Олімпійські чемпіони – уродженці Сумської області

Серед великої кількості чемпіонів-українців, немалий внесок зробили і представники нашої області. Їхній вклад у загальний доробок спочатку збірної СРСР, а потім і незалежної України хоч і не був таким вагомим,як хотілось би у медальній кількості, втім деякі з них вписали своє ім’я золотими літерами в історію Олімпійських ігор.

Так, вже друга Олімпіада, на якій виступала збірна СРСР, у Мельбурні увійшла до історії, як «Олімпіада Куца». Народився Володимир Куц в селі Олексине Тростянецького району 1927 року. Наприкінці Другої світової війни він ще встиг прийняти участь у бойових діях, а після її закінчення ніс службу на Балтійському флоті, де і почав займатися спортом. А після того, як несподівано, в тому числі і для себе, переміг у травні 1948 року в легкоатлетичному кросі, та виграв армійські змагання на дистанції 5000 метрів, захопився цим видом спорту.

Залишивши збройні сили у 1951 році Куц став займатися бігом професійно, і за досить короткий час став одним з лідерів у країні та світі. Так вже у 1953 році він стає чемпіоном країни на дистанціях 5000 та 10000 метрів.

До Мельбурну Куц, тепер вже представник Центрального спортивного клубу армії Москви, прибув, маючи за плечима солідний досвід міжнародних зустрічей. Він вісім разів вигравав звання чемпіона СРСР і стільки ж разів встановлював світові рекорди. А у 1954 році став чемпіоном Європи на дистанції 5000 метрів та отримав звання заслуженого майстра спорту. Саме тоді у нього з’явився грізний суперник угорець Шандор Іхарош, з яким вони п’ять разів відбирали один у одного світові рекорди з бігу на 5000 та 10000 метрів. Невідомо чим би завершився їхній двобій на Олімпіаді, та через ввід радянських військ у Будапешт, угорець відмовився від участі у змаганнях.

Та на самій Олімпіаді у Куца з’явився інший грізний суперник, англієць Гордон Пірі. Проте запропонувавши британцю так званий рваний біг, поперемінно високу швидкість та повільний темп, наш земляк так вимотує суперника, що той фінішує тільки восьмим. Зробивши три ривка по 400 метрів кожний, Володимир стає олімпійським чемпіоном на дистанції 10000 метрів.

Та не всі знали як далися йому ці хвилини. Адже напередодні Куц потрапив у автомобільну пригоду, сівши за кермо з правостороннім управлінням, та вдарившись у дерево. І було вже диво, що він вийшов на дистанцію. Лікарі казали, що сталося чудо, що він взагалі зміг добігти до фінішу, бо з такими травмами невідомо коли взагалі можливо вийти на бігову доріжку.

Та через три дні Куц стартує знову, на цей раз на дистанції 5000 метрів. Багато хто думав, що і цього разу він так само побудує біг. Та Володимир зі старту рвонув уперед, і з кожним колом тільки нарощував свою перевагу. Ніхто з суперників не в змозі був навіть наблизитись до нього, а британець Пірі цього разу був другим. За ці перемоги на церемонії закриття Куцу довірили бути прапороносцем нашої країни.

Після Мельбурна Куц невдовзі залишив великий спорт. Сказалися травми, хвороби, голодне дитинство. До середини 1974 року він працює тренером у клубі радянської армії, багато їздить, зустрічається з аматорами спорту. Та не все у його житті було добре. Через наслідки своєї бігової кар’єри з’явились проблеми зі здоров’ям, які усугубились непомірним вживанням алкоголю. Пішла дружина.

Помер Володимир Куц у Москві в 1975 році, скоріш за все покінчивши життя самогубством, прийнявши перед смертю велику дозу снотворного та запивши його горілкою, та не проживши і половини того, що відміряла йому природа. У Тростянці вдячні земляки встановили пам’ятник видатному спортсмену. У скульптурі закарбовано той момент, коли Володимир розриває грудьми фінішну стрічку в Мельбурні.

