Концепт-структура ЗМІ

Лекція 2

То як же добитися, щоб читач, глядач, слухач дістав і усвідомив потрібну інформацію якнайшвидше і якомога ліпшої якості? Щ об наша аудиторія сприйняла нашу (а насправді – опосередковану нами СВОЮ!) інформацію саме так, як передбачив продуцент інформпродукту у редакції – ось головне завдання працівників будь-якого ЗМІ. За першу частину цього завдання відповідають журналісти й репортери, за другу – літпрацівники редакцій, тобто редактори.

Репортер інформацію знаходить, оцінює і постачає, журналіст обробляє і втілює у кореспонденцію певної форми й жанру. А редактор мусить зробити так, щоб інформація подолала численні бар’єри на шляху до свідомості сприймача.

Такі бар’єри, чи то пак завади, бувають:

- фізичні – простір та час („Новоє русскоє слово”, куплене Рабиновичем, у СНД „не пішло”: сказався тривалий відрив аудиторії від інформаційно-буттєвого субстрату...);

- соціальні – статус, особиста роль індивідів, які утворили аудиторію (дихотомічна пара „Контракти” (популярніші) – „Бізнес” (адміністративний));

- гносеологічні – через відсутність чи недостатність інформації, нерозвиненість абстрактного мислення у сприймачів („Столічниє новості” – „Столічка”);

- психологічні – всілякі установки, звички, думки, забобони, міфи, переваги аудиторії… („2000” – „ТВ-парк” – „ВечВести”).

Повідомлення буде сприйняте тільки в тому разі, коли названі бар’єри буде усунуто – шляхом неодноразового упорядковування тексту і зображень, які містять це повідомлення. Чим специфічніші повідомлення потрапляють до системи ЗМІ, тим більше чинників доводиться враховувати при їх підготовці й оприлюдненні як репортерам-журналістам, так і редакторам.

Втім, через редактора відбувається й не менш важлива річ: зв’язок у зворотньому напрямі – від сприймачів до редакції і автури (через пошту і особисті контакти – вміти звести потрібних один одному людей „під суспільну задачу”). Бо ж акт масового інформування стане результативним лише тоді, коли його суб’єкт (автор, медійник) точно для себе з’ясує, КОЛИ, ДЕ, ЯКОГО, НАВІЩО і ЯК він інформуватиме свого об’єкиа (сприймача). Та головне навіть не це. Щоб медіаконтакт не просто відбувся, а й мав наслідки в поведінці конкретних людей (вчинки тобто!), необхідна Д О В І Р А комунікаторів одне до одного. Бо лише й тільки довіра породжує в будь-якої людини будь-де установку на сприйняття думок інших людей. А ця установка відкриває аудиторію для впливу медій, хоч і „закритися” вона здатна в одну мить.

Колись непрепаровані факти в тотальній системі радянських ЗМІ (які сягають скрізь і їм звикли довірятися) вдарили по ній бумерангом: вони дали суціль зарегульованому суспільству, яке втратило острах, обвинувальні аргументи проти влади, яка не визнавала відмінностей і альтернатив. За 2-3 роки дії змінених у „гомо совєтикусів” медіаустановок єдиноправляча в СРСР партія втратила винятковий засіб упливу на підконтрольні їй спільноти – спочатку часописи, потім решту засобів і останніми „пішли” електронні ЗМІ. Спільноти більше не вважали, що бути різними – це погано, а думати не так, як начальник і парторг, – злочин. Отже, „трошки” випустивши з-під оруди інформацію (мовляв, стравимо „суспільну пару”), КПРС швидко й неминуче втратила ґрунт своєї влади. І – влада пішла по руках, кишенях, головах і спинах... Із однієї ду-уже великої вона розпорошилася на багато владок.

Журналістика післярадянського періоду – як дрейф від владки крадькома, на рівні чуток-пліток-самсобівидаву, до четвертої влади „на трьох ногах” (з ціпком старих стереотипів). Це шлях від „золотого фонду партії” й „передового загону КПРС” (фірмові заклинання!) до усвідомленого всіма факту: медіа можуть продукувати окрему АВТОРИТЕТНУ думку і мусять бути противагою ОФІЦІЙНІЙ позиції (оп-позицією!). Отже, як позначити власну позицію (позицію власника/спонсора/генерального рекламодавця) і при цьому дати всім знати, які саме погляди чиєї громадськості ви представляєте?..

І от на рахунок оперативних відомостей у ЗМІ професор Роджер Блюм дійшов був універсального висновку: будь-яку пресу і медіапотік зручно класифікувати на підставі позицій, що їх займають медійники щодо своїх сприймачів, державної влади та одне до одного. Свої висліди з цієї проблематики Р.Блюм представив як перелік основних концепцій передачі інформації в ЗМІ (у післярадянській спецлітературі їх частіше іменують „типами журналістик”). Їх рівно десять.

1. Концепція деклараційної журналістики визначається твердженням: усі працівники ЗМІ, повідомляючи факти, мусять залишатися щодо цих фактів якомога нейтральнішими. Тобто таким діячам преси відведена роль стороннього передавача, транслятора інформації („живого диктофона”).

