Донецьк 3 страница

Внаслідок того, що оголошення особи померлою має підставою лише припу­щення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.

Ця обставина спричинює ряд правових наслідків, які настають після скасу­вання судом рішення про оголошення громадянина померлим.

Перший наслідок — поновлюється особисто-правовий статус громадянина.

Другий з них стосується майна, яке збереглося на момент появи громадяни­на і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього помер­лим. Власник, який з'явився, може вимагати повернення свого майна від цих осіб. Третій наслідок полягає у можливості повернути майно від осіб, до яких во­но перейшло за відплатними правочинами. Ці громадяни зобов'язані повернути майно власнику, який з'явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, вони знали, що фізична особа, оголошена померлою, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особами, у яких майно набувалося за відплатним правочином.

Слід звернути увагу, що поверненню належить тільки майно, що його вияв­лено в натурі. Пункт 3 ст. 48 ЦК уточнює, що у разі неможливості повер­нути майно у натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вар­тість цього майна. Закон не дозволяє повернення вартості речей, які були придбані безоплатно, а потім відчужені за гроші. Наприклад, якщо спадкоємці громадянина, оголошеного померлим, продали отриманий у спадщину будинок, то від покупця, який не знав, що оголошений померлим є живий, не можна ви­магати повернення цього будинку, але не можна стягнути і його вартість зі спад­коємців.

Четвертий вид наслідків стосується майна, яке в порядку спадкування пе­рейшло до держави. Якщо майно є в наявності, то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення осо­би померлою, їй повертається сума грошей, виручених від реалізації цього майна.

4.5. Фізична особа – підприємець

Ст. 42 Конституції України передбачає право кожної людини займатися підприємниць­кою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу України). Ч. 2 ст. 42 Конституції Укра­їни передбачає, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади й органів місцевого самовря­дування обмежується законом.

Ст. 50 ЦК установлює, що право на здійснен­ня не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивіль­ною дієздатністю, крім того право на здійснен­ня підприємницької діяльності має також непо­внолітня фізична особа відповідно до ч. З ст. 35 ЦК. У цьому випадку неповнолітня особа здобуває повну цивільну дієздатність (ст. 35 ЦК).

Підприєм­ництвом може займатися особа, що досягла 16 років, якщо мається відповідна згода батьків (усиновлювачів). Така особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту її державної реєстрації як підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація особи як підприємця. В цей час вона проводиться у виконкомах міської ради чи в районних міст Києва і Севастополя державної адміністрації за місцем діяльності чи проживання особи, якщо інше не передбачене законодавством України.

Державна реєстрація фізичної особи-підприємця засвідчує факт набуття нею статусу підприємця. Порядок проведення державної реєстрації передбачений ст.58 Господарського кодексу та Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Така реєстрація проводиться за заявою фізичної особи державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста, районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця. Відмову в державній реєстрації може бути оскар­жено в судовому порядку.

Окремі види підприємницької діяльності підлягають ліцен­зуванню. Згідно зі ст. 1 Закону України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних ви­дів господарської діяльності» органом ліцензу­вання є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, чи спеціально уповноважений орган рад для ліцензування ви­значених видів господарської діяльності. Згід­но із ст. 9 зазначеного Закону підлягають лі­цензуванню 60 видів господарської діяльності. У випадку, якщо особа розпочала підприємни­цьку діяльність без державної реєстрації, уклав­ши відповідні договори, вона не має права оспо­рювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Підприємницькою діяльністю можуть за­йматися не тільки фізичні особи, а й комерційні юридичні особи.

У зв'язку з цим до підприємницької діяль­ності фізичних осіб застосовуються правила, які регулюють підприємницьку діяльність юридич­них осіб, якщо інше не випливає з закону або із суті правовідносин.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи

Ст. 52 ЦК встановлює, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з його діяльністю, усім своїм майном, за винятком майна, на яке відповідно до закону не можна звернути стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває в шлюбі, відпо­відає за зобов'язаннями, пов'язаними з його ді­яльністю усім своїм особистим майном і част­кою в праві спільної сумісної власності подруж­жя, яка буде належати їй при розділі цього майна.

