Публіцистика і новелістика М.Коцюбинського

Дискурс М.Євшана та «Української хати».

До розгляду засад письменства і творчості звертався МиколаЄвшан (1889-1919), він також здійснював переклади з німецької мови. Справжнє прізвище публіциста Федюшка Микола, також друкувався під псевдонімами Лебедик, Явір, М. Ф. У деяких статтях (наприклад, "Дещо про українське письменство в Галичині", "Новини нашої літератури") відчувається мінорність, інколи навіть песимізм. Критик писав: "В Україні зараз відчувається упадок творчості, утрата смислу існування дійсної культури.

Творець мусить мати широку артистичну культуру: сильний культурний ґрунт, повинен ставитися серйозно до себе і інших" (1910. - №1). Кілька своїх публікацій М. Євшан присвятив Кобзареві, серед яких найповажніше місце посідає стаття "Тарас Шевченко", надрукована у п'яти номерах журналу за 1911 рік. Поетичний геній народного поета розкритий усебічно, крізь увесь твір проходить твердження, що це була "натура свіжа, цікава на життя, спрагла і голодна на його вражіння. Він був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю" (1911. - №1).

Протягом десятиріч творчість Михайла Коцюбинського – видатного українського новеліста, публіциста, критика привертала увагу багатьох дослідників, зокрема М. С. Грицюти, Н. Й. Жук, В. Я. Звиняцковського, Н.Л.Калениченко, М. О. Костенка, Ю. Б. Кузнецова, Й. Я. Куп’янського, В.І.Масальського, Ф. А. Приходька та інших учених, які створювали “літературні портрети”, семінарії і посібники, літопис життя і творчості, розглядали особливості мови і стилю, поетичного почерку, специфіки новел тощо. Останнім часом започаткований випуск “Листів до Михайла Коцюбинського” (Ніжин, 2002), упорядкованих і прокоментованих В. Мазним; а в руслі літературного проекту “Текст + контекст, знакові літературні доробки та навколо них” В. Панченко підготував “Капрійські сюжети” – “італійську” прозу М. Коцюбинського і В. Винниченка (К., 2003). Новий погляд на життєві колізії українського класика подала С. Павличко у статті “Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського”.

Однак журналістська діяльність цього митця слова довгий час залишалася поза увагою науковців, адже публіцистична спадщина М. Коцюбинського не вичерпується 12 нарисами, статтями, рецензіями та 12 оглядами у рубриці “Свет и тени русской жизни”, представленими у семитомному зібранні творів. Ще у 1977 р. у Львові була захищена кандидатська дисертація Н. М. Бажан “М.М. Коцюбинский – журналист и литературный критик”, що з огляду на певні ідеологічно-національні традиції не змогла досконало оцінити публікації літератора на шпальтах “Зорі”, “Буковини”, “Дзвінка”, “Правди”, “Волыни”, “Ради”. Тож сьогодні залишається широке поле для досліджень того національно-освітнього контексту і тих професійних уроків, які здобував особисто і прищеплював місцевому громадянству М. М. Коцюбинський.

Простежити журналістські уроки М. Коцюбинського дає змогу передусім політичний, літературний і громадський щоденник “Волынь”, у редакції якого письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., мав надію одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1998 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував хронікою і відділом “Свет и тени русской жизни”. Як свідчать листи до дружини В. Коцюбинської, умови праці у газеті були складні: видавець О.М.Коген не дбав про сприятливі умови журналістської праці, погано фінансував, співробітники змушені були часто бідувати. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться “звиватися, як муха на окропі” чи “розриватися на 100 частин”, він добросовісно виконував щоденні журналістські обов’язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у конторі свіже число, оформляв передплату.

Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника: “Погане це життя такого газетника, та ще у такому паршивому органі як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”. Скаржився журналіст і на фінансовий хаос у виданні: “Певно скінчиться тим, що або “Волынь” стане за місяців 2-3, або доведеться її продати, якщо тільки знайдеться покупець”, - зазначалося у листі до дружини 25 листопада 1897 р. Наприкінці грудня знову проступає подібна скарга на Когена: “Раз у раз дурить, грошей нам не платить, що він собі думає – хто його зна”. Взаємини з видавцем залишалися повсякчас “зимні, як лід”, тож не доводилося розраховувати на приязнь, професійне порозуміння, співчуття. Часто свій стан журналіст оцінював як “утомлений”, “знервований вкрай”, “мов зварений”, незадоволений. Однак М. Коцюбинський змушений був рахуватися зі складними обставинами творчого неспокою, втішаючи себе: “З одного тільки радію, що навчуся видавати газету й буду все знати деталічно. Може, коли здасться”.