Його спадкоємцем став інший наш відомий легкоатлет Володимир Голубничий, який народився у місті Суми в 1936 році. Цей талановитий спортсмен увірвався до збірної ще у 17 років, і був готовий виступати на Іграх у Мельбурні. Та підступна хвороба печінки не дозволила йому вийти на старт. Тим не менш вже в двадцять років він стає рекордсменом світу в ходьбі на дистанції 20 кілометрів, а через три роки покращує своє досягнення.

Був під загрозою і його виступ у Римі. Закінчивши тренування спортсмени влаштували жартівливе змагання, хто далі кине пудову гирю. Йшов дощ, гиря вискочила та вдарила Голубничого по коліну. І хоч лікарі зробили все,що можливо, коліно все рівно боліло. Та вольовий атлет знайшов в собі сили і став кращим на дистанції на 20 км. Через спеку та через перенесену хворобу тренери запропонували йому почати боротьбу спокійно і пройти дистанцію у середньому темпі. У він дійсно почав не кваплячись, та потім вирішивши, що можна додати і обійшов всіх суперників одного за другим. І тільки вже побачивши стадіон та фотокореспондентів він зрозумів, що перемагає. І хоч на самому фініші його ледве не наздогнав австралієць Ноєль Фрімен, першим все ж таки став наш земляк.

Через чотири роки, на своїй другій Олімпіаді в Токіо Володимир Голубничий довгий час лідирував на дистанції 20 км, та через велику кількість змагань того року, перевтомився, несподівано впав і зомлів. І тільки побачивши над собою лікарів та карету «швидкої допомоги», схопився на ноги та продовжив боротьбу, зайнявши у підсумку трете місце.

У 1968 році Голубничий виступив на своїх третіх Іграх. До Мехіко його взяли з великим побоюванням, адже на той час йому було 32 роки. Підставою було лише те, що він два останні рази впевнено вигравав звання чемпіона СРСР. Легко відірвавшись зі старту Голубничий так захопився своєї ходьбою, що проскочив поворот, та пройшов зайвих двісті метрів. В цю важку хвилину йому підставив плече його друг та одвічний суперник Микола Смага, який як кажуть на своєму горбу вдруге вивів Голубничого у лідери. І коли здавалося що перемога вже у кишені, Володимир побачив попереду спину мексиканця Хосе Педрасу, якого він обходив двічі. Проте як виявилося пізніше господар змагань, через дуже велике бажання перемогти у себе вдома, наприкінці дистанції перейшов на відвертий біг. Звісно це заборонено правилами, мексиканця було дискваліфіковано, а Голубничий став вдруге олімпійським чемпіоном.

На своїй четвертій Олімпіаді у Мюнхені, Володимир Голубничий виборов четверту нагороду, на цей раз срібну, програвши на самому фінішу більш молодшому спортсмену з НДР – Петру Френкелю. І це при тому, що треба враховувати, що майже весь 1971 рік він пропустив через травму. Виступив Голубничий і через чотири роки у Монреалі, ставши в сорок років одним з найбільш вікових спортсменів, що приймали участь у легкоатлетичних змаганнях Олімпіади. Та напередодні змагань він потрапив під дощ, і вночі у нього піднялася температура. Це не дозволило йому виступити краще, і Володимир зайняв тільки сьоме місце.

Більше того, готувався Голубничий і до Ігор у Москві, та показував при цьому непогані результати. Та керівництво радянського спорту не ризикнуло виставити на змагання такого вікового спортсмена. В теперішній час Володимир Голубничий проживає у місті Суми, у якому кожної осені проводяться змагання зі спортивної ходьби – Кубок імені Голубничого.