Банкрутство фізичної особи-підприємця

Фізична особа, яка неспроможна задо­вольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здій­сненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, вста­новленому законом.

Однією з ознак підприємництва є те, що підпри­ємництво — це самостійна, систематична, на власний ризик ініціативна господарська діяль­ність. Унаслідок цього підприємець несе ризик за зобов'язаннями, які пов'язані з його підприємни­цькою діяльністю. Він може залишитись без ко­штів, необхідних для виконання своїх зобов'язань перед кредиторами, у тому числі сплати обов'яз­кових платежів. У цьому випадку згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкру­том» у редакції від 30 червня 1999 р. і ст. 53 ЦК він може бути визнаний банкрутом. Під банкрутством розуміється визнана господарсь­ким судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити вимоги кредитів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутст­ва (банкрутом) є боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання, встановлено господарським судом (ч. ч. 3 і 4 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Справи про визнання особи банкрутом підвідо­мчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходження боржника (п. 1 ст. 6 Зако­ну України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Згідно з ч. 2 ст. 1 цього Закону має бути встановлено, що боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання сплати обов'язкових платежів протягом 3-х мі­сяців після настання терміну їхньої сплати. Заява про порушення справи про банкрутство фізичної особи-підприємця може бути подана в гос­подарський суд фізичною особою-підприємцем, чи його кредиторами, за винятком кредиторів, ви­мога яких виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян, кредиторів, що ви­магають стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру. Ці кредитори мо­жуть заявити про свої вимоги, коли вже виникла справа про банкрутство, у процесі його розгля­ду (п. 2 ст. 47 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Після завершення розрахунків із кредиторами фізична особа-підприємець звільня­ється від подальшого виконання вимог кредито­рів, заявлених після визнання підприємця бан­крутом, за винятком вимог про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, вимог про стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, що не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання фізичної особи-підприємця банкрутом або були погашені чи частково не заявлені після визнання особи банкрутом (п. 2 ст. 49 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

4.6. Опіка та піклування

Завдання опіки та піклування

Ст. 55 ЦК передбачає, що опіка і піклуван­ня встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав і інтересів малолітніх фізичних осіб, а також повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостій­но здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Сто­совно до неповнолітніх дітей метою опіки і пік­лування є виховання неповнолітніх, які внаслі­док смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин зали­шилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей., Обов'язок опікуна і піклувальника виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток передбачено і ст. 249 СК.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюється для захисту особи­стих і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійсню­вати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення їм необхід­них побутових умов, здійснювати піклування і забезпечувати їхнє лікування.

Під опікою і піклуванням слід розуміти правовий інститут, тобто сукупність юри­дичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані зі встановленням опіки і піклуван­ня, здійсненням функцій опіки і піклування і припиненням опіки і піклування. Під опікою і піклуванням слід також розуміти систему засо­бів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки і піклування з виховання мало­літніх і неповнолітніх дітей, а також захисту прав і законних інтересів недієздатних і обме­жено дієздатних. Нарешті, під опікою і піклуван­ням слід розуміти правовідносини щодо здійснення опіки і піклування у першу чергу між опікуном (піклувальником) і підопічними, а також правовідносини між органами опіки і піклування й опікунами і піклувальниками.

Орган опіки та піклування

Перелік органів опіки і піклування передбачено п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки і піклування, затверджені Державним комітетом України у справах сім'ї і молоді, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я Украї­ни, Міністерством праці і соціальної політики України 25 травня 1999 р. Зареєстровано в Мі­ністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/36 88.

