Періодизація розвитку української культури 1 страница

87)

Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

9. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

Україна на шляху до незалежності пройшла довгий і важкий шлях. Декларація про державний суверенітет України - політико-правовий документ, у якому проголошувалися державний суверенітет України, самостійність, повнота і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Добре усвідомлюючи значення цього документа, депутати багаторазово зважували кожне формулювання, а за дебатами стежила вся республіка. Остаточний текст було прийнято 16 липня поіменним голосуванням. Він здобув схвалення майже всіх членів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.

Верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тільки вона. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною Щоб наповнити поняття «економічної самостійності» конкретним змістом, Верховна Рада проголошувала намір створити власні банки, включаючи зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. Україна мусила самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності - запровадити власну грошову одиницю. У Декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя - політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток. Декларація проголошувала право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, на органи державної безпеки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

88)

У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов’язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.
Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.
Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев’яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р.
Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.
Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став ЛеонідКравчук. На карті світу з’явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.

89) Конституція України – нормативний акт найвищої юридичної силиКонституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України. Отже, Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й поняття “конституційний лад” передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це притаманно конституціям, що були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикладом у цьому плані можуть служити Конституція Чеської Республіки 1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.
Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є рівночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст.8 Конституції України)

90)

Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво. Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час у нас діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало принципи законностіВажливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій, розвиток багатопартійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні”, який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому. Важливим чинником державотворення є відродження духовності, національної свідомості, почуття державної гідності. Цьому в значній мірі сприяло відродження культури. У цій сфері також переплелися позитивні й негативні риси. Основою будь-якої культури, втіленням духовності в першу чергу є мова. Незважаючи на прийняття Закону про мови, яким закріплявся державний статус української мови, вона й сьогодні повільно вводилася в сфері діловодства, армії, освіти. У формуванні громадянина неабияка роль належить освіті. Концепція розвитку системи освіти ґрунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Відродження духовності значною мірою пов’язане з відродженням релігії і церкви у нашій державі. Значною мірою цьому сприяв закон „Про свободу совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, я ка гарантує свободу світогляду і віросповідань. В останні роки з’явилась значна кількість релігійних громад, відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, повернення до традиційних цінностей.

Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

Фольклор у перекладі з англ. мови – “народна мудрість”, “народні знання”. Усна народна творчість виникає разом з мовою.

Особливості:

анонімність;

традиційність;

колективність;

усність;

варіативність.

Поділяється на 3 групи:

1* прозовий

власне художній (казки (про тварин, фантастичні, соціально-побутові*, анекдоти, демонологічні оповідання, міфи*,

документальний (легенди, перекази, оповідання*;

2* пісенний

голосіння,

пісні (ліричні, історичні, купальські, жниварські, русальні, чумацькі, колядки, щедрівки, веснянки*,

думи (виконували кобзарі, бандуристи, лірники*;

3* драматичний

вертеп,

народна драма.

На основі фольклору витворилася і література. В усі часи поети і прозаїки використовували кращі зразки фольклору у своїх творах, збирали і вивчали їх. Ця традиція бере свій початок від Г. Сковороди, далі – у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

Українська народна пісня, її виконавці і популяризатори. Українські народні пісні надзвичайно популярні. Їх друкували у збірниках народних пісень, хоча значна частина ще не опублікована. Найбільший і найдавніший пласт складають обрядові пісні, що виконуються під час сімейних (колискові, весільні, поховальні* та календарних (колядки і щедрівки, купальські, русальні* обрядів. Ще одна група пісень – епічні, котрі мають сюжет (думи, історичні пісні, пісні-хроніки, балади*. Виділяють також побутові пісні, серед котрих вирізняють:

родинно-побутові (про кохання, про родинне життя, про злу свекруху, жартівливі пісні, колискові*;

соціально-побутові (козацькі, кріпацькі, сирітські, бурлацькі, наймацькі, заробітчанські, чумацькі, емігрантські*.

Основні риси народних українських пісень:

органічна злитість слова і наспіву;

лаконізм;

типовість образів в ситуацій;

використання стійких художніх засобів;

звертання до аудотирої та героїв пісні;

символічність образів;

гіперболізація.

Особливим жанром українських жартівливих пісень є коломийки.

Дослідниками колядок і щедрівок були О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса. Багато пісень записав з голосу Лесі Українки її чоловік К. Квітка. Часто народні пісні використовують у своїх творах письменники (н-д, І. Котляревський у «Наталці Полтавці», О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала…»*.

Найвідомішими виконавцями українських народних пісень можна назвати А. Солов’яненка, Н. Матвієнко, Д. Гнатюка, Р. Кириченко, А. Кудлай.

Часто пісні, написані відомими митцями набувають такої популярності і поширення, що починають сприйматися, як народні. Найпершою видатною авторкою таких пісень вважають Марусю Чурай, яка створила пісні «За світ встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці», «Грицю, Грицю, до роботи…» Найчастіше стають народними піснями романси: «Віють вітри», «Сонце низенько» І. Котляревського, «Думи мої, думи мої…», «Летить галка через балку», «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» І. Франка, «Чари ночі» О. Олеся, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» М. Старицького, «Черемшина» М.Юрійчука, «Червона рута», «Водограй» В. Івасюка, «Марічка» М. Ткача. Поетами-піснярами називали А.Малишка («Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»*, Д. Павличка («Лелеченьки», «Два кольори»*, М.Ткача («Марічка»*.

