­тотель поділив способи переконання на нетехнічні та технічні:

«Нстехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше [без пас]; сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічни­ми ж [я називаю] ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно [попередньо] знайти»'.

На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:

Емпірична аргументація — це обґрунтування тези шля­хом безпосереднього звертання до дійсності.

Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, ДОСЛІДИ тощо.

¹ Теоретична аргументація — це обґрунтування тези, е основу яково покладені міркування.

Аргн ментами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.

Насправді в ораторській практиці часто зустрічаються такі ви­падки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досві­ду, і теоретичні міркування.

Розглянемо приклад аргументації, який має досить давню іс­торію:

«Усі люди с смертними.

Сократ — людина.

Отже, Сократ с смертним».

Перші два твердження в цьому прикладі є аргументами, а останнє — тезою. Звичайно, в ораторських промовах навряд чи

^! Аристотель. Риторика // А.ркстотели. Зтика, Политика. Риторика. Но-уткл Кігге- горіш. — Мішок, 1998. — €. 752.

'■лл?а знайти аргументацію само в г-ясій формі. Каніть цей нон ■ ■В'.Д МИВ би СКОрі?НО ВИГЛЯД'

«Сикра:!! є смі:і>;птш, оскільки пін..... .. іюОїшц».

Аоістотелв називав подібш мірхувавлоі ентимс

Для розуміння особливостей арлугнентацн в рі 'ДГ:ІП приклади НОВаЗОВ» В ТОМУ НІ ЛВОШЄЇВН. що ■їх лломолах дуже часто йдуть попецвду арвумептів. Тобто ора~ ■'.■а: спочатку формулює '.газу, лісу ііому ЛОТрібн.за цього він виявляє аргументи, які б д.ономої уциторно. У ломш ж все відбувається навпаки. і л(.іді-піа здобуває із наявного звлінля (засновків, аргументів) нове лтілія (висновки., тази).

Емпіричну аргументацію. ^як: ’ґо може здалися І ан.в пов'язувати вннллпшо а нриролнчвемв науками.,в оратор' злій практиці такою аргументацією виступає викорлетавоя алло- ■■■•: як: прикладів. Арістотсвн, писав про те, то приклади й сн^гпв ввів є загальними засобами псреїлвтаїнтл'

лГриінладамн потрібно.ворвсауватчол в тн -.■акт витимем дли доведення, оскільки для то їотрібне [якеліебудв] доведення; коли ж [є.і -ладами слід користуватися як слидлеиняміи. в>.

Сливе в ньому значенні 'Ллстосувапгл лр вклад ги розв.ля.л.акл ^ як влнірллну аргументацію.

: Приклади - - Ції еиаттншал^я лр о одиничні фанти (зід ' лат, дроблень, здійснене), іцо лнлпулаїзть як аргументи \ Ряя л/йллв::ргіоввлля вїозн влвл.ллллво характеру.

Найчастішо '.галі аргументи використовуються при обґрунту­вали оратором тих намірів лії, ваі вві вій чекає від аудиторії, коли віаодятв, певні ентуацн з лнлвп,, відомих людей та ін. Тоді в звон- в' поноаадів малцил еюлузілітлт притчі, байки, тобто нкнад/лл до влх ми не можемо апелювати як до вновлережувапвл. фактів-, патлів подібні арвумон'вн теж покликати відтверднги тези завалв- ав/о характеру. мол облзунлувнпні. зонних дій вовк досить ефовл лввв) внлкваютв на евузв'їів

лііі'' <.;■ 1 Ті «V^[6]. а О Е Р‘ч-'Г* < і -аі ].» ї.Г ■ < т.- Г '^{г 1} І' Г^Т'П⁷'^’'^Г' ^ГТ'Л IV' Т.Т /•?/і її р - / >ї ¹⁷ /;'Рі! ‘

ли. Другі ж упали на грунт кам’янистий, де не мали багато землі, — і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, — то зів’яли, і коріння не мавши, -- посохли. А інші попадали в терен, — і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю — зродили; одне в сто раз, друге — в шістдесят, а те втрндцятеро. Хто мас вуха, щоб слухати, нехай слухає!»...