Опіка і піклування згідно з п. 1.3 зазначених Правил опіки і піклування, установлюються дер­жавною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Безпосередньо, ведення справ щодо опіки і піклування у виконкомах ра­йонних (міських) рад покладається: стосовно неповнолітніх — на відділи управління; стосов­но осіб, визнаних судом недієздатними чи обме­жено дієздатними, — на відділи охорони здоро­в'я; стосовно дорослих дієздатних осіб, які по­требують піклування за станом здоров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відді­ли виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють ряд організаційних і контрольних функцій.

У сільській місцевості й у селищах справа­ми опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети селищних і сільських рад (п. 1.4 зазначених Правил опіки і піклування).

Фізичні особи, над якими встановлюється опіка та піклування

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклу­вання, та фізичними особами, які визнані не­дієздатними (ст.58 ЦК).

Особи до 14 років (малолітні) мають незнач­ну дієздатність: вони можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності (див. коментар до ст. 31 ЦК). Інші правочини від їх імені й у їх інтересах вчиняють їхні батьки, усиновлювачі, опікуни. Тому, якщо в малолітніх, тобто в осіб до 14 років, немає батьків (усиновлювачів) чи батьки не в змозі здійснювати над цими особами піклування, над ними встановлюється опіка. Опі­ка також установлюється над фізичними осо­бами, що визнані недієздатними. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-який правочин. Правочини від імені недієздатної особи й у його інтересах вчиняє опікун (див. коментар до ст. 41 ЦК). Тому, у випадку визнання особи не­дієздатною, над нею встановлюється опіка.

Піклування встановлюється над непов­нолітніми особами, які позбавлені батьківсь­кого піклування, та фізичними особами, ци­вільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).

Особи у віці від 14 до 18 (неповнолітні) володіють неповною цивільною дієздатністю. Бі­льшість правочинів вони вчиняють за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклува­льників (ст. 32 ЦК). Тому, якщо неповнолітні позбавлені батьківського піклування, над ними встановлюється піклуван­ня. Піклування також установлюється над особами, обмеженими в цивільній дієздатності. Особи, обмежені в цивільній дієздатності мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнян­ої з обсягом дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх). Тому у випадку обмеження дієздатності фізичної особи над нею установлюється піклування.

Права і обов’язки опікуна, піклувальника

Ст. 67 ЦК передбачає права й обов'язки опі­куна стосовно підопічного. Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд і лікування. Опікун малолітнього зобов'язаний піклуватися про його виховання, навчання, розвиток. У ч. 1 ст. 249 СК передбачено, що опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечувати одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун малолітнього зобов'язаний піклува­тися про його виховання, фізичний, духовний розвиток. Органи опіки і піклування зобов'язані здійснювати регулярний контроль за здій­сненням опікуном його прав і обов'язків щодо виховання підопічного. Опікуни (піклувальни­ки) зобов'язані щорічно, не пізніше 1-го лютого наступного року, подавати в органи опіки і пік­лування звіт про свою діяльність за минулий рік (п. 4.11 Правил опіки і піклування).

Права й обов'язки опікуна і пік­лувальника виникають на підставі рішення суду й адміністративного акта (ст. 60 і 61 ЦК). Опікун малолітнього зобо­в'язаний піклуватися про виховання, навчання і розвиток дитини. Опікун повинен проживати разом з підопічним (п. 4.3 Правил опіки і піклування).

Праву опікуна і піклувальника щодо ви­ховання підопічних дітей відповідає обов'язок усіх третіх осіб не порушувати це право опікунів і піклувальників, тобто воно носить абсолютний характер. Відповідно до цього опікуни і піклу­вальники вправі вимагати в судовому порядку повернення їм дітей, що знаходяться в них під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, що не­законно утримують у себе дітей (ч. 2 ст. 67 ЦК, п. 4.1 Правил опіки і піклування).

