ГЛЙВП 19 6 страница

Власники земельних ділянок у фермерських господарс­твах зобов'язані своєчасно надавати відповідним органам

виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Йдеться, насамперед, про моніторинг земель — систему спостереження за їх станом з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (глава 33 ЗК Украї­ни). Це має істотне значення і для ведення державного зе­мельного кадастру (глава 34 ЗК України).

Як і інші власники, фермерські господарства повинні дба­ти про збереження геодезичних знаків, протиерозійних спо­руд, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки влас­ників земельних ділянок.

§ 5. Землекористування

сільськогосподарських кооперативі в

Розвиток кооперативного руху за Указом Президента Ук­раїни «Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та по­силення його ролі в реформуванні економіки України на рин­кових засадах» від 19 грудня 2000 р. № 1348/2000 визнано «одним із важливих напрямів реалізації структурних змін в економіці України та формування її багатоукладності»¹. Зе­мельна та аграрна реформи, а головне — радикалізація від­носин земельної власності в Україні сприяли відновленню справді демократичних принципів в організації та діяльності сільськогосподарських кооперативів. За їх сучасним значен­ням та характером землекористування (пріоритетної катего­рії земель сільськогосподарського призначення) сільськогос­подарські кооперативи посідають провідне місце серед інших кооперативів (житлових, садівницьких, гаражних тощо). Без­посередні юридичні засади розвитку за нових економічних умов кооперативних відносин створив Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.², який діє зі змінами, внесеними Законом України від 2 листо­пада 2000 р.³.

¹ Урядовий кур'єр. — 2001. — 24 січня.

² Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

³ Тим само.— 2000. — №51—52. — Ст.451.

Сільськогосподарські кооперативи можуть бути виробничі та обслуговуючі. Відносини землекористування найхарактер­ніші для сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Сільськогосподарський виробничий кооператив — це юри­дична особа, яка створюється як добровільне об'єднання гро­мадян України (переважно селян) для спільного ведення сіль­ськогосподарської (та іншої законної) діяльності, основаної на праці його членів з використання земель сільськогосподар­ського призначення (власних, членів кооперативу, орендова­них) з метою полегшення та кращої організації праці з виро­щування (виготовлення) сільськогосподарської та іншої то­варної продукції. Для цих кооперативів землі сільськогоспо­дарського призначення виступають як основний і незамін­ний засіб виробництва сільськогосподарської продукції, пов­ною мірою проявляються й інші особливості цих земель.

На превеликий жаль, на сучасний момент земельні відно­сини в сільськогосподарських кооперативах законодавчо врегульовано неповно.

Земельний кодекс України 2001 р. не виділив окремо цьо­го важливого суб'єкта аграрного землекористування, що справедливо можна віднести до одного з істотних недоліків Кодексу. Закон України «Про сільськогосподарську коопера­цію присвятив землям кооперативу лише ст. 22 з відсильною нормою до Земельного кодексу України та законів України стосовно регламентації земельних відносин у кооперативах.

У системі відносин у сільськогосподарських кооперативах земельні відносини є базовими. Тому їх чітка законодавча рег­ламентація має важливе значення. При цьому слід враховува­ти такі специфічні ознаки сільськогосподарських кооперати­вів, як: 1) ведення сільськогосподарської діяльності (з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб; 2) те, що вони перебувають, як правило, у сільській місцевос­ті; 3) задоволення потреб переважно сільського населення¹.

Земельні масиви в сучасних сільськогосподарських коо­перативах утворилися здебільшого внаслідок реструктуриза­ції колгоспів та колективних сільськогосподарських підпри­ємств, розпаювання їх земель та використання земельних паїв колишніми членами.

¹ Федорович В. І. Правові основи створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів в Україні.—Львів: Атлас, 1998. — С.47.

Використання селянами земельних ділянок, одержаних ними у процесі паювання на праві приватної власності, одно­особово юридично можливо, але за умов загальної кризи в АПК практично не завжди реально. Тому з метою ефективні­шого за цих умов колективного господарювання вони можуть об'єднувати свої земельні ділянки, вносячи їх як земельний пайовий внесок у створення та функціонування сільськогос­подарського виробничого кооперативу.

