Формування Укр.нац.держави в добу Дерикторії

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п'яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався.
Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив:
· поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;
· проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;
· запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції; поновлення 8-годинного робочого дня; право на діяльність профспілок і проведення страйків;
· поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.
В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд — Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції. 23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — законодавчого органу влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу. У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.
У 1919—1920 pp. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.
Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли самочинно).
У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.
Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії серед населення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.
Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.
Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ, її керівництво опинилося в міжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.
Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

72. Проголошення ЗУНР.Акт Злуки Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич. Петрушевич був одним з ініціаторів створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні суперечності з С Петлюрою виїхав до Австрії. Вів дипломатичну боротьбу проти окупації Галичини Польщею.
УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
1 листопада 1918 р. У Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд — Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого:
· новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);
· були визначені кордони держави; закріплювалася державна незалежність;
· визначалися державний устрій, прапор, герб.
Відбулися вибори до законодавчого органу влади — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи:
· монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції; співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;
· початок відновлення роботи залізничного транспорту;
· уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;
· 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами.
Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трупове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, і щодо політичних партій.
Зовнішньополітичний курс передбачав стосунки з урядом УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кінця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об'єднання ЗУНР і УНР. 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії, галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С Вітвицьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.
Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане урядами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.
ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців.
Отже, революційні події 1917—1919 pp. позначили перехід від національно-культурного пробудження до масової боротьби українців за державний, суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизначення в політичному сенсі. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Національно-демократична революція стала періодом масового героїзму й високих патріотичних почуттів.

73. Конституція УРСР 1919 р. Проект першої Конституції УСРР розглянули і детально обговорили українські більшовики на своєму III з'їзді, a 14 березня 1919 р. III Всеукраїнський з'їзд рад України затвердив його як основний закон республіки. Текст Конституції написано українською мовою і він значно відрізнявся за обсягом і змістом від Конституції РСФРР. Конституція УСРР 1919 р. визначила основи державного ладу, державного устрою, компетенцію органів влади, виборчу систему, права і свободи громадян. Складалася вона з 3 розділів, 3 підрозділів та 35 статей.

1. Основні постанови: соціальна основа держави - диктатура пролетаріату; політична основа - влада рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

2. Конституція радянської влади (мала підрозділи "А" та "Б"): А. Організація центральної влади - законодавчі функції надавалися Всеукраїнському з'їзду рад, Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету Рад (ВЦВК), президії ВЦВК, Раді Народних Комісарів; Б. Організація радянської влади на місцях - губернські, повітові і волосні з'їзди рад, обрані ними виконкоми. Виборче право - обмежене, лише трудящим масам (робітникам та селянам-біднякам), вибори - багатоступеневі при відкритому голосуванні списком.

3. Декларація прав і обов'язків працюючого та експлуатованого народу: проголошення трудящим права на працю, освіту, матеріальне забезпечення, політичні права, свободу преси, совісті зборів, союзів тощо; обов'язками громадян УСРР є праця, оборона соціалістичної вітчизни тощо. У підрозділі "В" йшлося про герб і прапор УСРР. Гербом був серп і молот на червоному тлі в обрамленні золотого колосся із написами на стрічках російською та українською мовами: "УСРР" та "Пролетарі всіх країн єднайтеся". Прапор - червоне полотнище з написом у лівому горішньому куті - "У.С.Р.Р."

Значення першої радянської Конституції полягає у тому, що вона створила юридичне підґрунтя для подальшого державо- та законотворення в УСРР, особливо для кодифікації права у1922-1927 pp.

Історико-державна подія: 14 березня 1919 р. - III Всеукраїнський з'їзд Рад ухвалив першу Конституцію УСРР.

74. Створення та діяльність судових органів в УРСР. У результаті державного перевороту 25 жовтня 1917 р. більшовики захопили владу і проголосили її встановлення на всій території Росії у формі рад. Для забезпечення своєї влади на місцях, в т. ч. в Україні, їм необхідно було створити і встановити свою систему управління, тому намагалися підпорядкувати собі ради селянських депутатів та забезпечити свою перевагу і контроль на селянських з’їздах. Однак у листопаді-грудні 1917 р. їм цього повністю не вдалося. Захопити окремі з’їзди селянських депутатів і частину рад вони змогли лише за допомогою збройної сили.

З метою встановлення своєї влади більшовики створювали надзвичайні органи управління – революційні комітети, діяльність яких забезпечувалася спеціально створюваними збройними загонами Червоної гвардії. Однак режим радянської влади та управління в українському селі був нетривалим. Він був повалений в лютому-березні 1918 р.