Опікун є представ­ником підопічного. Він діє від його імені й у його інтересах. Опіка установлюється над недієздат­ними і малолітніми фізичними особами, що по­збавлені батьківського піклування (ст. 58 ЦК). Малолітні особи можуть са­мостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ст. 31 ЦК). Недіє­здатна особа взагалі не має права вчиняти правочини (ст. 41 ЦК). Тому від імені й в інтересах малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових правочинів, а від імені особи, визнаної недієздатною, вчиняє будь-які правочини. Опікун не має права вчиняти від імені підопічного правочини, які зазначені в ст. 68 ЦК.

Опікун також зобов'язаний вживати заходів для захисту прав і інтересів підопічного.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов’язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.

Піклувальник над фізичною особою, ци­вільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

Піклувальник дає згоду на вчинення пі­допічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 ЦК.

Піклувальник зобов'язаний вживати за­ходів щодо захисту цивільних прав та інтере­сів підопічного.

Піклування установлюється над неповноліт­німи фізичними особами, тобто особами у віці від 14 до 18 років, що позбавлені батьківської опіки, і фізичними особами, обмеженими в дієздатності. Неповнолітні особи мають неповну цивільну дієздатність. Особи ж, обмежені в дієздатності, мають менший обсяг цивільної дієздатності в порівнянні з обсягом цивільної дієздатності неповнолітніх осіб. Піклувальник над не­повнолітнім зобов'язаний піклуватися про ство­рення йому необхідних побутових умов, про його виховання, забезпечення і розвиток (ч. 1 ст. 69 ЦК). Частина 1 ст. 249 СК передбачає обов'язок опікуна і піклувальника дітей виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Піклувальник над особою, яка обмеже­на у цивільній дієздатності, зобов'язаний піклуватися про її лікування, створення необ­хідних побутових умов (ч. 1 ст. 69 ЦК). Непов­нолітні особи самостійно вчиняють тільки правочини, зазначені в ч. 1 ст. 32 ЦК. Інші правочини неповнолітні можуть вчиняти за зго­дою своїх батьків (усиновлювачів) чи піклу­вальників (ч. 2 ст. 32 ЦК). Особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Через це ч. 2 ст. 69 ЦК передбачає, що піклу­вальник дає згоду на вчинення неповнолітніми осо­бами й особами, обмеженими в цивільній дієздат­ності, правочинів, яких вони не можуть самостійно вчиняти. Піклувальник також зобов'язаний вжи­вати заходів для захисту цивільних прав та інте­ресів підопічного (ч. 3 ст. 69 ЦК).

Правочини, які здійснюються з дозволу органу опіки та піклування

Опікун і піклувальники діють під контролем органів опіки і піклування. Тому ч. 1 ст. 71 ЦК передбачає, що опікун не має права без дозволу органа опіки і піклування відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвід­ченню і (або) державної реєстрації, у тому чис­лі договори про чи поділ, обмін житлового бу­динку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна. Піклувальник має право давати згоду на здійснення зазначених право­чинів тільки при наявності дозволу органу опіки і піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК).

Опіка над майном

Опіка встановлюється не тільки над особи­стістю недієздатних і малолітніх фізичних осіб, а й у випадках, передбачених законом, опіка встановлюється над майном. Так, згідно з ч. 1 ст. 74 ЦК, якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном вста­новлюється органами опіки і піклування за міс­цем перебування майна. Ст. 74 ЦК передбачає також можливість встановлення опіки над майном і в інших, передбачених законом випад­ках. Ці випадки передбачені в ст. 44 ЦК. Згід­но зі ст. 44 ЦК опіка призначається над май­ном особи, визнаною безвісно відсутньою, і над майном фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Опікун, що здійснює опіку над майном особи, стосовно якої встановлено опіку або пік­лування, здійснює управління цим майном в інтересах підопічного. Він зобов'язаний пік­луватися про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного. Ряд правочинів із цим майном він у відповідно­сті до ст. 71 ЦК може здійснювати тільки з дозволу органів опіки і піклування, а правочини з майном підопічного, передбачені ч. 1 ст. 68 ЦК, він узагалі не може здійснювати, тобто він не може здійснювати правочини з цим майном стосовно себе і свого чоловіка (дружини), а та­кож стосовно своїх близьких родичів.