Правові підстави внесення такого земельного пайового внеску можуть бути різними: а) передача у власність коопе­ративу; б) передача в оренду кооперативу; в) об'єднання час­ток (паїв) осіб, які вийшли з агроформувань і бажають ство­рити сільськогосподарський кооператив.

Крім того, кооператив може придбати певні земельні пло­щі на основі цивільно-правових договорів, зокрема договору купівлі-продажу. Громадяни — власники земельних ділянок можуть продати їх сільськогосподарському кооперативу.

Конкретний порядок, підстави та умови цієї передачі ма­ють бути встановлені ЗК України, спеціалізовані в коопера­тивному законодавстві та конкретизовані в статутах кон­кретних сільськогосподарських кооперативів.

Сільськогосподарські кооперативи, у першу чергу вироб­ничі, як юридичні особи, можуть мати землі сільськогоспо­дарського призначення на праві власності.

Право власності на землі сільськогосподарських коопера­тивів може виникати різними юридичними способами, а саме:

1) шляхом внесення до статутного фонду кооперативу зе­
мельних ділянок тих осіб, які є засновниками кооперативу;

2) шляхом придбання земельних ділянок за договорами
купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-
правовими угодами.

Юридична природа власності на землі в сільськогоспо­дарському кооперативі залишається дискусійною. Професор В. І. Семчик небезпідставно послідовно відстоює колективну природу цієї власності¹. Проте, відсутність такої юридичної форми власності в сучасному законодавстві України дає можливість говорити лише про колективну сутність відносин

¹ Семчик В. І. Проблеми права власності в кооперації України // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття: 36. наук, праць. — К.: Укоопспілка, 2001. — СІ 18—121.

кооперативної власності як про економічну категорію, яка відповідає колективній формі організації праці в сільськогос­подарських виробничих кооперативах. А законодавчо йдеть­ся про приватну власність кооперативу на землі сільськогос­подарського призначення як юридичної особи.

Реалізація права власності на землі сільськогосподарсько­го призначення та основні засади їх використання у коопе­ративах мають бути врегульовані в Земельному кодексі Укра­їни та в законах про сільськогосподарські кооперативи (ви­робничі та обслуговуючі).

Право власності кооперативу на землі зберігається за ним і в разі входження його до кооперативних об'єднань.

Сільськогосподарські кооперативи можуть використову­вати також орендовані ними землі. Нині ця форма коопера­тивного землекористування досить поширена.

Земельне законодавство має передбачати порядок розпо­рядження землею кооперативу при його ліквідації.

Члени сільськогосподарського виробничого кооперативу (фізичні особи) теж можуть мати земельні ділянки у власнос­ті. Поки що це їх право законодавчо чітко не визначено, але воно випливає з порядку вступу до кооперативу та з сутності прав та обов'язків членів кооперативу.

Вступаючи до кооперативу, особа, яка бажає стати його членом, робить вступний та пайовий внески. Останні, ймо­вірно, можуть бути як майновими, так і земельними. Колиш­ні члени колгоспів і колективних сільськогосподарських під­приємств, що одержали свої земельні паї у процесі реструкту­ризації зазначених структур, мають право вільно розпоряд­жатися ними. Відповідно до Указу Президента України «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р. ¹ власники земельних паїв мають право відчужувати їх шляхом купівлі-продажу, а переважне право на їх придбан­ня мають сільськогосподарські кооперативи².

Власник земельного паю (точніше — земельної ділянки, одержаної внаслідок паювання) має право передати цей пай частково сільськогосподарському кооперативу, а частково

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 16.

² Згідно з Прикінцевими положеннями Земельного кодексу України
це право призупинене до 1 січня 2005 р.

залишити його у своїй приватній власності, будучи членом кооперативу.

Члени сільськогосподарського кооперативу повинні мати право і на одержання безоплатно у власність земельні ділян­ки із земель державної і комунальної власності у розмірі зе­мельної частки (паю).

Члени сільськогосподарського кооперативу можуть одер­жати земельні ділянки також на основі цивільно-правових угод і у такий спосіб стати їх власниками. У майбутньому цей спосіб набуття права земельної власності переважатиме.

