Характеристика робочих поз людини

Організація праці на робочому місці

Організація праці на робочому місці - це комплекс заходів, що забезпечують трудовий процес та ефективне використання знарядь виробництва і предметів праці.

Робоче місце - це зона, яка оснащена технічними засобами і в якій відбувається трудова діяльність працівника чи групи працівників.

Організація праці на робочому місці полягає у виборі робочої пози та системи робочих рухів, визначення розмірів робочої зони та розміщення у ній органів керування, інструментів, заготовок, матеріалів, пристроїв і та ін., а також у виборі оптимального режиму праці та відпочинку.

Робоча поза. Правильно вибрана робоча поза сприяє зменшенню втоми та збереженню працездатності працівника. Робоча поза може бути вільною або заданою (табл. 2.3).

Вільна поза роботи означає можливість працювати поперемінно сидячи і стоячи. Це найбільш зручна поза, бо дозволяє чергувати завантаження м'язів та зменшує загальну втому.

Задані робочі пози - сидячи або стоячи. Робоча поза «сидячи» най­більш зручна, вона може застосовуватись для робіт з невеликими фізичними зусиллями, з помірним темпом, потребуючих великої точ­ності. Поза «стоячи» є найбільш тяжкою, бо вимагає витрачати енер­гію і на виконання роботи і на підтримку тіла у вертикальному чи похилому положенні, що зумовлює швидке стомлення.

Система робочих рухів. Основним принципом при виборі системи робочих рухів є принцип «економії рухів», який сприяє підвищенню

Таблиця 23.

Робоча поза	Зусилля, Н	Рухливість підчас роботи	Радіус робочої зони, мм	Особливості діяльності
Сидячи-стоячи (поперемінно)	50...100	Середня (можливість періодичної зміни пози)	500...750	Достатньо вели­кий огляд і зона досяжності рук
Сидячи	до 80	Обмежена	380...500	Невелика статична стомлюваність, більш спокійне по­ложення рук, можливість вико­нання точної ро­боти
Стоячи	100...120	Велика (вільність пози і рухів)	750 та більше	Краще використо­вування сили, більший огляд; пе­редчасна стомлю­ваність

продуктивності праці і, у той же час, зменшенню стомлюваності, кіль­кості помилок і травматизму.

Принципи «економії рухів» полягають у наступних положеннях: обидві руки повинні починати і закінчувати рух одночасно; руки не повинні бути бездіяльними, окрім періодів відпочинку; рухи рук повинні виконуватись одночасно у протилежних і симетричних напрямках; найкращою є така послідовність дій, яка вміщує наймен­ше число елементарних рухів; руки слід звільняти від усякої роботи, яка може успішно виконуватись ногами чи іншими частинами тіла; при можливості об'єкт праці має закріплюватись за допомогою спе­ціальних пристроїв, щоб руки були вільні для виконання операцій.

Робота має організовуватись так, щоб ритм робочих операцій був, за можливості, чітким та природнім, а послідовність рухів такою, щоб один рух легко переходив у інші. Рух менш стомлюючий, якщо він відбуваєть­ся у напрямку, що співпадає з напрямком сили тяжіння. Різкі коливання швидкості та невеликі перерви у русі мають бути виключені.

Слід також враховувати ряд положень щодо швидкості руху рук людини: там, де вимагається швидка реакція, слід використовувати рух «до себе»;

швидкість руху зліва направо для правої руки більша, ніж у зворотному напрямі; обертові рухи у 1,5 рази швидше, ніж поступальні; плавні криволі­нійні рухи рук швидші, ніж прямолінійні з миттєвою зміною напрямку; рухи з великим розмахом швидші; рухи, орієнтовані механізмами, швидші, ніж рухи, орієнтовані «на око»; рухи слід обмежувати обмежувачами скрізь, де це можливо. Також слід уникати рухів, метою яких є точне встановлення вруч­ну, наприклад, збіг двох рисок мікрометра; вільні ненанружені рухи викону­ються швидше, легше і точніше, ніж вимушені рухи, що визначаються певни­ми обмежувачами; точні рухи краще виконувати сидячи, ніж стоячи. Макси­мальна частота рухів руки (при згинанні та розгинанні) - біля 80; ноги - 45, корпуса - ЗО раз на хвилину, а пальця - 6 раз і долоні - 3 рази на секунду.