Проте на Іграх у Токіо не тільки Голубничий представляв Сумську область. Ще одного видатного атлета який виграв на цієї Олімпіаді золоту нагороду в найбільш важкій ваговій категорії важкоатлетів – Леоніда Жаботинського можна вважати сумчанином. Адже він народився у селі Успенка Краснопільського району в 1938 році. І хоч у трьохрічному віці Жаботинській з сім’єю переїздить до Харкова, а участь в Олімпіаді приймає як мешканець Запоріжжя, і сумчани мають право пишатися своїм земляком. У юнацькі роки він займався різними видами спорту: боротьбою, боксом, легкою атлетикою. А після закінчення школи пішов працювати на Харьківський тракторний завод, де одночасно почав займатися і важкою атлетикою. До речі спочатку він успішно займався і іншими видами спорту – штовхав ядро, метав диск, стрибав, бігав. А у штовханні ядра взагалі добився непоганих успіхів, так, що тренери з цього виду спорту навіть бажали переманити його. Та все ж таки штанга переважила.

Епоха Жаботинського розпочалася відразу після епохи Власова. Розповідають, що коли у 1961 році на чемпіонаті СРСР, Власов встановив новий світовий рекорд, Жаботинський виніс зі сцени свого кумира на руках. І все ж трохи згодом, Власом з сумом відмітив, що настане час, і він мене винесе і зі спорту.

Так ставши у тому ж таки 1964 році вперши чемпіоном світу, він поїхав на першу свою Олімпіаду як головний суперник видатного Юрія Власова. На самих Іграх вони довго показували майже однакові результати з невеликою перевагою росіянина. Та Власов допустив тактичний промах, вирішивши, що Жаботинський його не досягне, і тому заказавши на останню спробу світовий рекорд, який йому не підкорився. А українець встановивши у вирішальній вправі поштовху світовий рекорд – 217,5 кілограмів стає недосяжним для свого головного суперника, та чемпіона попередніх Ігор. За цю перемогу йому доручили під час закриття Ігор нести прапор країни.

Вдало виступить Жаботинський і на наступній Олімпіаді у Мехіко, де вже не було такого грізного суперника, як Власов, тому перемога далася йому значно легше. Варто лише сказати, що срібного призера він випередив майже на 20 кілограмів.

Цікаво, що обидва видатні важкоатлети були кумирами юності, відомого американського актора та політика Арнольда Шварцнегера, який потім неодноразово з ними зустрічався, та виказував величезну пошану.

Після Ігор 1968 року, кар’єра Жаботинського пішла на спад. Перенісши важку хворобу він зумів повернутися у спорт, навіть встановити декілька світових рекордів. Та на жаль на Олімпійських іграх він більше не виступав. В теперішній час у Запоріжжі кожного року проводяться турніри важкоатлетів на приз Леоніда Жаботинського, а в 2010 році його ім’я отримала спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву.

І знову на цих Іграх, як і чотири роки тому, Сумську область представляли двоє спортсменів, які згодом змогли стати олімпійськими чемпіонами. Разом з Голубничим на Олімпіаді 1968 року виступав у змаганнях з греблі на байдарках Олександр Шапаренко, який народився у селі Степанівка Сумського району 1946 року. Ставши вперши чемпіоном світу ще у віці двадцяти років, він майже п’ятнадцять років був у числі кращих в своєму виді спорту, та їхав на свою першу Олімпіаду тільки за медалями вищого ґатунку.

Але під час нагородження призерів у гонці байдарок-одиночок на дистанції 1000 метрів Шапаренко не тільки не випромінював радощів за щойно завоїв ану срібну медаль, а ледь не плакав від образи. Адже всю другу половину дистанції він впевнено лідирував, і тільки угорець Міхай Хес, відверто порушуючи правила, сидів у нього на хвилі. Зрештою він таки досяг свого. Заощадивши сили на основній дистанції, угорець за сто метрів до фінішу рвонув уперед, та став олімпійським чемпіоном. В умовах високогір’я почати нове прискорення для Олександра стало неможливим, і він програв супернику лише кілька метрів. Зате справжня радість охопила його вже через годину, коли він взяв реванш в угорця в гонці байдарок-двійок, де разом з досвідченим Володимиром Морозовим вони стали олімпійськими чемпіонами.

