Використання архівної інформації. Архівна евристика. Архівний маркетинг 2 страница

Особливою формою публікації джерел є видання окремої пам’ятки – тобто документа або групи документів, близьких за змістом: “Правда Русская”, “Литовский статут”, “Літопис гадяцького полковника Гр. Граб’янки”, “Опис Київського намісництва XVIII ст.”

Крім звичайної текстової форми відтворення документа, використовують і публікації джерел у вигляді мікрофільмів та мікрофіш. Вигідність мікрофільмової публікації зумовлена її порівняно низькою вартістю, можливістю отримання точних копій з оригіналів документів, відсутністю потреби в їх археографічному опрацюванні.

У Національному архіві США план мікрофільмування вибраних серій документів, що становлять велику наукову цінність, було складено ще 1940 р. за участю доктора С. Бака. На початок 1960-х років було відтворено понад 4 млн. сторінок документів. Видання “Журналів Континентального Конгресу” (за 1774 – 1789 рр.) у 1904 – 1937 рр. здійснювали друкарським способом, а 1952 р. його доповнено мікрофільмами.

Підготовка архівних документів до друку проводиться згідно з чинними правилами. В Україні такі нормативні документи розробляють Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України та УНДІАСД.

До характерних особливостей НАФ належить наявність у ньому документів з різними носіями (паперовими, плівковими, магнітними тощо). Завдяки широкому впровадженню у практику документування нових технічних засобів, у тому числі комп’ютерних технологій, новостворений документ може фіксуватися на якому завгодно з цих носіїв інформації. Проблема одержування їх, зберігання, а особливо користування ними турбує світову архівну громадськість. “Новим архівам” був спеціально присвячений XI Міжнародний конгрес архівів (1988 р., Париж); йшлося про це і на двох останніх у XX ст. міжнародних конгресах архівів (XIII та XIV), де навіть ставилося питання про віртуальні архіви, жваво обговорювалися проблеми автентичності електронних документів. Після Міжнародного конгресу архівів у Севільї (2000) ця проблематика стала провідною у планах роботи всіх професійних комітетів та комісій МРА.

Користування документами з плівковими, магнітними, а в окремих випадках і паперовими носіями вимагає застосування спеціальних технічних засобів: кіно-, фото-, відео- і звуковідтворюючої апаратури, проекторів, кіномонтажних столів, читальних апаратів, комп’ютерів різних марок і типів. Оскільки далеко не всі архіви мають таке обладнання, то можливі варіанти: використовування власних технічних засобів архіву, технічних засобів користувачів, або тих та інших на правах оренди. Все це враховується при складанні угоди щодо користування такими документами.

Справжню революцію спричинило впровадження комп’ютерних технологій. Нові технології створюють можливості для використання архівної інформації у тих місцях, де вона не зберігається. Користувачам різних банків даних, що існують у світі, не обов’язково особисто відвідувати архіви, бібліотеки. Воци цікавляться передусім не сховищами, де є інформація, а тими шляхами, якими зможуть цю інформацію отримати.

§3. Архівна евристика

Найважливіше значення для ефективного виявлення архівних документів та організації використання ретроспективних відомостей має культура інформаційного пошуку, яка органічно поєднує в собі комплекс таких знань, як закономірності формування документів фондоутворювачем, історія самих фондоутворювачів та системи державних і громадських установ; історія формування системи державних архівів країни; принципи комплектування державних архівів і критерії експертизи цінності документів; система довідкового апарату, комплекс довідкової літератури, публікацій документів та ін.

Архівна евристика, тобто спеціальна історична дисципліна про шляхи і засоби пошуку архівної інформації, своїм головним завданням має пошуки і виявлення документів певної тематики, спрямування, авторства тощо. Виявлення раніше невикористовуваної або маловикористовуваної інформації, залучення її до наукового та практичного обігу – найважливіший засіб підвищення ефективності використання НАФ. Архівний пошук має супроводжуватися джерелознавчим аналізом виявлених документів. Глибока джерелознавча розробка архівних фондів одночасно із вивченням інформаційних потреб суспільства дозволяє повніше задовольнити духовні й наукові потреби як споживачів документної інформації, так і самих архівістів.

