Доходу, його форми. 1 страница

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників функціонування економіки як єдиного цілого. Поряд із сукупним суспільним продуктом та валовим національним продуктом він відіграє важливу роль у макроекономічному аналізі. Це пов`язано з тим, що саме у національному доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища, суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а також результати та структура суспільного відтворення за певний час. Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання.

Першою в історії економічної науки спробою аналізу доходів капіталістичного суспільства та їх розподілу став складений у 1664р. англійським економістом У. Петті баланс доходів та видатків населення Англії. Але при цьому науковець виходив не з умов виробництва, а з розподілу його продукції. У. Петті розглядав національний дохід як суму доходів, одержаних населенням від землі, капіталів, будинків за рахунок трудових зусиль.

Другу спробу обчислення балансу доходів і видатків населення Англії здійснив у 1688 р. Г. Кінг. Проте, як і У. Петті, він не бачив різниці між доходами учасників матеріального виробництва та зайнятих у невиробничій сфері. Тому за Г. Кінгом творцями національного доходу виступали групи та верстви суспільства, які одержували більші доходи. Але Г. Кінг, на відміну від У. Петті, обчислив не лише сальдо доходів і видатків населення, а й обсяг нагромадження.

Свій внесок у теорію національного доходу зробили й фізіократи. Так, в "економічних таблицях” Ф. Кене (1758 р.) уперше було відображено рух сукупного суспільного продукту одночасно у вартісній та натурально-речовій формах. Але оскільки фізіократи помилково вважали єдиною продуктивною галуззю сільське господарство, вони не зуміли розв`язати проблему суспільного відтворення у цілому.

Класики буржуазної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо не бачили відмінностей між виробничим та особистим споживанням, а тому вважали, що вартість сукупного суспільного продукту зводиться до доходів і не виключає перенесену на продукт вартість спожитих засобів виробництва. На аналогічних позиціях стояв швейцарський економіст Сісмонді, який ототожнював річний сукупний суспільний продукт і національний дохід.

У світовій економічній теорії класичного та посткласичного періоду чітко простежуються два основні методологічні підходи до аналізу національного доходу: об`єктивістсько-класичний, до якого належить і марксистський, та суб`єктивістський, який включає пострікардіанські та сучасні економічні школи.

Засновники об`єктивістського напряму класичної політичної економії поділяли вихідний принцип — матеріальну суть національного доходу. Вони вважали, що останній може бути лише потоком нових товарів і послуг, вироблених у суспільстві протягом певного часу. Цю точку зору поділяли А. Сміт і Д. Рікардо. На аналогічних позиціях стояв і К, Маркс, який істотно поглибив концепцію чистого доходу Рікардо.

За суб`єктивістською методологією суспільне відтворення трактується як виробництво корисності, а послуги як такі, що беруть участь у створенні національного доходу, а тому впливають на його розмір. Так, за визначенням А. Маршала, матеріальні та нематеріальні блага, у тому числі різні послуги, які виробляються працею та капіталом країни, становлять національний дохід.

Проте, згідно з цим підходом,

національний дохід розглядається як вартість новостворених лише у сфері матеріального виробництва товарів і послуг.

Цим відкидається та частина національного продукту та національного доходу, яка створюється у сфері нематеріального виробництва або посл уг. Проте відомо, що зараз у сфері послуг у деяких країнах створюється від 1/5 до 1/3 і більше національного продукту.

На відміну від цього, за концепцією корисності до складу національного продукту та національного доходу входять й блага, які створюються у нематеріальному виробництві та сфері послуг. Отже,цей підхід дає змогу точніше оцінити результати економічної діяльності суспільства. Водночас його прихильники не розрізняють послуг, які входять до складу національного продукту, та ті з них, які відшкодовуються за рахунок останнього.

Отже, у чистому вигляді жодна з розглянутих концепцій не розкриває змісту національного доходу. Очевидно, що пошук відповіді на це запитання передбачає узгодження багатьох концепцій з урахуванням реальної практики.

З вказаного випливає, що

національний дохід як економічна категорія — це сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Створений протягом певного часу національний дохід — це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства.

По своїй суті валовий національний продукт (ВНП), що являє собою сукупну оцінку прибутку, отриманого мешканцями країни за визначений період, близький до показника ВВП. У закритій економіці при відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталу обсяги ВНП і ВВП рівні. Проте в дійсності певна частина виробленої всередині країни продукції завжди є власністю іноземних громадян, а деяка частина продукції, виробленої за кордоном, у свою чергу, належить громадянам даної країни. Тому для всіх реально існуючих економік ВВП і ВНП різняться між собою, хоча для деяких країн це розходження і складає невеличкий розмір.

