Е. Віршування

1. Початок українського віршування — 16 ст. Ясно, що і до тих часів існувала в нас якась народна пісня, хоч перший запис української народної пісні маємо лише з другої половини 16 ст. (1571 р. в граматиці Яна Благослава). Але її формальний характер досі не з’ясовано. Пізніша пісня перебуває великою мірою під впливом мистецьких віршів 17-18 ст. Найстаріші „вірші“ в Біблії Скорини взагалі важко назвати віршами: в них немає ані певної кількости складів у рядку, (наприклад: 8, 12, 9, 7, 8, 8, 7, 9, 9, 11), ані певного чергування рими, та й сама „рима“ — лише дуже загальне співзвуччя (єдина:: блудна, славі:: похвалі, веселію:: наученію і т. д.). Зв’язок з польським та чеським віршем сумнівний, зв’язки з ритмікою церковного співу — недосліджені.

2. Острозька школа виступає з віршами нового типу. Вірші (Г. Смотрицького) з’являються в Біблії 1581 р. Головна їх властивість: римування завжди двох сусідніх рядків, почасти строфічна будова. Але рими почасти лише „приблизні“ (оружіе:: божіє, обоюду:: побіду, лести:: спасти і т. д.), кількість складів у рядку змінюється (напр., 13, 21, 15, 12...). Того ж року вийшов також в Острозі спеціяльний віршований друк, „Хронологія“ Андрія Римші; тут майже правильний 13-складовий розмір з цезурою по 7-му складі:

Жидове сухо прошли / Чирвоное море,

кормил Бог їх на пущи, / не било їм горе.

У найближчий час (до 1605 р.) в різних віршах на „клейноти“ (герби) тощо бачимо хитання між цими обома типами — рівноскладових та нерівноскладових віршів. Ліпше витриманий розмір /244/ у львівських виданнях кілька років пізніше (віршоване привітання митрополитові Мих. Рогозі „Просфоніма“ 1591 р.).

Походження українських віршів іншого, „модернішого“ типу, що наближується до польською віршу, й досі не ясне. Бо, здається, ще до середини 16 ст. належав збірник 50-ти перекладених, мабуть, з німецької мови релігійних пісень з протестантським забарвленям. Мова цього збірника хитається між українською та білоруською (за римами „Ђ“ — іноді „е“, іноді „і“). Бодянський видав з 50 пісень усього шість, а тепер збірник цей, здається, загинув. Вірші іноді мають рівну кількість складів у рядку та добрі рими. Так пісня про втілення Христа має строфи такого типу:

Престол он свой оставил,

погибших чтоб избавил.

Ровно Богу боготыръ

свыше приселился в мир...

Але поруч цього:

Свят в яслех возсияет, (7 складів)

свет нощию облистает, (8)

тма погибнет, (4)

вЂра является (6)

І рими, як бачимо, не витримано. Але іноді і невитриманий розмір не псує враження пісенного характеру:

Хвалити начинаем, (7)

Бога прославляєм (6)

за дары, что мы брали, (7)

от руки его достали (8)

Далі розмір витриманий:

Он душу благодатно

и плоть нам дал пріятно,

ту вірно сохранити

Он сам изволит бдети

(мабуть „бдЂти“, в сенсі „вважати, слідкувати“)

Чимсь несподіваним є довгі (48 віршів, у цілому понад 1,000 рядків!) та різноманітні, спрямовані проти протестантів („аріян“) вірші, писані, мабуть, десь коло 1590 р., що добре витримують розмір і риму, наприклад:

О, Христе преблагий, милостив буди!

силою твоєю блюди твоя люди... /245/

Розбійнику за віру рая отверзаєш,

блудниць і митарей з гріхов очищаєш.

Тому всі вірниї величіє дайте,

славу і похвалу весело співайте.

Ці вірші свідчать про те, що певне наслідування польської метрики було не таке важке та приводило до досить добрих результатів. Можемо припускати, що ці вірші були не єдині. Та покищо інших сучасних подібної якости не знаємо. Розвиток українського віршування належить уже цілком 17-му ст. (див. розділ V).

3. Лаврентій Зизаній у своїй граматиці 1596 р. подав і теорію віршу, але абсолютно неможливу та непридатну до українського віршу: бо ця теорія збудована на розрізненні довгих та коротких голосних (довгі є ніби: и, Ђ, „от“, я; короткі: е, о, у; можуть бути і довгими і короткими: а, і, „юс“, „іжиця“!). Але сам автор цієї дивної теорії не дотримувався її в своїх власних віршах.