«Послухайте ж притчу про сіяча. До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розумА, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; цс те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому ґрунті, — цс той, хто слухає сло­во, і з радістю зараз приймає його; але коріння в ньому нема, тому він непостійний; коли ж утиск або переслідування на­стають за слово, то він зараз спокутується. А між терен по­сіяне, — це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, — і воно зостається без плоду. А посіяне в добрій землі, — це той, хто слухає слово й його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той утридцятеро» (Матв., 13. З—9; 18—23).

Друга класифікація дає можливість оратору, з одного боку, грамотно аналізувати аргументації інших людей, а з іншого — самому правильно використовувати аргументатнвні схеми при побудові промови.

Виділення різних типів аргументації в цій класифікації грун­тується на тому, яке відношення покладене в основу зв’язку ар­гументів і тези. У літературі з логіки щодо форми аргументації розрізняють дедуктивну та иедедуктнвну залежно від типу мір­кування, за яким розгортається аргументація. Скоріше за все, симптоматична аргументація може бути зіставлена з дедуктив­ною, причинна—з недедуктивішю, що Грунтується на іпдуктіт- яих міркуваннях, аналогійна — з недедукпштио, то іруїпуєк.ся на міркуваннях за аналогією.

У риториці доречним є використання термінів симптоматична, причинна та аналогійна види аргументації^[7].

.імптомаїтшчна аргументація — це обґрунтування >оязи шляхом наведення в аргументах певних ознак мого, що постулюють у тезі.

Загальна схема симптоматичної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1) С прийнятне для В і

2) С характерне для А.

Вищенаведений приклад «Сократ є смертним, оскільки він — людина» є прикладом симптоматичної аргументації:

Смертність (А) характерна для Сократа (В), тому що:

1) Сократ (В) є людиною (С) і

2) Для всіх людей (С) характерна смертність (А).

Симптоматичну аргументацію можна вважати подальшою роз­робкою топосів першої групи, які пов’язані з сутністю предмета промови. У такий спосіб оратор із положень загального характе­ру на підставі наявності певних ознак у предмета виводить тезу окремого характеру.

Причинна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.

Загальна схема причинної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1) А прийнятне для С і

2) С веде до В.

Саме за такою схемою розгортається аргументація Щ.-Л, Мон- теск’є:

«У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні в своїй поведінці й навіть у своїх пороках і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості цього клімату не в змозі дати їм стійкість».

У країнах помірного клімату (А) живуть непостійні в своїй поведінці народи (В), тому що:

1) Помірний клімат (А) має недостатньо визначені властивості

(С) і

2) Недостатньо визначені властивості клімату (С) ведуть до нестійкості в поведінці народу (В).

Причинну аргументацію можна вважати подальшою розроб­кою топосів третьої групи, що пов’язаїн з причинами та наслід­ками існування предмета.

Аналогійна аргументація — це обґрунтування тези і_;: шляхом наведення схожості того, що говорять в ар- гументах, з тим, що говорять у тезі.

ьЛШЄНЦІЯ

'Апділппа сл.сма анадоедшоз щ>\ уаа:пеанч має такни вигляд:

А. чладйгг'тє д.іш В, тому пуп } А нрншштке дай А: і 2} Сї яйрівеггке а В..

Саме за такою схемою розаорталпдм аргументація в одіай а маслам Ж., де Лабрюйора:

<<ТАа вчену жінку маї дивимось як на когдтавиу шнагу: вона ре- '^гсллна оздоблена,.л.нсукано юднолірована, вкрита топким грань ззаанназїк Цю наді ікну прикрасу нокдауном знавцям, але її не бе~ пузг з собою ні на війну, пі па полювання., адже вона так само непридатна до сарани., як манежний кніь, навіть відчіпно виз-

ЇДДіЖЄННЙ».