Оснащення робочого місця. Оснащення та обладнання робочого місця залежить від виконуваної роботи (технологічних операцій), від характеру роботи (розумова, фізична, тяжка, монотонна) та від умов праці (комфортні, нормальні, несприятливі).

Безпосередньо на робочому місці слід передбачати інформаційне устаткування і органи управління, а також технологічну оснастку (опорні елементи, швидкодіючі затискачі, шарнірні монтажні голов­ки, настільні бункери і касети з гніздами і та ін.); додаткове обладнан­ня (робочий стіл, сидіння оператора, підставка для ніг, шафа для інструментів та ін.); транспортні засоби (транспортери, підвісні кон­веєри і та ін.); пристрої для укладення матеріалів, заготовок, готових виробів; засоби сигналізації; засоби техніки безпеки.

Робоче місце працівника (особливо, оператора) характеризує два поля: інформаційне поле (простір із засобами відображення інформа­ції) і моторне поле (простір з органами управління та об'єктом праці).

В інформаційному полі зорового спостереження (рис. 2.1) виділя­ють три зони: у зоні 1 розміщують засоби відображення інформації, які використовуються дуже часто і вимагають точного та швидкого зчитування інформації; у зоні 2 - засоби інформації, які використову­ються часто і вимагають менш точного і швидкого зчитування інфор­мації; у зоні 3 - засоби відображення інформації, які використовують­ся рідко.

В моторному полі (рис. 2.2) теж виділяють три зони: 1 - зона опти­мальної досяжності, в якій розміщують дуже важливі і дуже часто використовувані (більше 2 раз за хвилину) органи управління; 2 -зона легкої досяжності, в якій розміщують часто використовувані (2 рази за хвилину) органи управління; 3 - зона досяжності, в якій роз­міщують рідко використовувані (менше 2 раз за хвилину) органи управління. Зони в моторному полі при виконанні робочих операцій при робочій позі «стоячи» наведені на рис. 2.3.

Рис. 2.2. Зона в моторному полі при виконанні ручних операцій

та розміщення органів управління при робочій позі «сидячи»:

1 - зона оптимальної досяжності; 2 - зона легкої досяжності; 3 - зона досяжності

Приклади організації робочого місця монтажника радіоапаратури та токаря представлені на рис. 2.4 та 2.5.

Вимоги виробничої санітарії до робочого місця. Кожне робоче міс­це повинно:

• обладнуватись необхідними засобами колективного захисту;

• укомплектовуватись необхідними засобами індивідуального за­
хисту;

досягається найбільша ефективність трудової діяльності людини і хо­роший стан її здоров'я. Оптимальний режим праці і відпочинку дося­гається: паузами та пе­рервами в роботі (для прийому їжі, обігріван­ня, охолодження), змі­ною форми роботи (на­приклад, розумової і фізичної), зміною умов довкілля (наприклад, роботою при низьких і нормальних температу­рах), усуненням моно­тонності в роботі, відпо­чинком у спеціальних кімнатах психологічно­го розвантаження і від­починку, використанням психічного впливу музики.

Чергування праці і відпочинку встановлюють в залежності від зміни працездатності людини на протязі робочого дня (рис. 2.6). На початку зміни завжди має місце стадія «впрацьовування» або нарос­таючої працездатності (1), коли відбувається відновлення робочих навичок. Тривалість цього періоду 0,5...1,5 години в залежності від ха­рактеру праці і тривалості попередньої перерви в роботі. Швидкість і точність дій у цей період невеликі. Потім настає стадія високої стій­кої працездатності (2) тривалістю до 3 годин в залежності від харак­теру роботи, ступеню підготовки та стану працівника. Після цього наступає стадія зменшення працездатності або стація розвитку втоми (3), рухи уповільнюються і увага розсіюється, сприйняття приту­пляється. В цей час, звичайно, роблять обідню перерву.