Основною працею М. Коцюбинського в газеті “Волынь” була рубрика “Свет и тени русской жизни”. Але “баталії із редактором”, боротьба з “пауками цензури” тривали майже кожного разу, коли доводилося ставити матеріали в номер і відстоювати власну позицію, розпочинати суперечки з редактором Є.Козловським (підписував газету псевдонімом Є. Ф. Фідлер; у листах він також називається “Еф”), який боявся “ідейних речей”, “апетиту” цензури і немилості влади, намагався приглушити суспільно значимі акценти оглядів свого непокірного співробітника. Невипадково М. Коцюбинський із гіркою іронією зазначав: “Эф” усе бурчить та називає цензуру божевільною... Що б то, якби бог дав свині роги! – Якби “Эф” та був цензором”. Не скупився журналіст і на епітети, називаючи своє начальство “мерзенною істотою”, “лакейською душею”, “грубою худобиною”, невихованим невігласом, який перед сильнішим може стати “тихше води, нижче трави”.

М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, “вирізував” із неї більші чи менші шматки, відповідно організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Іноді співробітник “Волині” нарікав на “невинні компіляції”, де зовсім не видно його авторської особистості.

Жартома письменник називав себе “закрійником”. Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості. Найчастіше у своїх оглядах Михайло Михайлович використовував матеріали таких видань, як “Сибирь”, “Образование”, “Царицынский вестник”, “Волжско-Донской листок”, “Самарская газета”, “Степной край”, “Волгарь”, “Сын отечества”, “Енисей”, “Бессарабец”, “Одесские новости” та ін. Працюючи над однією зі статей, оглядач повідомляв В. Коцюбинській у Чернігів: “Зараз зібрав щось коло сотні газет (по 1-му числу кожної) і хочу зробити характеристику щоденної преси. Може, ти прочитаєш де-небудь в журналах що-небудь таке, що відноситься до характеристики або руху преси в Росії, – напиши мені про це”. Тому, уважно переглянувши російські часописи, журналіст “Волыни” зосередив увагу на публікаціях газет про становище преси, що почала втрачати здатність відчувати “пульс життя”, перетворилася в “анемічну”, безколірну, безвідповідальну. Подібні настрої відчутні в редакціях Самари, Одеси, Тюмені, Царицина, Омська, Нижнього Новгорода, Іркутська та інших віддалених од столиці міст, де не тільки казенна цензура, а й обивательська накладали тавро “заскорузлості, боязні світла, недружелюбності до гласності”. Думки М.Коцюбинського були цілком співзвучні роздумам кореспондента Я. Абрамова із газети “Бессарабец”: провінційна інтелігенція мусить усвідомити, що преса – це зброя, засіб просування громадського життя вперед. Називаючи причини “сірості”, фальшивості, відсталості нецентральних видань у Росії, житомирський журналіст вкладав у цей вирок власні спостереження, особистий досвід і світовідчуття.

Окремі свої статті в газеті «Волынь” письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом “прозорий” криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини та підтвердження житомирських знайомих. Так, огляд “Свет и тени русской жизни” письменник підписав М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устимівні 22 грудня 1897 року: “... Вибравши вільну годину, взявся за “Свет и тени” і дав для завтрашнього № статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу – і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й одстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер вичеркнув її, опираючись на свої права одвічального редактора”. У цьому ж листі М. Коцюбинський зазначав, що залюбки відмовився б формувати таку рубрику, але, оскільки це входить у його обов’язки, то не може полишити розпочатої справи і змушений надалі “псувати собі кров”. Тому вже наступного дня письменник надіслав дружині число “Волыни” зі своїм оглядом, зазначивши, що воно “обрізане”.

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (“К полемике о самостоятельности малороссийского языка”) тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 – 24) за 28-30 січня “Волынь” презентувала статтю “Организация общественных развлечений” - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з’явилася в січневій книзі журналу “Образование” за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, Богодухові, Єлисаветграді, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм. Висновки про “розумове просвітління”, зростання морально-громадських сил, авторитетність самоосвіти, поява “чистої духовної радості”, як підкреслював професор М. Сумцов, були близькими значній частині національної інтелігенції того часу.