4. Одночасно з цими спробами віршування постає новий ґатунок народної пісні: „думи“. Цей новий козацький епос цілком витіснив староукраїнський епос, рештки якого залишилися лише в прозаїчних переказах або в формі віршу, але мовно змінені на російській території. „Думи“ зібрані та записані вперше в 19 ст., але почасти при цьому перероблені або зфальшовані. „Думи“ і досі багато в чому загадкові. Вони розпадаються на дві групи: з „анонімними“ героями та з героями, що названі іменами. З різних 30 пісень, що нам відомі, можемо датувати лише деякі, користаючися тими самими методами, якими датуємо твори старого епосу. Але навіть з „дум“, що мають героями відомих осіб, кілька творять непереможні труднощі датуванню, бо стосуються до подій, що могли відбуватися не один раз. Така є відома дума про Марусю Богуславку, що „потурчившись, побусурменившись“ у турецькому полоні, все ж на Великдень звільняє „козаків, бідних невольників“ з неволі. Велика дума про Самійла Кішку, про його перемогу у Козлові (є різні варіянти): Кішка — особа історична, він відомий між р. 1575-1602, але дещо в думі нагадує друковане оповідання про втечу московських полонених 1643 р., так що й тут при датуванні в дослідників постають сумніви. Дума про Івана Коновченка-Удовиченка має дуже загальний, хоч чудово переказаний сюжет про загибель героя в боях з татарами.

Можливо, що герой — це опоетизований Хвилоненко, сучасник Гуні та Остряниці, можливо, що це кошовий Удовиченко з 70-их років 17-го ст. Так само сумнівні й інші датування. „Анонімні“ „думи“ (напр., утеча трьох братів з Озова, невільницький плач, смерть трьох братів під Самарою, дума про бурю на Чорному морі /246/ тощо; не дають ніяких підстав для датування або підстави вже занадто непевні, (в думі про бурю зустрічаємо до речі ім’я „Олексія Поповича“, що може потрапило сюди ще з рештків старого епосу). Лише теж неісторичний Ґанджа Андибер, здається, вказує на походження думи про нього вже з пізніших часів соціяльної боротьби в межах козацтва. В 16 віці ще були в литовсько-руській культурні сфері відомі старі „багатирі“ Володимирського циклу: це теж подає певну основу для датування нового епосу, що цілком замінив собою старий. Можемо вважати, що початки „дум“ припадають на 16 ст.

5. Думи — надзвичайно своєрідний епос, епос без великого центрального героя, епос з тяжінням до анонімности. Вміння психологічної характеристики в ньому перевищує і старий український і сербський епос: досить згадати індивідуальну характеристику трьох братів, що втекли з Озова, настрої невільників у неволі Марусю Богуславку і т. д. Надзвичайне враження справляють і мальовничі картини степового краєвиду або Чорного моря, картини, для яких ужито дуже скупих засобів.

6. Зовнішня форма „дум“ теж ориґінальна: вірш складається з рядків нерівної довжини, що в протилежність до подібної форми штучних віршів добре ритмізовані; можна з ним порівняти деякі спроби віршів 17 ст. (див. у розділ V про Кир. Транквіліона Ставровецького). Поетика, дум має деякі риси подібности до сербського епосу, але неясні шляхи можливого впливу; може бути, що тут маємо суттєву схожість творів того самого ґатунку. Подібні думи і до голосінь; де, здається, загальна риса епосу (пор. російський епос з російськими голосіннями). Дума, як і пісня взагалі, залюбки вживає паралелізму та антитетики. Але є й риси специфічні для дум: це частий ужиток подвійних синонімічних виразів: долом-долиною, куми-побратими, плаче-ридає, біжить-підбігає, квилить-проквиляє, кляне-проклинає, грає-виграває і т. д. Улюблені епітети: буйний вітер, бистрий кінь, ясний сокіл, сива зозуля, сірий вовк. Герої здебільша утримують свої епітети протягом усього оповідання: „дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка“. — Вжиток церковнослов’янських форм та складних (характеристичних для церковнослов’янської мови) слів приводив декого з дослідників до думки про „книжне“ походження дум; але, мабуть, народна мова 16 та 17 сторіч ще мала деякі церковнослов’янські запозичення, що позникали лише згодом. /247/

Дата добавления: 2014-11-25