Подивимося більш уважно на розходження між цими двома показниками. У будь-якій економіці деяка частина чинників виробництва є власністю іноземних громадян, отже, певна частина прибутків, отриманих працею і капіталом у даній економіці, фактично належить їм. Найпростіше побачити це на прикладі іноземних робітників або власників деякої частини основного капіталу. У той же час мешканці даної країни також можуть отримувати частину свого прибутку з-за кордону, якщо, наприклад, вони працюють за кордоном або володіють акціями закордонних компаній.

ВВП відображає обсяг прибутків, отриманих чинниками виробництва в рамках національних меж, незалежно від того, ким конкретно ці прибутки зароблені.

ВНП - це прибутки мешканців даної країни незалежно від того, у якій економіці - вітчизняній або закордонній - вони отримані.

Показники валового доходу. Характеризуючи макроекономічну діяльність, надзвичайно важливо визначити розмір доходу власників ресурсів за надані ними землю, робочу силу, капітал, управлінські навички, за допомогою яких і було створено валовий продукт. Іншими словами, скільки суспільству коштувало його виробництво з позиції споживання ресурсів.

ВВП і ВНП вимірюються в цінах виробництва. Однак, в реальному житті ми маємо справу з цінами споживання, що відрізняються від цін виробництва під впливом непрямих податків та державних субсидій. Необхідно зауважити, що держава прямо нічого не вкладає у виробництво в обмін на непрямі податки на бізнес, які вона отримує, тобто вона не може вважатись постачальником економічних ресурсів. Таким чином, єдиним компонентом валового продукту, що не відображає поточного використання економічних ресурсів, є непрямі податки на бізнес.

Саме тому, валовий внутрішній дохід – це валовий внутрішній продукт за відрахуванням непрямих податків на бізнес (і плюс державні субсидії), а валовий національний дохід – валовий національний продукт мінус непрямі податки на бізнес плюс державні субсидії.

З точки зору власників ресурсів ці показники є засобом вимірювання доходів, які вони отримали за участь у поточному виробництві. З точки зору компаній вони вимірюють ціну факторів виробництва чи ресурсів, бо відображають ринкові ціни економічних ресурсів, що були використані для створення обсягу виробництва даного року.

Наведена вище відмінність між поняттями доходу та продукту висвітлює наступну обставину: обсяг продукту відображає рівень ділової активності, а обсяг доходу – рівень народного добробуту.

Показники чистого продукту та доходу. Щодо показників продукту та доходу важливо також розрізняти поняття валовий та чистий, і ось чому. Частина інвестицій, а саме та, що заміщує спожитий основний капітал (амортизація), не є джерелом накопичення національного багатства. Ця частина інвестицій спрямовується на підтримання в незмінному стані наявного виробничого потенціалу країни. Звідси ми отримуємо наступні співвідношення: чистий внутрішній продукт дорівнює валовому внутрішньому продукту за відрахуванням амортизації; чистий національний продукт – валовий національний продуктмінус амортизація.

Особистий дохід. Досить широке використання в системі національних рахунків має ще один показник, що характеризує національний дохід. Це показник особистого доходу. Особистий дохід (отриманий дохід) та національний дохід, чи, іншими словами, чистий національний дохід (зароблений дохід) відрізняються один від одного тому, що частина заробленого доходу – відрахування на соціальне страхування (податки на соціальне страхування), податки на прибуток корпорацій і нерозподілений прибуток корпорацій – фактично не потрапляє до домашніх господарств. Навпаки, частина доходу, що потрапляє в домашні господарства, - скажімо, трансфертні платежі – не є результатом праці. До трансфертних платежів належать виплати по страхуванню за віком та від нещасних випадків, а також допомога безробітним, що базуються на різних соціальних програмах; пенсії ветеранам, державні стипендії студентам, проценти по державним цінним паперам тощо.

Переходячи від національного доходу як вимірювача заробленого доходу до особистого доходу як показника доходу, слід відрахувати з національного доходу такі види доходів:

що були зароблені, але не отримані (податки на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій та нерозподілені прибутки корпорацій);

доходи, що були отримані але не є результатом поточної трудової діяльності – трансфертні платежі.

2.Розподіл, перерозподіл і використання національного доходу.

Національний дохід — це сукупність коштів, за рахунок яких існує та розвивається суспільство та які підлягають поділу між окремими індивідами та групами.