У дослідженнях, присвячених питанням архівної евристики, виділяють ряд особливостей процесу пошуку інформації. Перша з цих особливостей є ще відносно малодослідженим творчим процесом, який має індивідуальний, специфічний характер і залежить від інтелектуальних здібностей користувача (дослідника, вченого, фахівця). Суттєва особливість цього процесу полягає у встановленні та поясненні зв’язків між явищами (затребуваною ретроспективною інформацією; архівними документами, в яких вона міститься; окремими фактами, що є складовими цієї інформації). Друга є технічним процесом пошуку архівної інформації. У широкому понятті він полягає в методичній підготовці, вивченні бібліографії, збиранні різної інформації, у тому числі роботі з архівними документами. При цьому центральне місце посідає пошук архівних документів.

Так званий перехресний пошук, ідея якого вперше сформульована В. Автократовим, дозволяє повніше використовувати теорію фондування і особливості побудови системи довідкового апарату, а також враховувати специфіку роботи дослідників – однієї з головних категорій користувачів архівної інформації. Дослідниками стають і самі архівісти, які здійснюють пошук документів. Перехресний пошук включає одночасний пошук за генетичною вертикаллю, що спирається на пофондове описання, тобто на систему архівних довідників конкретного архівного фонду (описів, оглядів, різних покажчиків), та логічною горизонталлю, що спирається на систему міжфондових архівних довідників (каталогів, тематичних оглядів, автоматизованих пошукових систем) і дозволяє виходити безпосередньо на документи, що стосуються досліджуваної проблеми. Використовуючи обидва способи пошуку документів, користувач знаходить необхідну інформацію. Однак найчастіше він здійснює довготривалий пошук інформації за генетичною вертикаллю. Це викликано тим, що архівні довідники, побудовані відповідно до класифікації документів, займають провідне місце у системі довідкового апарату державних архівів.

Західні архівознавці виділяють інші два взаємозалежні шляхи здійснення архівних пошуків. Перший, названий англійським ученим Літлом “процесом здогадок”, пов’язаний з тим, що користувач (архівіст або дослідник) робить узагальнені висновки на підставі отриманої інформації, виходячи з того, які адміністративні або суспільні інституції створювали документи, що мали відношення до об’єкту дослідження. Другий шлях пошуку орієнтований на необхідний документ: користувач починає роботу з картотечного каталога або покажчика, де докладно розписано зміст кожного документа. Цей шлях дуже близький до практики роботи бібліотек. Тому всі бібліотечні нововведення – техніка індексування, конструкція тезаурусів, пошукові мови, марк-формат – значно впливають на пошук у державних архівах.

Впровадження інформаційних технологій в архівну практику збільшує прогалину між цими двома шляхами пошуку. Багатосторонній пошук окремих документів, на відміну від лінійного, заснованого на принципі походження, стає багатофіліальним.

Розвиток архівної евристики безпосередньо пов’язаний з подоланням всіляких труднощів, до яких належать бар’єри неінформованості, зокрема матеріальний, мовний та ін. Бар’єр неінформованості виникає не тільки через відсутність у даний момент у користувача інформації про архівні документи, що буває наслідком відносної недоступності архівних довідників (обмежений наклад, відсутність реклами) або недостатньої інформаційної культури користувача, але і через брак інформації про архівні документи, через обмеження технічного характеру або як наслідок штучних ідеологічних обмежень минулих років. Вони, власне, і мали на меті створити обстановку наукової неінформованості. Тому необхідне оперативне інформування широкої громадськості про зняття необгрунтованих обмежень на доступ до окремих категорій архівних документів.