У Житомирі М. Коцюбинський використовував найменшу нагоду для спілкування з місцевими освітніми і літературними діячами, хоча їх було не так густо (передусім Григорій Мачтет і Тимофій Лубенець входили до кола приятелів, та ще “симпатичний і щирий”, але нецікавий посередній письменник Василь Кравченко). Постійно отримував тут журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Зорю”, “Буковину”, “Записки НТШ”; надзвичайно радів, коли бачив на конверті штамп “ДЦ” (тобто – дозволено цензурою). В листах до дружини Михайло Михайлович зафіксував: “Зверни, серце, увагу на сьогоднішнє число “Волині”, на одділ бібліографії. Він весь український. Я дуже радий, що помістив звістку про “Вісник”. Зробив, як бачиш, це так зручно, що подав адресу, зміст і ціну, а также про те згадав, що цензура пускає його на Вкраїну. Я певний, що після цієї звістки чимало підпишеться на “Вісник”. “Статтю про П.Куліша передрукували одеські та інші газети “без всякої зміни”, знайшовся рецензент, учитель із Варшави, який даватиме огляди українських книжок; домовився з редактором про публікацію статей Б. Грінченка тощо.

Хоча на початку “житомирського періоду М. Коцюбинський сумнівався, чи вистачить його журналістської енергії, чи не затьмарить жорстока реальність сподівань, все ж наполегливо працював у провінції. Навіть почав збирати матеріал для “повісті на тлі газетному”. Тема була свіжою й оригінальною, поступово складалася фабула, розкривалися широкі горизонти при обдумуванні плану оповіді; але залишалися й сумніви: газета – “надто мала фабрика, щоб її брати за прототип”. Таким чином, цей “плід невиношений” залишився не реалізованим.

За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета “Волынь” набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.

Ознаками імпресіонізму в літературі є заглиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі, психологізм у змалюванні персонажів, особливий лаконізм прози, ритмічність, одночасна відмова від великих соціальних проблем. «Об’єктивний «природний» зміст» імпресіоністичного тексту – це навіювання певних смислів шляхом тонкої фіксації суб’єктивних вражень, відчуттів ліричного героя через пейзажні замальовки, деталі, розкладання рухливих, лінгвістичних емоцій до найтонших складових, передача внутрішнього руху почуттів, мотивація певних вчинків героя саме його переживаннями».

Визначальна риса творчості письменника – зосередження уваги на психологічних колізіях. Після 1901 року провідним жанром малої прози Коцюбинського стала соціально-психологічна новела. «Особливість стилю Коцюбинського, - і це має безпосередній стосунок до його імпресіонізму, - полягає в тому, що він, як правило, не змальовує раціональну сферу психіки людини. Психічний світ персонажів в Коцюбинського постає насамперед у зовсім іншому вимірі – емоційно-чуттєвому».

Головною рисою новел М. Коцюбинського є показ почуттів і переживань героїв переважно шляхом цілеспрямованого добору певних фактів, деталей пейзажу, портрета, інтер’єра. Специфіка психологізму Коцюбинського ще й в тому, що внутрішній світ зображується через суб’єктивні переживання героя. «Психічний стан героя М. Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру, той фон, на якому виявляються психічні процеси і властивості особистості».

Психологізм і ліризм як найсуттєвіші ознаки новели нового типу у творчості письменника несли на собі відблиск неповторного внутрішнього світу самого автора, його витонченої внутрішньої організації, що позначилось на жанрових особливостях новелістики письменника. «Психологічне в його творах стало не тільки важливим засобом зображення соціального, а й визначило характерні художні прийоми. Неабияку роль тут відіграли також інтерес письменника до наукових знань з психології, ряд обставин особистого життя, нахил до самоспостереження».

Сформована художньо-психологічна концепція Михайла Коцюбинського – уявлення про переживання людини як про безперервний психічний процес, який виявляє її соціальну поведінку, - відрізнялась од тих уявлень про людину, які склалися в попередників письменника. «Якщо письменники старшого покоління прагнули змалювати ті чи інші суспільні порядки, ілюструючи їх тими чи іншими типами, або показати, як певний характер розвивається серед такого чи іншого оточення, то письменники молодшої генерації ставлять собі вже іншу мету. Для них головне – людська душа, її стан у тих чи інших обставинах».

Особливість імпресіонізму М. Коцюбинського полягає не у відмові од художнього аналізу людини як соціальної істоти, а у підпорядкуванні показу всіх сфер її психічного життя саме цій визначальній якості. Відповідно до художнього задуму письменник вдається до відтворення найрізноманітніших психічних станів. Збагачується його досвід розуміння та образного освоєння психічних явищ. У М. Коцюбинського багато відмінного, своєрідного. В його творах бачимо відображення процесів взаємозв’язку свідомості та самосвідомості, свідомості та підсвідомості і т.д.».