У цьому прикладі шшїніі дві анадоіайпі аргументації:

І..Ні на ваша ні на полюванні не потрібна (А) вчена жінка (В), тому що:

1) IIі на війні, пі на полюванні. не потрібна (А) коштовна шпа­га (С) /

2) Контказпа гппага (О подібна до вченої жінки (В),

її. еДдшінд'ша до енпанк (А) вчена жінка (В), тому що:

1) Непридатний до спраги (А) манежний кіш, (Сі) і

2) Манежний кінь (Сі).подібний до вченої жінки (В). Аозллянемо тс один приклад - - уривок з трактату К, С. Льюі-

еа «Страадіання»:

«Християнське вчення про стражденна пояснює, па мою дум­ку, дннокчжпу особлнаіепь нанюно світу. Бог не дає нам спокою і щастя, до лкнх ми так прагнемо, але Він дуже: щедрий на радість, сміх і тдпочннок, Ми не значмо спокою, але знаємо і веселощі, й налізі. аахонлеаадї. І зпозуміло тому, Ідноідюнісаь благополуччю ззе-зне серце до тимчасового, вдатаганосп іАма) під; дюн. Рідкісні радою' поданая, прекрасная нейлме, ічузпса, беїада, гуманна ао г/ад’ч такого ефекту не, магнат... Саепд нпрдапчак нас на напечу, однак еуноро слідкує за тим, щоб:нп не иршічалп за нлаепу длюн акр узбічну і'йнеуінуач

'У даному фрагменті злзою а складне ннедоплюБанн.яс «Бог:о: диі. оа',, і уіі.уауіу- >’ а зозла,._:А; ла аз: ю/ лп?л лноеапзна але /А// А ■■■.не-’ 'Цсдргп; ас /а/А/сн-іЗ, плА л;Длое?клчел Кхлкпе просте теєн- озелмню паї пЛ':\аз\Ті- /а асач. лбграитоауегьея окремо. Ирд даому ■' ^г'.інпоїе дезю аргументи не пзседн'м, однак їх можна бідно-

З КОДТЄКДДО

Льіичг К. Любові.».Аґ]);;диспс. Надсада: Пріпчп: 1.ракт;пьб -- М., <9у2.- •-

Спробуємо виявити аргументи, якими обгрунтовується висло­влювання «Бог не дає нам спокою і щастя»:

1- й аргумент: Спокій і щастя, як впевненість благополуччя, звертають серце людини до тимчасового, відривають його від Бога.

2- й аргумент: Те, що відвертає людину від Бога, звертає її до тимчасового, Він не дас людині. Цей аргумент відсутній у тексті, однак мається на увазі.

В основу даного обґрунтування покладена симптоматична ар- гументативна схема:

Бог не дає людині (В) спокою і щастя (А), тому що:

1) Спокій і щастя (А) відривають серце людини від Бога (С) і

2) Бог не дає людині (В) того, що відвертає її серце від нього (С).

В основу обґрунтування другого висловлювання з тези «Бог ду­же щедрий на радість, сміх і відпочинок» теж покладена симптома­тична аргументативна схема. Спробуйте самостійно відновити її.

Стосовно третьої класифікації слід підкреслити, що такі види аргументації досить широко застосовуються в різних сферах життєдіяльності людей. Тому вміння їх побудови буде корисним для оратора.

Пряма аргументація ■— це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтову­ють тезу.

Розглянуті вище приклади Ш.-Л. Монтеск’є, Ж. де Лабрюйе- ра, К. С. Льюїса є прикладами прямої аргументації.

і Непряма аргументація — це вид аргументації, в ході р; якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом ( встановлення неприйнятності антитези (тверджен- і' ня, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

Непряма аргументація буває двох видів:

е опагогічна;

о розділова.

В основу апагогічної аргументації покладене міркування за схемою «доведення від протилежного» (згадайте деякі доведення теорем із курсу «Геометрія»), Думка в таких міркуваннях руха­ється від формулювання антитези через виведення з неї та аргу­ментів протиріччя (двох тверджень, одне з яких заперечує інше) /до неприйнятності антитези й слушності самої тези.

