Періодизація розвитку української культури 3 страница

Сім’я

У італійському курортному містечку Віареджо, що розташоване на західному узбережжі Апеннінського півострова на південь від Генуї, пізнала Соломія щастя у подружньому житті й величезний успіх як оперна співачка.Поселитися там вона вирішила 1904 року, вибрала будинок у затишному кварталі Пасседжата, що між вулицею Флавіо Джойя та бульваром Кардуччі. З балкона могла милуватися фантастичною красою заходу сонця й морем, яке бувало то лагідним, то бурхливим, вкрите хвилями, які містраль наганяв одну на одну, і це, як згадують джерела тих часів, нагадувало співачці поля Батьківщини, на яких вітер колише колосся.У своєму будинку співачка часто приймала гостей: акторів, музикантів, шанувальників театру. Такі вечори невдовзі став відвідувати тодішній міський голова Віареджо, адвокат Альфредо Чезаре Аугусто Річчоні (він народився 18 січня 1868 р.), який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом і захоплювався голосом гостинної господині. А ще більше – її красою.Залицяння сеньйора Річчоні було тривалим, але врешті-решт почуття взяли гору, і двоє закоханих вирішили одружитися 10 липня 1910 року в Буенос-Айресі, де в той час виступала Соломія...Подружжя проживало у будинку співачки у Віареджо. Тут була велика кімната з фортепіано і нотною бібліотекою. На стінах висіли картини, портрети Соломії пензля видатних італійських художників та фотографії. Були також кімнати з театральним гардеробом співачки тощо. Як свідчать перекази з того часу, увага городян, особливо жінок, до Соломії ще більше зросла. Вони з нетерпінням очікували щоденної прогулянки привабливої пари, щоб оглянути зачіску і кожну деталь в одязі С. Крушельницької, адже вона була довершеною у всьому...Життя співачки у курортному містечку минало спокійно і щасливо до 1936 року, коли не стало її чоловіка. Після смерті Чезаре Річчоні С. Крушельницька дедалі більше схилялася до думки повернутися на Батьківщину. 23 квітня 1937 року вона звернулася за дозволом, щоб їй видали закордонний паспорт.1939 року пані Соломія назавжди залишила сонячне й привітне італійське містечко, яке найдовше тішилося присутністю всесвітньо відомої співачки.

Талант

Перший сольний виступ С. Крушельницької відбувся 28 лютого 1891 року. У 1892 отримала нагороду за виконання партій Леонори й Амелії з опер Дж. Верді “Трубадур” і “Бал-маскарад”. 13 квітня 1892 року вперше на сцені театру Скарбка (м. Львів) виконала головну партію в ораторії Г.-Ф Генделя “Месія”. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший

прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства “Руська бесіда”. На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм. На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.У Тернополі Соломія Крушельницька познайомилася зі служителями Мельпомени. Тут час від часу виступав львівський театр товариства “Руська бесіда”, у репертуарі якого були опери С. Гулака-Артемовського та М. Лисенка. Вона мала змогу спостерігати за грою драматичних акторів К. Клішевської, Ф. Лопатинської, А. Мужик-Стечинського, М. Ольшанського, А. Осиповичевої, С. Яновича батька Леся Курбаса.У 1893-у дебютувала на сцені Львівського оперного театру (опери “Фаворитка”, “Сільська честь” П. Масканьї. Наступного року співала у Львівській опері головні партії в операх “Фауст” Ш. Ґуно, “Африканка” Дж. Мейєрбера, “Страшний двір” С. Монюшка. У 1895-у в м. Відень (Австрія) вивчала партії в операх Р. Ваґнера. Співала на сценах провідних театрів світу, зокрема у Львові, Кракові (1895–1898 рр.), Одесі (1896–1897 рр.), Сантьяго (1897 р.), Варшаві (1898–1902 рр.), Петербурзі (1901–1902 рр., в італійській трупі за участю М. Баттістіні, Е. Карузо), Парижі (“Ґранд-опера”, 1902 р.), Неаполі (1903–1904 рр.), Римі (1904–1905), Мілані (“Ла Скала”, 1898 р., 1904 р., 1907 р., 1909 р., 1915 р., 1920 р.), Каїрі (1904 р.); гастролювала в Арґентині (1906–1911 рр., 1913 р., із італійською трупою під керівництвом А. Тосканіні та Л. Муньйоне), Іспанії, Бразилії. У 1920 р. залишила оперну сцену. Виступала з камерними концертами у Львові, Тернополі, Чернівцях та ін. містах (1894–1923 рр.), провела концертне турне у Стрию, Перемишлі та Новому Санчі (1898 р.). У 1939 р. повернулася до Львова. У 1945–1952 рр. – професор вокалу Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (нині – Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка). Партії (понад 60): Оксана (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського), Татьяна, Ліза (“Євґеній Онєґін”, “Пікова дама” П. Чайковського), Чіо-Чіо-Сан, Тоска (однойменні опери Дж. Пуччіні), Саломея, Електра (однойменні опери Р. Штрауса), провідні партії в операх Дж. Верді, Р. Ваґнера, Дж. Бізе; виконувала українські народні пісні, камерні твори українських і зарубіжних композиторів. На оперних сценах виступала з М. Баттістіні, Е. Карузо, О. Мишугою, М. Менцинським, Тітта Руффо, Ф. Шаляпіним та іншими.Цікаво, що 17 лютого 1904 року в міланському театрі “Ла Скала” Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу “Мадам Батерфляй”. Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху, але… глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. І 29 травня того ж року на сцені театру “Ґранде” в Брешії відбулася прем’єра оновленої “Мадам Баттерфляй”, цього разу – тріумфальна. Публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом:

“Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй”.

Совіти

Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР нова, “світська” влада націоналізувала будинок артистки у Львові, залишивши їй тільки квартиру, в якій вона жила зі сестрою Ганною. Під час німецької окупації міста С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.У післявоєнний період С. Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Однак її викладацька діяльність ледь почавшись, мало не завершилася. Під час “чищення кадрів від націоналістичних елементів” їй інкримінували відсутність консерваторського диплома. Згодом диплом був знайдений у фондах міського історичного музею.

Мешкаючи й викладаючи в СРСР, Соломія Амвросіївна, незважаючи на численні звернення, протягом тривалого часу не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, С. Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу ж продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.Тільки у 1951 роцi Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року, за місяць до кончини, С. Крушельницька, нарешті, отримала звання професора. Суттєвий штрих: у її репертуарі (а у Львові вона продовжувала виконувати вкраїнські пісні), незважаючи на прозорі натяки спецслужб, не було жодного твору про партію, Леніна чи Сталіна.16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. Крушельницьку у Львові на Личаківському цвинтарі поруч з могилою друга і наставника – Івана Франка. В 1978 р. встановлено надмогильний пам’ятник “Співучий Орфей”.

Вшанування

У 1963 році в с. Біла Тернопільського району відкрили меморіальну дошку і музей-садибу С. Крушельницької, діє кімната-музей (у с. Білявинці Бучацького ройону), встановлений пам’ятний знак на Майдані мистецтв (м. Тернопіль), випущено марку і конверт, присвячений 125-річчю від дня народження та ювілейну монету номіналом 2 гривні (1997 р.). Її ім’я носять Тернопільське музичне училище, спеціалізована музична школа у Львові та вулиця у Тернополі, де виходить газета “Соломія”. Прижиттєвий портрет С. Крушельницької написала її родичка, уродженка Залізців на Зборівщині Ярослава Музика. Скульптурні портрети створили Л. Біганич, Є. Дзиндра, Я. Мотика, В. Одрехівський, Е. Мисько (Львів), О. Пасіка (Київ) та інші митці. У 1982 р. на Київській студії художніх фільмів зняли кінокартину про співачку “Повернення Баттерфляй” (за мотивами роману В. Врублевської). У 1995 році відбулася прем’єра вистави “Соломія Крушельницька” (автори Б. Мельничук, І. Ляховський) у Тернопільському обласному драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Від 1986 проводять обласний музичний конкурс на здобуття премії ім. С. Крушельницької у Тернополі. А щойно у видавництві “Джура” побачив світ об’ємний збірник (упорядники світлої пам’яті Петро Медведик та Уляна Ванчура) про нашу славетну землячку.22 серпня 2010 року у Тернополі відкрили монумент С. Крушельницькій, що став першою та єдиною у світі парковою скульптурою прими у повен зріст.Наразі є тільки погруддя співачки у Львові та Мілані. Пам’ятник заввишки 3,8 м, важить 3,5 т. Постать співачки вилито з бронзи. Автори композиції – скульптор Володимир Стасюк (Рівне), архітектор Ізабелля Ткачук, які працювали спільно з тернопільськими митцями Данилом Чепілем та Анатолієм Водоюяном.

