Суспільний лад 2 страница. Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдало­ся ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть общин

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдало­ся ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села».

На думку І. К Рибалки, столипінська аграрна реформа, з од­ного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на се­лі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економіч­ну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократич­них перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвер­нути наростання революційної кризи».

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р>

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунту­ється на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуа­зії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризува­лася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати висо­кі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торго­вельної і виробничої діяльності, тісний зв'язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до під­приємництва державного чиновницького апарату призвели до створення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії. Із заснуванням Дер­жавної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвит­ку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 pp. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Ос­новним резервом поповнення робітничого класу в Україні було се­лянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підпри­ємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким за­лишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підпри­ємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської проми­словості».

Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, біль­шість яких проживала у казармах і землянках. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 pp., а також у рево­люційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 pp.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катери­нослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ.

Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстан­ня, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на про­тивагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на під­приємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами під­приємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, ви­рішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний по­рядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського су­спільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час револю­ції 1905—1907 pp., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку ча­стину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основ­не завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збере­женні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільно­му і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлен­ня в країні демократичної республіки. На грунті консолідації і роз­межування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, фор­мування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політич­них партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 p.), що мала назву «Союз російського наро­ду». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками револю­ції. «Союз російського народу» об'єднував найреакційніших по­міщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласованих міських мешканців, частину селянства і невелику кількість ро­бітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні.

У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торгове­льно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодер­жавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збере­ження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями.

Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 p., була конституційно-демократична (кадетська) пар­тія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була ство­рена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вира­жала інтереси селянства (передусім верхівки). У період революції 1905—1907 pp. есери ставили за мету революційне повалення цар­ського самодержавства і встановлення демократичної республіки.

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшови­ків у революції було визначено на III з'їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві так­тики соціал-демократії у демократичній революції» (липень 1905 p.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокре­ма, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикаль­на партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об'єдналися і створили Укра­їнську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У груд­ні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Укра­їнську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. На II з'їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських націо­нальних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України.

§ 2. Державний лад

Розвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державно­му ладі, що певною мірою знаменували перехід держа­ви від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили ца­ря Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внут­рішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати об­раних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збере­женні непорушності Основних законів імперії».

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Дер­жавну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала ли­ше законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа ви­борців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по ку­ріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатосту­пеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за дво­ступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську ду­му так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному ру­хові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці остан­нього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.

Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії проголосив засну­вання парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечува­лася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей». За Маніфестом від 17 жовтня 1917 р. Державна дума була постійно діючим органом, який мав суттєве право в галузі законодавства й управління. Маніфест виз­начав залучення до участі в Думі деяких класів населення, які ра­ніше були позбавлені виборчих прав.

11 грудня 1905 р. було видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії допов­нювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у вибо­рах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширю­вався склад виборців від міської курії. На підставі цього норматив­ного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

З червня 1907 р. було оприлюднене нове антидемократичне «Положення про вибори до Державної думи». Новий виборчий за­кон суттєво урізав представництво в Думі деяких окраїн Російської імперії. Зросла кількість виборців від землевласницької курії і ско­ротилася — від селянської. Особливо зменшувалися виборчі права робітників. В усій Росії виділялося тільки шість промислових губе­рній (у тому числі Харківська і Катеринославська), робітники яких мали право обирати своїх депутатів до Державної думи. Міська курія поділялася на дві курії. До першої входили так звані «цензові елементи», тобто власники нерухомості, які обирали більше поло­вини виборців. Унаслідок цих змін один голос у першій (землевлас­ницькій) курії прирівнювався трьом голосам багатих городян другої курії, 15 голосам селян третьої курії і 45 голосам робітників вели­ких підприємств. За такої системи більша частина виборщиків оби­ралася, зрозуміло, дворянством і великою буржуазією. На частку ж робітників припадало лише 2,4% виборців. Усього ж активним ви­борчим правом користувалися лише 15% населення Російської ім­перії.

У кінцевому підсумку, склався такий порядок виборів членів Державної думи.

Повітові землевласники поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали осо­би, які володіли площею землі, зазначеною в особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб. Ця група землевласників безпо­середньо складала повітовий з'їзд землевласників. До других нале­жали власники нерухомості меншої вартості та представники цер­кви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попере­дньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.

Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їз­ди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промис­ловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їз­дів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йо­му число виборних для губернських виборчих зборів.

Виборці із селян на волосному сході обирали від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.

Робітники обирали зі свого середовища уповноважених за таким розрахунком; на підприємствах із загальною кількістю робітників чо­ловічої статі від 50 до 1000 осіб — одного уповноваженого, а де робіт­ників було понад 1000 осіб — по одному уповноваженому на кожну повну тисячу робітників. Уповноваженими могли бути тільки робітни­ки, які працювали на підприємстві не менше шести місяців. Ці упов­новажені від підприємств даної губернії складали губернський з'їзд для виборів зі свого середовища призначеного числа виборних.

Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потріб­них для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Дер­жавної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які обіймали платні посади на дер­жавній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

З розглянутого вище порядку виборів членів Державної думи був зроблений виняток для семи найбільших міст, які виділялися з губерній, а їх населення окремо обирало членів Державної думи: Пе­троград (б членів Думи), Москва (4), Рига, Київ, Одеса, Варшава (по 2) і Лодзь (1). Вибори у цих містах здійснювалися прямим голосуван­ням виборців, які розподілялися на два розряди, кожний з яких оби­рав половину членів Державної думи, які обиралися від міста.

Члени Державної думи обиралися на 5 років, кожний з них повинен був принести особливу присягу. Відмова від неї давала під­ставу вважати, що особа звільняється від обов'язків члена Держав­ної думи.

Члени Державної думи вважалися представниками всієї краї­ни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед остан­німи. Члени Державної думи користувалися свободою думки і мір­кувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

Компетенція, а також загальні питання організації і діяльності Державної думи визначалися передусім таким правовим актом, як «Установа Державної думи», а також низкою статей Основних дер­жавних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.

Державна дума була органом насамперед законодавчим. Вона мала право обговорювати внесений на її розгляд законопроект, мог­ла його прийняти або відхилити, внести до його тексту поправки і зміни. Одночасно Державна дума наділялася правом законодавчої ініціативи, тобто правом висувати пропозиції про зміни чинного або видання нового закону. Це право Думи поширювалося на всі закони за винятком Основних державних законів Російської імперії, пере­гляд яких міг здійснюватися тільки за ініціативою імператора. Ці ж Основні закони містили норми про вилучення із законодавчої ком­петенції Державної думи (статті 21, 96—97, 125). Наприклад, устрій установ, що перебували у віданні Міністерства імператорського двору, а так само порядок управління ними визначалися безпосере­дньо царем, а постанови з військово-судової і військово-морської судової частин видавалися у порядку, встановленому у зводах вій­ськових і військово-морських постанов. Однак ці та деякі інші ви­лучення із законодавчої компетенції Державної думи не могли змінити загального положення, що жоден закон у державі не міг бути прийнятий без ухвалення Державної думи.

З уведенням до державного механізму Російської імперії Дер­жавної думи цар сам вже не міг приймати закони. Він мав право затверджувати (або не затверджувати) те, що розглядалося Дер­жавною думою. Щоправда, ст. 87 Основних державних законів у редакції від 23 квітня 1906 р. передбачала один виняток. Цар міг са­мостійно приймати надзвичайні закони у невідкладних випадках під час перерви у засіданнях Державної думи. Однак і такий надзвичайний закон обов'язково вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через місяць після початку її засідань. Якщо ж закон не вноси­вся протягом зазначеного часу в Думу, він втрачав силу.

Законодавство передбачало наявність у Державної думи пов­новажень і в сфері фінансів. їй належало право розгляду і затвер­дження державного розкладу витрат і доходів. Однак законодавст­во передбачало і деякі обмеження повноважень Державної думи у сфері фінансів. Так, вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імпе­раторського двору. Не втручалася Дума і в питання про витрати на утримання імператорської родини.

Наділялася Державна дума й контрольними повноваженнями за законністю дій міністрів, використовуючи право запитів до них.

У галузі верховного управління до відання Державної думи належали такі справи: а) про відчуження частини державного май­на; б) про будівництво скарбницею залізниць за її рахунок; в) про заснування компаній на акціях; г) про кількість новобранців, необ­хідну для покриття поповнення армії і флоту; д) державні позики для державних витрат; є) справи, що вносилися на розгляд Дер­жавної думи за особливими Височайшими веліннями.

До відання Державної думи належали й питання, що стосува­лися її внутрішньої організації. Так, Дума виробляла «наказ», тобто правила внутрішнього розпорядку та організації діяльності самої Думи. Право Державної думи приймати свій наказ закріплювалося ст. 62 «Установи Державної думи».

У травні 1906 р. І Державна дума прийняла перші три глави наказу «Відкриття зборів Думи і перевірка обрання членів оної», «Обрання посадових осіб Думою», «Відділи і комісії Думи», а також правила про припинення дебатів. II Державна дума прийняла глави наказу 1906 р. до тимчасового керівництва і доручила своїй комісії з Наказу — переглянути ці глави й опрацювати наступні, що й бу­ло зроблено. II Дума прийняла четверту главу «Порядок прова­дження справ у Державній думі» та чотири відділи п'ятої глави «Порядок засідань Державної думи». III Державна дума прийняла до тимчасового керівництва Наказ 1906—1907 pp. і доручила своїй комісії з Наказу опрацювати його новий варіант. У 1908 р. Дума прийняла деякі положення нового Наказу, а в червні 1909 р. схва­лила його повністю і прийняла до керівництва з жовтня 1909 рА

Державна дума обирала зі свого середовища Голову Держав­ної думи та двох його товаришів (які виконували в разі необхідності обов'язки Голови) строком на 1 рік (після чого вони могли обирати­ся знову), а також на 5 років секретаря Думи та його товаришів для завідування канцелярією Думи, Обрані особи становили президію з питань, що стосувалися діяльності Думи. Державна дума могла створювати зі свого середовища комісії і відділи для попереднього розроблення питань, законопроектів та інших справ. Постанови Державної думи з усіх названих питань були остаточними.

