Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 1 страница

До проголошення незалежності України основними виробни­ками товарної сільськогосподарської продукції були переважно колгоспи (колективні сільськогосподарські підприємства) і рад­госпи (державні сільськогосподарські підприємства), які займа­лися сільськогосподарським виробництвом на землях, закріпле­них за ними безплатно на праві постійного користування.

Після проголошення незалежності в Україні були прийняті закони: «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (1992 р.)¹, «Про селянське (фермерське) господарство» (в редак­ції 1993 р.)², «Про підприємства в Україні» (1991 р.)³, «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» (1997 р.)⁴, ЗК України від 13 бе­резня 1992 р.

Цими законами були визначені такі види підприємств та їх правовий статус: приватне, колективне і державне підприєм­ства, колективне сільськогосподарське підприємство, сільсько­господарські кооперативи, господарські товариства, селянські (фермерські) господарства.

¹ ВВР. —1992. —№20. —Ст. 272. ² ВВР. — 1992. — № 32. — Ст. 341. ³ ВВР. —1991. —№24. —Ст. 272. ⁴ ВВР. — 1992. — №25. — Ст. 354.

Відповідно до ЗК України суб'єктами права приватної влас­ності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення були громадяни України, зокрема громадяни, які займалися се­лянським (фермерським) господарством, права колективної власності — колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Державні сільськогосподарські підприємства та організації були суб'єктами права постійного чи тимчасового користування земельними ділянками із земель сільськогоспо­дарського призначення державної власності. Громадяни України

для ведення селянського (фермерського) господарства мали право набувати земельні ділянки із земель сільськогосподарського при­значення як у приватну власність, так і в постійне чи тимчасове користування (статті б, 7 ЗК України 1992 р.).

ЗК України 2001 р. право колективної власності на землю як самостійна форма права на землю не визначено. Кодекс визнає право приватної власності громадян, юридичних осіб і держави. При цьому суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення визнані громадяни України, недержавні юридичні особи, зокрема фермерські та особисті селянські господарства. Державні юридичні особи набу­вають земельні ділянки у постійне або тимчасове користування, зокрема на умовах оренди.

У тимчасове користування, а також на умовах оренди, мо­жуть набувати земельні ділянки сільськогосподарського при­значення громадяни та юридичні особи України, іноземних дер­жав та особи без громадянства.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня полягає в тому, що вони використовуються за цільовим при­значенням.

У попередньому підрозділі були розглянуті питання правово­го режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих у постійне користування державним сільськогосподарським підприємствам.

Землі сільськогосподарського призначення незалежно від форми власності розглядаються перш за все як територіальний простір, землі якого призначені для ведення сільського госпо­дарства, виробництва товарної сільськогосподарської продукції, продукції для власного споживання (насіння, корми, резерви тощо), а також для розміщення необхідної для сільського госпо­дарства інфраструктури: бази сільськогосподарських машин і техніки, хімічних добрив і засобів захисту рослин, ферми, гноєсховища, майстерні, склади, тваринницькі приміщення, склади паливно-мастильних матеріалів, зернові токи, зерносхо­вища, гаражі, будинки для проживання і відпочинку працівни­ків, їдальні, будинки адміністративно-господарського призна­чення та енерготехнічного забезпечення тощо).

¹ Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: МЦУПЛ, 1999. — С. 340; Луняченко А. В. Земли сельскохозяйственного назначения: правовой режим использования гражданами на праве собственности. — Одесса: ЛАТСТАР, 2002. — С. 47. Луняченко А. В. Там само. — С. 47-49.

В цілому землі сільськогосподарського призначення викори­стовуються як основний засіб сільськогосподарського призна­чення. Виходячи з цих позицій, ЗК України (ст. 22) поділяє землі сільськогосподарського призначення на сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя. Правовий режим різних земельних ділянок сільськогосподарського призначення неод­норідний. Така неоднорідність правового режиму обумовлена: видами земель сільськогосподарського призначення (сільсько­господарськими і несільськогосподарськими угіддями), їхніми економічними та екологічними властивостями; юридичним ста­тусом суб'єктів, що займаються використанням земель, іншими об'єктивними обставинами. Саме тому в юридичній літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правовий режими земель сільськогосподарського призначення¹. Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Головне цільове призначен­ня таких земель — бути засобом виробництва продуктів харчу­вання і кормів для худоби, а також сировини для промисловості. Об'єктом особливої охорони є ґрунти земельних ділянок. Згідно зі ст. 168 ЗК України власники земельних ділянок та землекори­стувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покрову земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Особливий правовий режим застосовується до використання земельних ділянок з меліоративними система­ми (ст. 6 ЗК України). Спеціальний правовий режим встанов­люється для особливо цінних сільськогосподарських угідь². До таких згідно зі ст. 150 ЗК України належать: землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, чорно­земи неородовані несолонцьоваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолоцьоваті суглинкові ґрунти тощо.