Лідія Липковська – визначна оперна співачка ХХ ст. з когорти українських акторів оперної сцени, талант яких належить до скарбниці світової музичної спадщини. Хоча за життя в численних схвальних рецензіях та статтях Липковську називали російською співачкою, вона сама, на відміну від декого із співвітчизників, пишалася українською культурою, завжди зберігала в серці любов до рідного краю. І дарма недоброзичливі критики дорікали їй за “польсько-український акцент, за малоросійську сльозу". Її навіть називали "хохлушкою з Полтави". Липковська в мемуарах писала, що “рідні малоросійські пісні, власні глибокі і правдиві почуття” були джерелом, яке наповнювало її талант.Народилася Лідія Яківна Липковська 28 квітня 1884 р. в родині народного вчителя в селі Бабино Хотинського повіту. Декілька поколінь з родини Липковських залишили помітний слід в світі музики: скрипаль М. Небожинський, меццо-сопрано Петербурзького Імператорського театру Е. Трико. Знаменитою тіткою Лідії була Марія Заньковецька. Згадуючи дитинство, Липковська писала: ”Дивно виглядає моє життя, що обставини, в яких я жила до 12 років, не сприяли розвитку мого музичного дарування. Але це не так. Глухе село Бабино на тихому Дністрі, скромна сім'я народного вчителя, відсутність будь-якого інструменту і якої би то не було музики, крім хорового співу, все це не могло сприяти розвитку і прояву мого обдарування. Проте ніхто не заважав мені співати мої народні пісні і мріяти вчитися співу. У родині не надавали тому серйозного значення і насміхалися над дівчиськом-оригіналкою, яке уявляло себе майбутньою співачкою і марило театром”. Липковська згадувала, що любила вийти на берег Дністра, або на галявину лісу, і там досхочу віддаватися співу.У житті одинадцятирічної дівчинки переломним став переїзд до Кам’янця-Подільського і вступ до Маріїнської жіночої гімназії. У 80-их роках 19 ст. Кам’янець-Подільський, як центр губернії, відзначався досить інтенсивним культурним життям. У репертуарі театральних труп, які гастролювали в місті, були твори Глінки, Даргомижського, Верді, Гуно, Бізе, Чайковського. На афішах майоріли імена відомих акторів того часу: Кропивницького, Заньковецької, Садовського. Інтелігенція, особливо молодь, захоплювались театром, музикою: популярними були студійні спектаклі гімназистів, музикальні вистави і вечори. Чоловічій хор духовної семінарії очолював майбутній талановитий композитор Микола Леонтович. “Що було для мене великою радістю? Місто! Театр! Для мене, яка ніколи не бачила міста і театру, це було знадливим”, – описувала Липковська свої враження від Кам'янця-Подільського. Дуже скоро ім'я Лідії Липковської стало відомим в місті і місцеві меломани заговорили про чудове сопрано церковного хору жіночої гімназії. У віці 14 років Липковська вже пізнала “радість піднятої театральної завіси”: вона приймала участь в численних благодійних концертах, незамінним був її голос і в церковному хорі. В серці Липковської завжди жили спогади про місто, в якому вона вперше відчула радість артистичного успіху, де відбулися важливі події її життя. Не раз вона згадує в своїх мемуарах про те, який вплив мали Кам'янецькі враження на її творчість: “В дитинстві я була релігійна, мені снилися чудові сни з ангелами, з святими, весь наш Миколаївський собор, білий з золотими куполами, на Різдво ми співали якось особливо, по-дитячому зворушливо, по-південному наївно... Ми “славили” Різдво, ходили по місту з “вертепом”, плакали над маленьким дерев'яним Христом, жалілися йому на дитяче горе, пригощали ласощами з ялинки. На Великдень – інше, на Великдень, як би Вам передати? В той час наш підступний Смотрич шумів, бурлив, по урвищу збігали весняні струмки, з міського мосту кидались закохані... Ми, гімназистки, мріяли на цьому мості, а потім, на довгій великопостній службі, розповідали одна одній пошепки небувальщини про кам'янецьких “Ромео і Джульет”. Великодні пісні були першими піснями нашої молодості. Мене за мій голос, за моє п'ятиголосне "Господи помилуй!" називали в місті "пташкою". На недільну службу багато народу приходило послухати як я співаю "Да виправиться”. Що тут таїти? – я була дуже-дуже горда моїм "успіхом". Служив якось архієрей. Народу – повний собор. Починається наше "тріо", я хоробро виходжу вперед і даю тон. Боже, що то було! Так сфальшивити, як тоді сфальшивила могла тільки я... примадонна! Почала співати – ще гірше. Вступив хор – жах. “Наш регент кинувся з вибаченнями до архієрея, а той сказав: “Хіба помилилася? Голос чарівний і помилилася чарівно". Пізніше в рецензії на арію Джульєтти у виконанні Липковської критики не могли зрозуміти чому секрет того, що актрисі вдалося створити найкращий образ Джульєтти на російській сцені. І лише один з них з газети "Новое время" (19 квітня (2 травня) 1909, 11889) наблизився до розгадки, зазначивши, що Джульєтта Липковської "сповнена духом перших бруньок весни", а драматизм її надломлений і втомлений.А про кам’янецькі витоки ролі Офелії Лідія Липковська сама писала в мемуарах: "Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши "безумні очі", принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося більше 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю... Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії... Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому “Гранд-опера” часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт”.Через декілька років на зустрічі з ученицями Маріїнської гімназії в Кам'янці-Подільському Липковська побачила в кабінеті тієї ж начальниці свій портрет.При цьому не можна не зауважити, що Кам'янець-Подільська Маріїнська гімназія була одним з найкращих жіночих учбових закладів України і переконливим підтвердженням того є свідчення сучасників про високий рівень освіти самої Липковської, її літературні успіхи.Саме в Кам'янці-Подільському відбулася подія, яка змінила особисте життя Лідії Липковської і мала вплив на її творчу кар’єру. У віці 17 років вона закохується в молодого кам'янчанина Христофора Маршнера – студента східних мов Петербурзького університету. В дусі романів того часу, проти волі батьків, Лідія Липковська одружується з ним і виїжджає до Петербургу.23 серпня 1903 року під прізвищем Маршнер Лідія Яківна вступає до Петербурзької консерваторії. Свій вибір вона зробила проти волі чоловіка, і, можливо, тому, ступаючи на артистичний шлях, Лідія Яківна повернула собі прізвище Липковської. Вже в 1906 р. після виконання ролі Джильди в опері Джузеппе Верді “Риголетто” це ім'я стає відомим всій театральній громадськості Росії. По-різному складалася артистична кар'єра Липковської, її стосунки з театральними чиновниками, антрепренерами, але при цьому вона завжди мала успіх у публіки, яка кожну партію в виконанні актриси оцінювала як тріумф.У 1909 р. з участі в "Руському сезоні" в Парижі починається всесвітня слава української співачки. Гастролі в містах Європи, Північної Америки, Японії, Китаю, Австралії, Нової Зеландії, Єгипту чергувалися з виступами в Петербурзі, Москві, Києві. Але серед усіх країв, в яких їй вдалось побувати, Липковська найкращим вважала "рідну Малоросію'', завжди прагнула завітати до батьківської домівки, зустрітися з родиною, друзями. Найпоетичніші рядки в її мемуарах присвячені рідному краю: "Весна була рання, коли я приїхала. Одягнувся наш сад в весняне вбрання, чарівні трелі пташок і сонця яскраве світло надсилали мені свої вітання. Біля вікна моєї кімнати ріс бузок і пахучий кущ рози, куди щовечора прилітали солов'ї давати свій концерт". При зустрічах з родиною, друзями завжди була присутня музика: "Мій батько був дуже музикальним, грав на скрипці і склав з селянських дівчат і хлопців гарний хор – він знався в хороших голосах – відзначав, що мій голос розвився, став сильнішим – я співала під акомпанемент цього хору багато українських пісень і церковних наспівів, з яких п’ятиголосне “Господи помилуй" було моїм улюбленим і викликало захоплення."Кожного разу Липковська із задоволенням виступала з концертами в маленьких містечках Поділля, Бесарабії, Буковини, завжди мала теплий прийом в місті своєї юності. Здавалося, талант актриси не мав кордонів, аж поки їх не проклала жовтнева революція 1917 року. У вирії подій другої Світової війни 1941-1944 р. р. життєва доля відносила Лідію Липковську все далі і далі від Батьківщини.Померла Лідія Липковська 22 березня 1958 р. в Бейруті на 74 році життя.