В Україні виникає кобзарське мистецтво. Найчастіше кобзарями ставали поранені, а то й сліпі козаки, котрим важко було тримати зброю. Їм допомагав ходити хлопець-поводир, найчастіше сирота, котрий переймав майстерність, і в майбутньому міг стати кобзарем. Найбільше виконували думи та історичні пісні. Серед відомих кобзарів – Остап Вересай, Євген Адамцевич, Гнат Хоткевич, причому останній написав підручник гри на бандурі. Євген Адамцевич жив у Ромнах на Сумщині і є автором «Запорозького маршу». Крім того, у репертуарі лірників і кобзарів було багато пісень набожного змісту, в основі яких були оповіді про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, покару грішників. У тридцяті роки було знищено кілька сотень бандуристів під Полтаву, біля тисячі – до Харкова – ф жоден не повернувся. Нині існує 2 цехи кобзарів – Київський і Львівський. На першій «Червоній руті» 1989 року, як і на ювілейній 2009 року у Чернівцях виступав Юліан Китастий з Канади, а також ряд бандуристів з різних областей України.

Перша відома архітектурна пам’ятка Київської Русі – Десятинна церква, на спорудження якої князь Володимир віддавав десяту частку з казни. Збудована вона була у 996–998 роках, у 1017 впала жертвою пожежі і була оновлена при Ярославі Мудрому. У 1230 році сколихнув її основи землетрус, а в 1240 році вона завалилась від напору людей, що шукав у її стінах захисту від татар. Прикрашена ця церква була мозаїками та фресками за візантійським зразком.

Другою видатною пам’яткою стала Софія Київська, побудована за Ярослава Мудрого (1037–1067*. Це вже не була копія храму візантійського, хоч надихнула на її створення саме Царгородська Софія, а досить оригінальна церква, якій не було “пари на всій півночі, від сходу до заходу”. Мозаїки Софії Київської первісно займали площу 640 кв. метрів, з яких збереглось тільки 260. Вони – зразок рідкісної краси мозаїчного малярства, що збереглися до наших днів у первісній красі. Найвідоміші мозаїки – “Оранта”, “Євхаристія”, “Благовіщення”. Палітра кольорів просто вражає – наприклад зеленого кольору використано 35 відтінків, золотих і срібних тонів – 25, жовтих, вохристих і коричневих кольорів – 44, червоних – 31. Фрески збереглися набагато гірше, але також вражають своєю майстерністю. Доповнюють внутрішню оздобу храму ковані двері, мозаїчна підлога, різьблення та мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого. Сама церква кілька разів перебудовувалася, особливо змінився її вигляд у 17–18 столітті, коли вона набула рис барокової архітектури.

Інші видатні архітектурні споруди Київської Русі – Видубецький монастир (1088* і Михайлівський Золотоверхий собор (1180* були збудовані за часів Святополка Ізяславовича. В убранстві цих храмів дещо змінюється стиль виконання фресок і мозаїк, відчуваються афонські, західноєвропейські і романські впливи. Михайлівський Золотоверхий собор був знищений, як і багато храмів у 30–40 роки ХХ ст., і відбудований в наш час.

Отже, мистецтво архітектури в Київській Русі було розвинуте і до сьогодні вражає своєю величчю і оригінальныстю

Складність і суперечливість епохи принесла з собою культуру, яку в мистецтві пов’язують зі стилем бароко. Стиль “бароко” (від італ. – примхливий, дивний* розвивається в Європі з кінця ХVІ до ХVІІІ ст., в епоху становлення національних держав, утвердження абсолютизму. Головною рисою епохи вважають раціоналістичність. З одного боку, підкреслювалась криза гуманістичних ідеалів, з іншого – майстри шукали можливість зберегти найважливіші досягнення Ренесансу, особливо віру в непереможну силу людського розуму. Для бароко характерним є перевага зображення чудес і мук, гіперболічність, патетика, емоційна напруга, контрасти й асиметрія, тяжіння до грандіозності, перенасичення декоративними елементами, криволінійність обрисів. Пишнота й декоративність в архітектурі. Мистецтво остаточно втрачає релігійний характер, стає світським за духом. З’являються нові жанри: натюрморт та анімалістичний жанр (зображення тварин*. В архітектурі – це час нових ідей при забудові міст, створення грандіозних палацових ансамблів. Оновлюються творчі методи художників. Напруженішою і динамічною стає композиція, кольорові нюанси, майстерне використання світлотіні.

Відомий іспанський поет Кальдерон де ла Барка у п’єсі «Великий театр світу» вивів таку формулу барокового світосприйняття: «життя як театр».