Відзначився наш земляк і через чотири роки у Мюнхені, де цього разу вже сам Олександр застосував тактику вичікування. У гонках байдарок-одиночок на 1000 метрів він на середині дистанції відпустив трохи вперед чемпіона токійської Олімпіади шведа Ральфа Петерссона, та за 300 метрів до фінішу робить прискорення та фінішує першим. Є друга золота олімпійська нагорода у нашого веслувальника.

Стартував Шапаренко і на Іграх у Монреалі, але там він вже не зміг показати високого результату, залишившись позаду від призових місць, ставши тільки п’ятим.

Після золотої нагороди Мюнхена нашого уславленого веслувальника, Сумщина цілих шістнадцять років не мала свого чемпіона. І ось нарешті під час Ігор у Сеулі вдача посміхнулася нашим землякам. Так вже на початку змагань велосипедист Олександр Кириченко, який народився у Сумах 1967 року, переміг у змаганнях на треку. Мало того, що від нього, новачка таких змагань, ніхто не очікував такого результату, здивування ще й збільшилось коли дізналися, що Олександр здійснив спортивний подвиг,вигравши з проколотим колесом. Досвідчений гонщик не проїхав би на такому і п’яти метрів, а от новачок протримався майже ціле коло. Нагородою стала, перша в історії збірної СРСР, золота медаль у гіті на один кілометр. Стартував Олександр і у Барселоні. Проте ставши вже москвичем, та набравшись досвіту, вибороти хоча б якісь нагороду він не зміг, ставши лише дванадцятим.

Підтримав свого земляка і борець класичного стилю Михайло Маміашвілі, який народився у Конотопі в 1963 році, де і почав займатися боротьбою у 13 років. У 1978 році він переїздить у Москву, де продовжує займатися у центрі олімпійського резерву. На момент виступу на Іграх в Сеулі він стає триразовим чемпіоном світу, причому в перший раз у віці двадцяти років у Києві, де його визнають найбільш технічним борцем турніру. На самій Олімпіаді він виступав у категорії до 82 кілограмів, де з семи поєдинків програв лише одну на попередньому етапі, і то тільки через пасивне ведення боротьби, і шість інших виграв з суттєвою перевагою, в тому числі і у фіналі в угорця Тібора Комароні.

Закінчивши кар’єру у 1991 році, він стає головним тренером збірної Росії з класичної боротьби, та головним тренером Об’єднаної команди СНД на Олімпіаді 1992 року. А згодом і Президентом Федерації спортивної боротьби Росії, та віце-президентом олімпійського комітету Росії.

Та всі ці спортсмени ставали чемпіонами Олімпійських ігор ще у складі збірної СРСР. Єдиним же на сьогодні представником Сумщини, якій зумів виграти олімпійське золото у для незалежної України став Юрій Білоног, який народився в 1974 році у Білопіллі, де і почав займатися своєю улюбленою справою – штовханням ядра.

Вперши на Олімпійських іграх Білоног виступав ще у Сіднеї в 2000 році. Проте там він посів лише п’яте місце. На час Ігор у Афінах Юрій вже став мешканцем Одеси, куди він переїздить з ціллю кращої підготовки до змагань. Тим не менш перед Олімпіадою на його адресу лунало чимало критичних слів. Мовляв, мало працює над собою, не досягає тих результатів, яких би міг, зважаючи на свої фізичні дані.

Та в Греції він стає справжнім героєм. Змагання зі штовхання ядра, за рішенням оргкомітету, проходились на стадіоні Олімпії, де змагалися ще Давні греки. Фаворитами вважалися американці, які напередодні Ігор показали кілька чудових результатів. Та програючи до останньої спроби один сантиметр, Юрій збирається, і показує ті ж таки 21,16 метри, що меншою кількістю спроб дозволяє йому стати олімпійським чемпіоном.

Виступив Білоног і на своїх третій Олімпіаді у Пекіні. Та там вже не зміг показати своїх кращих результатів. Зараз проживає в Одесі, але кожного року приїздить на спортивні змагання з легкої атлетики у Білопілля, та вручає нагороди переможцям цих стартів.