Народився Анатолій Борисович Солов'яненко 25 вересня 1932 року в Донецьку, в потомственій шахтарській сім'ї. Музика для Анатолія - незмінний супутник життя зі всіма її радощами і печалями. З наймолодшого віку він знаходився в атмосфері пісні - російської, української.Інтерес до оперної класики прийшов до нього пізніше, коли він познайомився з відомим українським співаком, заслуженим артистом РРФСР А.Н.Коробейченком, що розпізнав в молодій людині талант оперного артиста. З 1950 року Анатолій Солов'яненко брав у нього уроки співу, продовжуючи вчитися в Донецькому політехнічному інституті, який він закінчив в 1954 році Десять років наполегливих спільних занять стали прологом до тієї сенсації, яку здійснив співак у 1962 році на огляді народних талантів у Києві. Вельми компетентне жюрі, до якого входили видатні українські співаки, затамувавши подих слухало виступ молодого гірського інженера.

Він упевнено і професійно виконав твори, що належать до світового тенорового репертуару - арію Радамеса з "Аїди" Дж.Верді і аріозо Каніо з опери Леонкавалло "Блазні", підкоривши всіх присутніх манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот. Після цього виступу співака запросилили в один з кращих оперних театрів країни.У 1962 році Анатолій Солов'яненко був прийнятий стажистом в Державний академічний театр опери і балету імені Т.Г.Шевченка.Цілком закономірною стала і його перемога в конкурсі молодих вокалістів на право стажуватися в міланському театрі "Ла Скала".З 1963 року Анатолій Солов'яненко під керівництвом відомого маестро Барра почав пізнавати школу італійського бельканто. Впродовж трьох років (1963-1965 рр.) маестро удосконалював культуру виконання, розвивав смак, розкривав яскравість і своєрідність голосу, який все більше й більше кристалізувався як ліричний тенор. Партії Герцога ("Ріголетто" Дж.Верди) і Едгара ("Лючія ді Ламмермур" Г.Доніцетті) незабаром стали коронними в репертуарі українського співака. Він виконував їх в Києві і під час гастролей на сценах інших радянських і зарубіжних театрів. Так, з його Едгаром познайомилися слухачі Німеччини під час гастролей Київської опери у Вісбадене, а з Герцогом - публіка нью-йоркської "Метрополітен-опера".Анатолій Солов'яненко став першим радянським тенором, котрий отримав запрошення співати в цьому провідному театрі США.Протягом сезону 1977-1978 рр. він брав участь в дванадцяти спектаклях "Метрополітен-опера", з великим успіхом виконавши також партії в операх "Кавалер троянд" Р.Штрауса і "Сільська честь" П.Маськаньї.У 1978 році, вже будучи Народним артистом СРСР, Анатолій Борисович закінчив Київську консерваторію. За тридцять років роботи солістом Державного академічного театру опери і балету імені Т.Г.Шевченка він заспівав 18 партій, серед них: Герцог (Ріголетто), Альфред (Травіата), Тенор (Requiem), в операх Верді, Едгар (Лючія ді Ламмермур), Рудольф (Богема), Каваросен (Туга), Фауст (Фауст), Ленській (Євгеній Онєгін), Самозванець (Борис Годунов), Андрій Запорожець (Запорожець за Дунаєм) і багато інших.У репертуарі співака було багато концертних програм, складених з творів російських, українських і зарубіжних авторів. Він записав 18 грамплатівок (арії, романси, народні пісні). Значну частину репертуару Анатолія Борисовича складали саме народні пісні. На думку багатьох, саме у виконанні народних пісень такий співак розкривається особливо яскраво, глибоко. Опера оперою, але в цих піснях - його справжні корені. І в тому, як він пропускав через себе ці відчуття і як умів передати їх слухачу, напевно, криється один з головних секретів його успіху.Під час гастрольних виступів Солов'яненку аплодували шанувальники його таланту в Чехословакії Болгарії, Німеччині, Бельгії, Монголії, Італії, Канаді, Японії, Австралії, на Кубі.Почесні звання та нагороди: Народний артист СРСР, лауреат Ленінської премії, Народний артист України, лауреат Державної премії им.Т.Г.Шевченко, командор Італійської республіки, кавалер орденів і медалей.На Кіностудії ім.Довженка був знятий музично-художній фільм "Виклик долі" за участю Анатолія Солов'яненка. У 1982 році вийшла книга А.К.Терещенко "А.Солов'яненко", присвячена творчому і життєвому шляху співака і перевидана в 1988 р.Анатолій Солов'яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 68-річчя.

