Українська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст

Центрами академічного життя в Україні, крім Києво-Могилянської академії (яка в 1819 р. стала духовною академією, але зберігала значення філософського центру), поступово ставали університети – Львівський (заснований у 1661 р. на базі єзуїтського колегіуму), Харківський (1804 р.), Київський (1834 р.). Наприкінці XVIII століття набуває поширення філософія Просвітництва (Я. Козельський, П. Лодій). Петро Лодій (1764–1829), обіймаючи 15 років посаду професора Львівського університету, вперше скористався дозволом австрійської влади викладати філософські дисципліни українською мовою, започаткував розробку української філософської термінології (у 1790 р. здійснив переклад українською «Моральної філософії» Х. Баумайстера). Становленню філософської освіти в Україні посприяв запрошений з Німеччини учень Й. Фіхте Йоган Баптист Шад, який очолив кафедру філософії у новоствореному Харківському університеті. Слід зазначити, що і П. Лодій (в 1821 р., вже під час роботи у Петербурзькому університеті), і Й. Шад (в 1816 р.) зазнали гонінь і були звільнені з посад за поширення ідей природного права.

У Києві в середині ХІХ ст. формується потужний центр релігійно-філософської думки. При цьому Київська духовна академія та Київський університет були повністю інтегровані в загальноросійський духовно-освітній простір, викладання там велося російською мовою. Значними постатями в академічному філософському житті були Василь Карпов (автор першого російського перекладу Платона, 1840–1842), Орест Новицький, Петро Авсенєв, Сильвестр Гогоцький (автор п’ятитомного «Філософського лексикону», 1857–1873 – першої в Росії філософської енциклопедії.

Найбільш відомим і оригінальним мислителем київської релігійно-філософської школи був Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874). Народився у Золотоніському повіті Полтавської губернії, навчався і викладав у Київській духовній академії, а в 1861 р., після відновлення викладання філософії в російських університетах, був запрошений до Московського університету як єдиний в Росії «достаточно философски подготовленный, чтобы занять без предварительной заграничной командировки университетскую кафедру» (Г. Шпет). Здобув репутацію «реакціонера» у зв’язку з критикою матеріалізму М. Чернишевського, проте був чудовим лектором, серед його учнів – відомий російський філософ Вол. Соловйов.

П. Юркевич відстоював платонівське вчення про ідеї («Ідея», «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта»). Ідея є тим, чим речі повинні бути. Ідеї можуть бути здійснені тільки діяльністю людей, тому людина є посередником між ідеями та природним світом. Філософія є пізнанням ідей. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: пізнання через уявлення; пізнання через поняття; пізнання через ідею.

П. Юркевич розвивав також християнську «філософію серця» («Серце та його значення в духовному житті людини, згідно із вченням Слова Божого»). Серце є осередком духовного життя людини, що надає їй властивостей індивідуальності та свободи. Серце – це життя почуттів, людські емоції. Тому воно є вирішальним у релігії, мистецтві. Проте воно керує й нашим пізнанням, адже можливості пізнання розумом обмежені. Завдяки серцю ми бачимо у світі не холодну мертву машину, а життя, красу, довершеність, потаємність, охоплюємо його як ціле. За допомогою серця, тобто душі, яка «від Бога», людина залучається до пізнання абсолютного, до віри, навчається любити та творити добро. В серці полягає основа релігійної свідомості людства, тому що саме серце стикається з Богом, «обладает всею непосредственностию бытия, положенного Богом».

Підкреслюючи значення серця як осередку життя, П. Юркевич протистоїть інтелектуалізму (і раціоналізму), який вбачає у мисленні головну силу душі. Розум є вершиною, але не корінням духовного життя – цим скритим, але головним, чим підкріплюється «верхняя» свідомість, є життя серця.

У другій половині ХIХ – на початку ХХ століття в Україні поширюється філософський позитивізм. Відомий представник цього напряму Володимир Лесевич (1838–1905, народився на Лубенщині) обґрунтовував остаточне злиття філософії з наукою, вбачаючи зразок такої наукової філософії в емпіріокритицизмі Р. Авенаріуса. Набуває розвитку осмислення філософських засад окремих наук: мовознавства – Олександр Потебня (1835–1891); економіки – Михайло Туган-Барановський (1865–1919); права – Богдан Кістяківський (1868–1920), історії – Михайло Грушевський (1866–1934). Видатний вчений-природознавець, один із засновників і перший президент Української Академії наук (1919 р.) Володимир Вернадський (1863–1945) розробив вчення про ноосферу (сферу розуму), в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин.

Слід підкреслити, що в цей час в Україні навчались або працювали інші видатні філософи, які належать одночасно українській та російській філософським традиціям: неоляйбніціанець і панпсихіст Олексій Козлов (1831–1900), автор теорії «синехологічного спіритуалізму» Олексій Гіляров (1855–1938), неокантіанець і психолог Георгій Челпанов (1862–1936), а також Микола Грот, Лев Шестов, Микола Бердяєв, Сергій Булгаков, Густав Шпет, Василь Зеньковський.

У Львові на межі ХІХ–ХХ ст. навколо Казімежа Твардовського (1866–1938) формується потужна філософсько-логічна Львівсько-Варшавська школа, яка відіграла помітне місце в історії польської та європейської філософії.

Дата добавления: 2014-11-16