У разі виходу з кооперативу член кооперативу повинен мати право на отримання земельного паю в натурі або його грошового еквіваленту.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають право передавати належні їм земельні ділянки в оренду, у тому чис­лі і кооперативам.

Члени сільськогосподарських кооперативів мають певну систему земельних прав, зокрема: а) брати участь (через орга­ни управління кооперативом) у визначенні конкретних форм і методів раціонального використання земель кооперативом; б) на одержання допомоги від кооперативу в обробітку влас­них земельних ділянок; в) на користування іншими послуга­ми кооперативу; г) на одержання кооперативних виплат; ґ) на одержання частки доходу на земельний пай (додатковий пай); д) на одержання земельного паю у разі виходу з кооперативу (в порядку і строки, визначені Статутом кооперативу).

Обов'язки членів сільськогосподарських кооперативів осно­вані на членстві у виробничих та обслуговуючих кооперативах.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь своєю особистою працею у всіх про­цесах з використання земель сільськогосподарського при­значення для спільного виробництва продукції сільського господарства, а також рибного і лісового господарства. Це їх головний обов'язок. Його конкретизація має бути проведена в статутах сільськогосподарських виробничих кооперативів та правилах внутрішнього розпорядку.

Члени сільськогосподарських виробничих кооперативів зобов'язані брати участь у роботі їх органів управління, у то­му числі при вирішенні проблеми раціонального викорис­тання сільськогосподарських угідь, охорони ґрунтів, вирі­шенні земельних спорів тощо.

§ 6. Інші суб'єкти сільськогосподарського зелллевикористоннп

Крім відносно великих організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, за допомогою яких громадяни України реалізують свої права приватної власності на землі та права користування (в основному у формі оренди) землями сільськогосподарського призначен­ня, а саме — через організацію фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, товарних сільськогос­подарських підприємств тощо, вони можуть бути суб'єктами й інших форм аграрного землевикористання. Серед них у сучасний період особливо значними стають особисті селян­ські господарства.

Громадяни України можуть використовувати землі сіль­ськогосподарського призначення для організації та ведення особистого селянського господарства. Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка належить до підприємницької і проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які пере­бувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно прожи­вають з метою задоволення особистих потреб шляхом вироб­ництва, переробки і споживання сільськогосподарської про­дукції, реалізації її надлишків та надання послуг з викорис­танням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Особисте селянське господарство нині є самостійною ор­ганізаційно-правовою формою суспільно-корисного ведення сільськогосподарського виробництва. Правовий режим цих господарств та умови їх землекористування встановлено ст. 33 ЗК України та спеціальним Законом України «Про осо­бисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.¹.

Для ведення особистого селянського господарства вико­ристовуються земельні ділянки розміром не більше 2,0 гекта­ра, передані фізичним особам у власність або оренду в поряд­ку, встановленому законом.

Розмір земельної ділянки цього господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земель­ної частки (паю) та її спадкування членами господарства.

1 Урядовий кур'єр. — 2003. — 11 червня.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть належати на праві приватної власності одній особі або бути спільною сумісною власністю подружжя та спіль­ною частковою власністю членів господарства.

Закон не виключає можливості виділення в натурі (на міс­цевості) земельних часток (паїв) членам особистого селян­ського господарства єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя).

У разі виходу з господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на міс­цевості).

Громадяни можуть бути суб'єктами використання земель

сільськогосподарського призначення для садівництва.

Займатися садівництвом громадяни можуть як індивіду­ально, так і колективно, створюючи садівницькі товариства. Для цього вони мають право набути безоплатно у приватну власність або на умовах оренди земельні ділянки із земель державної чи комунальної власності у розмірі не більше 0,12 га. Іноземні громадяни та особи без громадянства мо­жуть мати земельні ділянки для садівництва лише на заса­дах їх оренди.

Земельні ділянки, призначені для садівництва, громадя­ни можуть використовувати для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, на цих землях можна зводити необхідні будинки та різні господарські споруди.

Землі загального користування (під дорогами, проїздами, будівлями загального використання тощо) є власністю само­го садівницького товариства.

