Конгрес 1 страница

Закон

Української держави про заснування -Української Академії наук

(1918 р.)

(Витяги)

Ухвалений Радою Міністрів закон про заснування Української Академії наук в м. Києві.

1. Ухвалити докладені до цього статут та штати Української Академії наук в м. Києві та її установи і закон цей перевести в життя з 1 листопада 1918 р.

2. З поміж перелічених у статуті наукових установ Академії, окрім постійних комісій, витворюється в біжучому році: Фізичний інститут, Геодезичний інститут, лабораторія для спроб над матеріалами при Інституті прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут для виучування економічної кон'юктури та народного господарства України.

3. Академії наук дається доручення розробити й подати на затвердження законодатним порядком штати та обрахунок слов'янської кляси при історично-філологічному відділі Академії...

Державний вісник. — 1918. — 22 лист.

ТЕМА 3. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

План:

1. Формування й прихід до влади Директорії.

2. Державний лад.

3. Місцеве управління.

4. Судова влада.

5. Формування збройних сил.

6. Зовнішньополітична діяльність.

7. Акт Злуки: історико-правова характеристика.

8. Законодавство.

Формування й прихід до влади Директорії. Восени 1918 р. німецько-австрійські окупаційні війська – головна опора гетьманського режиму – опинилися у складній ситуації, а після поразки Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні почали покидати територію України. П. Скоропадський, усвідомлюючи складність свого положення, відсутність широкої підтримки серед українського суспільства й прагнучи утриматися при владі для продовження започаткованого на початку травня 1918 р. державницького курсу, був змушений змінити свої політичні погляди та бачення подальшого розвитку держави.

За таких обставин П. Скоропадський вважав єдиним правильним рішенням – проголошення про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Такий крок гетьмана не був підтриманий більшістю українських політичних сил, які протягом усього часу існування Української держави були в опозиції до неї. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві таємно зібралися представники Українського національного союзу, політичних партій, Селянської спілки, Спілки залізничників та Українських січових стрільців. Засідання вирішило підняти повстання проти гетьмана і для керівництва ним створило верховний орган – Директорію Української Народної Республіки. Головою Директорії було обрано В. Винниченка.

17 листопада 1918 р. між Директорією та представниками Великої Ради німецьких солдатів було укладено угоду. Німецькі війська зобов’язувалися дотримуватися «суворого нейтралітету» у боротьбі Директорії проти гетьмана. Директорія, у свою чергу, обіцяла всіма силами сприяти німецьким військам у евакуації та охороні їхнього майна.

На середину грудня повстанський рух проти гетьманщини набув небезпечного розмаху. 14 грудня січові стрільці з боєм увійшли до Києва. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади на користь уряду, зазначивши у короткій записці: «Я, гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усі свої сили, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня війська Директорії вступили до Києва, а 18 грудня й вона сама.

Державний лад. Директорія, прийшовши до влади, ліквідувала всі державні структури, створені за часів гетьмана П. Скоропадського, і почала будувати власну систему управління. 19 грудня 1918 р. було вирішено відновити УНР, але Центральну Раду не відновлювати, а зберегти верховну владу до скликання Конгресу трудового народу в руках Директорії. Проте сама Директорія не мала чітко визначеного правового статусу. Не було прийнято жодного документу, що чітко б визначив компетенцію, повноваження цього органу. Фактично Директорія стала вищим органом влади, який уособлював законодавчу, виконавчу, а іноді й судову владу.

26 грудня 1918 р. приймається Декларація, в якій Директорія оголосила себе «верховною владою», встановленою «силою і волею трудящих класів України». Також оголошувалося про скликання Конгресу трудового народу як «революційного представництва організованих робочих мас»[79]. Декларація закріпила «трудовий принцип» організації влади. Зокрема, зазначалося, що влада в УНР «повинна належати лише робочим класам – робітництву й селянству – тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю», а класи «нетрудові, експлуататорські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й позначили своє правління жорсткостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Фактично у ІІ УНР виборчого права позбавлялися не тільки справжні експлуататори – поміщики й капіталісти, а й так звана «нетрудова» інтелігенція – лікарі, вчителі середніх шкіл, викладачі вузів, адвокати, письменники, духовенство та ін. До «трудової інтелігенції» було включено ті категорії, які безпосередньо обслуговували «трудовий народ» – санітарів, фельдшерів, учителів народних шкіл, службовців канцелярії тощо.

