ІиІ or по u ы о 3 страница

— 207 —

самим емоційно підвищує її об'єктивну, нейтрально сми­слову значущість і, навпаки, в оповіданні Т. Осьмачки «Психічна розрядка» прізвище, яке дається героєві, емоційно знищує (з метою глузування) його об'єктивну значущість: «Сокира — це було вуличне прізвище, яке він одержав у Київській грінченківській семінарії, коли він грав на роялі свій твір на випускнім екзамені „Туга за красою". Тоді після всього підійшов до нього семінарський розбишака Грищенко і, тиснучи йому руку, сказав: „Ну, вже, їй-богу, ні одна українська сокира таких звуків не видавала з себе від часів Сагайдачного!" І пішло... малеча, учителі, дівчата — всі його стали звати Сокирою».

В сучасній літературознавчій науці, як і в античній ри­ториці, виділяється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних можуть бути віднесені такі тропи, як метафора, іронія, гіпербола і літота. До цього ряду при­микають також епітет і порівняння, які не всі літературо­знавці відносять до тропів, хоча, як слушно зауважує Л. Тимофеев, «підстав для подібного обмеження немає: у всіх цих випадках ми маємо справу з основною ознакою тропа — співвідношенням X і А, що утворює нове значення шляхом перенесення властивостей А на X, при цьому А втрачає своє самостійне значення, виступає односторонньою ознакою для характеристики X» [93, 276].

6.2.3.1. Епітет Епітет (від грец. єяібєтоу — дода­ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті кон­кретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін ви­значався так: «Одним з найдійовіших засобів посилен­ня картинності й емоційності мовлення є епітет. Так нази­вається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача» [цит. за: 39, 355\. Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть // підніс корчій-ним порухом, але // рука упала. Все кругом завмерло. // Не-рушна і безмовна ждала діва. // Ще мить — і закрутився дикий вихор // навколо гостя темного, а постать // його рідіти бистро почала // в свистючім вирі вітровім — і враз // розстала. Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров). Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно­му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

— 208 —

Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності, буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку — логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних» [74, 165—166\. Б. То-машевський пояснював протиставленість поетичного і логіч­ного означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий вовк" та „сіра кобила" не рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий" сто­совно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і сло­во „сірий" лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті» [97, /96].

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро­логічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виді­ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. «Ці прикрашальні епітети, — писав Б. Томашевський, — з'яв­ляються в літературних школах певного напряму. Прикра­шальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався „непоетичним", за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад „вуста" при наявності синоніма „рот"). Але взагалі саме по собі слово вважалося недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: „швидка хвиля", „державний орел", то голов­не завдання тут — надати словам хвиля, орел поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної

прозаїчної мови в ряд поетичний. <...> У реалістичний період падає взагалі чітке розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не понять). <...> Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж поняття падає, відповідно — падає й потреба під­несення слова до вищого рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану» [97, 198\.

За ознакою вжиЕаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означен­ня предмета, закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди — широкий, море — синє, вітер — буйний, гай — зелений, орел — сизо­крилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виді­ляє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку ха­рактерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романти­кам. Характеризуючи в цьому зв'язку приклади епітетів, які наводить у своїй «Риториці» М. Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що «всі вони належать до традиційних у того­часній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається... В поезії класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень, таких, що умов­но виділяли типову, ідеальну рису предмета. <...> Аналогічні приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст. <...> Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. <...> Багато із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер» [39, 358—359]. Певне коло поетичних, найулюбленіших епітетів може ха-рактеризува,™ не лише той чи інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників. Поряд з постійними на межі XVIII—XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-автор­ським називається епітет, який виділяє не постійну — супро­відну, канонізовану в межах літературного або індивідуаль­ного стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому кон-

— 210 —

кретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський — це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означе­ному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується. Наприклад: «Проса по­кошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою бла­киттю. // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський).

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні» [19, 59], оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника» [39, 355]. «Як майстер пензля, — пише М. Рибнікова, — тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стіль­ки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети» [80, 159\.

Порівнянням (лат. comparatio) на- 6.2.3.2.

зивається словесний вираз, в якому Порівняння уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На­приклад, в уривку з вірша В. Стуса: «У цьому полі, синьому, як льон, // де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон» — уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має три­членну будову:

1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.
comparandum),

2) те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum),

3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака,
за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis).
Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з
сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка,
// Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої
чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння
— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця»,

— 211 —

«зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».