Матеріальний бар’єр є вагомою перепоною для архівних розвідок. Відсутність комп’ютерного зв’язку між окремими державними архівами або загальноукраїнської бази даних заважає користувачеві оперативно отримувати інформацію за своєю пошуковою темою, що призводить до невиправданих поїздок, значних втрат часу, або навпаки, неможливості здійснити необхідні наукові відрядження з пошуковою метою.

Мовний бар’єр характерний для архівів західного та південного регіонів України, які зберігають документи, складені латиною, польською, німецькою, угорською, румунською, єврейською мовами. Для користувача це створює додаткові ускладнення, вимагає володіння цими мовами. Певним бар’єром є також наявність галузевих архівних установ, які здійснюють довготривале зберігання специфічних архівних документів. Фактично дослідник ще не має жодних довідників про зміст цих документів і не має відомостей про те, яка архівна інформація може там міститися.

Невирішені проблеми архівної евристики суттєво впливають на ефективність використання НАФ.

§4. Архівний маркетинг

Проблема ефективності використання НАФ має не лише внутріархівне значення, але й винятково важлива в умовах інформатизації суспільства. Вона відбиває рівень сприйняття ретроспективної документної інформації споживачами, результативність використання інформації у тих галузях політики, господарства, культури, науки, в яких вони функціонують. Ефективність організації використання відображає результативність діяльності архівної установи з надавання суспільству архівної інформації. Відтак висока ефективність організації використання – це максимальне задоволення архівістами усіх вимог суспільства у ретроспективній документній інформації при оптимальному використанні інформаційних ресурсів. Під вимогами суспільства розуміють не тільки ті потреби, що знайшли своє втілення у реальному попиті, а й потенціальні інформаційні потреби, виявлені архівною установою на перспективу. До показників ефективності належать:

· відношення кількості виданих для використання справ до загальної кількості справ, які зберігаються в архіві, або кількісний показник включення інформаційних ресурсів архіву до процесу активного використання;

· відношення кількості справ, якими активно користувалися (з яких користувачі зробили витяги, зняли копії) до загальної кількості виданих справ;

· результативність інформаційних заходів архіву, яку визначають шляхом зіставлення тематики ініціативної інформації архіву і тематики звернення до архіву.

Ефективне використання НАФ досягається шляхом інтеграції усіх головних ділянок роботи архіву: експертизи цінності документів НАФ, комплектування ними архівних установ, забезпечення збереженості документів, їх обліку та створення досконалого довідкового апарату. У цьому контексті всю роботу архівних установ націлено на всебічне розкриття і оптимізацію інформаційного потенціалу НАФ, забезпечення правових, економічних, фінансових, організаційних, технічних, наукових умов організації користування архівними документами й архівною інформацією.

Існування НАФ як інформаційної системи вимагає комплексного вирішення багатьох проблем, зокрема всебічного правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв’язку з архівними документами та архівною інформацією. Правового захисту вимагає інформація, що створюється під час функціонування архівних автоматизованих систем, процедури інформаційного забезпечення споживачів і права останніх. Важливим комплексним завданням є підготовка масиву архівних документів НАФ та документної інформації, що міститься у них, до активного використання суспільством. Це пов’язано з усуненням необґрунтованих обмежень щодо користування документами, інтенсифікацією роботи зі створення страхового фонду і фонду користування, забезпеченням необхідних реставраційних робіт, вдосконаленням режимів зберігання документів і сучасним технічним забезпеченням роботи як архівів, так і користувачів. Ефективність використання архівної інформації має і матеріально-грошовий вимір. Збільшення спектру платних послуг у цій галузі й зростання вартості інформації наприкінці 1990-х років зумовили необхідність у архівному маркетингу – спеціальній соціологічно-консалтинговій службі, яка займатиметься забезпеченням зв’язків архівних установ та споживачів архівної інформації, створенням ринку архівних послуг і визначенням вартості інформаційної роботи. Соціологічну частину архівного маркетингу складає вивчення і певною мірою формування кола реальних і потенційних споживачів ретроспективної документної інформації, дослідження мотивів звернення споживачів і збільшення їх кількості; стимулювання попиту на архівну інформацію і накопичення відомостей про споживачів, їхні цілі і характер зацікавленості; дослідження їхніх потреб, що задовольняються наданням архівної інформації, рекламування інформаційних послуг архівів і вивчення наслідків їх надання; вироблення перспективних рекомендацій з тематики і форм організації використання архівної інформації. Консалтингово-фінансовий бік цієї справи полягає у визначенні конкретних цін на інформаційні послуги, відслідковуванні ефективності форм надання архівної інформації, відповідності встановлених цін на послуги архівних установ реальному попиту на них та стимулювання цього попиту.

