Вік кримінальної відповідальності 3 страница

Кримінальне право визначає вольову сферу особи як «бажання» чи «свідоме припущення» або «легковажне розраховування на недопущення» настання суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Як видно, вольова сфера поширюється виключно на наслідки діяльності. При цьому різні види вольового ставлення до наслідків визначають різні види вини.

Різноманітні варіанти співвідношення інтелектуального і вольового моментів вини дають можливість конструювати форми і види вини.

Воля – це механізм, за допомогою якого особа регулює власну поведінку, обирає її, визначає межі дозволеного та недозво-
леного.

Важливими компонентами вольової сфери психіки є мотив, мета та емоційний стан, які виступають рушійними силами людської поведінки. Вони значною мірою визначають вольову сферу людської поведінки і тому підлягають вивченню в кожному конкретному випадку вчинення злочину. У визначеннях форм вини (статті 24 та 25 КК) немає вказівок на місце і роль цих характеристик. Однак при конструюванні деяких злочинів законодавець, враховуючи особливе їх значення, вводить відповідні характеристики мотиву, мети та емоційного стану до конструкції складу злочину, внаслідок чого вони набувають обов’язкового характеру для визначення факту наявності вини.

Вина особи у вчиненні злочину входить у предмет доказування по кримінальній справі, що безпосередньо закріплено в ст. 64 КПК України, яка вказує: «При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

...

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину».

Це, без сумніву, є центральним елементом, який входить у предмет доказування по кримінальній справі.

Встановлюючи наявність вини, суд у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності, визначає і ступінь вини. Це поняття не має свого нормативного визначення, хоча надзвичайно часто використовується у кримінальному праві.

Говорячи про ступінь вини, слід вказати, що це – кількісний показник вини, характеристика соціальної її суті, яка визначається на підставі аналізу всіх її складових – психологічної, вольової, мотиваційної та емоційної.

Незважаючи на те що термінологічно поняття «ступінь вини» увійшло в понятійний оборот кримінального права, єдності в його розумінні серед теоретиків на сьогодні немає. Слід погодитись з Ю. А. Красіковим, який вважає: «Учитывая, что степень вины – количественное выражение отрицательного отношения лица к интересам личности и общества, а также показатель искажения ценностных ориентаций виновного, установление её обуславливает различную меру порицания лица, меру его ответственности. Определение наличия и степени вины способствует объектив-
ному решению вопроса об ответственности и наказуемости виновного».[129]

Як зазначалося, різні варіанти взаємозв’язку інтелектуального та вольового моментів вини лягли в основу диференціації вини на форми, а їх, у свою чергу, на види.

Виходячи з цього виділяють дві форми вини (рис. 16):

Ø умисел;

Ø необережність;

Рис. 16. Форми та види вини

Водночас така схема не є жорсткою і дозволяє виділення злочинів з двома формами вини, які включають в себе як елементи умислу, так і елементи необережності.

Форма вини завжди входить у конструкцію складу конкретного злочину, передбаченого диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. Її визначення є обов’язковою вимогою, тому що невідповідність конкретної форми, якою характеризуються діяння особи, законодавчій конструкції, свідчить про відсутність складу злочину.

9.2. Вина у формі умислу

Суспільно небезпечні діяння, що вчиняються умисно, становлять абсолютну більшість (понад 80%) складів злочинів серед передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу. Як свідчать численні дослідження, у реальному житті число умисних злочинів сягає 90–92% загальної кількості вчинених злочинів. Така «питома вага» умислу визначає особливу увагу до його аналізу в процесі досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодав-
ства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» націлив суди на необхідність ретельного дослідження суб’єктивної сторони складу злочину (наявність умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу саме у зв’язку з їх професійною діяльністю) при здійсненні кваліфікації дій винного (п. 3).[130]

Для розуміння умислу необхідно з’ясувати його зміст, який характеризується відображенням у психіці винного об’єктивних характеристик учиненого діяння та його наслідків.

При умислі інтелектуальна сфера визначається усвідомленням всіх фактичних і соціальних обставин, які тією чи іншою мірою характеризують суспільно небезпечне діяння та його наслідки.

З точки зору обсягу усвідомлення соціальних обставин слід зазначити, що вони насамперед, належать до розуміння основної матеріальної характеристики злочину – суспільної небезпеки.

Як відомо, суспільна небезпека діяння полягає у його здатності спричинити шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, благам та інтересам. Тому особа повинна усвідомлювати характеристики складу злочину, правда на достатньо загальному рівні.