Психічний стан героя Михайло Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру. Письменник виробляв і свої засоби зображення душевного стану. «Одним з найпоширеніших є окреслення на початку твору того замкненого художнього простору, який дає вже певну настроєву тональність, одразу вводить читача в атмосферу переживань персонажа. Контраст світлотіні в експозиційному інтер’єрі нерідко символізує протистояння життя і смерті, - категорій навколо яких обертаються думки ліричного героя».

Коцюбинський звертався до найбільш оригінальних прийомів зображення художнього простору. До таких прийомів можна віднести й ракурс, де художній простір, у якому має розвиватися дія, бачиться наче очима самого героя. «При цьому точка зору оповідача найбільшою мірою виражає і психічний стан героя, й ідейну позицію автора».

Єдність художнього простору і відповідно однорідність психічного стану підкреслює, як правило, обрамлення експозиційним і фінальним пейзажами. Ці пейзажі М. Коцюбинський дуже вміло використовує. «Картина природи, відтворена крізь сприйняття героя, перестає бути тільки зображенням місця, дії і стає водночас індикатором його почуттів, переживань».

Кожна деталь пейзажу набирає яскраво символічного забарвлення, вона зображена під кутом зору сприйняття героя. Для Коцюбинського характерна персоніфікація природи, яка подається завжди у вічних змінах, в русі, у розвитку, нерозривному контакті з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів письменника. Пов’язання щирого ліризму з психологічним аналізом – одна з особливостей його стилю. Описи природи у Коцюбинського вражають своєю мальовничістю, гармонійністю, багатством і оригінальністю художніх засобів.

Письменник уміє помітити нові риси у давно знайомому явищі і надати його по-своєму. «Для Коцюбинського взагалі характерна виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів. Він часто подає образи як живописець. У нього навіть звуки інколи мають певне забарвлення». Еволюція мистецтва пейзажу в творчості М. Коцюбинського йшла по лінії поглиблення сприйняття й художнього відтворення природи. Письменник дуже вдало використовував зорові та слухові образи: «прагнув досягти якнайглибшого реалістичного змалювання дійсності, правдивого відтворення її, що, за його словами, повинно «йти шляхом спостереження, спостереження ушима, дотиком, нюхом»; «тут використано зорові, слухові, дотикові, нюхові враження».

Отже, Коцюбинський для створення певного психологічного настрою, для реального вмотивування глибоких душевних процесів використовував блискучі кольорові малюнки.

Вироблена Михайлом Коцюбинським художньо-психологічна концепція людини має важливе значення для розуміння його творчості.

В ній органічно поєднується соціальний, художній і власне психологічний аспекти. В її основі – розвиток уявлень про духовний світ героя як про багаторівневе утворення, що становить ієрархію. «Детермінованість характерів виявляється не в прямій, а в опосередкованій формі, мотивація поведінки героїв стає складнішою – до уваги береться весь комплекс внутрішніх факторів, що впливає на той чи той вчинок». Створена письменником художньо-психологічна концепція дала йому змогу глибше відобразити тодішню соціально-психологічну атмосферу, зростання самосвідомості певних верств суспільства на межі ХІХ-ХХ ст.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo». Твір написаний в монологічній манері, але назвати його внутрішнім монологом не можна, бо він становить собою зорові картини, створені словом, і внутрішні переживання ліричного героя, його враження від навколишньої дійсності. В новелі немає традиційного сюжету, але відчувається якийсь внутрішній сюжет, що становить собою зіткнення різних переживань.

У творі автор добирає дуже вдалі тропи, щоб передати втому, сум’яття героя, його бажання втекти від людей, чиє існування «входить в моє мов повітря крізь вікна і двері». «Намагання вийти туди, де не має людей, щоб заглибитись у себе й відпочити, продиктоване втомою героя, яка стає «дійовою особою».

Почуття ліричного героя на початку твору є контрастом до природи, на лоно якої він так поспішає. «Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в край неба. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони». Одразу впадає в око, яка різна лексика вживається для передачі стану героя (здебільшого стримані іноді згрублі слова і їх форми) і стану природи (ніжні слова із зменшено-пестливими суфіксами). Це одна із однак імпресіонізму. Контраст ми бачимо не тільки в зображенні природи і внутрішніх відчуттів ліричного героя, а і в образах, які поділені на реальні та алегоричні. Це, в першу чергу, сонце і втома. Тут відчутно вплітаються в імпресіонізм ще й елементи символізму. «В образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно переможною нотою ствердження».