Пропорції останнього справляють безпосередній вплив на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи їх диференціацію, а разом з тим матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва — власниками факторів виробництва.

На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента, у тому числі земельна. Названі доходи називають первинними, або основними, оскільки вони підкреслюють специфіку економічних суб`єктів, що одержують такі доходи, — їх безпосередню участь у створенні національного доходу. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов`язаний з фактором виробництва, з його привласненням у певній економічній формі. Первинні доходи виступають і як різні за формою особисті доходи.

Первинні доходи не залишаються повністю у розпорядженні суб`єктів виробництва, а у результаті перерозподілу частково трансформуються у вторинні, або похідні доходи.

Основними каналами перерозподілу національного доходу є система ціноутворення, фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка — державний бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо.

Вторинні, або похідні доходи у сучасних економічних системах реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, інші надходження з фінансових закладів (проценти по вкладах, виграші по позиках, лотереях тощо).

У західній економічній літературі розрізняють також функціональний тавертикальний розподіл доходів у суспільстві.

Перший відбувається на ринках різних факторів виробництва — праці, засобів виробництва, природних ресурсів та інших і пов`язаний з цінами останніх, з механізмом ринкового саморегулювання. Так, якщо існує дефіцит робочої сили, представники найманої праці можуть вимагати більш високої заробітної плати, частка якої у національному доході у результаті її підвищення зростатиме. Якщо існує дефіцит засобів виробництва чи природних ресурсів, зростає ціна факторів виробництва, а разом з тим і частка доходів їх власників у національному доході. Отже, функціональний розподіл доходів характеризує розподіл доходів між власниками різних факторів виробництва.

Вертикальний розподіл доходів показує. як розподіляються доходи між різними індивідами та домашніми господарствами (сім`ями), незалежно від джерел і засобів їх отримання, а також, які доходи перебувають у розпорядженні відповідних домашніх господарств.

Вертикальний розподіл ресурсів також впливає на попит і пропозицію на відповідних ринках. Так, технічний прогрес, викликаючи зміни у структурі попиту на робочу силу (підвищення в одних професійних групах, зниження в інших), впливає на співвідношення заробітної плати різних категорій найманих працівників та доходів їх сімей.

Незважаючи на те, що ці два підходи грунтуються на методологічних засадах суб`єктивістської школи, вони є цінними для розв`язання ряду теоретичних і практичних питань макроекономічного аналізу, зокрема при виборі оптимального варіанта податкової системи країни тощо. Тому з переходом до системи національних рахунків цей підхід набуватиме широкого застосування в Україні.

У результаті розподілу та перерозподілу доходу нації в усіх власників і трудящих, груп населення, сімей та індивідів, підприємств та установ утворюються кінцеві доходи з використанням яких пов`язана заключна стадія руху національного доходу — його використання. Дохід нації призначений для поточного споживання населення та нагромадження. Останнє виступає необхідною умовою розширеного відтворення, характерного для сучасних економічних систем, у зв`язку з чим частка національного доходу систематично використовується для нарощування ресурсів і вдосконалення науково-технічного й організаційного досвіду суспільства. Тому показник "національний дохід, використаний на споживання та нагромадження” обчислюється за формулою:

НД = ФС + ФН,

де ФС — фонд споживання населення, який у формі особистих доходів надходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також непрацездатним; ФН — фонд нагромадження, який у формі капіталовкладень (державних та ін.) використовується для розширення виробництва та соціальної інфраструктури.

Отже, національний дохід як економічна категорія — це сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання. Створений протягом певного часу національний дохід — це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства.

Утворення та розподіл національного доходу виступають як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між учасниками виробництва. На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента. Основними каналами перерозподілу національного доходу на рівні держави є система ціноутворення, фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка — державний бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо.

Національне багатство: зміст, структура.

Кожна людина має бути зацікавлена в зростанні суспільного продукту, оскільки саме від нього залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (збільшення масштабів виробництва), рівень добробуту населення та національного багатства країни.

Національне багатство безпосередньо пов'язане і з виробництвом національного доходу та його відтворенням. Воно збільшується передусім за рахунок вказаного доходу, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство --це загальний результат постійно повторюваного процесу суспільного виробництва, тобто сукупність нагромаджених матеріальних і духовних благ за всю історію функціонування національної економіки.

Існує два концептуальні підходи до його розуміння і визначення.