Приміром, обсягом свідомості не повинні обов’язково охоплюватись характеристики родового і безпосереднього об’єктів злочину. Однак винний повинен усвідомлювати загальні ознаки безпосереднього об’єкта, без чого неможливе ставлення у вину та відповідна кримінально правова кваліфікація діяння. Наприклад, при вимаганні із застосуванням насильства до потерпілого суб’єкт повинен усвідомлювати, що об’єктом злочинного посягання є власність та здоров’я особи. При цьому він не повинен розуміти, що вчинене ним діяння охоплюється ознаками відповідної частини
(3 або 4) ст. 189 КК і не потребує додаткової кваліфікації за нормами статей КК, які передбачають посягання на здоров’я особи.

Обсягом свідомості повинні охоплюватись всі фактичні характеристики об’єктивної сторони складу злочину – діяння, наслідки, причинний зв’язок (останні дві, зрозуміло, при вчиненні злочинів з матеріальним складом), а також інші властивості злочину (час, міс­це, спосіб, обстановку, знаряддя, засоби вчинення злочину). Скажімо, при вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, перед­баченого ст. 115 ч. 2 п. 5 КК, винний повинен усвідомлювати, що він діє загальнонебезпечним способом та т. ін.

Що стосується питання про усвідомлення характеристик суб’єкта злочину, то воно охоплює розуміння можливості притягнення до кримінальної відповідальності – досягнення відповідного віку або наявність відповідних характеристик спеціального суб’єк­та злочину, які дають підстави притягнути до кримінальної відповідальності за конкретне діяння.

Складніша справа з усвідомленням характеристик суб’єктивної сторони складу злочину. Особа, здійснюючи умисний злочин, діє цілеспрямовано і відповідно ставиться до настання суспільно небезпечних наслідків. Однак при цьому відсутнє спеціальне розуміння характеру поведінки, оскільки це перебуває у сфері мотивів та інтересів і більше проявляється на рівні підсвідомості.

Таке ставлення до діяння та наслідків дає підстави стверджувати, що особою усвідомлюється і кримінальна протиправність поведінки, хоча для визначення можливості притягнення до кримінальної відповідальності розуміння протиправності не є визначальним.

Залежно від психологічного змісту умисна форма вини поділяється на два види:

ü прямий умисел;

ü непрямий (опосередкований, евентуальний).

Прямий умисел (dolus directus) має місце, «якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання» (ст. 24 ч. 2 КК).

Непрямий умисел (dolus indirectus) – «якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання» (ст. 24 ч. 3 КК).

Для здійснення аналізу змісту умислу слід розглянути його інтелектуальні та вольові характеристики (рис. 17).

Рис. 17. Характеристика змісту видів вини

Інтелектуальна ознака включає в себе усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки (дії або бездіяльності) та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Така характеристика інтелектуальної ознаки є спільною як для прямого, так і для евентуального умислу. Незважаючи на те що нормативне визначення видів умислу за інтелектуальною ознакою не містить ніяких розбіжностей, на теоретичному рівні їх існування все ж таки визначається. Приміром, прийнято вважати, що при прямому умислі особою усвідомлюється протиправний, суспільно небезпечний характер власного діяння та передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. В обмежених випадках, на думку деяких учених[131], інтелектуальна ознака прямого умислу може бути охарактеризована як усвідомлення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Слід зазначити, що такий підхід суперечить законодавчому визначенню поняття прямого умислу, яке чітко вказує на «бажання» настання наслідків як характеристику цього виду умислу, що виключає подвійний підхід, який міститься у визначенні «усвідомлення реальної можливості настання».

Таке ставлення притаманне непрямому умислу, коли настання наслідків передбачається як реальне.

Вольову ознаку утворює ставлення до наслідків поведінки – їх бажання або свідоме допущення настання. Саме за вольовою ознакою здійснюється відокремлення прямого умислу від непрямого. Діючи з евентуальним умислом, винний допускає настання суспільно небезпечного наслідку, але він не є для нього самоціллю. Таке ставлення навіть може бути визначено як байдуже: «буде наслідок – добре; не буде – теж добре». Воно може бути визначено і як «надія на авось», тобто надія ні на що. Однак і байдужість, і «надія на авось» не є обов’язковою характеристикою вольової ознаки умислу, а можуть розглядатись як варіанти відношення поруч із свідомим допущенням настання наслідків.