Громадяни — власники земельних ділянок, призначених для садівництва, мають право розпоряджатися ними, зокре­ма, продавати їх без згоди інших членів товариства.

Правовий режим таких земель регламентується ст. 35 ЗК України, спеціальним законодавством та статутами садів­ницьких товариств.

Громадяни та їх об'єднання можуть орендувати земельні ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення городництва. На відміну від садівництва, це строко­вий вид їх землекористування. А тому на земельних ділян­ках, призначених для городництва заборонено закладати са­ди та інші багаторічні насадження, зводити капітальні будів-

18 — 4-123

лі і споруди. Дозволяється будувати лише тимчасові споруди,
які по закінченні строку оренди підлягають знесенню їх влас­
никами.;.

Правовий режим земельних ділянок для городництва ре­гулюється ст. 36 ЗК України.

Громадяни можуть також бути суб'єктами використання земель сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК). Для цього вони можуть оренду­вати відповідні земельні ділянки. Договір оренди може бути короткостроковим (не більше 5 років) та довгостроковим (не більше 50 років)

Органи виконавчої влади та органи місцевого самовряду­вання можуть створювати на землях, що перебувають у влас­ності держави чи територіальної громади, громадські сіно­жаті і пасовища.

Суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призна­чення можуть бути сільськогосподарські підприємства за умови, що вони їх використовуватимуть для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (п. «б» ст. 22 ЗК). Тут, як бачимо, принцип цільового використання цих земель вводиться у сферу сучасних ринкових відносин.

Земельний кодекс України дає право на використання зе­мель сільськогосподарського призначення також сільсько­господарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та за­гальноосвітнім школам для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського госпо­дарства (п. «б» ст. 22 ЗК). Для несільськогосподарських під­приємств, установ та організацій землі сільськогосподар­ського призначення можуть надаватися лише для ведення підсобного сільського господарства, тобто для не основної, а додаткової і незначної за обсягом діяльності.

Суб'єктами постійного користування земельними ділян­ками із земель державної та комунальної власності можуть бути державні і комунальні сільськогосподарські підприємс­тва (ст. 24 ЗК). Ці ділянки вони можуть використовувати для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Нині ці суб'єкти мо­жуть мати земельні ділянки переважно на засадах постійно­го користування.

§ 7. Відшкодування втрат

сільськогосподарського виробництва

Земельний кодекс України 2001 р. істотно змінив регла­ментацію відносин з відшкодування збитків і втрат у сфері сільськогосподарського землевикористання порівняно з Зе­мельним кодексом УРСР. Якщо раніше правовими підстава­ми для відшкодування збитків було виникнення їх внаслідок вилучення земельних ділянок для державних або громад­ських потреб чи тимчасове їх заняття, а самі збитки мали відшкодовуватись землекористувачам, то нині ці підстави дуже урізноманітнилися, а збитки відшкодовуються власни­кам земель та землекористувачам, переважно орендарям. За новим земельним законодавством, збитки і втрати відшкодо­вуються не лише за правомірні дії, а й за правопорушення, переважно земельно-екологічного характеру.

Правовий інститут відшкодування збитків і втрат перед­бачений законодавством лише стосовно земель сільськогос­подарського (щодо втрат — і лісового) землекористування. Це ще раз свідчить про офіційне визнання особливої цінності зе­мель сільськогосподарського призначення (у першу чергу — ґрунтів) та потреб їх посиленої правової охорони.

Норми глав 24 та 36 ЗК України 2001 р. є одним з проявів істотної їх екологізацїї.

Чинний Земельний кодекс чітко не розрізняє поняття збитків і втрат. Проте, можна говорити про різницю суб'єктів, яким відшкодовуються збитки і втрати.

Відповідно до глави 24 ЗК України збитки відшкодовують­ся власникам землі і землекористувачам, зокрема, оренда­рям. А зі ст. 209 ЗК України можна зробити висновок про те, що втрати відшкодовуються відповідним місцевим радам, ос­кільки їх суми зараховуються на їх спеціальні рахунки.