Відновлення більшовицьких органів влади і управління відбувалося після нового захоплення України збройним шляхом у грудні 1918-січні 1919 рр. Органами влади були ради, комітети бідноти, революційні комітети.

У 1919 р. більшовики запроваджували повний контроль за виборами рад. Вибори часто організовували ревкоми, військові частини, більшовицькі комітети. Забезпечували перевагу більшовиків в радах їх чистки, які здійснювалися в умовах жорсткої централізації і партійної монополії на владу. Цьому також сприяли безперервні перевибори. За цією схемою більшовики прагнули здобути перевагу в радах у 1920 р., однак селянство, налаштоване антибільшовицьки, чинило активну протидію. Тому у цей період більшовики надавали перевагу ревкомам.

Ревкоми як надзвичайні органи влади, створені без згоди селянства, не зважали на його потреби і бажання. Формою ревкомівського управління були накази для виконання постанов центральних та місцевих органів влади. Ревкоми стосовно селянства не дотримувалися не лише законності, але й норм моралі. Вони були тоталітарними органими влади й управління.

З грудня 1918 р. до серпня 1919 р. більшовики запроваджували в Україні комбіди, механічно перенісши їх з Росії, хоча їхня діяльність там себе не оправдала. Спочатку вони діяли як паралельно з іншими органами влади більшовиків, так і самостійно, займаючись в основному реквізицією і розподілом продуктів та перерозподілом землі на користь колективних господарств. З прийняттям Закону “Про сільські комітети бідноти” від 12 червня 1919 р. вони, виконуючи функцію органів влади, посилили реквізиційну діяльність, вносили розкол в українське село, що викликали збройний протест селянства.

Законом ВУЦВК від 9 травня 1920 р. були запроваджені комітети незаможних селян, широка мережа яких була створена в Україні. Будучи органами сприяння більшовицькій владі та управлінню, вони збирали продрозкладку, розкуркулювали багатші господарства, вносили розкол у селянське середовище, чим забезпечували запровадженню більшовицького режиму влади.

Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контреволюцією, спекуляцією і саботажем (ВЧК), пізніше Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою, орган державної безпеки, наділений надзвичайними повноваженнями для ліквідації контрреволюції в роки встановлення радянської влади та Громадянської війни.

Принципи діяльності ВЧК як карального органу диктатури партії більшовиків розробив і теоретично обгрунтував В. І. Ленін, який відводив їй виняткове місце в радянському державному апараті. Методи боротьби «караючий меч революції» були дуже різноманітні: терор, заручництва, провокації, конфіскації майна, ув'язнення в концтабори, впровадження агентів в антирадянські організації, іноземні місії та установи, а сфера діяльності - надзвичайно широка: від придушення антибільшовицьких збройних повстань, розкриття змов іноземних розвідок до забезпечення роботи транспорту, боротьби з безпритульністю та епідеміями тифу. Рупором ВЧК стали власні друковані видання: «Тижневик ВЧК», «Червоний меч», «Червоний терор» та ін

ЦК РКП (б) приділяв велику увагу особовому складу чекістів, намагаючись направляти на роботу в ЧК найкращі свої кадри. Незмінним керівником ВЧК залишався відомий член партії більшовиків Ф. Е. Дзержинський. На керівні посади в ЧК були призначені старі більшовики, професійні революціонери: І. К. Ксенофонтов, Я. Х. Петерс, Г. І. Бокий, М. С. Кедров, М. І. Лацис, В. Р. Менжинський, М. С. Урицький. Питома вага комуністів в органах ЧК був одним з найвищих серед державних установ і становив понад 50%. Проте до органів ВЧК, особливо на місцях, потрапило чимало морально розклалися людей з кримінальним минулим і навіть з психічними відхиленнями, які користувалися необмеженою владою, не рахуючись ні з якими правовими нормами, не вдаючись в ідеологічні міркування, зневажаючи моральні принципи.

Масовий терор і свавілля, що супроводжував діяльність ВЧК, викликав спалахи антирадянських виступів, відкрите невдоволення широких верств населення, навіть тієї частини російської інтелігенції, яка лояльно ставилася до радянської влади.

Методи «надзвичайлівки» у становленні правопорядку стали основою радянського державного ладу, а самі ці надзвичайні органи були поставлені над законом, що створило сприятливе середовище для масових репресій 1930-х рр.., Які своїм корінням йдуть в практику «червоного терору» часів громадянської війни. Влада ЧК ставала всеосяжною, проникаючи в усі пори радянського суспільства. Недарма Лацис писав: «немає такої області, куди не повинна втручатися ЧК».