При непрямому умислі наслідок як такий не є метою діяльності. Злочинця в цьому випадку цікавить насамперед, саме діяння. Наслідок не мотивує діяльність, а, як зазначає Ю. А. Красіков, є «контрмотивом (слабой психологической силой, которая не останавливает лицо и не заставляет его отказаться от преступных действий)».[132] Вольова сфера непрямого умислу взагалі може характеризуватись навіть як небажання настання наслідків.

Водночас не можна погодитись з точкою зору Ю. А. Красікова, який вважає, що в ряді випадків при непрямому умислі винний плекає надію, що наслідки не настануть, хоча особа їх передбачає, але розраховує недопустити.[133] Таке ставлення до наслідків характерне для необережної форми вини у виді злочинної самовпевненості, що буде детальніше розглянуто далі.

Не можна погодитись і з позицією В. Д. Філімонова, який заперечує обов’язковість бажання настання наслідків як характеристики вольової сфери прямого умислу.[134] Його підхід суперечить законодавчій формулі цього виду умислу, яка, до речі, не змінилась порівняно із кримінальним законодавством 1960 р.

Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на необхідність дослідження всіх обставин справи, що стосуються спрямованості умислу, вказував на необхідність суворого дотримання норм кримінального закону, які визначають зміст умислу. Так, розглядаючи в касаційному порядку справу Т. і Ш., які були визнані винними та засуджені за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 93 п. б у редакції КК України 1960 р.– умисне вбивство з хуліганських мотивів) та приймаючи рішення про направлення справи на новий розгляд, Верховний Суд в ухвалі від 26 листопада 1998 р. зазначив, що «злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Усупереч цим вимогам закону, суд, кваліфікуючи дії засуджених як умисні злочини, водночас навів аргументацію вчинення злочину з необережності і, зокрема, зазначив, що «завдаючи ударів у життєво важливий орган – голову, вони повинні були допускати можливість настання смерті».

Тому при новому розгляді справи необхідно з’ясувати, чи усвідомлювали Т. і Ш. суспільно небезпечний характер своїх дій, чи передбачали вони смерть К. та чи бажали або свідомо допускали настання таких наслідків. Якщо винність Т. і Ш. буде доведена, у відповідності з вимогами закону необхідно сформулювати у вироку форму вини кожного, обґрунтувати ознаки і спрямованість їх, умислу».[135]

Розмежування умислу на прямий та евентуальний має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення. Чимало злочинів може вчинятись як з прямим, так і з непрямим умислом і фактично вид умислу особливо не впливає на кримінальну відповідальність. Водночас ряд злочинів може бути вчинено виключно з прямим умислом. Це має місце, коли як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину визначена мета, яка, зрозуміло, не може виділятись у злочинах з непрямим умислом. Наприклад, не можуть бути вчинені з опосередкованим умислом умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (ст. 115 ч. 2 п. 9 КК), вимагання, метою якого є передача чужого майна винному або третій особі (ст. 189 КК) та ін.

Як уже зазначалося, поділ умислу на прямий і непрямий зафіксовано на законодавчому рівні. Теорія кримінального права здійснює також поділ умислу за характером його змісту, за умовами виникнення та формування (схема).

Залежно від характеру змісту умисел поділяється на:

ü визначений;

ü альтернативний;

ü невизначений.

Визначений умисел (dolus determinantus)характеризується конкретною уявою особи про фактичні обставини діяння та його наслідки. Передовсім визначеність стосується уявлення відносно наслідків злочину, їх кількісних та якісних показників. Цей вид умислу дає можливість визначитись за наявності суб’єктивної помилки, при недоведеності злочину до кінця та в деяких інших випадках, коли вчинене діяння кваліфікується не за наслідками, які фактично настали. Наприклад, дії винного, який вчиняє кишенькову крадіжку і не усвідомлює відкритого характеру своєї поведінки, повинні кваліфікуватись саме як крадіжка, незважаючи на те, що їх спостерігає третя особа тощо.

Альтернативний умисел (dolus alternativus) є різновидом визначеного умислу, при якому свідомістю особи охоплюється два чи більше можливих конкретних наслідки вчиненого діяння одному з декількох об’єктів посягання. При цьому, якщо винним передбачалась можливість настання більш тяжких наслідків ніж ті, які фак­тично настали, його дії повинні бути кваліфіковані як замах на відповідний злочин.