по-перше, згідно з концепцією балансу народного господарства національне багатство - це сукупність матеріальних благ, якими розпоряджається суспільство та які створені працею людей за попередній період свого розвитку;

по-друге, за системою національних рахунків національне багатство визначається як сума чистого власного капіталу всіх господарюючих суб'єктів, тобто в нього включаються, крім матеріальних благ і ресурсів, також невиробничі матеріальні активи (авторські права, ліцензії і т. п.), фінансові активи (проте вираховуються фінансові зобов'язання).

У широкому розумінні слова до національного багатства належить усе те, чим так чи інакше володіє нація. За такого трактування до нього відносяться не лише матеріальні блага, а й усі природні ресурси, твори мистецтва тощо. Однак усе це досить складно підрахувати через ряд об'єктивних причин.

У практиці економічного аналізу використовується показник національного багатства у вузькому розумінні його змісту. До нього входить все те, що так чи інакше опосередковано працею людей і може бути відтворено. Інакше кажучи,

національне багатство країни — це сукупність матеріальних і культурних благ, які нагромаджені в даній країні протягом її історичного розвитку на відповідний момент.

Структура національного багатства складається з таких ключових елементів:

* основних виробничих і невиробничих фондів;

* оборотних виробничих фондів і матеріальних запасів та резервів;

* природних ресурсів, які включені за народногосподарського обороту або розвідані й оцінені та можуть бути включені до нього в найближчій перспективі.

Водночас цей класичний підхід до трактування національного багатства потребує доповнення. Справа в тому, що представники класичної школи свої висновки робили, виходячи з реальних потреб життя. Ці потреби диктувались періодом, який називають індустріальним. Нині людська цивілізація вступає у постіндустріальну стадію свого розвитку, яка характеризується, в першу чергу, двома принциповими моментами: високою інформатизацією суспільства та якісним зростанням його добробуту.

З економічної точки зору інформація — це не просто відомості (знання), а «сировина» і основа для прийняття рішень. Після появи сучасної інформаційної технології стало зрозуміло, що економічна, в тому числі ділова інформація та особливо науково-технічна, стає не лише вирішальним фактором суспільного і господарського розвитку, але й одним з важливих елементів національного багатства. Так, світовий обсяг виробництва інформаційних технологій збільшився з середини 80-х до середини 90-х років більше ніж у 4 рази (до 1200 млрд дол.) і становив понад 13 % національного багатства, яке вироблялось у промислово розвинутих країнах.

Збільшення національного багатства є результатом розвитку суспільного виробництва і матеріальною основою підвищення добробуту населення.

Таким чином, статистика національних рахунків забезпечує нас засобами виміру сукупного виробництва товарів і послуг, стану економіки в цілому. Такі дані мають велике значення для розуміння цих процесів та управління ними.

3.Економічне зростання.

Зміст, види національного (суспільного) відтворення.

Процес виробництва на окремих підприємствах може припинятись чи продовжуватися (з перервами чи безперевно), у масштабах же національної економіки виробництво має постійно повторюватись і відновлюватись, оскільки виробництво є основою забезпечення існування людини. Оскільки людство не може існувати, не споживаючи продуктів виробництва, воно не може перестати виробляти.

Виробництво – це процес суспільного відтворення, якщо його розглядати не як окремий акт, а як процес, що постійно повторюється.

Суспільне відтворення – це економічний процес, в якому власне виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються через результат виробництва – продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, а також через відновлення та розвиток форм і методів праці.

Розрізняють три види суспільного відтворення:

v просте,

v звужене,

v розширене.

Просте відтворення – це відтворення виробництва і споживання на кількісно і якісно незмінному рівні.

Звужене відтворення – це відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни.

Розширене відтворення – це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.

Процес розширеного відтворення в умовах ринкової економіки має свої особливості:

по-перше, він відбувається на основі різноманітних форм власності;

по-друге, визначається дією всієї системи об’єктивних економічних законів, передусім законів ринкової економіки;

по-третє, підпорядкований економічним інтересам товаровиробників; по-четверте, базується на органічному поєднанні ринкових відносин і планомірного розвитку господарства.

Процес розширеного відтворення включає відтворення:

v а) сукупного суспільного продукту;

v б) робочої сили;

v в) виробничих відносин;

v г) природних ресурсів.

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту і робочої сили відбувається відтворення продуктивних сил.

Суть економічного зростання.

Однією з цілей макроекономічної політики держави є довгострокове економічне зростання.

Економічне зростання - це довгострокова тенденція збільшення реального ВВП.

Економічне зростання визначається з двох позицій:

1) як поступательний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;

2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу.

