Розвитку країн

Класифікація країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку та її критерії. Міжнародні інтегральні оцінки економічного

Різні міжнародні організації розробляють власні класифікації країн світу. Згідно підходу ООН, всі держави поділяються, за рівнем соціально-економічного розвитку, на дві основні групи: розвинені країни та країни, що розвиваються. Деякий час після розпаду СРСР та соціалістичного блоку держави, що входили до їх складу, називали країнами з перехідною економікою, проте зараз вони позбулися особливого статусу і ввійшли, за рідким виключенням, до числа країн, що розвиваються.

Основним критерієм поділу є рівень ВНД (або ВВП) на душу населення, проте до уваги беруться і такі фактори, як галузева структура економіки, ступінь розвитку ринкових відносин, рівень прав та свобод в суспільному, економічному та політичному житті.

Для оцінки економічного розвитку країн світу може бути використано багато показників, проте, взяті окремо, вони не дають повної картини. Тому, задля збільшення об’єктивності, використовують інтегральні оцінки, засновані на врахуванні декількох важливих показників.

Індекс розвитку людського потенціалу (розроблений ООН) розраховується як середнє геометричне трьох індексів:

- рівня життя (валовий національний дохід на душу населення в доларах США за паритетом купівельної спроможності);

- освіти (враховуються середня тривалість навчання та очікувана тривалість навчання);

- здоров’я (очікувана тривалість життя при народженні).

Серед 169 країн, по яких розраховувався індекс у 2010 р., Україна посіла 69 місце.

Індекс розвитку людського потенціалу, скоригований з урахування нерівності (розроблений ООН) віддзеркалює втрати в людському розвитку через нерівність в галузях охорони здоров’я, освіти та доходів.

Індекс гендерної нерівності (розроблений ООН) показує гендерні диспаритети в репродуктивному здоров’ї, в області розширення прав і можливостей та участі в ринку робочої сили.

Індекс багатовимірної бідності (розроблений ООН) вказує на депривації, яких зазнають родини в галузі охорони здоров’я, освіти і рівня життя з урахуванням того, як ці позиції накладаються одна на одну.

Міжнародний інститут розвитку менеджменту (м. Лозанна, Швейцарія) здійснює дослідження конкурентоспроможності країн світу, враховуючи стан економіки, ефективність уряду, стан ділового середовища та стан інфраструктури.

Фахівці Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія) визначають рейтинг глобальної конкурентоспроможності країн за такими складовими: інститути; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров’я і початкова освіта; вища освіта і професійна підготовка; ефективність товарного ринку; ефективність ринку праці; рівень розвитку фінансового ринку; технологічна готовність; розміри ринку; рівень розвитку бізнесу; інновації.

Аналітики Світового банку оцінюють ефективність державної діяльності за шістьма напрямами: урахування думки населення і підзвітність державних органів; політична стабільність і відсутність насильства; ефективність роботи уряду; якість законодавства; верховенство закону; стримування корупції.

Американським дослідницьким центром The Heritage Foundation спільно з газетою The Wall Street Journal проводиться дослідження економічної свободи на основі оцінок свободи бізнесу, свободи торгівлі, фіскальної свободи, участі уряду, монетарної свободи, свободи інвестицій, фінансової свободи, права власності, свободи від корупції, свободи праці.

Розвинені країни – економічно і технологічно розвинені країни з високим рівнем матеріального і нематеріального добробуту громадян, яким притаманні високий ступінь соціальної захищеності населення, широкі громадянські права і свободи, великі можливості для реалізації здібностей особистості.

ООН відносить до числа розвинених 44 країни та території. З них 28 є членами Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Провідну роль в групі розвинених країн виконують держави так званої «великої сімки» – США, Канада, ФРН, Франція, Італія, Великобританія та Японія.

Валовий національний дохід на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) в розвинених країнах – членах ОЕСР в 2010 р. в середньому складав 37077 доларів США, а в інших розвинених країнах – 42370 доларів США. Середньосвітовий показник був учетверо менший: 10631 долара США.

При населенні, що становить близько 1/6 світового, розвинені країни виробляють 82 % світового ВВП (з урахуванням паритету купівельної спроможності валют – 58%). Основні технологічні, економічні і гуманітарні досягнення людства концентруються в розвинених країнах.

У 70–80-х рр. 20-го століття в розвинених країнах Заходу відбулася радикальна структурна перебудова економіки: здійснено перехід до ресурсозберігаючих технологій, проведено технічне переобладнання підприємств (перш за все промислових), відбулася стрімка комп'ютеризація виробництва та основних сфер суспільного і приватного життя.