Невизначений (неконкретизований) умисел (dolus indeterminan­tus) характеризується відсутністю індивідуально визначеного уявлення про фактичні якості діяння та їх наслідки. При цьому виді умислу особа має узагальнене уявлення про ці характеристики, усвідомлює їх на рівні видових. Цей вид умислу має місце, наприклад, у діях винного, який безсистемно наносить потерпілому удари (по голові, у груди, живіт), намагаючись спричинити шкоду здоров’ю, не визначаючи у власній свідомості якісні та кількісні характеристики цієї шкоди.

Залежно від умов виникнення та формування умисел поділя-
ється на:

ü заздалегідь обміркований;

ü раптовий.

Ще у кримінальному праві Російської імперії дожовтневого періоду за цим критерієм виділялись три види умислу:

§ заздалегідь обміркований і холоднокровний (передумисний);

§ раптовий і холоднокровно реалізований;

§ афектований.[136]

Заздалегідь обміркований умисел (dolus praemеditatus) характеризується тим, що намір вчинити злочин виникає у винного за більш-менш віддалений час від моменту його реалізації. Як правило, при цьому виді умислу злочини характеризуються особливою підступністю, витонченістю, а звідси і підвищеною суспільною небезпечністю. Ці злочини тягнуть за собою більш тяжкі наслідки і становлять більшу складність при їх розкритті та доведенні вини. Цей вид умислу свідчить про стійкість антисоціальної спрямованості особи, що дає підстави вважати осіб, які вчинили злочини з таким умислом, більш суспільно-небезпечними. Деякі країни світу передбачають підвищену кримінальну відповідальність за злочини, які вчинені із заздалегідь обміркованим умислом (див. напр., ст. 221-3 КК Франції, яка передбачає можливість застосування до особи, що вчинила передумисне вбивство, довічного позбавлення волі).

Раптовий умисел (простий) має місце в тих випадках, коли між моментом його виникнення та моментом реалізації немає часового розриву, він реалізується практично одразу після виникнення. Як свідчить практика, більшість умисних злочинів належать саме до цієї групи.

Афектований умисел – це різновид раптового умислу. Його виникнення зумовлюється сильним душевним хвилюванням, яке викликано неправомірними діями потерпілого. Стан афекту визначає судова психолого-психіатрична експертиза. Його наявність при вчиненні злочину розглядається як пом’якшуюча обставина (ст. 66 ч. 1 п. 7 КК), або утворює привілейований склад злочину (статті 116 та 123 КК).

Слід зазначити, що чинне законодавство, на жаль, пов’язує умови кримінальної відповідальності лише зі станом афекту, тоді як інші види умислу з кола тих, що виділяються залежно від умов виникнення та формування нормативно не враховані. Незважаючи на це суди при призначенні покарання, звертають увагу на момент виникнення умислу і диференціюють його за цією ознакою.

9.3. Вина у формі необережності

Хоча злочини, вчинені з необережності, становлять лише 8–10% загальної кількості злочинів, увага до них з боку науковців останнім часом суттєво зросла. І це зрозуміло. Незважаючи на суттєво нижчий рівень суспільної небезпечності осіб, які вчиняють ці делікти, рівень суспільної небезпеки наслідків часто набагато перевищує той, яким характеризуються умисні злочини. Прикладами можуть бути трагедія Чорнобиля, загибель пароплава «Адмірал Нахімов» які трапились внаслідок злочинної поведінки відповідальних осіб, яка характеризувалась саме необережною формою вини. Якщо ж зіставити загальні показники шкоди, що заподіюється від умисних злочинів, і тих, що заподіюються злочинами, вчиненими з необереж­ності, то, за висновками В. Є. Квашиса, вони є порівнянними.[137]

Необережність передусім визначається ставленням до наслідків діяння, тому що суспільна небезпечність поведінки перебуває поза сферою свідомості винного. Це випливає із законодавчого визначення видів цієї форми вини, яке зафіксовано в ст. 25 КК. Вказана норма встановлює, що злочин вважається вчиненим з необережності, «якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення» – злочинна самовпевненість (lucsuria) ст. 25 ч. 2 КК, а також тоді, «коли особа не перед­бачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх перед­бачити» – злочинна недбалість (ingligencia) ст. 25 ч. 3 КК. Як ви­дно, усвідомлення суспільно небезпечного характеру поведінки та ставлення до неї перебуває поза законодавчою конструкцією видів необережної вини. Це дає підстави стверджувати, що ненастання наслідків виключає кримінальну відповідальність, незважаючи на те, що ставлення особи до них підпадає під характеристики, які визначають необережність. Це, у свою чергу, свідчить про неможливість притягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (готування та замах), а також за співучасть у злочині.