Звільнення опікуна та піклувальника

Опікуни і піклувальники призначаються тільки за наявності їхньої згоди, вираженої в письмовій заяві, тобто обов'язки опікуна і пік­лувальника виконуються добровільно. Тому про­довження опіки (піклування) проти волі опікуна чи піклувальника є недоцільним. Ч. 1 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування за за­явою особи звільняє його від повноважень опі­куна чи піклувальника. Така заява опікуна піклувальника має бути розглянута протягом одного місяця. У п. 5.1 Правил опіки і піклування передбачено, що опікуни і піклувальники за їхнім проханням можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання викликане поважною причиною. Згідно з ч. 1 ст. 75 ЦК до винесення рішення про звільнення особи від повнова­жень опікуна чи піклувальника, чи до закінчен­ня місячного терміну, якщо заява не розгляну­та, особа залишається опікуном або піклуваль­ником.

Частина 2 ст. 75 ЦК передбачає, що орган опіки і піклування може звільнити піклуваль­ника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлене піклування. Рішення органів опіки і піклування про відмову в заяві, про звіль­нення від обов'язків опікуна чи піклувальника у відповідності до ст. 55 і 124 Конституції України, може бути оскаржене безпосередньо в суді.

Частина 3 ст. 75 ЦК передбачає, що суд, за заявою органів опіки і піклування, може звіль­нити особу від повноважень опікуна або піклу­вальника у випадку невиконання цією особою його обов'язків, а також у випадку поміщен­ня підопічного до навчального закладу, закла­ду охорони здоров'я або закладу органа соціального захисту.

Припинення опіки, піклування

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦК підставою для при­пинення опіки є передача малолітнього батькам чи усиновлювачам. У цьому випадку відпадає підстава для продовження опіки, тому що згід­но зі ст. 58 ЦК опіка встановлюється над ма­лолітніми фізичними особами, що позбавлені батьківського піклування. У випадку передачі малолітнього батькам чи усиновлювачам, орган опіки і піклування приймає про це відповідне рішення. Підставою припинення опіки є також досягнення підопічним чотирнадцяти років. Особа, що виконує обов'язки опікуна, стає пік­лувальником без спеціального рішення про це (ч. 2 ст. 76 ЦК.). Підставою припинення опіки також є поновлення цивільної дієздатності фі­зичної особи, що була визнана недієздатною (ч. 3 ст. 76 ЦК). У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, що вступило в законну силу, є підставою для рішення органа опіки і піклування про припинення опіки (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.4 Правил опіки і піклування передба­чає також, що опіка припиняється у випад­ку смерті опікуна або підопічного. У цьому випадку не потрібно рішення органа опіки і пік­лування.

Згідно зі ст. 77 ЦК підставою для припинен­ня піклування над особою є: досягнення особою повноліття; реєстрація шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітньому повної дієздат­ності; поновлення дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена. У всіх цих випадках піклування припиняється незалежно від волі піклувальника. Піклування встановлю­ється над неповнолітніми особами, що позбавле­ні батьківської опіки, і фізичними особами, обме­женими в дієздатності (ст. 59 ЦК). Тому, коли фізична особа стає цілком дієздатною, підстави для продовження піклування припиняються. Відновлення дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена, відбувається за рішенням суду (ч. 2 ст. 260 ЦПК). У цьому випадку рішен­ня суду, що вступило в законну силу, про віднов­лення дієздатності особи є підставою для рішен­ня органа опіки і піклування про припинення піклування (ч. 4 ст. 260 ЦПК).

П. 5.5 Правил опіки і піклування передба­чає також, що піклування припиняється вна­слідок смерті підопічного або піклувальника. У цьому випадку рішення органа опіки і піклу­вання не потрібно.

