Основні поняття і терміни. 1. Філософія Стародавньої Індії

ТЕМА 2.1. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ ТА КИТАЮ

1. Філософія Стародавньої Індії.

2. Філософські школи Стародавньої Індії про світ і людину.

3. Філософія Стародавнього Китаю.

Атман, атомісти, Брахман, Дао, даосизм, карма, дарма, Жень, Лі, Фа, ритуал, традиції, страждання, нірвана, восьмеричний шлях, хінаяна, махаяна

Рекомендована література:

[1] с. 18-23; [2] с. 46-66; [3] с. 30-56.

1. Філософія Стародавньої Індії.

При виясненні першого питання слід уяснити, що вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідуального в суспільному. Культ спільності переважає над культом людської особистості, її суверенності і недоторканості. Це зумо­вило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індій­ських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчо­сті. У філософських вченнях людина розглядається як атомарна форма вияву всезагального (брахмани-атмана, рита), а проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабіль­ність соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкуван­ня особи жорстокому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і людини, то в східній на перший план висуваються іраціоналістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною що­до природного буття, східна культура головну увагу звертає на проблему по­стійного самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось "справж­нім". Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфо­логією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних методів осягнення світу.

2. Філософські школи Стародавньої Індії про світ і людину.

Першим пам'ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були "Веди" (слово "веди" означає в перекладі з санскритського "знати", "відати"). "Веди" були створені між другим і першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших літературних витворів людства. Веди в основ­ному складаються із гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його вито­ків. А це є зародження філософської думки, хоча і в міфологічних образах.

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в "Упанішадах", в котрих філософська думка переважає над міфологічною. Упанішади, що означає "прихована таємниця", є переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його почат­ком і, в підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві, це - Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в Упанішадах висловлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковується становлення конкретних тіл і явищ, і великі космічні періоди розвитку.

Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у потойбічному житті за земне життя (карма) і сформульована думка про те, що душа люди­ни безсмертна і після смерті свого "господаря" переселяється в інше тіло -людини, тварини чи навіть рослини (це перевтілення душі отримало назву "сансара"). Соціальне значення перевтілення душі полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить від поведінки людини, її життєвого шляху. Якщо людина виконує моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло людини вищої касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини. Нагородою за праведне життя є піднесення душі до всесвітнього духу бра­хмана, злиття з ним і отримання вічного життя.

Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. І в ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламом однією з найпо­ширеніших релігій. Засновником цього вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі означає "просвітлений"). Основні ідеї буддизму викладені у праці "Трипітака" ("Три кошики вчень").

Центральними в буддистському вченні є чотири благородні істини.

По-перше, існування кожної людини нерозривно пов'язане із страж­данням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб життя вона веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного - все це веде до страждань.

Життя людини в буддизмі - потік невгамовної спраги, нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому страждає.

По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя, прагнення до насолоди і чуттєвих задоволень.

По-третє, буддизм ставить за мету вийти із "ланцюга" страждань. Зві­льнитись від страждань потрібно і можливо при житті, "перервавши" ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя. Для цього в буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого стану - нірвани.

Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана це стан абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, прагнення, пристрасті, пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість, і людина живе в зовсім іншому світі, в Світі іншої духовності і отримує якесь особливе задоволення. Нірвана це не смерть, але повна втрата свого "Я", розчинення індивідуального життя в оке­ані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме збереження і збагачення себе як особистості, а щастя для них - це повнота життя у всіх йо­го проявах і можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя, по­збавлення від індивідуальності і суб'єктивності, духовне злиття з божествен­ним абсолютом.

На основі філософської концепції буддизму базується багато приклад­них вчень, які розробляють певні фізичні і духовні вправи для вдосконалення тіла і духу, внаслідок чого людина формує в собі нові здатності, нове пере­живання світу і певним чином змінює свою психологію.

По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості. Для цього потрібно зрозуміти чотири Істини буддизму, а та­кож знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від страждань. Вісім шляхів включають в себе: правильну віру, правильну мову, істинну рі­шучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри і правильне споглядання.

Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього жи­вого і утримання від заподіяння стану зла. Будда приділяв велику увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і намірам, тобто тому, що здійснюється всере­дині людини, у самій глибині її душі. Будда, наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла своєму ближньому. Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити чесності, досягти духовної досконалості.