5 січня 1919 р. було затверджено «Інструкцію для виборів на Конгрес трудового народу України», яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 р.

Згідно з «Інструкцією» відбулися вибори. До Конгресу обрали 377 делегатів від селян, 118 від робітників та 33 від «трудової інтелігенції». Вони представляли інтереси усіх регіонів України.

Трудовий конгрес став фактично парламентом, адже формувався за територіальною ознакою. Проте вважати його класичним представницьким органом не слід, тому що він мав класовий характер.

Вже на першому засіданні, яке відбулося 22 січня, Трудовий конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, прийняв 28 січня Закон «Про форму влади в Україні», яким вся влада передавалася Директорії. Прийняті нею закони підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. У міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, однак ані її складу, ані функції Конгрес в умовах наступу більшовицьких військ на Київ затвердити не встиг[80].

Отже, Конгрес трудового народу орієнтував державні органи УНР на створення умов для побудови в Україні системи влади на чолі зі всенародно обраним законодавчим органом – Всенародним Парламентом. На жаль, у складних внутрішньополітичних умовах, у постійній боротьбі із зовнішніми ворогами часу можливості для розбудови органів влади не було[81].

В останній рік існування УНР докладалися зусилля, спрямовані на створення вищого законодавчого органу, намітилася тенденція до формування президентсько-парламентської республіки. 12 листопада 1920 р. прийнято Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР», згідно з яким основними повноваженнями Директорії в особі її голови були:

Ø затвердження законів, ухвалених Державною Народною Радою;

Ø затвердження законів, ухвалених Радою Народних міністрів, призначення й звільнення;

Ø затвердження угод з іншими державами;

Ø представництво УНР у дипломатичних стосунках з іншими державами;

Ø затвердження Голови та членів Ради Народних Міністрів[82].

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належати Державній Народній Раді, яка обиралася терміном на 1 рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій. Функції Державної Народної Ради полягали в:

Ø оголошенні війни й укладанні миру;

Ø обговоренні бюджету й усіх асигнувань;

Ø контролі за діяльністю уряду;

Ø призначенні окремих парламентських комісій.

Уряд мав назву Рада Народних Міністрів. Проте його статус і функції не були чітко визначені. Уряд формувався Директорією, але за свою діяльність мав відповідати перед Державною Народною Радою.

Однак, прийняті за кілька днів до краху УНР закони так і не були реалізовані. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України, а свою діяльність продовжила в еміграції.

Місцеве управління. У його формуванні був запозичений досвід ЦР. Владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари та отамани, що їх призначала Директорія. Фактично вони зосереджували у своїх руках усю повноту влади на місцях. Поряд зі згаданими органами місцевого управління продовжували діяти революційні ради робітничих і селянських депутатів, а у деяких місцевостях і земські зібрання та земські управи.

24 червня 1919 р. МВС затвердило Інструкцію «Про тимчасову організацію влади на місцях». Згідно з нею волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий – губернським і затверджувався Міністром внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія[83].

При повітових комісарах створювалися комісаріати, при губернських – управління, які поділялися на відділи: загальний, адміністративний, паспортний, міліції та фінансовий.

Згадана Інструкція чітко систематизувала систему місцевого управління. Водночас було розширено повноваження комісарів. Вони:

Ø здійснювали нагляд за виконанням законів та розпоряджень центральної влади;

Ø відповідали за проведення мобілізації;

Ø керували міліцією;

Ø відповідали за забезпечення громадського спокою і правопорядку[84];

Ø здійснювали загальне керівництво органами самоврядування в містах – міськими думами та управами і в земствах – земськими зібраннями, земськими управами;

Ø інформували населення про діяльність уряду[85].

З наведеного видно, що Директорії не вдалося провести чітке розмежування компетенції між органами державної адміністрації та органами самоврядування.

Судова влада. Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийнято рішення, що «суд на території УНР здійснюється іменем УНР». Однак в складних умовах громадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. Воно фактично почало діяти через тиждень після створення самої Директорії.

