Людина як предмет філософії

Людина стоїть у центрі гуманістичного світогляду. Без ра­дикального вдосконалення людських рис неможливе вирішення глобальних проблем, які стоять перед людством. Нині відбуває­ться об'єднання всіх наук про людину, що вивчають її біологіч­ну і соціальну природу, культуру тощо, в систему комплексного людинознавства. Філософія повинна виконати свої світоглядні і методологічні функції в становленні цієї системи.

⁸ Мамардашвили М. Как я понимаю философию.— М., 1990.— С, 210.

У світоглядному плані філософія обґрунтовує певну концеп­цію, яка характеризує місце людини в світі, її призначення, природу й сутність, у методологічному — зводить оптимальну стратегію комплексного вивчення й удосконалення людини.

Місце людини в світі по-різному тлумачиться представника­ми основних філософських напрямів. Суб'єктивний ідеалізм за­микає людину в її внутрішньому світі, відриває її від об'єктив­них основ буття, зводить її життя до довільного або умовно-конвенціонального впорядкування комплексу відчуттів. Мате­ріалізм виходить з визнання об'єктивної реальності і вбачає призначення людини в пізнанні і перетворенні реальної дійсно­сті. Об'єктивний ідеалізм розглядає людину як особливе, а са­ме — як головне творіння Бога, призначене повернути в його лоно відпалий від нього і погрузлий в гріхах і чварах матері­альний світ. Дуалізм постулює подвійність людини, її паралель­не існування в реальностях, що не можуть бути зведеними одна до одної і розглядаються як ознаки сутності людини. Погляд на людину як насамперед природну істоту називається натураліз­мом; як на істоту, що повністю залежить від умов суспільного життя — соціологізмом; як на істоту передусім духовну — спі­ритуалізмом. У поєднанні з різними рішеннями питання щодо призначення людини ці уявлення про її сутність утворюють різ­номанітність основних варіантів філософських концепцій лю­дини.

\^ СубстратнІ \^ рівні Напрями ^ч. в філософії ^\	і. Природа	2. Суспільство	3. Внутрішній духов­ний світ
1. Суб'єктивний ідеалізм	1.1. Психологізм	1.2. Конвенціо­налізм	1.3. Суб'єктивний антрополо­гізм
2. Матеріалізм	2.1. Натуралізм	2.2. Соціологізм	2.3. Антрополо­гічний мате­ріалізм
3. Об'єктивний ідеалізм	3.1. Волюнтаризм	3.2. Панлогізм	3.3. Релігійний антропологізм
4. Дуалізм	4.1. Натураліс­тичний дуа­лізм	4.2. Соціологіч­ний дуалізм	4.3. Спіритуаліс­тичний дуа­лізм

Спинимося на з'ясуванні змісту філософських концепцій людини.

Психологізм. Нам дана лише психологічна природа людини, будь-які спроби віднайти об'єктивні відношення в матерії або в надприродних силах у принципі приречені на невдачу (кла­сичний приклад — філософія Д. Юма). Різні типи людей слід сприймати такими, якими вони є, прагнення задати людині пев­ний загальний нормативний ідеал викликає у представників цього напряму скептицизм. Єдине, що може впорядкувати люд­ські відносини, це притаманна людині від природи здатність співчувати одна одній.

Конвенціоналізм. Поведінку людини визначають умовні нор­ми, що довільно приймаються у суспільствах,, культурах різ­ного типу. Ці норми можна описувати, конструювати, але да­ремно давати їм порівняльну оцінку. Такий підхід характерний для позитивістської філософії.

Суб'єктивний антропологізм. Людина вкорінена в своїй суб'­єктивній реальності, і її призначення — це самореалізація. Фор­ми суб'єктивного антропологізму дуже різноманітні. Сюди мож­на віднести філософію Сартра, який абсолютно протистав­ляє людську свободу об'єктивному світу: навіть об'єктивований наслідок власної творчості перетворюється на ворога своєму творцеві, і саме тому життя людини — перманентна втеча від самої себе. У філософії протестантизму самореалізація людини розглядається в більш оптимістичних тонах, як справа, угодна Богові. Однак, маючи центр у своїй суб'єктивності, ця саморе­алізація втрачає, говорячи словами М. Хайдеггера, «шанобли­вість до буття» і служить однією з передумов сучасного кризис-ного стану людства в його відношеннях з природою. У художній культурі такий підхід набрав форми безвідповідальної «ігрової» позиції, характерної для декадентства.