4. Світлана Григоріна Білоножко (народилася на Дніпропетровщині) — українська співачка, ведуча телепрограм. Заслужена артистка України (1995), народна артистка України (1999).

Після закінчення школи навчалась на музично-акторському відділенні в театральному училищі у Дніпропетровську.

Працювала в Київському державному театрі оперети, де грала сольні партії. З театром гастролювала від Мурманська до Владивостока.

Закінчила Київський інститут театру і кіно імені Івана Карпенка-Карого.

З 1980[1] працювала диктором українського телебачення у місті Києві і разом з тим здобувала вищу освіту у КНУКіМ.

Автор і ведуча теоепрограм «Вечірня казка», «Музичний калейдоскоп», «Молодіжний канал», «Мода, мода», «Зичимо щастя», «Актуальна камера», «Новини» та інших.

Аудіо-альбоми: «Мотив для двох сердець» і «А яблука падають», концертні програми «Буде свято» і «Мотив для двох сердець».

Світлана Білоножко учасник і лауреат багатьох всеукраїнських фестивалів: «Пісенний вернісаж», «Пісня року», «Шлягер» тощо

Брала участь у великому числі благодійних акцій, концертах для дітей сиріт, воїнів — афганців, учасників ВВВ, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, телемарафонах «Пам'ять».

Віталій Васильович Білоножко народився 11 червня 1953 року у селі Слобода на Сумщині.

Паралельно з загальноосвітньою середньою школою закінчив музичну семирічну школу за класом акордеону. Брав активну участь у художній самодіяльності району та області.

Навчався в Сумському музичному училищі на диригентсько-хоровому факультеті та у Київській Державній консерваторії за класом вокалу у Народного артиста УРСР Костянтина Огнєвого.

Закінчивши музичне училище, Віталій працював у Чернігівській філармонії, служив в армії — у Київському військовому окрузі у десантних військах, під час служби в армії Віталій Білоножко був учасником Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу.

Закінчив Київську національну консерваторію імені П. І. Чайковського. Водночас працював солістом Київського театру естради на Подолі.

Від 1981 року — працює солістом Держтелерадіо України. Брав участь у Днях культури України в 25 країнах світу, зокрема у США, Канаді, Китаї, Великобританії, Франції, Угорщині, Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Японії, Сомалі та всіх республіках колишнього СРСР.