Така спеціальна маркетингова служба існує в європейських і американських архівах. Наприклад, у Національному архіві Канади функціонує спеціальна генеральна дирекція, яка займається зв’язками з громадськістю, засобами масової інформації, органами влади, архівною рекламою та вивчає ефективність використання інформації документів Національного архіву. Доцільність створення такої служби при центральному органі управління архівною справою в Україні на початку XXI ст. стала потребою часу. Вона зумовлена необхідністю розроблення рекомендацій, організації заходів щодо підвищення інформаційної культури потенційних споживачів ретроспективної документом інформації та архівістів, вироблення критеріїв оцінки вартості архівних послуг з метою створення умов архівам для зосередження на виробництві вторинної інформації, безпосередньому наданню інформаційних послуг.

Під час визначення вартості архівної інформації треба враховувати, що існує загальновизнаний архівною громадськістю світу і внесений до основних рекомендаційних документів міжнародних організацій принцип безплатного користування архівами. Безоплатний доступ до архівів став наріжним каменем архівного законодавства з часу прийняття 23 червня 1794 р. революційним Конвентом першого французького декрету про архіви. Цей законодавчо проголошений принцип закріпився і в архівному законодавстві України.

Безоплатно виконуються запити українських та іноземних громадян про стаж роботи, нагородження, життя, навчання, участь у війнах та військових конфліктах, репресії і депортації. Відповіді на ці запити потрібні для соціального захисту громадян відповідно до законодавства України. Так само безоплатно виконуються запити органів влади, судових і слідчих органів, державних установ. Безоплатними залишаються послуги, що надаються дослідникові у читальному залі. Оплату передбачено лише за додаткові послуги – копіювання документів технічними засобами, переклад, розшифрування текстів, завірювання їх, консультування зі складних проблем. На платній основі надаються генеалогічні довідки приватним особам. Розвиток ринкових відносин стимулює перегляд переліку платних послуг і ринку архівної інформації.

Таким чином, організація використання архівної інформації є інтеграційним фактором усіх інших напрямів роботи архівних установ, вона зближує архіви усіх типів і рівнів, підносить їх роль в усіх сферах суспільного життя. В сучасних умовах незмірно зростає суспільна потреба в документній інформації, неухильно збільшується кількість її споживачів, урізноманітнюються форми і засоби поширення архівної інформації, удосконалюються її технічні можливості. Важливим чинником пошуку і використання документної інформації є архівна евристика.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Що розуміють під поняттям “користування архівними документами”?

2. Назвіть ознаки потреб в архівній інформації.

3. Назвіть основні напрями використання НАФ.

4. Охарактеризуйте основні форми використання НАФ.

5. Що таке архівна евристика і яка її роль у використанні документної інформації?

6. Назвіть характерні особливості перехресного пошуку інформації?

7. Від яких чинників залежить ефективність використання архівної інформації?

8. Що можуть запозичити українські архівісти із зарубіжного досвіду використання архівної інформації?

9. Що таке архівний маркетинг і які основні його засади?

10. Які послуги архівів з надання архівної інформації мають лишатися безплатними і чому?