В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає, чи, точніше, психологічно сприй­мається як форма ускладнення епітета, свого роду розгор­нутий епітет. «Проста вказівка на ознаку, що вимагає під­креслення, — пише.в цьому зв'язку Б. Томашевський, — не завжди задовольняє вимоги виразності. Аби безпосередніше вплинути на почуття, потрібно більш конкретне уявлен­ня про ознаку, про яку слід нагадати й до якої привер­тається увага. Тому інколи найменування ознаки супро­воджується зіставленням означуваного з предметом або явищем, що має дану ознаку в повній мірі» [97, 204\. Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поши­рене, приєднальне, заперечувальне.

1. Простим називається порівняння, в якому порівню­
вані предмети зіставляються за однією або кількома одно­
рідними ознаками, наприклад: «Ніжна, вразлива, немов мі­
моза, з сумовитими очима...» (О. Кобилянська).

2. Поширеним називається порівняння, в якому порів­
нювані предмети зіставляються одночасно за кількома
ознаками, наприклад: «Слів є відмінна природа: одні є скучні
і сіряві, // Як придорожні пили; другі, як свіжий пісок //
На узбережжях відлюдних, нам радують око і душу; // Мужнє
гранітне зерно треті нагадують нам; // інші — немов діаманти,
що блиском споріднені з сонцем: // Розкіш таємну в душі
будить їх радісна гра...» (М. Зеров). До особливого різновиду
належить таке поширене порівняння, в якому «образ», тоб­
то те, з чим зіставляється предмет, розгортається в окрему
образну картину, яка може становити й самостійний інте­
рес. Подібні порівняння зустрічаються вже в Гомера. He-
перевершеним майстром таких порівнянь вважається М. Го­
голь: «Вошедши в зал, Чичиков должен был на минуту заж­
мурить глаза, потому что блеск от свечей, ламп и дам­
ских платьев был страшный. Всё было залито светом. Чёрные
фраки мелькали и носились врознь и кучами там и там, как
носятся мухи на белом сияющем рафинаде в пору жаркого
июльского лета, когда старая рубит и делит его на свер­
кающие обломки перед открытым окном; дети все глядят,
собравшись вокруг, следя любопытно за движениями жёст­
ких рук её, подымающих молот, а воздушные эскадроны
мух, поднятые легким воздухом, влетают смело, как полные
хозяева, и, пользуясь подслеповатостью старухи и солнцем,
беспокоящим глаза её, обсыпают лакомые куски где враз-
битную, где густыми кучами. Насыщенные богатым летом,
и без того на всяком шагу расставляющим лакомые блюда,

— 212 —

они влетели вовсе не с тем, чтобы есть, но чтобы только показать себя, пройтись взад и вперёд по сахарной куче, потереть одна о другую задние или передние ножки, или почесать ими у себя под крылышками, или, протянувши обе передние лапки, потереть ими у себя над головою, повернуть­ся и опять улететь, и опять прилететь с новыми докучными эскадронами» («Мертві душі»).

3. Суть приєдншіьного порівняння, за визначенням Б. То-
машевського, полягає в тому, що «...спочатку подається пред­
мет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета,
після сполучникового слова „так" подається образ» [97, 207\.
Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно
в індивідуально-авторській поезії:

Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить.

(Л. Боровиковський)

4. Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на
зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма по­
рівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в інди­
відуально-авторській поезії вона найчастіше використову­
ється з метою стилізації:

Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля.

(Т. Шевченко)

Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлен­ня про предмет, про який ідеться, а й відображає емо­ційне ставлення до нього мовця.

Метафорою (грец. цєтафорсс — 6.2.3.3. Метафора перенесення) називається слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності. Наприклад, у рядках вірша Є. Ма-ланюка «Вічне»: «Досі сниться метелиця маю, // Завірюха

— 213 —

херсонських вишень...» — метафорами будуть виступати слова «метелиця» та «завірюха», оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному — для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт,.що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально — білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Порівняйте з іншим прикладом вжи­вання метафори, який наводять у своєму підручнику С. До­рошенко та П. Дудик: «За зовнішньою схожістю слова борозна (як довга, рівна заглибина в землі, проведена плу­гом: „тягнеться вздовж берега чорна смужка першої боро­зни" — В. Козаченко) було перенесено на повздовжню заглибину у будь-чому, зморшку, складку; пор.: „сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо" (М. Коцюбинський)» [36, 128—129]. Мета­фора, подібно, до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparatio-nis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф. Ґарсіа Лорка, напри­клад, пояснював так: «Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, — ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випро­мінює, нам бачиться його ім'я, тобто метафора змальовує нам предмет як квітку, нібито незнайому», ми впізнаємо його не відразу (автоматично ідентифікуючи його в нашій пам'яті), а поступово — у «кольоровому сяйві», яке породжує відчуття подоби. Тим самим метафора немовби оновлює предмет, «демонструє його в незвичному ракурсі» (П. Антокольський). Метафора — один з найуживаніших тропів. «Метафоричне слово завжди чарівніше і красивіше, ніж слово у прямому значенні», — писав автор київської поетики «Lyra» (1696 p.).