Першими піснями записаними Білоножком на радіо стали твори Максима Дунаєвського «Все пройдет» та «Городские цветы». Згодом Білоножко знайшов собі постійних авторів — Олександра Злотника (пісні «Возвращайся сюда», «Там де двоє зустрічаються», «Затанцую тебя», «Кто ты такой?», «Тайфун по имени Катя», «Старая дача», «Чарівниця», «Шануймо любов») та Євгена Осадчого («Ти — земле моя», «Твоє ім'я», «А була любов», «Не лукав», «Боже, дай Україні волю»). У 1994 році фірма «НАК» випустила 2 компакт-касети під спільною назвою «Ярмарок», через рік — «Яблуневий туман», на яких зібрані останні на той час записи Віталія Білоножка. Відтоді ж Віталій почав концертувати разом зі своєю дружиною Світланою, колишньою солісткою оперети та екс-диктором УТ-1[1].

Загалом В. В. Білоножко випустив 6 компакт-дисків в Україні, США та Канаді, антологію власної творчості та 12 аудіо-касет.

У 1999 році, разом з дружиною Народною артисткою України Світланою Білоножко став засновником регулярного Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець»[2], одно з найпопулярніших у державі.

У теперішній час (2000-ні) виступає у концертних програмах, зокрема є постійним учасником благодійних акцій і гала-концертів, в тому числі на ТБ, опікується фестивалем «Мелодія двох сердець», паралельно викладає на кафедрі естрадного співу в Київському національному університеті культури і мистецтв.

В грудні 1995 Віталію Васильовичу Білоножку було присвоєно звання народного артиста України.

За високу професійну майстерність та вагомий внесок у розвиток та популяризацію української пісні артист нагороджений Міжнародним орденом Миколи Чудотворця (1998) та «Президентською Нікою» (1997), є кавалером орденів Ярослава Мудрого V ступеня (2003), «За заслуги» ІІІ ступеня (2008).

Віталій Білоножко — лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних пісненних фестивалів і конкурсів.

Віталій Білоножко виконував партію Лікомеда у опері Генделя «Дейдамія» в оперній студії консерваторії та в Лейпцизькому оперному театрі.

Співак відпрацював 49 концертів у зоні Чорнобильської АЕС[3].

"Мелодія двох сердець" - міжнародний фестиваль родинної творчості, заснований Народними артистами України Віталієм та Світланою Білоножками у 1999 році. Фестиваль покликаний плекати всі ті сімейні цінності, які відкинуті сьогоднішньою мас-культурою як такі, на яких не заробиш. Це - вірність, любов, злагода, терплячість та порозуміння. Щоразу на фестивалі беруть участь відомі виконавці та початківці зі своїми родичами. Ця група для шанувальників творчості подружжя Білоножків та прихильників ідей їхнього фестивалю.

Пісні: А була любов. Антонівка. Балада про любов. Біле та чорне. Буде свято. Віват чоловіки. Вінчані зорями (Ніжністю скорений). Вітер з України.Вулиця. Гей літа.Гей літа мов пори року. Дай Україні волю. Два серця. Двійко дитячих очей. День Перемоги (Материнська память). Дивне кохання.Дорога до матері. Жар-птиця.Запитаю. Запорожський писарю. Зачекайте літа.Зоряний дощ. І твої сльози. Ілько (Солдатська доля). Історія.Колискова. Ложка дьогтю. Люба кохай мене (Віталій Білоножко і Зібров). Мелодія двох сердець. Метелик чорний. Моя любов. Музиканти на весіллі. На горищі. Налий вина. Не лукав (Віталій Білоножко і Алла Кудлай).Не моя вина (Літа спливають). Невянуча любов. Ніжністю скорений. Осінні яблука. Пані та панове. Панно Ольго. Перший онук. Пісня прощання. Пісня старого лебедя. Подих рідної землі. Половина саду. Сивієм друже мій. Синя даяль. Старий скрипаль. Сторона моя. Стоїть тополя (Віталій Білоножко і Алла Кудлай). Там де ми у двох. Танго забутих мрій. Ти без мене. Ти земле моя. Ти неначе я. Україна духовна. Цінуймо любов. Щоб ти щасливою була. Я тебе не забуду ніколи. Яблука падали. Яблуневий туман. Ярмарок.

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в II ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ-ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха — Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники XVI-XIX ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин.

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь.. Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.

Дата добавления: 2015-05-23