Державна дума працювала сесійно. Засідання відкривав, за­кривав і робив перерви Голова Думи. Він же керував засіданнями, голосуванням і дебатами, пильнував за додержанням порядку під час засідання, міг зупинити порушника, позбавити його слова тощо. Для кворуму Думи вимагалася присутність у ній не менше третини усього її складу. Якщо засідання не могло відбутися внаслідок не­повного складу, то за вимогою міністра, який вніс питання на розг­ляд, призначалося його слухання вдруге на засіданні не пізніше як через два тижні у засіданні, яке вважалося дійсним незалежно від кількості присутніх у залі засідань Державної думи.

Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки во­ни оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голо­ви Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов'язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни ви­борів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра неза­довільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.

Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ста­вав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Держав­ної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити.

Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником за­конодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законо­давчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій уста­нови Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти пе­ретворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російсь­кого парламенту.

Державна рада мала рівні з Державною думою права. Водно­час вона виконувала консервативну роль, яка забезпечувалася на­самперед її складом. Річ у тім, що Державна рада утворювалася з членів, які призначалися імператором, і членів, які обиралися на корпоративній основі. При цьому загальна кількість призначених членів Державної ради не могла перевищувати загальну кількість членів Ради по виборах. Голова і віце-голова Державної ради що­річно призначалися імператором з членів Ради за призначенням. Такими, що призначалися членами Державної ради, могли бути ви­щі посадові особи. Повний склад виборних членів Державної ради становив 102 особи. Вони обиралися за указом імператора різними установами і групами населення на строк 9 років. Кожні три роки третина кожного розряду членів Ради вибувала у черговому поряд­ку із заміною вибулих членів новообраними від тих самих установ. Вибори відбувалися так.

Від православного духовенства Синод обирав шість членів Державної ради: три — від чернецького духовенства і три — від білого духовенства. Від кожних губернських земських зборів, у тих губерніях, де вводилися земські установи, — по одному члену (усього 34 члени Державної ради). Від землевласників тих губерній, де не вводилися земські установи — по одному члену Державної ради, які обиралися з'їздом землевласників (усього 26 членів Дер­жавної ради). Від дворянських товариств — 18 членів Державної ради. Від Академії наук та університетів — б членів Державної ра­ди. Від ради торгівлі і мануфактур, московського її відділення, міс­цевих комітетів торговлі і мануфактур, біржових комітетів і купе­цьких управ — 12 членів Державної ради.

Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі злочини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від вій­ськової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.

Вибори членів Державної ради були двоступеневими і здійс­нювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто на­брав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов'язків після принесення особ­ливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми вибор­цями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судо­вої влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попере­дньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени ви­бували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.

Засідання Державної ради вважалися такими, що відбулися, якщо з'явилася 1/3 її членів без урахування членів за призначен­ням чи членів за виборами. Рішення приймалися простою більшіс­тю голосів. Під час розподілу голосів порівну здійснювалося нове голосування. Якщо ж і на цей раз не було більшості голосів, то го­лос Голови Державної ради давав перевагу.

Засідання Державної ради були відкритими. Але з міркувань державних інтересів вони могли відбуватися й за закритими двери­ма. Детально організація і діяльність Державної ради визначалися наказом, який приймався Радою й оприлюднювався для загального відома Сенатом. Такий «Наказ Державної ради» був опублікований 12 травня 1907 р..

Будучи консервативним органом, Державна рада була покли­кана, за замислом її реорганізаторів, стримувати ліберальні пори­вання Державної думи. Рада мала «відігравати роль деякого буфе­ра між Державною думою і самодержавною владою».

Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так само як і законопроекти, запропо­новані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною ду­мою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвердження жоден закон не міг «мати свого впровадження»

Власноручне затвердження законопроекта царем виражалося словами: «Бути так». Отже, законопроект, схвалений Державною думою і Державною радою, ставав законом лише після його затвердження монархом, а відтак влада давати країні закони належала у кінцево­му підсумку йому. У використанні імператором права абсолютного вето щодо актів, прийнятих Державною радою і Державною думою (поряд з деякими іншими чинниками), окремі вчені не без підстав вбачають установлення в Росії на початку XX ст. перехідної форми правління від абсолютної до дуалістичної монархії. Наголосимо, що сам спосіб вироблення законів був визначений лише після появи у державному механізмі Російської імперії Державної думи і реор­ганізації Державної ради: законопроект повинен був пройти через названі дві законодавчі установи.

Дата добавления: 2014-12-16