ЗК України встановлено, що вилучення особливо цінних зе­мель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених ст. 150 ЗК України. Встановлено, що земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (ви­куплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного зна­чення за постановою Кабінету Міністрів України або ж за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (ви­куп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, проводиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Виробництво товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення є одним з найваж­ливіших завдань земельного і господарського законодавства, ви­конання якого забезпечується шляхом встановлення правового режиму цих земель та їх використання як основного засобу сільськогосподарського виробництва. Основним завданням сільськогосподарського підприємства відповідно до ст. 6 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.¹ є виробництво продукції рослинництва і тваринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, тру­дового колективу і всього населення України.

¹ ВВР. — 1992. — №20. — Ст. 272. ² ВВР. ■— 1992. — № 32. — Ст. 453.

Це завдання підтверджується Законом України «Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового ком­плексу України» в редакції від 15 травня 1992 р., в преамбулі якого зазначено, що пріоритетність розвитку агропромислового комплексу (АПК) об'єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини та суспільства².

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня спрямований на забезпечення їх використання як засобу ви­робництва товарної сільськогосподарської продукції, що обу­мовлено аграрною політикою держави, юридично визначеної в законодавчих актах про розвиток сільського господарства та АПК в цілому.

До господарюючих суб'єктів, предметом діяльності яких є ви­робництво товарної сільськогосподарської продукції, в сучасних умовах належать фермерські господарства, сільськогосподар­ські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю, деякою мірою осо­бисті селянські господарства та інші сільськогосподарські під­приємства приватного типу.

Законом України «Про фермерське господарство» в редакції від 19 червня 2003 р. визначені правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у га­лузі сільського господарства України¹. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Фермерське господарство визначено:

¹ ВВР. — 2003. — №29 — Ст. 1438.

— як форма підприємницької діяльності громадян зі створен­ням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділян­ках, наданих їм для ведення фермерського господарства відпо­відно до закону. Воно може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї;

— як юридична особа приватного права має бути певним чи­ном організоване як єдине ціле, мати організаційну структуру та орган, який здійснює правосуб'єктність юридичної особи. Воно має право від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і мати відповідні обов'язки, а також право від свого імені укладати договори, виконувати зобов'язання, нести самостійну майнову відповідальність, брати участь у товарно-грошових відносинах, одержувати прибуток від господарської діяльності¹;

— визначається як сімейно-трудове об'єднання, членами яко­го відповідно до ст. 4 Закону України «Про фермерське господар­ство» можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і до­тримуються положень Статуту фермерського господарства.

Законом застережено, що членами фермерського господар­ства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). У разі створення фермерського госпо­дарства одним із членів сім'ї інші її члени, а також родичі мо­жуть стати членами цього фермерського господарства після вне­сення змін до його Статуту. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена у Статуті особа. Він пред­ставляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону.

Фермерське господарство набуває статусу юридичної особи після його державної реєстрації і наявності засновницьких доку­ментів: установчого договору про створення фермерського гос­подарства та Статуту фермерського господарства. Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється у виконав­чому комітеті міської, районних у містах або в районній, район­них міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцем розташування земельної ділянки (ст. 8 Закону) і підлягає державній реєстрації після одер­жання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.

¹ Погрібний О. О. Правове становище фермерських господарств // Аг­рарне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного. — К: Істина, 2004. —С. 287-288.

Наведене свідчить про те, що фермерське господарство є одним із видів сільськогосподарських підприємств приватного права. Основ­ною умовою створення фермерського господарства як приватного сільськогосподарського підприємства і виробника товарної сіль­ськогосподарської продукції була наявність у громадянина — за­сновника земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

ЗК України (ст. 31) встановлено, що землі фермерського гос­подарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фер-
мерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам — членам
фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським гос-
подарством на умовах оренди.

Порівняльний аналіз правових норм щодо суб'єктів права власності чи права оренди земельної ділянки, викладених у ЗК України, прийнятому 2001 р., і в Законі України «Про фермер­ське господарство», прийнятому у 2003 р., свідчить, що між ними існують суттєві розбіжності, колізії.