Виходячи з нормативного визначення необережності слід зазначити, що ця форма вини є конструктивним елементом злочинів із матеріальним складом, тоді як формальним злочинам, в яких суспільно небезпечні наслідки виведені за межі складу злочину, вона, як правило, не притаманна.

Водночас у деяких випадках законодавець передбачає необережність і для формальних злочинів. Прикладом може бути злочин, передбачений статтями 272 ч. 1, 273 ч. 1, 274 ч. 1 та ін. у частині вчинення діянь, які створюють загрозу об’єктам кримінально-правової охорони.

Цей вид необережності, як і умисел, повинен аналізуватись з точки зору характеристики як інтелектуальної,так і вольової характеристики його складових.

Інтелектуальна ознака самовпевненості характеризується передбаченням можливості настання суспільно небезпечних наслідків відповідної поведінки на узагальненому рівні не пов’язуючи це з вчиненням власних діянь. Як видно з тексту норми, характеризуючи інтелектуальну сферу при самовпевненості, законодавець виводить за її межі усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки. Водночас таке усвідомлення фактично притаманне особі, яка вчиняє злочини з необережності. Це питання в науці кримінального права оцінюється неоднозначно різними науковцями. Деякі з них вважають, що при самовпевненості таке усвідомлення відсутнє, а особі притаманна лише можливість такого усвідомлення.[138] Інші[139] стверджують, що без усвідомлення суспільної небезпеки діяння неможливе й усвідомлення суспільної небезпечності наслідків.

Вбачається, що точка зору останніх є більш конструктивною, а відсутність в нормі характеристики ставлення до поведінки пояснюється тим, що воно не є визначальним для характеристики не-
обережної форми вини, яка передбачає відповідальність виключно при настанні суспільно небезпечних наслідків. Само ж по собі суспільно небезпечне діяння, в абсолютній більшості, не визначає кримінальну відповідальність.

Виходячи з цього можна стверджувати, що при вчиненні злочинів, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди.

Вольова ознака самовпевненості полягає у легковажному, не-
обґрунтованому розрахунку на недопущення настання шкідливих наслідків. При цьому особа, розраховуючи не допустити їх настання, розраховує на реальні якості, притаманні безпосередньо їй самій, або реальні обставини, які дадуть змогу не допустити настання шкоди. Це пов’язано з необґрунтованою переоцінкою власних характеристик або інших обставин. У випадку, коли особа, розраховуючи на реальні обставини, не знає про існування характеристик, які не дадуть вказаним обставинам не допустити настання суспільно небезпечних наслідків, немає підстав говорити про наявність вини. В цьому випадку ми маємо невинне спричинення шкоди (казус), що виключає кримінальну відповідальність.

За інтелектуальним моментом злочинна самовпевненість має деяку схожість з непрямим умислом. Відмінність цих видів вини полягає у рівні передбачення настання шкідливих наслідків. Якщо при евентуальному умислі це передбачення є конкретним – особа чітко передбачає їх якісні і кількісні характеристики, то при самовпевненості це передбачення здійснюється на достатньо загальному рівні і є неконкретизованим. При самовпевненості передбачення наслідків є абстрактним а не реальним.

Відмінність самовпевненості від евентуального умислу може бути проведена і за вольовою ознакою. Як зазначалось, при непрямому умислі особа або допускає настання наслідків, або ставиться до їх настання байдуже, або, розраховуючи на «авось», плекає надію, що наслідки не настануть. При самовпевненості винний розраховує на конкретні свої властивості та інші об’єктивні характеристики, які за його міркування стануть на перепоні настанню шкідливих наслідків. При цьому винний легковажно переоцінює здатність цих якостей та характеристик не допустити настання шкоди. Прикладом може бути кримінальна справа по обвинуваченню С., який був визнаний винним та засуджений за ст. 215 ч. 2 КК (у редакції 1960 р.– «Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»). С.– майстер спорту з мотокросу приїхав до родичів у село на власному мотоциклі «Ява» і вирішив покатати на ньому свою знайому Л. На великій швидкості С. переїхав по дошках, які утворювали місточок через достатньо глибокий рів. Не розрахувавши швидкості, не оцінивши реального стану покриття (незадовго до події пройшов дощ, дошки були вологі) він припустився падіння мотоцикла у рів. Унаслідок аварії пасажирка Л. отримала тілесні ушкодження, несумісні з життям.[140] Цей випадок є класичним прикладом злочинної самовпевненості – С. справді були притаманні якості, на які він мав підстави розраховувати, однак він
їх переоцінив, що в конкретній ситуації призвело до настання су-
спільно небезпечних наслідків.