22 листопада 1918 р. був прийнятий наказ про заснування при всіх окремих військових частинах військово-польових судів у складі прокурора, 2 старшин, 2 козаків та секретаря. Прокурором міг стати будь-хто зі старшин, котрий, як і інші члени суду, мав призначатися наказом місцевої військової влади. Якщо частина перебувала на фронті або у стані облоги, смертельні вироки суду затверджувалися її отаманом, а в інших випадках – Головним отаманом[86].

Військово-польові суди розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії й кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбування, підпали, зґвалтування тощо). Суду підпадали також особи, звинувачувані в участі у будь-яких маніфестаціях, скупченнях і зібраннях людей не лише на площах і вулицях, а й у закритих приміщеннях без належного на це дозволу, у друкуванні листівок, прокламацій та відозв, у продажу спиртних напоїв, власники театрів, кінематографів, ресторанів, паштетних, які не зачиняли свої заклади о пів на десяту вечора, цивільні особи, котрі з’являлися на вулицях після 22 години або не здали зброї до 21 грудня 1918 р., винні у незаконних арештах, обшуках і реквізиціях, у поширенні провокаційних пліток, агітації, підбурюванні тощо[87].

У 1919 р. набула поширення практика винесення рішення не на підставі чинного на території республіки законодавства, а на підставі рішень командирів різних загонів. Наприклад, полковники Є. Коновалець і А. Мельник установлювали у наказах і власні санкції: розстріл на місці, строкова або безстрокова каторга, ув’язнення терміном від 6 місяців до 2 років, грошовий штраф від 50 до 5000 крб. Саме вони 28 грудня 1918 р. видали наказ про «негайний розстріл без слідства і суду» всіх агітаторів проти чинного державного устрою УНР, її самостійності, проти Директорії, її законів, установ і розпоряджень.

Військово-польові суди виносили вирок, як правило, без попереднього слідства за поданням коменданта Києва або отамана дивізії. Доцільність запрошення свідків визначав голова. Термін вручення звинувачення підсудному не визначався, а прокурор мав право змінити його у будь-який час. Вирок оскарженню не підлягав і вступав у законну силу негайно. Призначати кару меншу, ніж передбачала нижня межа санкції самодержавних законів або наказів Є. Коновальця, суд не мав права. Справи розглядалися з максимальною швидкістю без дотримання судом процесуальних термінів. Особи, що після 14 листопада 1918 р. працювали в частинах, штабах, управліннях та ін. установах добровольчих формувань, які не підтримували Директорію, якщо вони не підлягали більш суворій карі, у позасудовому порядку за розпорядженням командира тієї чи іншої військової частини висилалися за межі УНР.

26 січня 1919 р. всі військово-польові суди на території УНР були скасовані. Водночас втрачали чинність і всі закони, правила, інструкції та обіжники про такі інституції. Але їхнє місце відразу зайняли Надзвичайні суди, які аж ніяк не були більш гуманними[88]. Згідно із законом Директорії «Про надзвичайні військові суди» від 26 січня 1919 р. вони мали діяти винятково у місцевостях, оголошених на військовому стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій. В умовах, коли 24 січня 1919 р. на всій території УНР оголошувався військовий стан, саме надзвичайні суди замінили цивільне правосуддя.

Вироки надзвичайних військових судів виносилися за спрощеною процедурою, вони не підлягали оскарженню і негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені до страти, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися із проханням про помилування або пом’якшення покарання до «Верховної влади», тобто до Директорії, а «у дійсній армії – до Головного отамана»[89].

Формування збройних сил. Проблема створення армії стала на порядок денний одразу після утворення Директорії. Існувало декілька поглядів на принципи здійснення військового будівництва. Перший: армія мала створюватися на добровільних засадах; другий: за прикладом Червоної Армії, а саме шляхом мобілізації населення.