¹ Беженар Г. М. Правове регулювання використання земель сільськогос­подарського призначення для ведення товарного сільськогосподарсько­го виробництва: Автореф. канд. дис. — К, 2007. — С. 5,13.

Наявність права на земельну ділянку є умовою створення юридичної особи, але державна реєстрація фермерського госпо­дарства як юридичної особи за відсутності у нього права на зе­мельну ділянку не була гарантією, що воно одержить земельну ділянку у власність чи в оренду після державної реєстрації. Зе­мельне законодавство не передбачає можливості надавати зе­мельну ділянку у власність чи в оренду авансом до створення юридичної особи. Чинна норма п. «а» ст. 31 ЗК України була пе­решкодою створення фермерського господарства і розвитку створення фермерства в Україні. Прийняттям Закону України «Про фермерство» законодавець намагався усунути очевидну неузгодженість, але цього зробити не вдалося, і колізія не тільки залишилася, а й була ускладнена. На недосконалість земельного законодавства звертали увагу в юридичній літературі. Проте за­пропоновані пропозиції не вирішували проблеми¹. Для усунення колізії пропонується внести доповнення до ст. 31 ЗК України та­кого замісту:

«1. Землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності або на
праві оренди громадянину — засновнику фермерського госпо-
дарства;

б) земельної ділянки, що передана засновником і членами
фермерського господарства у власність фермерського господар-
ства як юридичній особі або ж в оренду»; а далі за текстом,
змінивши послідовність підпунктів: «в» замість «б», «г» замість
«в». Такі ж зміни і доповнення пропонується внести і до ст. 12 За-
кону України «Про фермерське господарство».

Згідно з ч. 2 ст. 31 ЗК України громадяни — члени фермер­ського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земель­них ділянок у розмірі земельної частки (паю).

З метою створення належних умов використання фермерськи­ми господарствами земель для виробництва валової сільсько­господарської продукції ЗК України (ст. 32) і Законом України «Про фермерське господарство» (ст. 13) передбачена привати­зація земельних ділянок членами фермерських господарств. Так, членам фермерських господарств передаються безоплат­но у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані жит­лові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Дія перелічених норм не поши­рюється на громадян, які раніше набули права на земельну ча­стку (пай). Передбачено, що громадяни, які до 1 січня 2002 р. отримали в постійне користування або в оренду земельні ділян­ки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) на підставі цивільно-правових до­говорів земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільсько­господарських угідь, зокрема до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Правове забезпечення використання фермерськими госпо­дарствами та їх членами належних їм сільськогосподарських угідь здійснюється шляхом законодавчого встановлення відпо­відних обов'язків. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про фер­мерське господарство» вони зобов'язані:

а) використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) не порушувати прав власників суміжних земельних діля-
нок та землекористувачів;

г) не допускати зниження родючості ґрунтів і зберігати інші
корисні властивості та обов'язки, передбачені цим Законом.

Оскільки основним цільовим призначенням використання фермерськими господарствами сільськогосподарських угідь є виробництво товарної сільськогосподарської продукції, то Закон України «Про фермерське господарство» встановлює їх обов'я­зок дотримуватися відповідних екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості продукції (ст. 25). Вимоги щодо якості сільськогосподарської продукції встановлені Зако­ном України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р.¹ Фермерські госпо­дарства відповідно до цього Закону зобов'язані реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу сировину лише за наявності документального підтвердження їхньої якості та безпеки. Питання стандартизації та сертифікації сільсько­господарської продукції, що виробляється фермерськими госпо­дарствами, врегульовані Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р.² та Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.³

¹ ВБР. — 1998, —№19. —Ст. 98. ² ВВР. — 1993. — №27. — Ст. 289. ³ ВВР. — 2001. — № 31. — Ст. 145.

Важливим елементом правового режиму земель сільськогос­подарського призначення, що належать фермерським госпо­дарствам і використовуються для виробництва товарної сільськогосподарської продукції, є створення належних умов для господарської діяльності і реалізації виробленої товарної сільськогосподарської продукції.

Одним із визначальних принципів господарювання, закріпле­них у ст. З ЦК України, є принцип свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, неприпустимість позбав­лення права власності, свобода договору і судовий захист цивільних прав та інтересів.

Відповідно до цих принципів фермерське господарство вико­ристовує належні йому земельні ділянки і.земельні ділянки їхніх членів на умовах самоокупності. Воно самостійно визначає на­прями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, зокрема іноземних.