У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм народженням для страждання, може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності.

Крім буддизму філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної, так і ідеалістичної орієнтації: йога, чарвака-локаята, ньяя, санкх’я, міманса, вайшешика та інші.

3. Філософія Стародавнього Китаю

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості:

"Книга пісень" (Ши цзин), "Книга історії" (Шу цзин), "Книга порядку" (Лі шу), "Книга перемін" (І цзин). У "Книзі перемін" містяться перші філософ­ські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософ­ського мислення. Разом з тим - це книга ворожби і пророкувань.

Сполучення "інь" і "янь" породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які упорядковують хаос і утворюють три основні реальності: землю, небо і людину. "Янь" - символ неба, щось активне, світле, уособлення чолові­чого начала у світі "Інь" - жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йо­му належить пасивна роль очікування.

Чергування "інь" і "янь" називається шляхом (Дао). Дао означає "шлях" усіх речей в світі, позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао підкоряються і природа, і суспільство, і людина.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси презентовані в конфуціанстві і даосизмі.

Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю бу­ло конфуціанство, засновником якого вважають Кун Фу-цзи (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі "Лупь-юй" ("Бесіди та висловлю­вання"). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ ви­значає основні положення, які лежать в основі людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за своєю суттю.

Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної пове­дінки людини, проблеми життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до ін­ших людей, до суспільства.

Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в осно­ві цих відносин лежить принцип "жень" (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до старших, синів­ська увага. "До гуманності наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий", твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реаліза­ції принципу "жень" виступає система традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого значення.

Центральний конфуціанський термін - "благородна людина", протиле­жний йому за значенням — "негідна людина". "Благородна людина" - це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси його - вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спо­кій, витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких по­винна дотримуватись "благородна людина":

1) виявляй до батька таке відношення, якого ти вимагаєш від свого си­на;

2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;

3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;

4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів. Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі.

Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. "Коли людина вміє управ­ляти собою, говорив Конфуцій, - людям не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються".

Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. „Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою”, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і зачіска, смаки і звички, манери і мова усе було впорядковане конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старши­ми і молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і не пре­тендувати на чуже.

Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета виховання - підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином, індивід для конфуці­анства був лише функціонером в соціальній ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю контролювати життя осо­бистості.

Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури. На ідеал "благородної людини" орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управ­ляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна час­тина творчої інтелігенції.

Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільно­го, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми й революції є злом і відбуваються внаслідок того, що лю­ди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науко­вий і технічний прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдо­сконаленням людини; часто спостерігається зворотне: з матеріальним про­гресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духо­вній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить тради­ціям, ритуалам.

Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI перша половина V ст. до н.е.) Основні положення даосизму викладені у книзі "Дао де цзин", написаної послідовниками Лао-цзи.

Даосизм - це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива, з одного боку, він визнає, оточуючу людину, природу єдиним буттям, а з друго­го - виходить із існування дао - вічного, незмінного і непізнаного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і явищ природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао діалектичне за своєю природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і нескін­ченно велике і найдрібніше, і єдине і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:

- Дао конкретно виявляється в речах і поведінці людини;

- Найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті дао, утворює чоловіче начало ян, важкі, інші - жіноче начало інь. Поєднання цих частинок породжує згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.

На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармоні­зацію взаємин людини з природою.

Просвітлення душі, стан великого поєднання з Дао - більш висока мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети

робився на ідеї "природності" і "не діяння". "Природність" вимагає від людини звільнитися від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, багатства, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміти управляти сво­їми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці Ллє, якщо во­ни наполягали на придушенні пристрастей, на приборканні природного людині, то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині не зло, з яким потрібно боротися, вважали во­ни. Природне в людині є втіленням дао, універсального космічною закону. Відкрити його в людині смисл всього даосизму. Для цього даоси пропону­вали принцип "па-діяння", що вимагає від людини не втручатися в закономір­ності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан спокою і рівноваги, подібно до каламутної води, яка стане чистою і якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які ви­сували конфуціанці.

Кінцева мета даосизму - безсмертя досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів

Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.

Дата добавления: 2014-12-07