Розвиток освіти. Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов’язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької, чого вимагали торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII ст. втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контакти. Основна ж маса людей обмежувалась рідною мовою – старослов’янською, що була одночасно й церковною мовою.

У часи різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення: дітей навчають читати і писати, використовуючи церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. Тут вчили читати, писати й рахувати, церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було перважно релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (дидаскали або майстри) та вчителі («бакаляри»). Вони навчали читати, багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати «уставом», тобто великими каліграфічними літерами, потім – «скорописом», який сприяв українізації старослов’янської мови. Згодом старослов’янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась «Острозька академія». Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури. Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах.

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Частина митрополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користувалися печатками з грецькими написами. Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами європейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина «тримовна», тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Оскільки українська культура з початку XIII ст. починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-переможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI–XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Так, книжну справу Ярослава Мудрого продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович, який ґрунтовно цікавився різними науками, «розумів притчі і темне слово», в розмові з перемишльським єпископом «говорив багато з книг». Він кохався в книгах, сам з любов’ю їх переписував, дарував коштовні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення в Кам’янці. Усім визначним церквам на Волині Володимир подарував коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.

Дата добавления: 2014-12-07