Правове регулювання реалізації фермерськими господарст­вами виробленої товарної сільськогосподарської продукції здійснюється щодо її реалізації як на внутрішньому ринку, так і за межами України. Здебільшого фермерські господарства про­водять реалізацію своєї продукції шляхом укладення відповід­них договорів із конрагентами. У законодавчих актах визнача­ються різні форми реалізації товарної сільськогосподарської продукції, зокрема фермерськими господарствами. ЦК України врегульовані такі види договорів: купівлі-продажу, поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, міни, комісії. В юридичній літературі розмежовується кілька видів договору купівлі-продажу, а саме: договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що укладаються на внутрішньому та зовнішньоекономічному риНках; договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки; форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу¹.

ДзераО. В. Договірні зобов'язання. Купівля-продаж // Цивільне право України: Підручник: У 2 кн.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 2. — С. 4-11; Луць В. В. Договори про реалізацію сільськогосподарської продукції // Там само. — С. 139-147; Стативка А. Н. Договоры в промышленном комплексе Украины в усло­виях рынка. — X.: Право, 1997. — С. 45-47.

У Законі України «Про державну підтримку сільського госпо­дарства» від 24 червня 2004 р. визначені основи державної політики у регуляторній та інших сферах державного управ­ління щодо стимулювання виробництва товарної сільськогоспо­дарської продукції та розвитку аграрного ринку, зокрема щодо створення Аграрного фонду, структурними підрозділами якого є агроторгові доми та аграрні біржі¹. Організаційні питання діяль­ності біржової торгівлі врегульовані також Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвер­дженими спільним наказом Міністерства сільського господарст­ва і продовольства України, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 3 квітня 1996 р. № 103/44/62², які були розроблені відповідно до Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.³

Поліводський О. А. Правове регулювання ринку сільськогосподарської продукції // Організаційно-правові засади розвитку аграрного і земель­ного ринків в Україні / За ред. В. І. Семчика. — К: Юридична думка, 2006. —С. 126-127. ² ВВР. — 2004. — №49. — Ст. 527. ³ ВВР. — 1992. — №10. — Ст. 139. Голос України. — 1997. — 13 серп.

Одним із перспективних суб'єктів виробництва товарної сільськогосподарської продукції є виробничі сільськогосподар­ські кооперативи, створені відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.⁴ Сіль­ськогосподарський виробничий кооператив — це підприємство, створене громадянами для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства з обов'язковою трудо­вою участю членів кооперативу в його діяльності. Вони здійсню­ють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу (ч. 2 ст. 2). З дня державної реєстрації сіль­ськогосподарський кооператив набуває прав юридичної особи. Кооператив формує майно за рахунок вступних і пайових внесків, а також доходів, отриманих від господарської діяль­ності. Відповідно до ч. З ст. 20 Закону члени кооперативу переда­ють право користування належною їм земельною ділянкою коо­перативу як пайовий внесок до статутного фонду у порядку, ви­значеному ЗК України. За земельну ділянку, передану в користування, справляється відповідна плата згідно з договором у розмірах, визначених загальними зборами. У статті 22 Закону зазначено, що земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбання ним у власність. За претензіями кредиторів звернення стягнення не допускається. Встановлено, що земельні відносини в коопера­тиві регулюються ЗК України та законами України

Цей закон не вирішує всіх питань права на земельні ділянки, наданих кооперативу у користування або придбаних ним у влас­ність. Спеціально права виробничого сільськогосподарського кооперативу ЗК України не регулюються. Оскільки Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» виробничий сільськогосподарський кооператив визнаний підприємством для спільного виробництва продукції сільського господарства, то цілком логічним буде застосовувати до земельних відносин у та­ких кооперативах ст. 28 ЗК України «Земельні ділянки сільсько­господарських підприємств», норми ЗК України, що стосуються права власності на землю юридичних осіб, а також права довго­строкового користування, зокрема оренди. Конкретні земельні відносини у сільськогосподарському виробничому кооперативі можуть бути вирішені у Статуті кооперативу.

Діяльність сільськогосподарських виробничих кооперативів в Україні не отримує належної підтримки з боку законодавчої (бюджет) і виконавчої (створення належних умов) влади та ор­ганів місцевого самоврядування. Це пояснюється тим, що вироб­ничі сільськогосподарські кооперативи ототожнюються з «кол­госпами», які одержали негативну оцінку в радянський період. Між тим, в умовах перехідного періоду сільськогосподарська кооперація у разі дотримання міжнародних кооперативних принципів є чи не єдиним способом розвитку сільського госпо­дарства в Україні і соціального розвитку села, подолання аграр­ної кризи і нарощування виробництва товарної сільськогоспо­дарської продукції і на цих засадах — підвищення економіки України і життєвого рівня сільського населення.

4. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарства несільськогосподарських підприємств

Право селянського (фермерського) господарства на земель­ну ділянку, її цільове призначення було обумовлено правовим статусом селянського (фермерського) господарства, визначе­ним ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) госпо­дарство» від 20 грудня 1991 р.-¹ Згідно із цим законом селянське (фермерське) господарство вважалося формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

В радянський період існували сільські двори, які в період ко­лективізації були перетворені в колгоспні двори. Оскільки кол­госпи не платили колгоспникам за колгоспну працю, то колгосп­ним дворам надавалися у користування невеличкі земельні ділянки (городи) для ведення підсобного господарства з метою надання можливості їм виробляти власну сільськогосподарську продукцію для підтримки сім'ї продуктами харчування. Оплата праці колгоспників вважалася основним джерелом доходів, а сільськогосподарська продукція, вироблена на земельних ділян­ках (садибах) колгоспного двору, вважалася допоміжним дохо­дом з підсобного господарства. Насправді ж, все було навпаки. Підсобне господарство було основним джерелом забезпечення селян продуктами харчування. Більше того, лишки продукції з городів колгоспники мали право продавати на колгоспних рин­ках з тим, щоб набути хоч якихось коштів для сплати сільсько­господарського податку.

¹ ВВР. — 1992. — №14. — Ст. 186.

Примірним статутом колгоспу, прийнятим Третім Всесоюз­ним з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 р. і затвердженим Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р., закріплені за колгоспом у користування землі державної власності поділялися на землі громадського користування і при­садибні землі. Присадибні землі відмежовувалися в натурі від земель громадського користування¹. Згідно із п. 42 Примірного статуту сім'ї колгоспника (колгоспному двору) надавалася в ко­ристування присадибна ділянка землі під город, сад та інші по­треби у розмірі до 0,50 гектара, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях — до 0,20 гектара. Розмір при­садибних ділянок у межах встановлених норм визначався стату­том колгоспу. При цьому розміри присадибних ділянок, встанов­лені відповідно до статуту колгоспу, який діяв до цього, могли зберігатися.

ЗК УРСР від 8 липня 1970 р. (ст. 50) передбачалося, що землі сільськогосподарського призначення надавалися у безстрокове користування колгоспам, іншим' сільськогосподарським під­приємствам для ведення сільського господарства і громадянам — для ведення особистого підсобного господарства без застосування найманої праці. Відповідно до ст. 63 ЗК України кожний колгосп­ний двір мав право на присадибну земельну ділянку, яка надава­лася в порядку і в межах норм, встановлених статутом колгоспу². Оскільки у селах УРСР до прийняття Примірного статуту колгос­пу (1969 р.) ділянки надавалися у розмірі до 0,60 гектара, то для колгоспних дворів, яким земельна ділянка уже була надана у та­кому розмірі, цей розмір у них зберігався й надалі.

Пункт 42 Примірного статуту колгоспу, яким було визначено право колгоспного двору на одержання в користування при­садибної ділянки, вміщено у розділі X «Підсобне господарство сім'ї колгоспника (колгоспного двору)». Це дає підстави вважати, що присадибна земельна ділянка колгоспного двору використо­вувалася для підсобного господарства.

¹ СП СССР. — 1969, — №26. — Ст. 150. ² ВВРУРСР.— 1970. —№29, —Ст. 205. ³ ВВР СССР. — 1988. — №22. — Ст. 355.

У Законі СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. (ст. 37) була застосована правова норма, яка дещо відрізняється від норми ЗК УРСР про присадибну ділянку колгоспного двору³. Вона викладена так: «Колгосп чи інший сільськогосподарський кооператив створює умови для розвитку особистого підсобного господарства членів кооперативу та інших громадян, надаючи їм в користування ділянки землі, надає допомогу в їх обробітку, а також в реалізації виробленої продукції та її переробки». І далі: «Особисті підсобні господарства громадян, опираючись на допо­могу колгоспу чи іншого сільськогосподарського кооперативу, покликані виробляти сільськогосподарську продукцію перш за все для власного споживання. Громадяни, які мають підсобні гос­подарства, можуть реалізувати вироблену продукцію по догово­ру з господарствами, організаціями споживчої кооперації, інши­ми підприємствами і на ринку».

Дата добавления: 2014-11-20