Тема 5. Україна в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.). 2 страница

5. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.  

У 1943 р. перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня – 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати. 8 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території – с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів з території України. У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. 6 листопада 1943 р. столицю України м. Київ було визволено. Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок. У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. У середині січня 1945 р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945 р. почалася Берлінська операція, під час якої було розгромлено 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізії. З 16 квітня по 7 травня радянські війська взяли в полон 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів, Берлін впав. 8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули веесвітньо-історичну перемогу. Вона була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України). Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40 – 44% від загальних втрат СРСР – понад 14 млн осіб. Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці.   Література 1. Брицький П. П.Україна у Другій Світовій війні (1939-1945 рр.) / Чернівецький держ. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 1995. – 114 с. 2. Гриневич В. А.Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. – К., 2007. – 520 с. 3. Довжук І. В.Історія України: імена, події, факти (ХХ століття): Навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2002. – 231с. 4. Дробот І. І., Кучер В. І., Чернега П. М.Україна в другій світовій війні: Навч. посібник / Національний педагогічний ун-т ім. Драгоманова; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 1998. – 122 с. 5. Козлітін В. Д. Друга світова війна 1939-1945 рр.: Навч. посіб. / Харківський держ. педагогічний ун-т. – Х.: РА, 2001. – 336 с. 6. Кук В. Генерал Роман Шухевич - головний командир Української повстанської армії (УПА). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 110 с. 7. Литвин В. М. Україна в Другій світовій війні (1939-1945). – К.: Видавничий дім "Лі-Терра", 2004. – 464 с. 8. Сергійчук В. І. ОУН- УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 494 с. 9. Соколов Б. В. Вторая мировая война. Факты и версии. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2006. – 431с. 10. Трубайчук А. Ф. ХХ століття. Історія, економіка, політика, ідеологія / ІСДО. – К., 1995. Кн. 2: Друга світова війна. 1939-1945 рр. – 192 с. 11. Фіров П. Т. Історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі (Лекції): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – Севастополь: Видавництво СевНТУ, 2002. – 191с.  

Тема 6. Україна в 1945 – першій половині 1950-х рр.

1. Адміністративно-територіальні зміни. Україна – співзасновниця ООН. Одним з найсуттєвіших наслідків війни стало завершення об’єднання українських земель, встановлення і юридичне оформлення її кордонів. Вперше в своїй історії Україна стала соборною, об’єдналися всі етнічні українські землі. Ці питання вирішувались на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) міжнародних конференціях, а також радянсько-польськими, радянсько-чехословацькими та радянсько-румунськими договорами. В результаті у склад України були остаточно включені Західна Україна, Закарпаття, Північна Буковина. Але ж відповідно до радянсько-польського договору етнічні українські регіони: Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя залишилися у складі Польщі. Тут проживало майже 800 тис. українців. Для вирішення цієї проблеми було прийнято рішення про примусове переселення українців з цих земель до УРСР (операція «Вісла», 1944 – 1947 рр.). У квітні 1945 р. Україна і Білорусі були включені разом з СРСР до складу 47 к Після війни відбудовний процес в УРСР відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. На Західній Україні після закінчення війни продовжувалася діяльність УПА. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, влада висилала до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944 – 1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію. Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА пропонуючи амністію. Зазнаючи великих втрат, УПА спробувала пристосуватися до післявоєнних умов, які стали для ОУН – УПА неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС – МДБ загинув під Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і керівництва рухом опору. Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завершити процес державотворення українського народу. Рух мав народний характер, набувши масштабів відкритої громадянської війни. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз ОУН підняв на боротьбу значну частину населення Західної України, але то була марна боротьба. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. Шкодило рухові й те, що керівництво втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше покладаючись на силові методи в стосунках із рядовим повстанським загалом. Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» вибороти незалежність України. Об'єктивні історичні умови того часу не сприяли створенню самостійної Української держави. Суспільно-політичне життя у повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи форми роботи, а з іншого – зберігались обмеження й деформації. Так, на початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель. Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи. Із східних областей УРСР та інших республік до середини 1946 р. у західні області було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам у той час не довіряли. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, однак це були другорядні посади на рівні району або села. Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України. Погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освічені й компетентні, прибулі керівники припускалися серйозних помилок та зловживань, особливо в період встановлення радянських порядків. Поширеними були адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини. Нищівного удару завдала радянська влада греко-като-лицькій церкві. Після смерті митрополита цієї церкви А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув'язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві. У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90% громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас, – бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. Діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві. Відсутність реальних громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях – ці та інші риси тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу. Розгорнулася нещадна боротьба з «українським націоналізмом», безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949 – 1952 pp. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні. Цьому сприяло й усунення Берії. В Україні було здійснено відчутні заходи щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату, що дало змогу вивільнити понад 60-тис. працівників. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад. Наукове і культурне життя України в ті роки було складовою повоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних закладів, які забезпечувалися необхідним приладдям та обладнанням. Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи інших республік СРСР. Через три роки після завершення війни було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте за нового витка репресій, пошуків «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася напружена ситуація. Наслідки «керівництва» по-ждановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» та «Нариси історії України» за редакцією С.Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці». В серпні 1948 p. завершился розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами «лисенківщини» стали в Україні академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Т. Поляков та ін. Був розкритикований підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне. Прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград» в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 p.). Ці документи містили суб'єктивні оцінки і перекручення загального стану літератури і мистецтва. Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л.Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинувачував у буржуазному націоналізмі письменників П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського та ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка «Україна в огні». І все ж у цих важких умовах українська література поповнилася творами, які здобули визнання. Це, зокрема, романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського, вірш В. Сосюри «Любіть Україну», за який автор був підданий нищівній критиці. Різноманітністю композиційних рішень були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, В. Овчинникова. Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло до 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко». Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призвело до догматизму та суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років.   Література 1. Гриневич В. А.Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. – К., 2007. – 520 с. 2. Козлітін В. Д. Друга світова війна 1939-1945 рр.: Навч. посіб. / Харківський держ. педагогічний ун-т. – Х.: РА, 2001. – 336 с. 3. Кук В. Генерал Роман Шухевич - головний командир Української повстанської армії (УПА). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 110 с. 4. Литвин В. М. Україна в Другій світовій війні (1939-1945). – К.: Видавничий дім "Лі-Терра", 2004. – 464 с. 5. Поліщук В. В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). – Донецьк: Донеччина, 1996. – 496 с. 6. Сергійчук В. І. ОУН- УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 494 с. 7. Соколов Б. В. Вторая мировая война. Факты и версии. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2006. – 431с. 8. Тронько П. Т. Згадаймо всіх поіменно...: З історії боротьби комсомольців і молоді України проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.. – К.: Молодь, 2001. – 224 с. 9. Трубайчук А. Ф. ХХ століття. Історія, економіка, політика, ідеологія / ІСДО. – К., 1995. Кн. 2: Друга світова війна. 1939-1945 рр. – 192 с. 10. Фіров П. Т. Історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі (Лекції): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – Севастополь: Видавництво СевНТУ, 2002. – 191с.

Дата добавления: 2014-12-27