Таким чином, самовпевненість є там і тоді, де і коли розрахунок особи на недопущення суспільно небезпечних наслідків був легковажним, недостатньо обґрунтованим, базувався на неправильних оцінках якостей та характеристик.

Законодавча конструкція злочинної недбалості свідчить, що її можна характеризувати виключно з позиції інтелектуальної ознаки. Вольова ознака, відсутня, оскільки обсягом свідомості злочинні наслідки не охоплюються.[141]

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується не усвідомленням або помилковим усвідомленням фактичних ознак діяння. При цьому реальний рівень розвитку особи та соціально-психологічна ситуація, в якій вона перебуває, давали їй мож­ливість усвідомлювати ці ознаки. Наявність такої можливості повинна бути поєднана з існуванням обов’язку усвідомлювати ці ознаки.

Злочинна недбалість – єдиний вид вини, при якому особа взагалі неусвідомлює суспільно небезпечні наслідки – ані в реальному, ані в абстрактному вигляді. Такий фактичний психологічний розрив між свідомістю особи та наслідками її діяльності викликав у теорії кримінального права думки щодо доцільності визнання недбалості видом вини. Однак цей підхід спростовується аналізом змісту інтелектуальної ознаки недбалості, яка характеризується як з негативної так і з позитивної сторони.[142]

З негативної сторони недбалість визначається тим, що в особи відсутнє усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння, а звідси відсутнє і передбачення злочинних наслідків.

Позитивна сторона полягає в тому, що винний повинен був і міг передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки. «Повинен був» – складає повинність, об’єктивний критерій недбалості, а «міг передбачити» – суб’єктивний її критерій.

Об’єктивний критерій дозволяє встановити наявність в особи обов’язку передбачити можливість настання суспільно-небезпеч­них наслідків. Цей обов’язок може бути зумовлений соціальним становищем особи, її соціально-правовим статусом, стосунками з потерпілим та іншими обставинами. Так особа, яка у встановленому законом порядку має на праві власності вогнепальну зброю, зобов’язана дотримуватися встановлених правил її зберігання та використання. Якщо внаслідок неналежного дотримання цих приписів настають передбачені кримінальним законом шкідливі наслідки, особа притягається до кримінальної відповідальності, оскільки вона могла та повинна була передбачати можливість їх настання.

Суб’єктивний критерій визначає можливість такого передбачення. Він повинен фіксуватись на підставі аналізу здатності конкретної особи у відповідній життєвій ситуації, за наявності відповідних особистих характеристик (освіти, досвіду, стану здоров’я і т. ін.) передбачати можливість настання шкідливих наслідків. Як зазначає Ю. А. Красіков, «этот критерий при определении наличия преступной небрежности имеет превалирующее значение, так как преступная небрежность может быть только в пределах возможного предвидения преступных последствий».[143]

Казус (випадок) та його кримінально-правове значення. Від
злочинної недбалості слід відрізняти невинне спричинення шкоди (казус), який має місце у випадках, коли особа не усвідомлює су-
спільно небезпечного характеру власної поведінки, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних її наслідків і при цьому не повинна була і не могла це ані усвідомлювати, ані перед­бачати.

З позицій об’єктивного критерію казус характеризується відсутністю обов’язку передбачення, а з позиції суб’єктивного критерію – можливості такого передбачення.

Прикладом казусу може бути випадок зі слідчої практики. Керуючи власною автомашиною марки «Москвич», В. їхав за вантажною автомашиною марки ЗІЛ, якою керував Н. Між скатами заднього лівого колеса автомашини ЗІЛ потрапив камінь, який під час руху вилетів з колеса, розбив лобове шкло автомашини «Москвич» і вбив В. Звичайно, у такій ситуації Н. не повинен був і не міг усвідомлювати суспільно небезпечного характеру своїх дій та перед­бачати їх шкідливі наслідки.

Вчинене належить віднести до невинного спричинення шкоди, яке виключає кримінальну відповідальність.

9.4. Злочини з двома формами вини

В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення.

Дата добавления: 2014-12-10