В основу розділової аргументації покладене міркування за такою схемою. Спочатку формулюють положення, які конкуру­ють із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність конку­руючих із тезою положень. Тим самим опосередковано ствер­джують прийнятність самої тези. Для того, аби теза в такій аргументації мала достовірний характер, необхідно на першому етапі врахувати всі можливості. Розділова аргументація є пода­льшою розробкою тогіосу «розгляд альтернатив». У такому випа­дку оратор, як зазначалось вище, формулю ■; перед аудиторією рі­зні точки зору на предмет промови, потім показує їх неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора. Досить ефективним є за­стосування розділової аргументації в підготовленій аудиторії.

Розглянемо приклад:

«Використовувати чи не використовувати в тесті відкри­ті запитання (запитання з розгорнутою відповіддю)? Протя­гом трьох років в Україні розроблялася модель, яка перед­бачала їх використання. Ситуація з відкритими запитаннями нагадує випадок «чемодану без ручки» — і нести важко, і викинути шкода. Три роки тривали експерименти з відкри­тими запитаннями. Кінця справи не видно: дуже б хотілося залишити творчі завдання в тестах, але як їх перевіряти, як оцінювати, як забезпечити єдність при оцінюванні? У Поль­щі з цими проблемами намагаються впоратися вже понад десять років, інші країни з самого початку відмовилися від відкритих запитань (розуміючи під тестовими завданнями тільки такі, правильність відповідей па які може перевірити комп’ютер) і зосередилися на вдосконаленні форматів та змісту тестових завдань.

У 2006 році в українській моделі ЗТ (зовнішнього тестування— Лет.) пропонується використовувати тіль­ки закриті запитання, передбачається тільки комп’ютерна обробка результатів тестування (сканування з подаль­шим оцінюванням)» (С. Раков. «Тестування випускників 2006 року»'.

У цьому фрагменті застосовано непряму апагогічну аргумен­тацію. Використання тільки закритих запитань в тестах (теза) об­ґрунтовано через наведення аргументів, які показують неприйня­тність відкритих запитань. У даному випадку положення про використання в тестах відкритих запитань є антитезою для поло­ження про використання в тестах тільки закритих запитань.

Дзеркало тижня. — 2005. — ІЗ серпня. ■—-М 3 ] є^г5⁰\ — С. 14.

Розділ 2

^Пі,.V» ' ч.,П (о іід ⁷І ІІ1І >> С Гр М\ [,,1 Ь!,Ь

аргументації дас можливість оратору побачити «слабкі місця» і грамотію розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ора­торська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен перекопати ау- титооно у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свого

і й показати їх неспроможність.

ьогодцішиій день термін «критика» (від грец. кртю) — мистецтво розрізняти) має декілька значень. Наприклад, цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в ду­мках чи вчинках інших людей.

У межах тієї концепції риторики, яка викладається у даному посібнику, поняття «критика» можна визначити таким чином:

М Критика — це обґрунтування неприйнятності певної |і аргументації.

У літературі з логіки більш уживаним щодо подібних процесів є термін «спростування». Однак в ораторській діяльності така процедура майже не зустрічається. Справа в тому, що спросту­вання — це обґрунтування логічними засобами (переважно у фо- омі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істин­них аргументів.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямо­вана критика, розрізняють такі її види: з критика тези; о критика аргументів;

о критика форми.

Критика тези — це вид критики, який: спрямований на

■ обґрунтування оратором неприйнятності того твер­дження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають: є- шлях «зведення до абсурду» або р шлях обґрунтування антитези.

інвенція

Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, як; суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргуме­нтації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запро­понованого іншою людиною положення.

Критика аргументів — це вид критики, який слрямова-? ний на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на під- тримку своєї пези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є нас­лідки з наведених аргументів або продемонструвати обґрунтова­не заперечення вихідних положень іншої людини.

Часто вважають, ідо критики аргументів достатньо для ви­знання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допо­могою такої процедури теза визнається лише необгрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь.