Натуралізм біологізує людину, запевняє, що життя її повніс­тю пояснюється законами біології, не враховує соціальної спе­цифіки людини. В наш час ця позиція найяскравіше представле­на в популярній на Заході соціальній біології. Удосконалення людини з цієї точки зору зводиться до вдосконалення її гене­тичних основ.

Соціологізм, навпаки, ігнорує природу основу людини, вва­жає її функцією суспільного життя, його варіантами є еконо­мічний матеріалізм (людина — це функція економічних відно­син) і технократизм (людина — це функція рівня технічного розвитку суспільства). В будь-яких варіантах вульгарний соціо­логічний матеріалізм перетворює людину на «гвинтик» соціаль­ної машини і, навіть допускаючи існування в ній душі, вважає, що її можуть спроектувати «інженери людських душ».

Антропологічний матеріалізм найбільш повно виражений у філософії К. Фейєрбаха. Суть людини в тому, запевняє філо­соф, що вона володіє розумом, серцем і волею, здатними до любові. Цьому вченню бракує історичного погляду на лю­дину. Фактично надії на вдосконалення людини пов'язуються з проповідями, із закликом до неї усвідомити власну красу і велич.

Волюнтаристський варіант об'єктивного ідеалізму вважає основою світового і людського життя ірраціональні прагнення волі (філософія А. Шопенгауера). Ідеалізм Шопенгауера зна­йшов вульгарно-матеріалістичне втілення в поглядах Ф. Ніцше, згідно з якими суть людини в нестримній «волі до влади», в пе­ремозі будь-якою ціною у визначеній природою «боротьбі за існування».

З точки зору панлогізму (класичний варіант — філософія Ге геля) в суспільному житті реалізуються замисли світового ду­ху, людина — лише засіб втілення цієї об'єктивної логіки світо­вої Абсолютної ідеї. Вища честь для людини — бути свідомою зброєю для здійснення цієї цілі. Як і волюнтаризм, панлогізм легко набуває вульгарно-матеріалістичної інтерпретації: досить замість Бога підставити економіку.

Релігійний антропологізм убачає призначення людини у віль­ному вдосконаленні світу на шляхах наближення його до ідеа­лу, задуманого Богом. При цьому ні життя Бога, ні духовний світ людини не зводяться до абсолютної логічної схеми. Най­яскравіше цей підхід виражений у російській релігійно-ідеалі­стичній філософії — у В. Соловйова і М. Бердяєва. Філософія «загального діла» або «позахрамової літургії» М. Федорова (наукова і практична діяльність людей в організації космосу служить втіленням основних ідей християнства) уже несе в собі можливість позитивної матеріалістичної інтерпретації. Са­ме це і реалізував у своєму вченні про ноосферу В. І. Вернад-ський. Це вчення вбачає призначення людини в перетворенні Землі і навколоземного простору на сферу розуму, де людина вдосконалюється не за рахунок експлуатації, а шляхом удоско­налення навколишнього середовища.

Інший варіант релігійного антропологізму представлено в індійській філософії, яка проголошує тотожність людської душі (атмана) і духовної основи всесвіту (брахмана) і вбачає шлях удосконалення людини в злитті з цією основою.

У будь-якій формі дуалізму матеріальне й ідеальне залиша­ються окремими одне від одного. В різних варіантах дуалізму дається різне трактування їх, по-різному розставляються акцен­ти в їхньому співвідношенні. До натуралістичного дуалізму на­лежать різні містичні вчення, згідно з якими людина складає-ться з ряду рівнів, що забезпечують існування її в різних світах | (ідея переселення душ). Душі включені в кругообіг приро- • ди, але самотніми сутностями стосовно своїх тілесних оболо- '■ нок. Отже, матеріальне втрачає своє самостійне значення, а '.. ідеальне — причинний зв'язок з матеріальним. у.

Як приклад соціологічного дуалізму можна навести вчення / 3. Фрейда. На його думку, людина від природи порочна, вона \ повністю перебуває у полоні сексуальних потягів, і тільки \ суспільство утворює в ній «над-я». Це «над-я» виступає в ролі \ «цензора» і забезпечує людині пристойну, соціально прийнятну; поведінку. Контроль соціального начала в людській природі проявляється досить повільно, а людська природа — ворожа цьому відірваному від неї началу. Наслідком їхніх постійних «сутичок», згідно з Фрейдом, є невроз, який виявляється нор­мальним станом цивілізованої людини.