РОЗДІЛ 16

ЗАРУБІЖНІ АРХІВИ

Для архівістів України багато цікавого і повчального мають організація управління архівною справою в зарубіжних країнах, особливості експертизи цінності документів, специфіка зберігання документів та використання документної інформації, методи впровадження в архівну справу новітніх технологій, напрями та зміст підготовки кадрів архівістів, організація приватних архівів та міжнародного обміну архівною інформацією. В цьому розділі розглянемо основні типи та структуру архівів провідних країн світу, характерні тенденції розвитку архівної справи, основні правові засади функціонування архівної системи зарубіжних країн.

§1. Структура архівів та архівні системи зарубіжних країн

Усвідомлення необхідності упорядкування архівів та раціональної організації архівної справи в Західній Європі відбулося наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. Створення спеціальних архівних установ було результатом суттєвого збільшення обсягів документів, деструктивних процесів в архівах, викликаних революціями та іншими соціальними катаклізмами. Водночас було зроблено перші спроби закласти єдине наукове підґрунтя організації комплексів документів для всіх державних архівів, що реалізовувалося в зародженні архівознавства як науки.

Структура архівів західноєвропейських країн остаточно викристалізувалася після Другої світової війни. До неї входять державні (національні та відомчі), корпоративні та приватні архіви. Мережа державних і приватних архівів відбиває систему державного управління, що склалася в різних країнах, її правову основу, адміністративно-територіальний поділ, рівень культури.

Систему державних архівів складають центральні та місцеві архівні установи. Центральні державні архіви мають статус національних архівів і виконують загалом ідентичні функції: зберігають національну архівну спадщину удоступнюють її для користувачів, організовують роботу з поточними урядовими документами. Водночас у різних країнах діяльність національних архівів має відмінності, зумовлені національними та історичними традиціями, фінансовими і кадровими ресурсами, архівним законодавством.

Відомчі (галузеві) архіви зберігають документи, створені в результаті діяльності окремих державних установ і відомств. У багатьох країнах існують відомчі історичні архіви. Наприклад, у Франції це – Архів Міністерства закордонних справ, Архів сухопутних військ, Архів Міністерства морського флоту, Архів Міністерства військово-повітряних сил, Архів Державної Ради. Діяльність відомчих архівів, як правило, перебуває під наглядом національних архівних установ, які надають їм методичну допомогу. Корпоративні архіви зберігають документи різних громадських, наукових, культурно-освітніх та інших недержавних установ і, як правило, є самоврядними і не підлеглими уряду архівним органам.

В організації роботи з приватними архівами великий досвід, вартий використання, накопичений в багатьох країнах Заходу, зокрема в Канаді та США.

За принципами побудови і управління в світі існують два основних типи архівних систем – централізовані: Франція, Бельгія, Данія, Греція, Нідерланди, Португалія та децентралізовані: США, Канада, ФРН, Швеція, Великобританія, Іспанія, Японія.

Створені в різні епохи національні архіви підпорядковуються різним урядовим відомствам – міністерствам науки (Бельгія). культури (Данія, Іспанія, Люксембург), національної освіти та культури (Франція), добробуту, охорони здоров’я і культури (Нідерланди), внутрішніх справ (Румунія, Словаччина, Чехія), юстиції (Латвія). Державна архівна служба Російської Федерації має подвійний рівень підпорядкованості – президенту та уряду. У Литві та Молдові архівна система, подібно до України, підпорядкована уряду, в Білорусі – адміністрації президента.

У ФРН, залежно від федерального устрою її земель, національні архіви підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ, федеральному канцлеру або бундестагу, в Португалії – президентові Ради міністрів, в Англії та Уельсі – лорду-канцлеру. Національний архів США безпосередньо підпорядкований федеральному урядові.