Критика форми — це вад критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв’язку між аргументами та тезою іншої людини.

Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, що встановлені логікою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргу­менти не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргумен­тації.

Розглянемо приклад:

«Чи варто обирати нових, невідомих політиків у парламент? Уредотавники цього блоку вважають, що в цьому їх перевага. Але- якщо так міркувати, то нам доведеться наступного року пе­реобрати з цих: адже вони вже не 5уду^гь новими політиками. Ні­де в світі не міняють парламентарів як рукавпнки: Обирайте тих, кого знасте! Борітеся з дилетантизмом У‘.

У дій рекламній листівці гвявно онроба квитихи тези («У пар­ламент варто обплети нових, невідомих ноУтиків»; нитяхом

Д-’іу; а. ■ ■■«■ В., 1 иліпслі-сої; дм У" Сіу;П£йіЄкн:іл ділова,; оі ''оркка. -• іуі... В о-- т-ведентя до абсурду». З неї виведено наслідок («Наступного ро­ку доведеться переобрати І ЦИХ політиків»), який не узгоджується З «загальноприйнятим» досвідом політичної діяльності («Ніде Е «отіті по міняють парламентарів як рукавички!»).

Спробуйте самостійно оцінити рівень переконливості такої ■фа'їТІКО.

іб&З ^: Види аргументів

Залежно від модусів публічно.,--, _:і „_ч ^„^„.лшють вовн аргументів в ораторській промові:

о оосумонтн до логосу;

® аргументі! до етосу; ^с аргументи до пафосу.

⁰ Аргументи до логосу — це твердження, які сооосу-; шяїься предмета промови, тези, яка захищається

і оратором.

Вони отримали г'"""-' ■—унтспі'шп аи' гет {«до суті справи»),

V логічній аргуд * і саме такі аргументи вважаються коре­ктними, а всі інші р іються або як певні хитрощі, або чавіть XX домилки, здебільш,,*авмясш (софізми).

'і Аргументи де штосу У аргументи Зо ~зфосу— мв ічоербвсеяня, яті гтелквозть те г?о стяті слроєо, & до учн-; ските спілкування (як еаїтеео оратора, сто І ароДжарЯз

б-’, остову складає діло група аргументів, ідо отримали назв;,' ссуіопеп'їоп соПтоодоеоі (удо оюдосюд).

Дзбобіват ношоренимн серед аргументів до отосу с:

' ООЗГВ'ЗТП/ бо ОООІОїПГОіСОЦО ■ ородтоосс з! о ооооо

' Лреуялеит до ОЄГіОрОООВіОу (лаяв 8ГдиГ0ЄПЇ0т ао

■ і /єгєсипдіаго)що гтмтсДзтв? суооооуот на гдЗоососоу своєї Ш'ззі? твсрдшеиіс то Рій ліедєе, що є ішзнто дато- коол доо аудиторії.

авторитету має багато різноманітних форм: авторитет конкретної людини (наприклад, цитати), авторитет суспільної думки, авто­ритет установи, авторитет посади, авторитет віку, власний авто­ритет тощо.

Слід підкреслити, ЇДО можливості окремої людини обмежені. Далеко не все в житті можна самостійно проаналізувати та пере­вірити. Так чи інакше людина покладається на думки інших, на знання, здобуте людством протягом історичного розвитку.

У повсякденному спілкуванні аргументам до авторитету буває дуже важко протистояти. В подібних випадках потрібно зважати не на те, що думка висловлена видатною людиною, а на те, чи є вона прийнятною, слушною.

Аргумент до авторитету використовується здебільшого саме в аргументації, коли оратор спирається на думки інших людей при обгрунтуванні своїх тез, Г. Лейбниць з нього приводу писав:

«Скільки на світі людей, у яких немає іншого підґрунтя для їх переконання, ніж думки, що поділяють їхні друзі, чи люди їхніх професій, чи їхні однодумці, чи їхні співвітчизники!»'.

Дата добавления: 2014-10-31