27 листопада 1918 р. було прийнято закон, який передбачав комплектувати армію шляхом масової мобілізації чоловічого населення віком від 20 до 35 років (офіцерів – до 43 років), яке свого часу перебувало на дійсній військовій службі. Уже в листопаді армія Директорії налічувала 150 тисяч бійців та командирів, однак у подальші місяці вона скорочувалася. Наприклад, на початок січня 1919 р. вона мала 50 тисяч військ, а на кінець січня нараховувала 21 тисячу багнетів[90]. Звісно, що такий стан справ був викликаний низкою обставин. Насамперед переважна більшість селян, які рішучо боролися проти гетьманщини та поміщиків, після перемоги над П. Скоропадським стали негайно залишати армію та повертатися до своїх сіл, щоб ділити поміщицькі землі. Багато повстанських загонів охоче й рішуче діяли у своїх селах і повітах, захищали свої домівки, але не хотіли вести бої за УНР, у цілому, за загальнодержавні інтереси. Частина загонів перейшла на бік Денікіна або радянської влади. Також, незважаючи на всі заклики Директорії до дотримання законності, порядку й дисципліни, отамани й підпорядковані їм військові загони свавільничали, безкарно грабували населення, арештовували й розстрілювали ні в чому не повинних людей, проводили реквізиції[91].

Директорія намагалася стабілізувати ситуацію шляхом прийняття 13 травня 1919 р. Закону «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях». Державні інспектори мали такі обов’язки:

Ø інформували про ситуацію у військах;

Ø у крайніх випадках наділялися правом негайного усунення від командування «ворожих і непевних елементів»[92].

Діячі Директорії дбали про створення власних військово-морських сил. Ця робота проводилася у складній політичній ситуації. Восени німці й більшовики доклали значних зусиль до руйнації Чорноморського флоту. Більшість кораблів, що базувалися у Севастополі, було або затоплено, або захоплено Антантою. За таких обставин Директорія інтенсивно створювало власний флот.

З самого початку у складі уряду ІІ УНР діяло морське міністерство. 11 січня 1919 р. було прийнято рішення про заснування Гардемаринської школи у Миколаєві для юнаків віком від 17 до 21 року з середньою освітою і виділені для цього кошти у розмірі майже 2 мільйонів карбованців.

Наступним кроком стало прийняття 25 січня 1919 р. тимчасового закону про військово-морський флот. УНР перебрала на себе всі зобов’язання Російської імперії щодо утримання Чорноморського флоту і будівлі для нього кораблів та асигнувала для цієї справи відповідні кошти. Передбачалося, що флот буде складатися з бойових та допоміжних кораблів усіх типів і буде забезпечений береговою інфраструктурою (радіостанції, служби зв’язку, засоби берегової охорони). Чисельний склад флоту: 12500 матросів та 800 старшин. Дозволялася служба вільнонайманцям та матросам-понадстроковикам (до 50% від їхньої загальної кількості). Усі ці плани не здійснилися.

Отже, незважаючи на проведення Директорією роботи у напрямі створення власних збройних сил, успіхи були незначні. Насамперед винні у цьому не лідери УНР, а на військово-політична ситуація, що склалася на початку січня 1919 р. Крім того, не слід забувати й факт столітнього перебування українців під впливом русифікаторської політики Російської імперії. Остання докладала знаних зусиль для знищення національної свідомості. У результаті селяни та інші прошарки українців надали перевагу не ідеям власної держави, а вирішенню проблем, що їх хвилювали, а саме проблемам отримання землі. Вони не усвідомлювали катастрофічність своїх дій і не розуміли, що у випадку встановлення більшовицької влади усі їхні прагнення зведуться нанівець.

Зовнішньополітична діяльність. Директорія у проведені зовнішньої політики опинилася перед вибором: або Антанта, або радянська Росія. С. Петлюра виступив із закликом «З Антантою проти більшовиків».

Зовнішньополітичний курс ІІ УНР формувався у складному міжнародному становищі для неї. Україна з усіх боків була оточена ворогами. Після повалення Гетьманату негайно посилився наступ більшовицьких військ на територію УНР. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-титисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму та надати безпосередню військову допомогу армії Денікіна, що готувалися до відновлення «єдиної та неподільної Росії».

У лютому 1919 р. відбулися переговори між французами та представниками Директорії. Сторони прийшли до згоди про надання УНР військової допомоги на таких умовах:

Ø Франція отримує концесію на 50 років на всі українські залізниці;

Ø Україна бере на себе зобов’язання виплатити Франції борги старого царського й Тимчасового урядів, які їй належать;

Ø Директорія повинна в річний строк організувати трьохсоттисячне військо;

Ø вся фінансова, торгівельна, промислова та військова політика протягом п’яти років з дня підписання угоди проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду[93].