На перший погляд, новела «Intermezzo» становить собою майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах. Але для автора важливо не тільки показати красу рідної природи, а те, як вона впливає на людину, її почуття. У Коцюбинського природа ніби олюднена.

Автор настільки володіє словом, що перед читачем зріло постають описані картини, чаруючи зір, переконуючи в тому, наскільки велика сила справжнього мистецтва. «У новелі «Intermezzo» особливо привертає увагу вміння М. Коцюбинського створювати зорові образи, «малювати», а не описувати, тонко і майстерно використовувати гру кольорів, світла й тіні, руху і спокою». Водночас бачимо гармонійне поєднання звукових і зорових образів, пов’язування слухових вражень із кольоровими. Так, «йду, гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Тихо плине блакитними листами льон».

Зорові картини літнього поля доповнюються слуховими: «Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна».

Новела наповнена звуками, шумом і тишею. «Галас – це клацання «залізної руки» міста, поїзд, який не йде, а летить, мчить уперед, торохкотить, уривки розмов пасажирів. На противагу цьому – тиша поля, простів». Саме ефект контрасту і є ознакою психологічного імпресіонізму М. Коцюбинського. У творі природа – повноправний герой твору, а не тло події чи допоміжний елемент. Не дивно, що саме тут, серед такої чудової природи, шукає ліричний герой спокою, внутрішньої рівноваги, бо споконвіку людина і природа становили одне ціле. Природа зцілює ліричного героя, допомагає йому усвідомити себе її часткою, яка не може існувати ізольовано.

Всі «дійові особи» новели виконали свою функцію, підкреслили стан душі героя – митця. Хоча «роздвоєння» психології спостерігалося: Intermezzo – музичний твір, що прославляє життя, любов, хвалу всьому живому. Ліричний герой на початку твору тікає від людей, що втомили його. Але перепочинок пішов йому на користь.

«Отже, функція імпресіонізму тут не лише в «роздвоєнні» психології, а й в умінні «зібрати її знову в щось єдине».

Розглянемо новели М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». Хоча жанр твору сам автор визначив як «етюд». У творі М. Коцюбинський підносить проблему відношення мистецтва до дійсності, обстоюючи думку, що творчість повинна правдиво відбивати дійсність: письменник повинен писати правду, якою б тяжкою вона не була. Коцюбинський заперечував декадентське прославлення смерті, обстоював матеріалістичний погляд про зверхність життя над смертю, про його вічність, підкреслюючи діалектичну суперечливість поняття життя, що зіткане з протиріч і контрастів, безвихідності і надії, високих поривів і «імпульсів звірячих». «Цвіт яблуні» являє собою переважно суб’єктивну глибину психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії «моєї дитини» розкладені до найдрібніших чинників, де поняття об’єктивного і суб’єктивного власне збігаються».

М. Коцюбинський створив оригінальний, високохудожній твір, що визначається незвичайною точністю спостережень. Вражають своєю майстерністю деталі у творі. Вони настільки життєво вірні, настільки типові, що з новели зникає її творець – письменник, а твір сприймається як живий, безпосередньо відбиток життя. До того ж форма (розповідь від першої особи) надає новелі більшої інтимності і ліризму, допомагає глибше розкрити всі найточніші порухи душі. Вже з перших рядків кидається в око контраст між мороком кімнати, пізнього вечора і неторканою білою постіллю ліричного героя. А за чорним вікном лежить світ, де квітнуть яблуні. Цей контраст ніби нагадує, що в житті все протиставляється і краса і потворність, добро і зло, життя і смерть. Ліричний герой уже третю ніч не спить, бо в сусідній кімнаті помирає його люба донечка, а він не в змозі їй нічим допомогти. Герой подумки будує сюжет роману. В душі ліричного героя живе ніби дві людини: убитий горем батько, що вже ні на що не реагує, і митець, який навіть в найстрашніші хвилини прагне запам’ятати деталі, відчуття, щоб потім відобразити в творі. «Незважаючи на тяжке горе, якийсь інший бік його людського я продовжує жити своїм життям. Свідомість героя активно сприймає навколишнє і водночас фіксує процес його сприймання. Таке роздвоєння, тобто сукупність психічних процесів, завдяки яким індивід усвідомлює себе як суб’єкта діяльності; називається самосвідомістю, а його уявлення про себе складаються у певний образ я».