Новий технологічний устрій (постіндустріальний) не витіснив повністю старий (індустріальний) – без матеріального виробництва неможлива будь-яка економіка – проте на перший план вийшла сфера послуг, в тому числі науково-технічних, в якій концентрується біля ¾ зайнятих і виробляється приблизно ¾ ВВП. В промисловості продовжують розвиватися перш за все високотехнологічні наукомісткі галузі. Матеріалоємні й трудомісткі виробництва переміщаються в країни, що розвиваються, з дешевими ресурсами. За межі розвинених країн виносяться і екологічно шкідливі, «брудні» виробництва (металургійні, нафтопереробні, нафтохімічні, целюлозно-паперові тощо).

Розвиненим країнам притаманний демократичний політичний устрій. Людина, її права та гідність визнаються найвищою цінністю. В цих країнах вдалося досягнути приблизного балансу соціально-економічних сил та врівноважити інтереси основних соціальних груп. Економічна діяльність протікає в умовах конкурентного ринку, тобто ринку, для якого характерні лише мінімальні обмеження свободи економічної діяльності. Ринкове саморегулювання органічно доповнюється регулюванням. Держава активно регулює економічні процеси з метою забезпечення високих і стійких темпів розвитку країни, а також заради соціального вирівнювання.

Метою соціального вирівнювання (яке найбільш послідовно впроваджується в ЄС) є зближення рівнів добробуту всіх членів суспільства, що передбачає: забезпечення прийнятного життєвого рівня для непрацездатних членів суспільства; тимчасову підтримку безробітних; зниження ступеню нерівності доходів всіх членів суспільства; фінансування державою (зазвичай часткове) соціальної інфраструктури; створення умов для зростання і реалізації людського потенціалу, аби кожний міг одержувати високий дохід.

Поширення нових технологій, здатних різко скоротити як забруднення навколишнього середовища, так і потреби в непоновлюваних ресурсах, та підвищена увага збереженню навколишнього природного середовища поки що не дозволяють в повній мірі забезпечити гармонійну взаємодію між людиною і природою, але дають надію, що відносний баланс таки може бути досягнутий в майбутньому.

Водночас, незважаючи на позитивний довгостроковий тренд розвитку, розвинені країни стикаються з низкою внутрішніх та зовнішніх проблем. Зберігає актуальність питання захисту глобальної екології та збереження природних ресурсів світу. Демографічна криза (через недостатню народжуваність та зростання середньої тривалості життя) та приплив іммігрантів загострюють проблему соціального захисту, зокрема пенсіонерів та безробітних. Погіршуються стосунки з іншим світом (зокрема ісламськими країнами), який не хоче бути постачальником дешевих ресурсів та споживачем занадто дорогих високотехнологічних товарів; не бажає беззаперечно сприймати західні цінності та ліберальну ідеологічну доктрину. Світова фінансово-економічна криза, що розпочалася в 2008 р., послабила позиції розвинених країн та збільшила економічну роль деяких держав, що розвиваються (зокрема Китаю).

В середовищі розвинених країн сформувалися три основні економічні центри: ЄС, США та Японія. З урахуванням паритету купівельної спроможності на долю ЄС та США припадає по 20% світового валового продукту, Японії – 6%.

В конкурентній боротьбі за ресурси, ринки та сфери впливу кожен з основних центрів має свої сильні сторони.

ЄС спирається на:

- великий господарський потенціал (демографічний, виробничій, науково-технічний);

- високу місткість внутрішнього ринку;

- масштабні наукові дослідження та розробки;

- величезні закордонні капіталовкладення;

- тісні зв’язки з колишніми колоніями в Африці, Тихоокеанському та Карибському басейнах;

- ідеологію соціального вирівнювання;

- поєднання свободи підприємництва з активним державним регулюванням;

- невисокі військові видатки.

США використовують:

- величезний господарський потенціал (природно-сировинний, демографічний, виробничій, науково-технічний);

- велику місткість внутрішнього ринку;

- видатні масштаби концентрації та централізації виробництва і капіталу;

- великомасштабні наукові дослідження та розробки;

- величезні закордонні капіталовкладення і утворену на їх базі «другу економіку» за межами країни;

- ідеологію відповідальності кожної особистості за свій успіх;

- широку свободу підприємництва;

- особливу роль долара як світової валюти;

- політичне та військове домінування в світі.

Японія будує свої успіхи на тому, що:

- більше заощаджує та інвестує;

- широко використовує невеликі фірми;

- скуповує кращі наукові досягнення світу та ефективно запроваджує їх у виробництво;

- має унікальні традиції співробітництва (між найманими працівниками та фірмами, між керівниками та підлеглими, корпоративні союзи між концернами та ін.);

- застосовує кейрецу – специфічне об’єднання великих копаний з малими та середніми;

- сповідує ідею колективних зусиль заради спільного процвітання;

- здійснює індикативне регулювання економіки;

- має низькі військові видатки.

В становленні Японії як потужного економічного центру особливу роль відіграло державне регулювання, завдяки якому вдалося максимально зосередити обмежені ресурси на найбільш перспективних напрямах розвитку.

Дата добавления: 2014-12-25