Так до десяти золотих нагород, які здобули уродженці нашої області на Олімпійських іграх у складі збірної СРСР, додалася поки, що єдина завойована для незалежної України.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПЕРЕЛІК

1. Богатырев Е.Г. Владимир Голубничий / Е.Г. Богатырев. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 48 с.

2. Богатырев Е.Г., Сергей Бубка / Е.Г. Богатырев. – М.: Физкультура и спорт, 1990. – 176 с.

3. Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні /
О. Вацеба. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 1997. – 232 с.

4. Герцик М.С. Вступ до спеціальностей галузі «фізичне виховання і спорт» / М.С. Герцик, О.М. Вацеба. – Львів: Українські технології, 2002. – 232 с.

5. Голубничий В.С. Почему люди ходят / В.С. Голубничий. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 176 с.

6. Енциклопедія олімпійського спорту в Україні / за ред. В.М Платонова. – К.: Олімпійська літ-ра, 2005. – 463 с.

7. Енциклопедія сучасної України. – Т.1. – К.: Мрія, 2001. – 824 с.

8. Жаботинский Л. Сталь и сердце / Л. Жаботинский. – М.: Физкультура и спорт, 1979. – 209 с.

9. Звёзды спорта: Справочник. – 2-е изд. перераб.и доп. / Сост. Б.Н. Хавин. – М.: Физкультура и спорт, 1989. – 416 с.

10. Золоті сторінки олімпійського спорту України. – К.: Олімпійська література, 2010. – 292 с.

11. Історія фізичної культури та спорту в тематиці дисертаційних досліджень: автореферати дисертацій (1959-2004 рр.) – Л.: НВФ «Українські технології», 2004. – 52 с.

12. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта / Л. Кун. – М.: Радуга, 1982. – 400 с.

13. Нечаєва Г. Брати Клички: «Поділимо чемпіонські пояси» / Нечаєва Г. // Олімпійська арена. – 2000. – №6. – С. 47-51.

14. Олейник Н.А. История физической культуры и спорта на Харьковщине / Н.А. Олейник, Ю.И. Грот. – т.1. – Харьков: ХАФК. – 2002. – 376 с.

15. Олимпийская энциклопедия. – М.: Сов. энциклопедия, 1980. – 426 с.

16. Олимпийский спорт: в 2 т. / В.Н. Платонов, М.М. Булатова, С.Н. Бубка [и др.]: под общ. ред. В.Н. Платонова. – К.: Олимп. лит-ра, 2009. – т.1. – 736 с., т.2 – 690 с.

17. Платонов В.Н. Олимпийский спорт: Учебник: В 2-х кн. / В.Н. Платонов, С.И. Гуськов – К.: Олимпийская литература, 1994-1997. – т.1. – 496 с.; т.2. – 384 с.

18. Профессиональный спорт / Под общ. ред. С.И. Гуськова,
В.Н. Платонова. – К.: Олимпийская литература, 2000. – 392 с.

19. Студентський спортивний рух: історія та сучасність. – Л.: НВФ «Українські технології», 2004. – 60 с.

20. Твой олимпийский учебник: Учебн. пособие / В.С. Родиченко и др. – М. Сов. Спорт, 1996. – 136 с.

21. Футбол Украины: Очерки, страницы истории, статистика. – 2-е изд. испр. и доп. – К.: Пресса Украины. – 2001. – 320 с.

22. Чеховский Г. Олексій Михайличенко: «Без футболу – не життя» /
Г. Чеховский // Олімпійська адреса. – 1999. – №3. – С.20-25

23. Sport Europe: European is olympic committees official magazine. – 1999. №38. – 50 p.

24. Mazitchev G. Who is who: At the summer olympic 1896-1992. – Vol.1-4. – Riga: Demarco sport publishing, 1996. – 620 p.

25. Wallechinsky D. Olympic / New York: Penguin Books, 1989. – 688 p.

Дата добавления: 2015-05-06