Соціально-історичне підґрунтя антропоцентричного світогляду епохи Відродження

Тема 5 Філософія Відродження

План

1. Соціально-історичне підґрунтя антропоцентричного світогляду епохи Відродження.

2. Літературно-філософський гуманізм та платонізм XIV–XV ст.

3. Натурфілософський пантеїзм XVI–XVII ст.

4. Соціально-політичні погляди Відродження.

Доба Відродження взагалі являє собою історичний процес культурного сходження ранніх буржуазних суспільств. Розвиток ремесел і торгівлі, розквіт міст і великі географічні відкриття сприяли процесу первісного нагромадження торговельного та лихварського капіталу, а також виникненню перших мануфактур та зародків капіталістичних виробничих відносин. Носіями ідей та цінностей нової культури стали вищі міські прошарки: купці, власники мануфактур, багаті ремісники, адвокати, нотаріуси, аптекарі, музиканти, літератори, навіть церковні інтелектуали. Епоха підприємництва помітно підносила значення самої людини та її здібностей. Праця, розум, успіхи в житті пов’язувалися не стільки з божою милістю, скільки з людськими можливостями. Молодий клас буржуазії, який поступово ставав головною дійовою особою епохи, твердо стояв на землі, вірив у себе, багатів і дивився на світ іншим поглядом: йому не потрібен був пафос страждань, трагізм світосприйняття, аскетизм, освяченість злиденності та матеріального убозтва – тобто все те, чим живилося середньовічне християнство. Зростала повага до земної людини, яка перемагає, досягає мети, сприймає світ, яким він є, користується радощами життя, відчуває піднесення у боротьбі і не впадає у релігійний екстаз і відчай.

Епоха Ренесансу (від франц. Renaissance – Відродження) починається не всюди і не одночасно, а виникає як культура розвинутих міст (а не села), більш того – як «салонна культура». Приводами для організації дозвілля нових суспільних прошарків стали розповіді мандрівників, вірші поетів, картини художників, філософські міркування та інше, а їжа, напої і танці слугували лише доповненням «культурної програми». Згодом в італійських містах, а саме Флоренції, Сієні, Феррарі, Пізі, Неаполі та інших, формуються своєрідні спільноти однодумців – гуманістів. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення античної спадщини. Гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей, серед яких на перший план висувалася сама людина, її особистісні достоїнства, а не походження, багатство чи влада. Культура постає головним критерієм людської гідності та шляхетності. Тому гуманісти проповідують шляхи індивідуального вдосконалення через прилучення до культури. Антична культура не випадково стає базовою у формуванні ідеалів доби Відродження: антична спадщина з її високими оцінками людини та її розумності виявилася більш близькою та зрозумілою новим суспільним прошаркам, ніж теологічна культура та ідеологія середньовіччя. Гуманізм Відродження спирається вже переважно не на релігію, а на мистецтво та науку. Під гуманізмом стали розуміти новий тип освіченості – не богословської, а мирської, світської.

В епоху Відродження будь-яка діяльність – чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, інженера, мореплавця або поета – сприймається як прояв талантів чи знань людини, а не як спокутування гріхів. Творча діяльність як така набуває пріоритетного значення. Людина – це майстер, митець, творець. Не лише Богу, а й людині властива функція творіння. Бог створює світ, а людина – решту речей. Мистецтво як майстерність взагалі стає визначальною характеристикою епохи Відродження. Звеличення ролі людини та її творчих успіхів призвели до утвердження антропоцентричного світогляду.

Цей антропоцентризм мав цілком відчутні прояви у літературі, філософії, мистецтві. По-перше, людина вже розглядається як особистість, як «внутрішня людина», що приховує в своїх глибинах різні можливості та здібності. Більш того, людина сама відповідає за створення себе самої як особистості, сама визначає свій життєвий шлях, бо сама здатна розрізняти добро і зло. Формується нова самосвідомість з новими життєвими цілями та позиціями. По-друге, піднесення розумових та творчих сил людини потягли за собою своєрідну «реабілітацію» і людської тілесності: в мистецтві утверджується справжній культ краси людського обличчя і тіла. Людина прекрасна з усіх сторін. По-третє, метою життя людини проголошується тепер не турбота про спасіння власної душі, а прояв себе для інших, служіння людям, а не Богу, творчість, пізнання. По-четверте, ідеалом людини Відродження стає її всебічна діяльність. Всебічно розвинута особистість – символ епохи. Теорія архітектури, живопис, математика, механіка, картографія, медицина, педагогіка, філософія, естетика, етика, поезія тощо складають коло інтересів Леонардо да Вінчі, Альберті, Мікеланджело Буонарроті, Парацельса та багатьох інших видатних митців. Талановита людина талановита в усьому. Справжній творець долає корпоративну залежність від цехових правил, сам відстоює свою честь через всебічність своїх занять та вмінь. Майстер всюди і завжди представляє самого себе, і тому звідси формується його нова суспільна позиція – відчуття власної гідності через самоствердження шляхом творчої діяльності.

Дата добавления: 2014-11-16