У країнах з централізованими системами місцеві (регіональні) архіви звітують перед центральною (національною) архівною службою. У ФРН, наприклад, немає центральної архівної адміністрації на загальнодержавному рівні. Бундесархів зберігає документи федерального уряду; регіональні архіви – архіви земель – і місцеві архіви перебувають під юрисдикцією земель, кожна з яких має свою архівну організацію. В Англії та Уельсі юрисдикція державного архіву поширюється лише на центральні урядові архіви Англії та Уельсу, місцеві архіви мають свої незалежні від центральної адміністрації архівосховища. В Іспанії спостерігається тенденція до подальшої автономізації 17 провінційних архівних установ. Тут національний архів відповідає за збереженість лише історичних документів. У Нідерландах органи місцевої влади мають свої архівосховища, якими керують місцеві секретарі або професійні архівісти. В Італії муніципалітети, провінційні і регіональні архівні ради організовують окремі служби з видавання дослідникам документів, що мають 40-річний термін зберігання. В Англії та Шотландії документи, створені центральним урядом, можуть за спеціальною згодою передаватися на зберігання до архівів графств. 20% таких матеріалів зберігаються за межами державного архіву, який має право контролювати умови зберігання лише цих документів.

У Бельгії, Великобританії, Греції, Ірландії, Італії, Нідерландах, Португалії, Франції міністр, відповідальний за стан архівів, має у своєму розпорядженні консультативні архівні комітети, До складу яких входять головний архівіст країни, представники урядових та громадських установ і організацій, технічні експерти.

У багатьох західних країнах існують так звані проміжні архіви, які приймають на тимчасове зберігання документи від різних відомств, установ і організацій, а згодом після експертизи частину цих документів передають на постійне зберігання до центральних державних архівів. У більшості країн здійснюється контроль з боку національних архівних служб як за проміжними, і за поточними архівами. Інколи він охоплює повний “життєвий цикл” документа – з моменту його створення до остаточного розміщення в архіві.

§2. Правові засади зарубіжної архівістики. Проблеми доступу до архівної інформації

Зупинимося детальніше на правових аспектах зарубіжної архівістики, що стосуються проблем доступу до архівної інформації, загальнодержавного архівного законодавства, державного або національного архівного фонду.

У більшості західних країн право доступу до архівів відоме з початку XIX ст. На практиці в кожній окремій країні його застосовують з урахуванням критерію часу. Офіційно встановлені строки, протягом якого документи не видаються дослідникам, у різних країнах не однакові. Так, країни-члени Ради Європи прийняли загальну угоду, яка обмежує його 30-ма роками (в Нідерландах – 20 років). Провідними європейськими країнами протягом останніх 15 років прийняті національні закони про свободу інформації подібні до американського. Ці закони відкривають громадянам вільний доступ до адміністративних документів незалежно від часу їх створення, за умови, що в результаті використання відомостей, які містяться в цих документах, не буде заподіяно шкоду особистому життю окремих громадян та державі в цілому.

В національних архівних законодавствах західних країн існують три категорії документів, доступ до яких протягом певного часу закритий. До першої належать документи, що містять відомості з питань захисту приватної таємниці громадян (100 років від часу їх створення – у Бельгії, 80 років – у Данії; 30 років після смерті людини; коли дата смерті невідома – 110 років від дня народження; в Іспанії – відповідно 25 і 50 років; в Італії 70 років від часу створення документів; у Великобританії – від 50 до 100 років залежно від виду документа). Другу категорію складають документи, інформація яких стосується безпеки держави (60 років після створення документа – у Франції, 50 роки в Італії, від 50 до 100 років – у Великобританії). Третя категорія охоплює документи, відомості яких торкаються економічних інтересів громадян та підприємств (від 30 до 60 років – у різних країнах, 80 років – у ФРН).

У законах деяких країн (ФРН, Греція, Нідерланди, Португалія) обмеження доступу зумовлені потребою захисту документів з огляду на їх фізичний стан. Низка інших обмежень доступу до архівних документів випливає не з норм архівного законодавства, а із законів про національну оборону, судочинство, про особистий статус, податки, статистику, комерційну таємницю тощо. Окремі з них вступають у протиріччя з архівним законодавством. Тому неодноразово на міжнародних форумах обговорюються питання гармонізації європейського архівного законодавства щодо доступу до документів з урахуванням інших законів, громадянського статусу, середньої тривалості житгя в Європі.

