Політологія

Етика

Вчення про душу

Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріального буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. Цьому трохи суперечить розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині.

Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання.

Велику увагу присвячує Арістотель і етиці (головний твір "Нікомахова етика"). Висвітлення етичних питань він веде на конкретному матеріалі, замальовуючи різні типи людської поведінки, різні типи (габітуси) людей, що мають ті або інші чесноти або пороки.

Пізніше учень Арістотеля, Теофан, мабуть, виходячи з цього зразка, написав "Характери", збірку характеристик людських типів. До традиції перейшло твердження Арістотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступеню певної властивості та її занадто значним посиленням. Це треба розуміти в кожнім разі не як вимогу йти явимось середнім шляхом: "середина" в Арістотеля є до певної міри найвища форма даної психічної властивості.

Так "мужність" є "середина" між боягузтвом та божевільною сміливістю, що обидві є моральні збочення (пороки), "поміркованість" — середина межи тупістю, байдужістю до всього, та "нестриманістю", "щедрість" — середина між марнотратством та скупістю і т. д.

Арістотель, як вже бачимо з цих прикладів, знає значно більше чеснот, аніж Платон. Список чеснот Платона він доповнює, зокрема важливою чеснотою — типово грецькою — "великодушність" в сенсі певної душевної величі, що веде до вчинків великого масштабу, без зайвих та дріб'язкових застережень та сумнівів.

Досягнення доброчинності є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До його головних елементів належить "приязнь" (філія), що до певної міри протистоїть чеснотам, як певне позитивне придбання людини. В грецькій традиції є також переконання Арістотеля, що чесноти, правильну "середину" межі хибними збоченнями знаходить розум. Отже, розум залишається і в нього основним етичним чинником.

Арістотель подав і виклад "політики" (окремий твір, під цією назвою), як підготовчу працю до неї він написав історію 158 грецьких конституцій; з них головну — Історію афінської конституції знайдено в кінці минулого віку серед новознайдених папірусів. Хоч людина і є за Арістотелем "політична (себто суспільна, соціальна, така, що творить державу) тварина", але в нього держава не дістає такої самовлади над індивідуумом, як це є у Платона.

Та Арістотель і не утопіст: він не малює образу ідеальної держави, а подає теорію усіх форм державного устрою — позитивних і негативних (це зробив, до речі, також і Платон). Ідеал Арістотеля помірковано демократичний, але він визнає в окремих місцях і окремі позитивні риси інших державних устроїв. В кожнім разі він цінить та хоче захистити права окремої людини і її свободу: держава є спільність рівноправних ("рівних") з метою досягнути, можливо, досконального життя.

Також родину та окрему (сільську) громаду він вважає самостійними, цінними елементами держави, що також заслуговують на певну свободу та на увагу до їх інтересів. Цікаво, що в Арістотеля зустрічаємо погляд на рабство, як на природне установлення — раби знаходяться, на його теорію, поза межами суспільства, він дивиться на них лише як на власність громадян. Арістотель бачить вагу та значення виховання, але і тут не йде за утопічними програмами Платона.

Дата добавления: 2014-11-09