2. Концепція точної журналістики передбачає для працівників мас-медіа ролі дослідників і аналізаторів громадської думки. Для цього їм приписувано застосовувати методи соціології. Такі журналісти мусять робити „нукові” висновки щодо стану справ у суспільному житті, й для цього їм слід створювати банки емпіричних даних, щоб могти підтверджувати виявлені факти з науковим апаратом „на руках”. Але… Наука вимагає доказовості фактів, а преса – їх переконливості. Та й спеціалізовану соціологічну освіту встигли здобути небагато медійників, тому є побоювання, що виявлені ними факти будуть подані у формі, занадто складній для “банального” сприйняття, або відверто здифомовані (пересмикнуті, спрощені до невпізнання).

3. Концепція педагогічної журналістики тяжіє затвердити працівників ЗМІ у функції такого собі мегапросвітника, колективного вчителя. Стан речей у світі, без сумніву, вимагає численних пояснень – але й переплетення між фактами дійсності є неабияк ускладнені. Журналістові дане право спрощувати їх, конкретизуючи, та всяке спрощення загрожує призвести:

а) до повної втрати зв’язків між пояснюваними явищами і б) до менторствування самого журналіста – “всезнайка”.

4. Журналістика думки (точніше власного (тенденційного) погляду на проблему) постулює розглядати світ крізь призму єдино правильної ідеології, пропускаючи повз увагу все, що з цією ідеологією не узгоджується. Коли новини й коментарі подаються тенденційно, а журналісти виконують роль речників певної партії чи групи впливу (за „темниками” або з остраху не запопасти ласки), то виникає ангажована журналістика (“друга”, “журналістика боротьби”, “голобельна”).

5. Концепція пошукової журналістики не обмежує своїх адептів роллю передавача повідомлень та позицій. Її прихильники у ЗМІ прагнуть все перевірити, піддати експертній оцінці й відшліфовувати вихідний інформпродукт у додаткових розслідуваннях. Журналісти ці поводяться наче детективи, розшукуючи все нові джерела інформації. На жаль, такий підхід часто вироджується до суто негативного інтерпретування відомостей: чим більше “стрингери” риють, тим частіше натрапляють на негатив.

6. Журналістику розслідування варто визначити як клінічну форму пошукової журналістики. Її “батько” – американський репортер Йозеф Пулітцер, а мета полягає в тому, щоб за допомогою політичних викриттів здійснити суспільну критику і громадський контроль. Працівник ЗМІ постає тут в ролі охоронця громадських інтересів перед навалою державних потреб. Методи тут – часто ортодоксальні, а головним чином нелегальні.

7. Журналістика інтерпретації – це “просто” тлумачення фактів за допомогою різноманітних пояснювальних засобів і матеріалів. Роль працівника ЗМІ: коментатор, аналітик. Журналіст має право висловити власні думки, розставляти суб’єктивні оцінки, але в жодному разі не може подавати свою позицію як істину в останній інстанції. За цим уважно слідкує редактор, він же перевіряє, зіставляє і узгоджує писане журналістом у межах системи відомостей про зачеплену проблему (дискурсу).

8. Концепція адвокатської журналістики – назва свідчить сама за себе. Коли стає відомо про кричущу несправедливість, якщо нагло обмежують постачання інформації загалові та окремим його групам – журналіст мусить заступитися за будь-яку особу, групу, партію, нехай би це і суперечило його власним уподобанням (справа „Правди України”). Справедливість – над усе! Треба заохочувати в суспільстві солідарність, бо тоді можна буде напевно захистити громадянські права всіх його членів.

9. Журналістика розваг задовольняє головну людську потребу – на релакс. Її адепти оцінюють факт лише з погляду можливих афектів від його подачі, а свої аудиторії прагнуть розслабляти, розважати, аж заколисувати. Працівникам “релаксних” ЗМІ відведено роль конферансьє чи масовика-вигадника, чи порушника обивательської благодушності… Головне – подати факт ненав’язливо, та в емоційно-хвилюючому тоні. Цей шоу-бізнес від медій вимагає будь-що педалювати емотивну складову. Найчастіше це обертається наскоками за “полуничкою” в чужу приватність, і презентує “журналістику обляпування брудом” – без далеких наслідків, просто так, на розвагу обивателям.

10. “Нова” журналістика – інтелектуальна, літературно орієнтована, прагне узгодити напруження читацької уваги з невимушеним, часом дражливим, її розважанням. Метою є відхід від сталих норм, значне стилістичне розшарування. Але існує небезпека “довиражатися” до звичайних мовних фікцій. Втім, цей концепційний різновид утворює невеликі, але консолідовані і надзвичайно стійкі аудиторії, що часом інституціоналізуються як окремі спільноти.

Шукати будь-яку з названих концепцій у чистому вигляді – даремна праця; більшість медій поєднали в собі по дві чи декілька з них одразу. Але одна якась концепція завжди превалює, даючи нам знати про істинні наміри наших інформувачів. Зате розмаїття підходів до масової комунікації вже точно гарантує кожній особі поживу для розуму. В кого цей ресурс є активованим – той обов’язково знайде спосіб скористатися інформацією на користь собі і загалові. У що б не була наша преса забарвлена – головне, щоб була у вільному доступі інформація про це. Тільки так преса виконає своє головне призначення: організувати увагу і гарантувати реакцію. Висновки ж залишаються на розсуд індивідів, і тому так часто є мішенню впливу.

Дата добавления: 2014-12-07