У більшості західних країн (США, Канада, Швеція, ФРН, Японія) централізованого управління архівною справою не існує. Діяльність архівів регламентується актами, серед яких є закони про державні архіви. В окремих випадках європейська практика (Франція, Іспанія, Швеція) передбачає регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів, визначає права розпорядження документами і державного контролю за ними. Тому в цих країнах активно підтримується концепція державної реєстрації та опису культурної спадщини, що зберігається поза державними архівами. Західні держави не мають спеціальних законів про державний або національний архівний фонд. Чинні закони в галузі архівної справи, як правило, регулюють правовий статус, управління та діяльність національних архівів, державних та федеральних органів і концентрують увагу на проблемах зберігання, доступу, власності, авторських прав, а також юридичних та фінансових питаннях використання документної інформації, їх переміщення за кордон (у цих ситуаціях архіви найчастіше оцінюються як державна нерухомість і підпадають під відповідне законодавство).

Немає єдиного загальнодержавного закону стосовно архівної справи і в США. Тут вона регулюється законами кількох рівнів (федерального, штату, місцевої влади). Декілька законів, що враховують різні форми власності та специфічні фонди (переважно федеральної власності), також регламентують окремі аспекти архівної справи. До загальнонаціональних належать, наприклад, “Закон про таємницю”, “Закон про систему федеральних архівів та управління”, “Закон про зберігання архіву документів та матеріалів Президента”, “Закон про авторські права”, “Закон про Президентський архів”, “Закон про Адміністрацію Національного архіву”, “Закон про архівну колекцію документів у справі замаху на Президента Дж. Ф. Кеннеді”. Основні питання архівних законів США, як, до речі, й інших країн, які не порушували природний стан соціальних відносин та основ власності, полягають у вирішенні питань управління архівною справою та доступу до інформації.

Приклади більш централізованого підходу до державної юрисдикції архівної спадщини подає Австралія (Австралійський Союз держав Південної Півкулі), що входить до Британської співдружності, і має окремі закони в кожному з шести штатів федерації (наприклад, архівні закони Тасманії, Нового Південного Уельсу), які регламентують функціонування державних установ. Показовим є поєднання в єдиному законодавчому акті архівного та бібліотечного законодавства, наприклад у Квінсленді та в Південній Австралії.

Особливістю юридичної практики західних країн є відкритість законодавства про різні види і типи фондів. Усю сукупність законодавчих актів можна розцінювати як прояв централізованого управління архівними установами.

§3. Особливості організації архівної справи

Організація архівної справи в країнах Заходу має спільні риси і водночас притаманну кожній країні специфіку, зумовлену історичним розвитком, адміністративно-територіальним поділом, особливостями державного управління.

“Класичною країною архівів” є Франція. Вона має централізовану архівну систему, що склалася наприкінці XIX ст. На усталену структуру архівів не справили значного впливу і закони про децентралізацію 1982 – 1983 рр. На Генеральну дирекцію архівів покладено керівництво Національним архівом, регіональними та департаментськими архівами, їй надано контролюючі функції щодо комунальних, госпітальних, поточних архівів установ, проміжних і автономних сховищ. Генеральна дирекція здійснює контроль за збереженістю поточних архівів на місцях їх зберігання, організує зберігання і контроль за збереженістю проміжних архівів, забезпечення збереженості, розбирання, класифікацію, описування та користування документами, призначеними для постійного зберігання в Національному та департаментських архівах та ін. Очолює Генеральну дирекцію архівів генеральний директор, призначений Радою міністрів. Консультаційним органом при Генеральній дирекції архівів є Вища архівна рада, яка щорічно збирається для розгляду практичних питань роботи Національного архіву, департаментських, комунальних і госпітальних архівів та обговорення звіту генерального директора.

Дата добавления: 2014-11-20