Згідно із спіритуалістичним дуалізмом природа людини ре­гулюється ідеальним началом, яке міститься в ній і врешті так чи інакше передбачає існування божественного джерела. Загалом такий підхід був розвинутий Р. Декартом, згодом по­глибив і соціально застосував його для пояснення моральної поведінки І. Кант. На їхню думку, у людині нібито вмонтовано невідомою силою ідеальний регулятор (душа, категоричний ім­ператив Канта), що беззастережно вимагає від неї виконання морального обов'язку за будь-яких обставин, веління якого ви­пливають із здорового глузду і загальнолюдських цінностей, із ідеї гуманізму. Неважко помітити, що у всіх цих підхо­дах наявні як помилки, так і певною мірою «раціональні зерна».

Російський філософ В. Соловйов розробив концепцію ціліс­ного знання і дав критику так званих абстрактних начал. На прикладі теорії пізнання та етики він показав, що в основних філософських ученнях є істини, які являють собою необхідні моменти цілісного знання про даний предмет. Проте будучи відірваними один від одного і абсолютизованими в своїй одно­сторонності, вони перетворюються на абстрактні, далекі від життя засади, хибні вчення, де помилки затушовують позитивні знахідки.

Матеріалізм у погляді, на людину частково здійснив синтез позитивних моментів інших філософських учень, розвинув за-гальноматеріалістичну ідею детермінації людини об'єктивною реальністю, показав єдність природної і соціальної детерміна­ції. Ця концепція була доповнена розвинутою в рамках іде­алізму ідеєю людської активності, діяльності. «...Матеріалістич­не вчення про те, що люди є продукти обставин і виховання... це вчення забуває, що обставини змінюються саме людьми.„

Збіг змін обставин і людської діяльності можна розглядати і раціонально зрозуміти тільки як революційну практику...» '.

Однак діалектичний матеріалізм у своєму сучасному стані на шляху створення справді цілісної концепції людини не пере­боров ряд суттєвих недоліків. Все ще значні позиції в ньому займає абстрактний соціологізм, який зводить унікальність люд­ської індивідуальності до загальнородової соціальної суті. Звідси випливає явно недостатня увага до людини як до кос­мічної, а не лише соціальної істоти, до її внутрішнього духов­ного світу. На практиці це виявляється в «залишковому прин­ципі» ставлення до всього, що виходить за межі економіки і політики, і до оцінки людини в кращому разі як «фактора» су­спільного розвитку.

Тим часом у світовій і вітчизняній літературі є ряд досяг­нень, які в умовах сучасного мислення (суттю його є діалог, а не навчальний монолог) дають змогу поглибити синтез філо­софських уявлень про людину. Наведемо основні ідеї, які, з на­шого погляду, слід враховувати в створенні цілісної філософ­ської концепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютно­го примату об'єктивної чи суб'єктивної реальності (лише як істоту, розвиток якої детермінується наявними, кінцевими при­родними і соціальними факторами, або, навпаки, лише як функ­цію нескінченної субстанції), а з позицій єдності об'єктивного і суб'єктивного, скінченного і нескінченного. Відповідно призна­чення людини — це прагнення до єдності, гармонії об'єктивного і суб'єктивного, скінченного і нескінченного в собі й у світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолю­тизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечли­вому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємовпливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності. Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості сві­тові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропо­логія (М. Шелер ², Ж. Плеснер) ³, і частково — в персоналізмі (М. Бердяєв, Е. Муньє, П. Рікер) ⁴.

¹ Маркс К- Тези про Фейєрбаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 3.—

С. 2.

² Шелер М. Положение человека в космосе // Проблема человека в за-падной философии.— М., 1988.

³ Плеснер Ж. Ступени органического в человеке: Введение в философ-скую антропологию // Там же.

* Вдовенко И, С. Французский персонализм.— М., 1990.

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкрити більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічно­го, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (від його філософських витоків в ідеях В. Соловйова і М. Федорова — до природничонаукових інтерпретацій К. Е. Ціолковського, О. Л. Чижевського, В. І. Вернадського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинне зводитися лише до наявних су­спільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам'яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особ­ливу самостійну реальність.

Отже, світоглядно людина постає як цілісна єдність, в якій всі вказані сторони взаємодії (а не однобічного діяння) висту­пають як необхідні моменти. Що ж до методології, то вона дає орієнтир для передумов формування особистості як цілісної істоти, а не як розрізненої сукупності проекцій абстрактних на­чал. Це, в свою чергу, дає змогу зробити важливий висновок: ні людина стосовно світу, ні світ стосовно людини не виступа­ють лише як засоби, чи лише як цілі; і людина, і світ —само-цінні і служать одна одному. Те ж саме слід сказати і про субстратні рівні людини. Розглянемо ці принципові положення.

Дата добавления: 2014-11-20