Розрізняють три типи економічного зростання:

екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;

інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;

змішаний, який поєднує інтенсивний і екстенсивний типи.

Слід добре розуміти відмінності між екстенсивним і інтенсивним шляхами розвитку економіки. Обидва шляхи мають право на існування, доповнюючи один одного. Наприклад, якщо з метою збільшення виробництва молока фермер придбав п’ять корів кращої молочної породи, то в цьому випадку: збільшення поголів’я корів – це ознака екстенсивного зростання, а той факт, що корови кращої породи, є ознакою інтенсивного зростання.

Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Чинники економічного зростання умовно поділяють на три групи:

1) чинники попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів виробництва і доходів;

2) чинники пропозиції, що є визначальними в більшості моделей і мають складну структуру, яка включає: природні ресурси у їх якісному та кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники; інформаційне забезпечення; організаційні чинники;

3) чинники розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

В наш час в економічно розвинених країнах при поясненні економічного зростання першочергове значення мають інтенсивні фактори - технічний прогрес, організація та управління виробництвом, загальна та професійна освіта. На економічне зростання впливають і інші фактори. Одні з них стримують економічне зростання (наприклад, великі кошти в охорону природи, у розв’язання гострих соціальних конфліктів тощо). Інші, навпаки, можуть його прискорювати (наприклад, сприятлива соціальна, культурна, політична ситуація в країні).

Джерелом економічного зростання є:

Ø економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;

Ø зростання продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

Головна мета економічного зростання - це зростання та збільшення національного добробуту. Чим вищий виробничий потенціал країни, чим вищі темпи економічного зростання, тим вище рівень та якість життя. Як підкреслив, лауреат Нобелевської премії американський економіст Роберт Лукас, “значення цих проблем для добробуту людства настільки велике, що, розпочавши розмірковувати над ними, вже неможливо думати про щось інше”.

Економічне зростання є необхідною умовою підвищення добробуту будь-якого народу. Він знаходить вираз перш за все у двох показниках: загальній величині реального ВВП (абсолютний показник) та у величині реального ВВП на одну особу (відносний показник). Більш точним показником рівня добробуту є величина реального ВВП на одну особу, тобто відносний показник, який ілюструє вартість тієї кількості товарів та послуг, яка не взагалі виробляється в економіці, а припадає в середньому на одну особу. Не варто забувати, що рівень життя значною мірою залежить від темпів приросту населення. З одного боку, чисельність населення країни визначає кількість робочої сили, тобто трудових ресурсів. Тому країни з більшим населенням (наприклад, США, Японія) мають набагато більший ВВП, ніж країни з невеликою кількістю населення (Люксембург, Нідерланди, наприклад). Але, з іншого боку, зростання населення зменшує показник ВВП на одну особу, тобто веде до зниження рівня життя. Про економічне зростання можна говорити, якщо відбувається зростання рівня добробуту, тобто якщо економічний розвиток супроводжується більш швидким зростанням реального ВВП у порівнянні із зростанням населення. За рівнем реального ВВП на одну особу між країнами існують суттєві відмінності. Так, наприклад, рівень реального ВВП на одну особу в США приблизно в 50 разів вищий, ніж у Бангладеш, в 30 разів - ніж в Індії, в 10 разів - ніж в Китаї, і приблизно такий самий, як в Канаді та Японії. Як бачимо, показник реального ВВП на одну особу більш придатний для виміру рівня життя, ніж абсолютний показник (величина реального ВВП). Але треба підкреслити, що це - лише приблизний показник життєвого рівня. Важливі параметри життєвого рівня - такі, як умови життя, покращення якості товарів та послуг, екологічний стан довкілля тощо - залишаються поза межами показника ВВП на одну особу.

Під час аналізу економічного зростання важливе значення має показник темпів зростання. Так, невеликі розбіжності в щорічних темпах економічного зростання двох країн можуть і не мати суттєвого значення. Але якщо проаналізувати динаміку зростання за декілька десятиріч, то різниця може стати значною. Саме тому дослідження довгострокових темпів економічного зростання є важливим для всіх країн, особливо тих, які знаходяться на низькому рівні економічного розвитку. Швидкість економічного зростання знаходить свій вираз у середньорічних темпах зростання ВВП або у середньорічних темпах зростання ВВП на одну особу (це більш точний показник) на протязі певного періоду часу. Завдяки високим темпам економічного зростання за останні 100 років, наприклад, Японія змогла вийти вперед, а Велика Британія та Аргентина втратили свої позиції внаслідок низьких темпів зростання.

Дата добавления: 2014-11-29