— 214 —

«Матір'ю поезії» назвав її С. Тезаур. Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Ісо-крат у творі «Еварог», у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон, який зауважував, що «немає тропа більш квіт­частого в окремих словах і такого, який би вносив у мову більше світла, ніж метафора». Арістотель визначав метафору як перенесення імені з одного об'єкта, позначуваного цим Іменем, на якийсь інший об'єкт. «Складати гарні метафо­ри, — писав він, — значить помічати подібність». Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження [53, 303}. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних най­менувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори «магнітне поле» та «звукова хвиля», які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів «поле» та «хвиля» за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широковживані такі мета­фори, як «ніжка стола», «ручка чайника» і т. д. Подіб­ні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається. На відміну від інших, поетичні метафори — це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюва-них предметів виділяють чотири типи метафор, побудова­них на: 1) заміщенні живого живим. Наприклад: «Тривого моя! Катерино! Ходім!» (М. Вінграновський); 2) заміщенні неживого неживим, наприклад: «тріумфальна висота» (І. Калинець); «Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій» (М. Вінграновський); «Зерна роси» (М. Шолохов); 3) заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю (від грец. TtpÔGomov — особа і яоією — роблю), або ще персоні­фікацією (лат. persona — особа і facere — робити). Наприклад: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т. Шевченко); «Цей ліс живий. У нього добрі очі. // Шумлять вітри у нього в голові» (Л. Костенко); 4) заміщення живого неживим. Наприклад: «Дівчатко — клинчатко, злотава струна» (С. Тельнюк).

Можливі й різні форми граматичного вираження мета-

— 215 —

фори. Найчастіше вона виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), вна­слідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприй­мається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафо­ра не лише конкретизує уявлення про предмет, а й вира­жає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (про­заїка або поета). Як влучно (метафорично) зауважує М. Па­нов, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті з «пітьми» [67, 14\. «Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, — наголошував ще Арістотель, — слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей» [65, 32]. Наприклад, метафоричне зіставлення слова та зброї у вірші Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця...»: «Вигострю, виточу зброю іскристу, // Скільки достане снаги мені й хисту, // Потім її почеплю при стіні // Іншим на втіху, на смуток мені. // Слово, моя ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє! // Може, в руках невідомих братів // Станеш ти Кращим мечем на катів» — служить меті емо­ційного піднесення значущості «слова». Навпаки, через метафоричне зіставлення екіпажа, на якому приїздить до міста героїня поеми Гоголя «Мертві душі» поміщиця Ко­робочка, з гарбузом, значення першого суттєво знижується й постає в іронічному світлі: «...в отдалённых улицах и закоулках города дребезжал весьма странный экипаж, на­водивший недоумение на счёт своего названия. Он не был похож ни на тарантас, ни на коляску, ни на бричку, а был скорее похож на толстощёкий выпуклый арбуз, по­ставленный на колеса».

6.2.3.4. Метонімія Метонімія (грец. цетоміціос — перейменування) — це слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував яе театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю при­родою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі. Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або роз­глядається як ЇЇ різновид. Арістотель не виокремлював метонімії з метафори. Як окремий троп метонімію вперше використав римський оратор І століття нашої ери Квінті-

— 216 —

ліан. На відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов'язаних часови­ми, просторовими, причинно-наслідковими та іншими від­ношеннями. Метонімія широко використовується у віршо­ваному та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб. Розрізняють такі різновиди метонімії:

1) Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта
вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла
Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко).
Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою
на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і
моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

2) Метонімія часу (в основі — заміщення назви події
вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як
і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід»
(В. Сосюра; йдеться про історію України).

3) Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії
вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Напри­
клад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди
в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).

4) Метонімія належності (в основі — заміщення назви
предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти
довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

5) Метонімія матеріалу (в основі — заміщення пред­
мета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроб­
лений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, //
возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гус­
лі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // у
соболях возсадовив» (І. Калинець).