Після закінчення громадянської війни, у лютому 1922 ВЧК була скасована і на її місці створено Державне політичне управління (ГПУ) у складі НКВС РРФСР.

75. Ризький і Варшавський договір, наслідки. В міру відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.

У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.

Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де усередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.

У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.

Варшавський договір 1920 р.

На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже. За таких умов українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті. Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін.

Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами.

Ризький договір 1921 р.

3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально.

Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

76. Правові засади входження УРСР до складу союзу Союзу РСР. Після завершення громадянської війни Українська СРР, як і інші радянські республіки, що утворилися після розвалу Російської імперії, була юридично незалежною державою: вона не входила до складу жодної сусідньої держави, мала власну конституцію, органи державної влади та управління, видавала республіканські закони, стежила за їхнім виконанням.Але державний суверенітет УСРР був досить вузьким. Це проявлялося насамперед у тому, що всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські організації якої не мали автономії. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією, тобто громадсько-політичною організацією, добровільним союзом однодумців, що впливають на розвиток суспільства через своїх членів, обраних до представницьких органів. Вона підмінювала ці органи, диктуючи їм свої рішення, діючи замість них, формуючи їх склад. Керівництво радянськими республіками, оскільки їхні уряди складалися з більшовиків, здійснювалося через місцеві партійні комітети з одного центру - ЦК РКП(б). Це робило їх залежними від пануючих у центрі настроїв.У ході громадянської війни радянська Україна втратила найважливіші атрибути суверенності. Після встановлення воєнної єдності радянських республік була сформована у 1919 р. спільна для всіх республік армія, єдине військове керівництво, котре діяло за вказівками і під безпосереднім контролем ЦК РКП(б). За роки війни склалась єдина фінансова система. Керівництво найважливішими галузями народного господарства здійснювалося з єдиного центру - ВРНГ РСФРР. Найважливіші закони РСФРР діяли на територіях інших радянських республік. Щоправда, для підтвердження їх чинності інколи приймалися відповідні декрети цих республік.У офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як федеративні, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система цих угод характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави охарактеризувати УСРР початку 20-х років як псевдодержаву.

Договір між РСФРР і УСРР 1920-1921 рр.

Це засвідчив двосторонній договір між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося право на окремі військові формування.

V Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 1921 р., підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація планування знову ж таки покладалася на Росію.

Наростання суперечностей між УСРР і РСФРР

Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними Й Росією. Центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так, наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну цілісність України.

Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у населення, керівних органів. Суперечності й непорозуміння певною мірою вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) також не була вільною від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КП(б)У на початку 20-х років українців було менше чверті, тимчасом як у складі населення УСРР представники корінної національності становили близько 80 %. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної культури, презирливе ставлення до неї. У свою чергу, шовінізм викликав серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками й Росією. Все це свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські відносини російського центру і національних регіонів.

План «автономізації»

Для усунення суперечностей, урегулювання та уточнення взаємозв'язків навесні-влітку 1922 р. велися переговори між партійними й державними органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.

У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських республік. З критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно в своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу. Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічнимвисловом Й. Сталіна, «липовий українець». Що ж до X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, то він став противником «автономізації». Сталінський підхід Раковський справедливо вважав небезпечним для радянського ладу.

Ленінський проект утворення Союзу РСР

В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію», - писав В. Ленін.

Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.

Зміна поглядів «автономістів» відбулася спокійно, без помітного опору. Вони добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх республік у новому державному утворенні мало що змінить доти, поки залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою правляча для всіх цих республік партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного порядку ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали наміру змінювати.

77. Місцево-територіальна реформа в УРСР 22-25р. Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з'їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузями місцевого господарства і соціально-культурного життя здійснювали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи створювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.

Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — волость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, понад 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 національних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських та ін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр — район), внаслідок чого утворилося 503 адміністративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до наступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр — область — район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

78. Кодифікація права Радянської України Перша кодифікація радянського законодавства — загальна назва кодифікаційних робіт, здійснених в УСРР, РСФРР та інших радянських республіках у 20-і pp. Була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших післяреволюційних років. Кодифікація зумовлювалася необхідністю зафіксувати в систематизованому вигляді прав, форми нових сусп. відносин, а також внутр. потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній істотних суперечностей, прогалин тощо). Підготовка нових кодексів розпочалася напередодні Генуезької конференції 1922 і певною мірою пов'язувалася також з можливим вступом рад. республік до світ, співтовариства. Перші підготовчі заходи щодо збору та узагальнення матеріалів для майбутньої широкої кодифікації були здійснені в УСРР ще в березні 1920. Активні ж кодифікаційні роботи розпочалися лише в кінці 1921. За 2—3 роки створено кодекси та ін. рівнозначні їм законод. акти з осн. галузей рад. права: Кримінальний кодекс УСРР 1922, Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922, Положення про судоустрій УСРР 1922, Цивільний кодекс УСРР 1922, Земельний кодекс УСРР 1922, Кодекс законів про працю УСРР 1922, Кодекс законів про народну освіту УСРР 1922, Закон про ліси УСРР 1923, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1924, Тимчасові будівельні правила УСРР 1924, Ветеринарний кодекс УСРР 1925, Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925. Стрімке зростання загальносоюзного законодавства, прийняття Конституції СРСР 1924, відповідні зміни до Конституції УСРР 1919, а головне — зміни в сусп. відносинах у зв'язку з завершенням відбудов, періоду і проголошенням курсу на індустріалізацію та колективізацію країни породили в 1926—27 другу хвилю кодифікації. У цей час прийнято: Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926, Адміністративний кодекс УСРР 1927, Кримінальний кодекс УСРР 1927, нову редакцію Крим.-процес, кодексу УСРР, а також внесено значні системні зміни до Зем. кодексу. На останньому, третьому, етапі кодифікації вже в умовах поступової відмови від непу Тимчасові буд. правила замінив Статут цивільного будівництва УСРР 1928, прийнято Гірничий кодекс УСРР 1928, Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 і нову ред. Положення про судоустрій УСРР. Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929—30 семитомника

Отже, незважаючи на зовнішню схожість з буржуазними кодексами, радянське зак-во 20-х рр. міцно стояло на сторожі «інтересів диктатури пролетаріату». А текстуально однакові статті рад. і західно-європ. кодексів використовувалися з різною класовою метою, у діаметрально відмінних соціальних умовах і застосовувалися судами, шо стояли на принципово різних позиціях. Водночас цей процес об'єктивно відповідав тим істор. соціально-екон. умовам, що склалися у період непу. Кодифікація створювала більш ліберальний режим, суттєво розширювала права й свободи особистості, забезпечувала певну стабілізацію супільства, відбивала в законодавстві той «переворот у поглядах на соціалізм», який відбувся у зв'язку з переходом до непу.

79. Конституція УСРР 1929 р. У зв'язку з утворенням СРСР (1922 р.) та прийняттям першої Конституції СРСР (1924 р.) виникла необхідність узгодити з нею Конституцію УСРР 1919 р. Спочатку до неї внесено відповідні зміни, а потім створено конституційну комісію, яка розробила проект і винесла його на обговорення.

XI Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові 15 травня 1929 р. затвердив нову, другу Конституцію УСРР. Складалася вона з 82 статей, 5 основних поділів (розділів) та 8 підрозділів, була самостійною, не схожою на Конституцію Союзу, укладена українською мовою.

Перший поділ містив загальні засади: УСРР є соціалістична держава, заснована на диктатурі пролетаріату та владі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Другий поділ "Організація радянської влади" містив дві частини з підрозділами:

1. Органи центральної влади: а) Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади в державі, мав скликатися 1 раз на 2 роки (раніше - щорічно); б) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - обирався з'їздом як постійно діючий посесійно законодавчий орган влади; в) Президія ВУЦВК діяла між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі функції як орган верховного правління; г) Рада Народних Комісарів - уряд держави складався з галузевих наркоматів на чолі з наркомами, очолювався головою РНК; д) Народні комісаріати УСРР - на них покладалося галузеве управління і законодавча ініціатива;

2. Органи місцевої влади - ними проголошувалися: а) з'їзди рад; б) виконавчі комітети, утворені з'їздами; в) ради депутатів на місцях - міські, селищні та сільські. Визначалася їхня компетенція.

Новими були поділ III - "Про виборчі права", поділ IV "Про бюджет УСРР", а також статті про наявність у складі УСРР Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки та про столицю держави м. Харків.

В цілому ж Конституцією 1929 р. було підведено підсумок правотворчості і кодифікацій 20-х pp. Вона логічно завершила процес становлення українського радянського права.

Дата добавления: 2015-01-03