Однак сподівання Директорії на допомогу з боку Франції були марними. Виявилося, що під впливом своїх союзників як у Росії, так і на Заході французи, які ненавиділи українських «сепаратистів» не менш, ніж більшовики, не мали намірів допомагати Директорії. Незабаром втратили сенс орієнтири на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почали евакуацію з Південної України[94].

Отже, орієнтація на Антанту не дала Директорії бажаних результатів. До планів Антанти не входила підтримка відцентрових рухів на території колишньої Російської імперії, що не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання перед Заходом. Тому країни альянсу були зацікавлені в реставрації «єдиної та неподільної» централізованої Росії, що мало забезпечити передбачуваність подій у цьому регіоні й зберегти їхній економічний вплив[95].

Схожу позицію з Антантою зайняли США. Керівництво цієї держави мало цікавилося проблемами України, котру вони розглядали як невід’ємну складову єдиної і неподільної Росії. Під тиском внутрішніх політичних сил американці визнавали право на самовизначення лише за Польщею, а верховним правителем з 25 травня 1919 р. вважався О. Колчак[96].

9 квітня 1919 р. уряд УНР очолив Б. Мартос. У декларації уряду наголошувалося: «Прагнучи уникнути повторення чужого панування на Україні, новий Народний Уряд урочисто заявляє, що не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави. Будь-які угоди з чужими державами Народний Уряд укладатиме тільки на основі визнання ними самостійності України і невтручання в наші внутрішні справи». Фактично новий уряд взяв курс опори на власні сили[97].

Знаходячись у складній ситуації, Директорія переорієнтувала свою зовнішню політику на співпрацю з Польщею. Наприкінці 1919 р. для утворення спільного протибільшовицького фронту С. Петлюра виїжджав до Варшави. Результатом переговорів стало укладення Варшавської угоди. У цьому документі передбачалося, що:

Ø польський уряд визнав Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою «верховною владою в Україні»;

Ø Польща зобов’язувалася не укладати ніяких угод з третіми країнами, які вороже ставилися до УНР;

Ø Директорія погодилася на відновлення кордонів Польської держави у межах 1772 р. по річках Збруч і Горинь;

Ø українці погодилися відновити права польських поміщиків на землю у межах УНР;

Ø збройні сили Директорії підпорядковувалися польському командуванню, якому передавався контроль над залізницями;

Ø УНР зобов’язувалася постачати польським військам харчування та гужовий транспорт[98].

Підписана з Польщею угода була не на користь УНР. Фактично Директорія добровільно відмовилася від Західної України. Такий крок С. Петлюра був змушений зробити. Він шляхом тяжких поступок намагався отримати допомогу для продовження боротьби за суверенітет УНР. С. Петлюра вважав, що краще зберегти хоча б частину України незалежною, ніж зовсім втратити її.

На жаль, у ході довготривалої зовнішньополітичної боротьби Директорії так і не вдалося досягнути успіхів. Переговори з Антантою не принесли бажаних результатів. Франція й Англія не бачили можливості створення суверенної УНР. Польща, скориставшись хиткістю становища Директорії, змусила останніх підписати невигідну угоду. Варшавський мир призвів не лише до втрати значної території, але й до остаточного позбавлення підтримки С. Петлюри з боку значної кількості населення. Фактично, можна стверджувати, що ІІ УНР опинилася сам на сам зі своїми внутрішніми проблемами та зовнішнім ворогом – більшовизмом. Це повчальний урок: слабка країна не в змозі проводити ефективну зовнішню політику. Максимум, на що здатна держава, – підписувати не вигідні для неї угоди та брати зобов’язання, які, як правило, спрямовані в результаті на обмеження її суверенітету.

Акт Злуки: історико-правова характеристика. Проблема возз’єднання Наддніпрянської та Західної України стала практичною потребою дня одразу після встановлення української влади у Львові.

Важливим кроком на цьому шляху стало підписання 1 грудня 1918 р. у Фастові представниками уряду ЗУНР Д. Левицьким, Л. Цегельським та В. Винниченком – представником від УНР – із Директорією «Передвступної угоди».

У ньому ЗУНР проголошувала «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з УНР», увійти «з усією своєю територією й населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку». У свою чергу Директорія декларувала бажання «прийняти всю територію й населення ЗУНР як складову частину державної цілісності в УНР».