Після обідньої перерви впрацьовування настає швидко - за 10...15 хвилин, бо робочі навики не втрачені. Працездатність у другій поло­вині дня дещо нижча, ніж до обіду, і становить 80...90% дообіднього рівня. Через 2,5...З години після обідньої перерви працездатність зменшується і в кінці робочого дня приблизно сягає рівня, який був на початку робочого дня.

Для зменшення стомлення встановлюють регламентовані перерви в роботі у періоди, що передують зменшенню працездатності. Так, при тяжкій фізичній праці рекомендують часті (через 2...2,5 години) короткі перерви (по 5...10 хвилин), а при розумовій праці ефективні довгі перерви на відпочинок і переключення на фізичну роботу. Загальна тривалість відпочинку встановлюється у відсотках до трива­лості робочої заміни: при фізичній роботі вона має становити 4...20%, при роботі із нервовою напругою - 14...25%, а при розумовій праці -до 1О...12%.

Зараз, при дефіциті м'язових зусиль (рухова недостатність) з одно­часним збільшенням нервової напруги така форма відпочинку, як спо­кій, не може задовольнити потреби організму. Тому під час перерв у роботі рекомендується активний відпочинок, наприклад, спеціально розроблені комплекси виробничої гімнастики.

2.3. МІКРОКЛІМАТ ВИРОБНИЧИХ ПРИМІЩЕНЬ

2.3.1. Загальні положення

Мікроклімат вироб>шчих приміщень — це умови внутрішнього сере­довища цих приміщень, що виливають на тепловий обмін працюючих з оточенням. Як фактор виробничого середовища, мікроклімат впли­ває на теплообмін організму людини з цим середовищем і, таким чином, визначає тепловий стан організму людини в процесі праці.

Мікрокліматичні умови виробничих приміщень характеризуються такими показниками:

• температура повітря (°С),

• відносна вологість повітря (%),

• швидкість руху повітря (м/с),

• інтенсивність теплового (інфрачервоного) опромінювання
(Вт/м²) від поверхонь обладнання та активних зон технологічних
процесів (в ливарному виробництві, при зварюванні і т. ін.).

При виконанні роботи в організмі людини відбуваються певні фізіологічні (біологічні) процеси інтенсивність яких залежить від загальних затрат на виконання робіт і які супроводжуються тепловим ефектом і завдяки яким підтримується функціонування організму. Частина цього тепла споживається самим організмом, а надлишки тепла повинні відводитись в оточуюче організм середовище.

Відповідно до сучасних уявлень основними видами теплообміну організ­му людини з навколишнім її середовищем є:

- конвективний якій залежить від температури повітря, його вологості та
рухливості, завдяки якому за нормальних мікрокліматичних умов організм
людини віддає у навколишнє середовище біля 20% надлишкового тепла;

- випарюванням вологи з поверхні тіла, який залежить від відносної воло­
гості та рухливості повітря, завдяки якому у навколишнє середовище відво­
диться теж біля 20% надлишкового тепла;

- випромінюванням, який залежить від результуючого променевого теплового потоку що випромінюється тілом людини у виробниче середовище
і оточуючими джерелами теплового випромінювань в напрямку тіла людини,
завдяки якому за нормальних мікрокліматичних умов тіло людини може від­
давати у виробниче середовище біля 50% надлишкового тепла;

- кондукцією, який залежить від температури поверхонь, що оточують
людину у умовах виробництва.

Кількість надлишкового тепла, яке має віддати тіло працівника у навко­лишнє (виробниче) середовище залежить від енергетичних (фізичних, розу­мових емоційних, нервових і т. ін.) навантажень при виконанні робіт. При цьому одночасно здійснюється перерозподіл засобу теплообміну людина -

середовище. Так, при підвищенні важкості праці та температури середовища до температури тіла і вище, теплообмін в значної мірі здійснюється за раху­нок випарювання (кількість поту з поверхні шкіри досягає 1-1,5 л/год.

Дата добавления: 2014-11-20