Синекдохою (грец. o~uveKÔoxr|, від 6.2.3.5. Синекдоха

<TOv — разом і єкоохті — переймання) називається різновид метонімії, в якій відбувається пере­несення значення з цілого на його окрему частку. Напри­клад: «З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в полях віднімав» (Л. Боровиковський), де слово «татарин» вжито в значенні «татари».

Синекдоху відносять до різновиду кількісної метонімії. Якщо асоціація, зв'язок предметів при власне метонімічно­му перенесенні здійснюється через співвідношення якіс­них ознак, то в синекдосі співвідносяться кількісні озна­ки. Як прийом творення словесного образу синекдоха відома з античності. Наприклад, Квінтіліан виокремлював шість її видів. Належну увагу вивченню синекдохи приділяли в Києво-Могилянській академії. Автор київської поетики

— 217 —

«Lyra» дає їй таке визначення: «Синекдоха, або догадка — це розуміння однієї речі на основі іншої, між якими існує природній і суттєвий зв'язок» [58, 106]. М. Довгалевський виділяв вісім видів синекдохи.

Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

1) Вживання частини замість цілого. Наприклад: «Пла­
че бідний та зітхає,'// Сну не знають його очі» (М. Воро­
ний); «Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турець­
ких» (народна дума).

2) Вживання однини замість множини. Наприклад: «І на
оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син
і буде мати» (Т. Шевченко); «Кругом Січі Запорожця Мос­
каль облягає» (народна пісня про руйнування Січі).

3) Вживання виду замість роду. Наприклад: «Сини Міцке-
вича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський).

Синекдоха, як вважав О. Потебня, є своєрідною словес­ною мінімоделлю більш складного предметного образу — типу й типового в змісті цілого художнього твору: «складна синекдоха є поетична типовість», тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений через при­йом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній кар­тині відтворює ціле і загальне (те, як взагалі буває в житті).

6.2.3.6. Перифраз Перифразом (грец. лєріфроеочС — описовий вираз) називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означен­ням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Як вказував Б. Томашевський: «...перифраз побудований на визначенні предмета замість прямого його найменуван­ня» [97, 230\. Наприклад: «Над морем високо, на непоруш­ній скелі, // Квіт чарівний на мертвому стеблі, // горить вогонь, — щоб у морській пустелі // знаходили дорогу ко­раблі» (Є. Плужник; мається на увазі маяк); «...с длинных усов, напудренных тем неумолимым парикмахером, кото­рый без зову является и к красавице, и к уроду и насиль­но пудрит уже несколько тысяч лет весь род человечес­кий» (М. Гоголь; парикмахер — це час).

Оскільки перифраз, як і метонімія, вказує на суміжні з означуваним поняттям ознаки, його найчастіше розгляда­ють як один із різновидів метонімії, а саме — так званої розгорнутої метонімії, тобто метонімії, в якій наймену­вання предмета не обмежується вказівкою на одну озна­ку й передбачає виділення цілого ряду ознак, що висту­пають прикметами означуваного предмета. «І метонімія, і особливо перифраз, — пише Б. Томашевський, — зустрі­чалися майже завжди, але типові вони лише для певних

— 218 —

періодів та літературних шкіл. В особливому вжитку вони були в ті періоди, коли жорстко ставилися до відбору слів, коли прості слова-вважалися непоетичними. Для того, щоб додати мовленню поетичності, вдавалися до різних непрямих форм словесного означення. Особливо це харак­терно для періоду пізнього класицизму у XVIII ст. і на початку XIX ст.» [97, 231].

Виразність перифраза полягає в тому, що в його худож­ній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі. Не останню роль у художній виразності цього прийому відіграє й елемент словесного при­крашення описуваного предмета. Загадка і прикраса в пери­фразі повинні, проте, мати свої межі, за якими зміст пери­фраза без додаткового коментаря може залишитися не­зрозумілим для читача. Так, один з поетів французького Від­родження Жоакен Дю Белле замість «від сходу до заходу» радив писати: «...від тих, хто перші бачать, як червоніє Авро­ра, до тієї межі, де Фетіда приймає у свої хвилі сина Гіпері­она». Порушення міри зрозумілості й відповідності перифра­за мовленнєвому контексту гостро критикував О. Пушкін. Разом з тим при дотриманні певної міри перифраз може виступати як засіб художнього увиразнення мови. Зокрема, він дуже часто використовується з метою створення коміч­ного враження (наприклад, у М. Гоголя, який тонко пароді­ював перифрастичний стиль сентименталістської прози).

Дата добавления: 2014-11-28