3 січня 1919 р. УН Рада у Станіславі ратифікувала цей договір і доручила Державному Секретареві «негайно розпочати переговори з Київським Урядом для завершення угоди злуки».

Після одноголосного ухвалення цього рішення президент УН Ради Є. Петрушевич урочисто заявив: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії однією з найкращих карт. Сьогоднішній крок піднесе наш дух і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки УНР. Нехай вона живе!».

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві відбувся урочистий акт злуки. Представник Директорії Ф. Швець обнародував довгоочікуваний Універсал:

Універсал Директорії Української Народної Республіки

«Іменем Української Народної Республіки Директорія сповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 р. в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців. Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, урочисто проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього його трудового люду».

Об’єднання обох Республік загалом відповідало життєвим інтересам українського народу, який до цього майже шість століть був пошматований сусідами. Тому, безперечно, широкі маси прагнули співжиття, етнічного об’єднання. Однак з проголошенням Акту про Злуку це завдання не було виконано. Важкі умови, в яких знаходилася нова держава, а саме: інтервенція зі сходу (більшовицька Росія), із заходу (Польща) та з півдня (білогвардійська армія). Жодна із цих трьох сторін не бажала бачити навіть автономію українців у своєму складі. Країни заходу у цій історичній ситуації також практично проігнорували українське питання. Як результат Акт Злуки залишився лише на папері.

І все ж, незважаючи на короткочасність, січнева злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу. Однак історичні обставини склалися так, що у той драматичний час так і не вдалося об’єднати і консолідувати українську націю.

Законодавство. На момент приходу Директорії до влади на території України діяло законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського. Звісно, що такий масив нормативно-правових актів не сприяв нормалізації законодавчої бази. Перед Директорією постало завдання спробувати уніфікувати закони.

Насамперед постановою від 17 травня 1919 р. на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського і Російського Радянського урядів. Частково поновлювалося законодавство часів ЦР. Директорія вважала, що частина законів І УНР мала лівий характер, у тому числі й Конституція УНР. Повністю не було скасовано законодавство часів Гетьмана П. Скоропадського. Не припинялася чинність і нормативно-правових актів, прийнятих до жовтня 1917 р., якщо вони не суперечили новим українським законам.

Державне право. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. «Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР». Згідно з цим законом громадянин УНР підлягав переслідуванню й позбавленню волі лише за передбачені «належними законами злочинства і тільки чином зазначеним у законі». 24 січня 1919 р. було поновлено законодавство про національно-персональну автономію. Звісно, що в умовах громадянської війни норми цих законів не могли бути реалізовані.

У виборчому праві активне й пасивне виборче право надавалося всім громадянам УНР, які досягли 21 року (за винятком тих, хто був позбавлений прав громадянства в судовому порядку, і тих, хто перебував у лавах республіканської армії)[99].

Слід відзначити також Закон «Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР» від 26 вересня 1920 р., що видано з метою виконання населянням військової повинності та інших державних обов’язків; відновлений Закон «Про державну мову» від 3 жовтня 1918 р., якою оголошено мову українську та ін.

Цивільні правовідносини у добу ІІ УНР регулювалися законодавством Російської імперії. Проте Директорією були внесені зміни щодо права власності. Згідно із Законом від 8 січня 1919 р. «Про землю в УНР»[100] він закріплював скасування приватної власності на землю, ліси та надра, їхній перехід у власність держави. Крім того, замість земельних комісій організовувалися земельні управи, які допомагали створювати запасні земельні фонди, перешкоджали самочинному захопленню землі, налагоджували сільськогосподарський кредит, визначали площі для громадського користування. Трудова земельна норма мала складати 15 десятин. Сільські громади визначали термін землекористування. Запасний земельний фонд мав поповнювалися за рахунок ділянок, що з різних причин звільнялися. Фонд передавав їх малоземельним селянам. Також Директорія турботливо ставилася до високопродуктивних господарств, що не дробилися, а передавалися трудовим спілкам, які мали для цього створюватися. Проте провести земельну реформу не вдалося. Це було викликано військовими діями, частими переїздами уряду та відсутністю відповідного апарату управління, який міг би забезпечити ефективну земельну політику й запропонувати альтернативу більшовицькі політиці у цьому питанні[101].

Дата добавления: 2014-11-29