Ця роздвоєність спостерігається і в сцені з дружиною, яка на якусь мить вийшла із спальні вмираючої Оленки. Чоловік хоче її заспокоїти, в його голові з’являються думки про те, що ще не все пропало, що в них ще будуть діти. Але інший голос говорить, що це підло, як можна думати так, коли в сусідній кімнаті чути здушений смертю свист з горла єдиної дитини. Батько не хоче вірити в смерть, сприймає це як насильство, підлість, а митець констатує, що це закон природи. Гнітюча атмосфера цієї ночі справляє на читача незабутнє враження, не залишає його байдужим. І йому вже не так важливо, чого більше в цій сцені: реалізму чи експресіонізму. Головне – це бере за душу, викликає сильні емоції, переживання.

Етюд «Цвіт яблуні» - це психологічна студія, яка виявляє руку великого майстра і незвичайно тонке спостереження дуже складного психологічного процесу – душевного стану письменника, в якого вмирає єдина дитина. «Невимовне тяжке горе поглиблює чутливість чоловіка (приваблива жінка) і письменника (здається як матеріал), збуджує через це злість і огиду на самого себе. Вирвавшись з хати, окутаної смертю, у сад, де квітнуть яблуні, ліричний герой отримує змогу дещо збоку, відсторонено усвідомити, пережити до кінця цю подію».

Отже, в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. яскраво виділяється могутня постать видатного письменника Михайла Михайловича Коцюбинського, в його творах глибоко правдиво і всебічно відображено цілу епоху боротьби трудящих.

Гармонійне втілення глибоко актуального соціально-політичного змісту в мистецьку яскраву форму, надзвичайно тонкий психологічний аналіз – одна з найхарактерніших ознак художньої майстерності Коцюбинського. Він був новатором у літературі початку ХХ століття. «М. Коцюбинського нарешті оцінюють одним із видатних реформаторів новітньої української літератури. Утім, модерністичні пріоритети його творчості досі викликають певні застереження дослідників, через те про модернізм Коцюбинського говорять здебільшого обережно, віддаючи перевагу формулі «Коцюбинський – імпресіоніст».

Для Коцюбинського характерна олюднена природа, що виступає героєм багатьох творів, яка завжди подається у змінах, у русі, у розвитку, нерозривному поєднанні з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів Коцюбинського. Світ природи зображується часто за допомогою «кольорового лексикону» - фарби приходять на допомогу слову. Саме тому описи природи у письменника вражають своєю мальовничістю, гармонійністю, багатством і оригінальністю художніх засобів.

«Стиль Коцюбинського відрізняється від художніх почерків багатьох письменників. Митець керується власною інтуїцією, сутність буття осягає за допомогою уяви і тих відчуттів, що перебувають поза сферами раціонального, зосереджується на індивідуальності і її духовності: об’єктивним зображенням стає не світ, а суб’єктивні враження від нього людини».

Принципово новою стає і система поетики. Письменник наче переломлює все зображене через призму внутрішніх переживань персонажів. Коцюбинський змальовує не стільки вчинки і поведінку або навколишній світ, скільки враження героя про цей світ і самого себе. Елементи того підходу помітні і в «Цвіті яблуні», «Intermezzo». Тобто у сфері поетики пошуки Коцюбинського розвиваються в тому ж напрямі, в якому йшли Золя, Мопассан, Гамсун та ін. Проте в Коцюбинського вони мають й індивідуальні особливості: він зумів підпорядкувати колір розкриттю внутрішнього світу героя.

«Імпресіонізм – це мистецтво високохудожнє, ліричне, спрямоване на глибинне психологічне проникнення в людську сутність, на увиразнення певних істин буття в універсальних миттєвих враженнях, переживаннях». Імпресіоністичне письмо вимагає від митця неабиякого таланту, особливої чутливості, вміння писати образно, переконливо й лаконічно. Таким майстром і став Коцюбинський, письменник-патріот, вдумливий і тонкий дослідник життя, неперевершений майстер художнього слова. «ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виключного враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його художніх тканин. Умів створювати неповторну «матерію прози», яка завжди чаруватиме читача, не глухого до естетичних прийнять».

Як бачимо, на початку ХХ ст. відбувається якісний злам у творчості Коцюбинського. Він створює жанр психологічної новели, виробляє імпресіоністичну манеру письма.

Митець, слово якого належить до найважливіших надбань української прози, став взірцем. Живою традицією для письменників наступних поколінь. Тому його творчість – невичерпне джерело для дослідження.

Дата добавления: 2014-11-09