Надання помічником дієздатній фізичній особі допомоги в здійсненні її прав і виконанні обов’язків

Згідно з ч. 1 ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здій­снювати свої права і виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Помічником за­значеної особи може бути тільки дієздатна фізич­на особа (ч. 2 ст. 78 ЦК). Помічник дієздатної особи, що потребує допомоги, за заявою цієї особи реєструється органом опіки і піклування і йому видається відповідний документ.

Частина 3 ст. 78 ЦК передбачає, що помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать фізичній особі, яка потребує допомо­ги. Слід вважати, що оскільки особа, що потребує допомоги, є цілком дієздатною, то помічник може здійснювати зазначені дії тільки за згодою цієї особи. Помічник також має право здійсню­вати дрібні побутові правочини відповідно до на­даних йому повноважень. Ці повноваження йому надає дієздатна особа, помічником якої він є. Помічник дієздатної особи, також як і опікуни і піклувальники, не зобов'язаний утримувати цю особу. Тому, якщо помічник дієздатної осо­би витратить свої кошти на утримання зазна­ченої особи, то він може вимагати від дієздат­ної особи відшкодування понесених витрат, якщо доведе, що ці витрати були необхідні. По­мічник представляє дієздатну особу в органах державної влади, органах влади Автономної Ре­спубліки Крим, органах місцевого самоврядуван­ня й в організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення (ч. 5 ст. 78 ЦК). Слід вважати, що оскільки помічник призначений дієздатній особі, то він може представляти цю особу в зазначених органах тільки за згодою цієї особи, тобто при наявності спеціального доручен­ня. Помічник може також представляти фізич­ну дієздатну особу, помічником якої він є, у суді на підставі окремої довіреності. Частина 6 ст.78 ЦК передбачає, що послуги помічника є платни­ми, якщо інше не передбачено угодою сторін, тобто встановлено презумпцію платності надання по­слуг помічником. Помічник призначається орга­ном опіки і піклування тільки за заявою дієзда­тної особи, що потребує допомоги. Тому він може бути відкликаний, а його повноваження можуть бути анульовані в будь-який час дієздатною осо­бою, помічником якої він є.

Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування

Частина 1 ст. 79 ЦК передбачає право заці­кавлених осіб, у тому числі родичів підопічно­го, оскаржити дії опікуна в органи опіки і пік­лування або до суду. Слід вважати, що зацікав­лені особи мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника. Таке право зацікав­лених осіб відповідає ст. 55 Конституції, що пе­редбачає право на судовий захист, і ст. 124 Конституції, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Рішення органів опіки і піклування можуть бути оскаржені у відповідному органі, якому під­леглий орган опіки і піклування, чи в суді. Рі­шення органів опіки і піклування у відповідно­сті до ст.ст. 55 і 124 Конституції можуть бути безпосередньо оскаржені в суді. Однак це поло­ження не виключає можливості зацікавлених осіб оскаржити рішення органів опіки і піклу­вання у вищому органі або у суді (ч. 2 ст. 79 ЦК, ст. 248-4 ЦПК, п. 1, 4. 8 Постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 3 грудня 1997 р. «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридич­них, посадових і службових осіб у сфері управ­лінської діяльності, які порушують права і сво­боди громадян». Нині вищими органами, яким підлеглі органи опіки і піклування, є обласні, Київська і Севастопольська міська адміністра­ція і виконавчі комітети вищих рад.

5. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ. ДЕРЖАВА, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ ТА АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

5.1. Поняття та ознаки юридичної особи

Згідно ст.80 ЦК України юридична особа – це організація створена і заснована у встановленому законом порядку.

Ознаки:

1) організаційна єдність. Юридична особа – не окремий громадянин, а колективне утворення, певним членом організований колектив людей (організація);

2) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене:

а) від майна членів трудового колективу даної організації;

б) від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади;

в) від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів

3) виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями і громадянами;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність (відшкодування збитків, сплати неустойки);

5) здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

Юридична особа стає стороною – позивачем або відповідачем у розгляді цивільного спору.

Дата добавления: 2014-11-16