Неокласична модель

Іншим напрямом теорії організації слід вважати поведінковий напрям. Моделі цього напряму бу­дуються з урахуванням можливостей людини, яка розгляда­ється не тільки як оператор, що виконує деяку роботу, але і як особа, що володіє певними соціальними інтересами. Зароджен­ня поведінкового напряму пов'язане з тим, що в 1930-х роках велике машинне виробництво зумовило максимально інтен­сивне використання фізичних можливостей працівника, що су­перечить потребам особи. Нижче наводяться характерні риси неокласичної моделі:

• організаційні цілі — виживання системи, підтримка рів­новаги з середовищем, задоволення інтересів і потреб груп та індивідів;

• структури і процеси — децентралізовані структури і ко­оперативні відносини, що складаються мимоволі під впливом еволюції й адаптації організацій, виходячи з потреб її членів;

• характер організаційної поведінки — дії, викликані цінностями, нормами, особливостями груп і осіб, організа­ційною культурою і кліматом, що важко піддаються регулю­ванню;

• тип системи управління — органічний — самоналагоджувальна сукупність осіб і груп, яка функціонує в умовах слабких відносин, що регламентуються;

• розвиток — зміни, які виникають спонтанно внаслідок порушення балансу між організацією і середовищем, загострення внутрішніх проблем;

• головні напрями вдосконалення — вплив на групові й індивідуальні норми, переконання, організаційний клімат, стимулювання членів організації.

В організаціях, що дотримуються неокласичного напряму у виробленні рішень, приймає участь велика кількість працівників, а не тільки вузька група на вищому рівні управління. Не лише адміністративна влада, але і взаємна довіра служать об'єднуючою силою організації. Керівник — це скоріше посередник для зв'язку всередині групи, а не представник вищої влади. Необхідним е підвищення відповідальності членів організації, а не встановлення зовнішнього контролю за результатами їх роботи.

4. Інституційна модель.

Ця модель розглядає організацію як політичний інститут, як об'єднання груп, кожна з яких пере­слідує свої цілі. Відповідно до інституційної моделі нормальне функціонування організації обумовлюється не тільки раціо­нальністю структури, врахуванням соціально-психологічних запитів її членів як індивідів, але і врахуванням запитів со­ціальних груп, що діють як всередині, так і за межами органі­зації.

Одним із принципів реалізації інституційної моделі є участь працівників в управлінні організацією, зокрема "партисипативне управління", що ґрунтується на залученні членів ор­ганізації до ухвалення управлінських рішень.

Іншим принципом є створення керівником відповідного клімату для зростання або психологічної підтримки працівників під час роботи, що стимулює їх брати на себе відповідаль­ність.

Головними ознаками інституційної моделі організації прийнято вважати:

• принцип соціальної відповідальності бізнесу;

• врахування особливостей групової ідеології (власників, менеджерів, робітників, жінок, молоді і т. ін.);

• забезпечення більшої відповідності структури управлін­ня організації культурним традиціям, науці і т. ін.;

• погляд на ухвалення рішень як на процес взаємних ви­мог і поступок, що приводять до певних компромісів між гру­пами.

Характерні риси інституційної моделі:

• Організаційні цілі — досягнення мети розвитку органі­зації.

• Структури і процеси — узгодження соціальної, неформальної структури з формальними структурами організації, за якого неформальним системам надається провідне значення. Характер організаційної поведінки — встановлення порядку, за якого направляючі установки соціальної дії визнаються членами колективу як моральні і соціально важливі для існування організації.

• Тип системи управління — поєднання органічних і механістичних систем управління, які взаємодіють і часто заважають досягненню мети організації.

• Розвиток — реалізація змін, що забезпечують подолання внутрішньоорганізаційних суперечностей і конфліктів.

• Головні напрями вдосконалення — вирішення проблем, що виникають, на основі врахування взаємних вимог і здійс­нення поступок, що приводять до певних компромісів між гру­пами.

У цілому інституційна модель орієнтована на розвиток виробничої демократії та розширення участі працівників в ухваленні рішень, на спеціальну підготовку керівників, яка допо­магає краще зрозуміти підлеглих, що дає змогу налагодити вільні комунікації між членами організації.

5. Системна модель.

Третім напрямом, на якому базується сучасна теорія організації, є системний підхід. Об'єктивними умовами зародження системного підходу в 50-х роках XX ст. і його проникнення в науку і практику управління в 60—70 роках стали посилення взаємозв'язків усіх сторін організаційної діяльності, розширення і ускладнення внутрішньоорганізаційних відносин підприємств і установ, взаємодій із зовнішнім середовищем.

Традиційні моделі організації приділяють основну увагу окремим елементам організації та методам, що дають змогу розчленувати її діяльність на окремі завдання і робочі операції. Вони не розглядають достатньо серйозно взаємозв'язки і методи інтеграції елементів організації.

Системна модель прагне представити організацію як систему, що складається із взаємопов'язаних частин і змінних, і вважає будь-яку організацію соціальною системою, що вхо­дить до складу ширшої системи суспільства. Системна модель організації ґрунтується на концепціях відкритих систем з урахуванням вивчення відносин організації та зовнішнього сере­довища і соціальних систем, тобто включає також інструментальні (технічні, економічні, організаційні), й поведінкові змінні. Системна модель має міждисциплінарний характер і залучає до дослідження і створення організацій такі галузі знання, як кібернетика, економічна наука, математичне моделювання, соціологія, психологія та ін.

Системній моделі організації властиві такі риси:

• організаційні цілі — забезпечення як зовнішніх (економічних, технічних і т. ін.), так і внутрішніх (соціально-психо­логічних та ін.) результатів, що знаходяться у взаємозв'язку та визначаються станом виходів системи в цілому та її підсис­тем зокрема;

• структури і процеси — взаємозв'язані формальні і не­формальні характеристики організацій, встановлені як під впливом централізованих розпоряджень, так і на основі нефор­мального пристосування організації до вирішення проблем, що виникають;

• характер організаційної поведінки — дії, зумовлені впливом зовнішніх чинників системи управління, групових і особових відносин, регульовані лише частково;

• тип системи управління — блоковий, тобто поєднання механістичних і органічних підсистем залежно від вимог ситуації (середовища, цілей, кадрів, технології);

• розвиток — організаційні нововведення і перебудови, що виникають як свідомо, так і самовільно в міру виявлення організаційних проблем, пошуку шляхів їх подолання, впро­вадження результатів;

• головні напрями вдосконалення — здійснення поетапних, взаємозв'язаних заходів щодо перебудови формальних і неформальних характеристик організацій на основі зворотно­го зв'язку.

Як видно з наведених положень, у системній моделі організації реалізується спроба забезпечити синтез раціональних і поведінкових моделей з тим, щоб, використовуючи досягнення обох напрямів теорії організації та доповнивши їх новими уявленнями про організацію як соціальну систему, перевести організаційно-управлінську теорію на нові рівні розвитку.

Сучасна теорія організації розвивається у трьох напрямах: ситуативний підхід до розгляду проблем організації, екологічний підхід, підхід організаційного навчання (самостійне опрацювання).

Використана література: [1, 2, 3, 4, 5, 6, 12, 28, 35].

Дата добавления: 2014-10-31