Крім того, враховуючи усталений досвід розмежування збитків і втрат, а також нормативно-правові акти про по­рядок їх відшкодування можна дійти висновку про те, що під збитками, завданими власникам земель і землекорис­тувачам слід розуміти суми коштів на відшкодування не стільки пошкодження самих земель (ґрунтів), а тих нега­тивних наслідків, які спричинилися внаслідок вчинення певний дій, що унеможливлюють їх подальше цільове ви­користання.

18*

Збитки значною мірою мають майновий характер, хоч і особливий, оскільки йдеться про збитки у сфері сільськогос­подарських земельних відносин. Втрати ж передбачають не­гативні наслідки для самих сільськогосподарських угідь, як основного засобу виробництва: втрату ґрунтів, ріллі — най­ціннішої складової земель сільськогосподарського призна­чення. Отже, втрати сільськогосподарського (і лісогосподар­ського) виробництва означають значні екологічні й еконо­мічні наслідки не лише для землекористувачів, а й для всьо­го земельного фонду України. При цьому неодержані доходи можуть у кілька разів перевищувати дійсні прямі збитки. Втрати сільськогосподарського (і лісогосподарського) вироб­ництва означають, насамперед, втрату самих сільськогоспо­дарських (лісогосподарських) угідь як таких, а також лісових земель та чагарників. До цих втрат відносять також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель.

У зв'язку з істотною різницею понять збитків і втрат (що слід чітко позначити в самому Земельному кодексі) останні компен­суються незалежно від відшкодування збитків (ст. 207 ЗК).

Правові умови та підстави відшкодування втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва закріплено у ст. 207 ЗК України. Втрати означають: а) втрати сільсько­господарських угідь; б) втрати лісових земель та чагарників; в) втрати, завдані обмеженням у землекористуванні; г) втра­ти, завдані погіршенням земель.

Головним компонентом втрат є сільськогосподарські угіддя, у першу чергу, рілля (ґрунти) як найцінніша складо­ва земель сільськогосподарського призначення. До першої категорії втрат також належать також лісові землі та такі об'єкти, як багаторічні насадження, перелоги, сіножаті, пасовища (точніше — землі під ними). Якщо якийсь із пере­лічених об'єктів вилучається (викуповується) для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, то виникає обов'язок відшкодування завда­них цим втрат.

Відчуження земельної ділянки у власників і землекорис­тувачів (припинення їх прав на ці ділянки) може відбуватися переважно з мотивів суспільної необхідності та для суспіль­них потреб. Цей юридичний факт є підставою для відшкоду­вання завданих втрат. Важливо зазначити, що у даному разі

не йдеться про правопорушення, а отже відшкодування втрат не має характеру юридичної санкції.

У даному разі втрати відшкодовують ті особи (переважно юридичні, а також фізичні), на користь яких здійснено вилу­чення чи викуп земель.

Другою підставою, за наявності якої виникає обов'язок від­шкодування втрат, є обмеження прав власників землі і земле­користувачів, у тому числі орендарів, або погіршення якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядуван­ня або держави. У цьому разі може йтися як про правомірні дії, так і про правопорушення, які є підставами для відшкоду­вання втрат, завданих власникам і землекористувачам.

Що стосується втрат, завданих у зв'язку «з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, са­нітарних та інших захисних зон» (п. З ст. 207 ЗК), то вони під­падають під першу умову (підставу) для відшкодування втрат. Згідно з Земельним кодексом України конкретний поря­док визначення сум втрат сільськогосподарського виробниц­тва (нормативи втрат) встановлює Кабінет Міністрів Украї­ни. Нині з цього приводу діє постанова Кабінету Міністрів Ук­раїни «Про розміри та порядок визначення втрат сільсько­господарського і лісогосподарського виробництва, які підля­гають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. № 1279, яка потребує приведення її у відповідність до ЗК України 2001 р. Земельним кодексом України в певних випадках передба­чено звільнення від відшкодування втрат сільськогосподар­ського та лісогосподарського виробництва. Стаття 208 дає досить широкий, але вичерпний перелік тих випадків, коли передбачається це звільнення. Зокрема, громадяни і юри­дичні особи звільняються від відшкодування зазначених втрат у разі використання земельних ділянок для будівниц­тва шкіл, дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, соціального забез­печення, державних об'єктів дорожнього будівництва, куль­тових споруд, кладовищ тощо. Крім того, громадяни та юри­дичні особи не відшкодовують втрати при будівництві меліо­ративних та ґрунтоохоронних споруд, видобуванні торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному Для попереднього використання тощо. Без відшкодування

втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва здійснюється внутрішньогосподарське будівництво сільськогосподарськими або лісогосподарськими підприємс­твами, а також громадянами.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль­ськогосподарського і лісогосподарського виробництва (ст. 209 ЗК) мають цільове призначення, їх використання залежить від умови відшкодування втрат. Відшкодовуються втрати, зу­мовлені вилученням сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників у грошово-компенсаційній формі. Норма­тивні суми коштів зараховуються на спеціальні рахунки від­повідних місцевих рад. Це має бути окремий спеціальний ра­хунок, кошти якого зараховуються до місцевого бюджету.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль­ськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вико­ристовуються, згідно зі ст. 209 ЗК України виключно на осво­єння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних сільськогосподарських угідь, охорону земель. Використання цих коштів на інші цілі не до­пускається. Суми цих коштів не оподатковуються.

Земельний кодекс України 2001 р. не визначає порядку використання коштів, які повинні надходити для відшкоду­вання втрат, одержаних за інших умов їх настання (спричи­нених обмеженням прав власників земель і землекористува­чів, погіршенням земель тощо). Це питання нині регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1279.

ГЛПВП 17'

правове регулювання використання земель

У МЕЖВХ НаСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ

§ 1. Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів

Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, селищ і сіл) — це встановлений правовими нормами по­рядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій в його межах, приналежність цих зе­мель певним суб'єктам, розпорядження, управління та ко­ристування ними, права та обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів, а також компетенцію місце­вих органів виконавчої влади та органів місцевого самовря­дування в регулюванні земельних відносин.

Головні завдання використання земель у межах населених пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого розвитку. Цьому під­порядковані правові режими всіх категорій земель, які станов­лять територію населених пунктів. Із загальної єдності основ­ного цільового призначення земель у межах населених пун­ктів, яке пов'язане з несільськогосподарським використанням земель, впливає і певна взаємозумовленість у правових режи­мах її складових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земельних правовідносин у населених пунктах, є зумов­леність прав та обов'язків власників земельних ділянок і зем­лекористувачів містобудівною документацією (генеральними планами, проектами детального планування та ін.).

Особливості правового режиму земель у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог як до

організації всієї території, так і окремих її частин, розширен­ням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері використання та охорони цих земель, взаємозв'язком та під­порядкованістю правового режиму всіх земель у межах тери­торії населених пунктів правовому режиму земель житлової та громадської забудови як домінуючої категорії.

Важливою рисою правового режиму зазначених земель слід вважати те, що їх обов'язковою складовою є землі, які перебува­ють у комунальній власності. Цими землями розпоряджаються сільські, селищні, міські ради, повноваження яких у галузі зе­мельних відносин визначені Земельним кодексом України (ст. 12) та Законом України «Про місцеве самоврядування в Ук­раїні». Зазначені ради передають земельні ділянки із земель ко­мунальної власності, наприклад, у приватну власність фізич­них та юридичних осіб або надають у користування, у тому числі й на умовах оренди, вилучають земельні ділянки з корис­тування або ж викуповують їх у власників для суспільних по­треб. Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного ко­дексу встановлено, що до розмежування земель права держав­ної і комунальної власності повноваження щодо розпоряджен­ня землями у межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради. Тимчасовим порядком розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р., передбачено, що підставою для організації робіт з розмежування земель пра­ва державної і комунальної власності у межах населених пунк­тів є рішення про розмежування цих земель, які приймаються відповідними сільськими, селищними, міськими радами за по­годженням з органами виконавчої влади¹.

До повноважень сільських, селищних, міських рад на те­риторії населених пунктів належить також зміна цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи і розташована у межах певного населеного пункту. Це встановлено постановою Кабі­нету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни ці­льового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11 квітня 2002 р.². Варто

Дата добавления: 2014-11-20