Термін «бароко» був введений швейцарськими вченими – істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818–1897*, мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864–1945* у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Бароко охопило різні сфери духовного і культурного життя. Це мистецтво відзначалось піднесеністю, урочистістю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою. Автори намагалися передати безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Стиль ставить за мету переконувати, хвилювати і дивувати віруючу людину, прославляти католицьку віру. Відхилення від норми, від правил, схильність до гротеску – риси барокового світосприйняття. Життя людини непередбачене і викликає здивування, потрясіння. Мета мистецтва – передати ці почуття. Бароко намагається наслідувати природу в її стихійній силі. Світосприйняття бароко проявляється у таких рисах, як містика, фантастичність, ірраціональність, експресія з одного боку, розсудливість і тверезість – з іншого.

Зароджується бароко в Італії, поширюється в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, пізніше – у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі, Південній Америці. Стиль “бароко” знайшов своє цікаве, неповторне виявлення у багатьох національних школах, у тому числі і на теренах України, отримавши назву “українське” або “козацьке” бароко.

У ХVІІІ ст. бароко набуває своєрідного розвитку в Росії, де найвідомішим її представником стає італієць Франческо Бартоломео Растреллі (1700–1771*, або як його називали росіяни Василь Васильович Растреллі, котрий поєднав у своїй творчості західноєвропейське бароко і так зване «наришкінське» його втілення. Він споруджує ряд церков, Смольний монастир (1748, не був завершений через відсутність коштів*, а також будівлі – Зимовий палац в Петербурзі (1756–1763*, Петергоф, Ермітаж, Великий, або Єкатерининський палац у Царському Селі (1752–1757*. Катерина ІІ приходить на престол, вона не сприйняла стиль бароко і 23 жовтня 1763 року звільнила Растреллі з посади обер-архітектора. В Україні Растреллі створює два шедеври – Маріїнський палац та Андріївську церкву.

Стиль бароко виник в Україні як реакція на підготовку й проведення Брестської унії 1596 р., причому спочатку проявився у літературі. Виникає цілий ряд полемічних творів. Твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Христофора Філарета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистянського несуть у собі ознаки барокової прози, зокрема: динамічний розвиток думки, апеляцію до читача, нагромадження образів, риторичні засоби, контрастні порівняння, багату символіку. Провідною постаттю у ранньому літературному бароко в Україні був Іван Вишенський.

Українське бароко відрізняється від сусіднього польського тим, що тут перероблялася давня форма, зверталася увага на досвід попередників (літературу Київської Русі*, у той час, як польська культура орієнтувалася на готові італійські зразки. Впливала на українське бароко також народна творчість, а також розмовна мова. Приказки, афоризми, соковита метафоричність часто використовувались у книжній поезії. Декоративні елементи з народної творчості проникали в мініатюру, гравюру, іконопис.

Бароко в Україні впліталося у тканину традиційного українського мистецтва. Найшвидше і найповніше втілили в собі барокові риси книжкова мініатюра і графіка (в останні десятиліття ХVІ ст.*.

Декор бароко використовує переосмислення попередніх зразків і запозичення. Традиційні символи набули нового, глибшого сенсу. Історики мистецтва називають декор однією із найсуттєвіших рис бароко. Для нього характерні підкреслена вигнутість, заокругленість.

Появі талановитих архітекторів Івана Григоровича-Барського, Степана Ковніра передувала творчість багатьох їх попередників – зодчих, мулярів, теслярів ХVІІ століття, які виробили бароковий стиль при спорудженні дерев’яних і мурованих будівель. Одним із досягнень українських зодчих ХVІІ століття було винайдення ними нових форм куполів.

Поширеними були цибулино-, маківко- та грушоподібні куполи, у яких особливої краси набувала плавна лінія переходу від масивної нижньої частини до вужчої верхньої. Куполи виготовляли з жерсті, пофарбованої блакитною, синьою чи зеленою фарбою, або вкривали тонким шаром золота. Кожен колір щось символізував. Так синій купол вкривали додатково золотими чи білими зірками і він символізував зоряне небо. Блакитний колір означав фаворське світло, тобто ідеальну чистоту.

У добу бароко виникає пишно оздоблений різьблений іконостас, що приходить на зміну мальованому. Його виконували сницарі – різьбярі сюжетно-декоративних чи суто декоративних ансамблів.

Велику роль у поширенні барокових форм у мистецтві відіграв глава української православної церкви другої чверті ХVІІ століття київський митрополит Петро Могила. Він не лише наблизив богослужбову практику до національних звичаїв і традицій, але й прагнув оновити вигляд церков, зокрема запроваджувалась кругла скульптура.

Стиль бароко в українському живописі утверджується досить повільно, поступово витісняючи ренесансні форми. Якщо для ренесансної ікони характерним була привітність ликів, усмішка на вустах, рум’яні щоки, але поруч із тим статичність, то барокова ікона відзначається дією, емоційністю образів, загостреною психологізація святих. Найвідоміші школи іконопису – волинська, київська, васильківська. Знаменитими іконописцями доби бароко стали Йов Конзелевич, Іван Руткович, Леонтій Тарасевич. Для барокової ікони характерним стає заповнення тла квітами й плодами. Ця традиція велась від Ренесансу. Але на відміну від декоративних ренесансних мотивів, де панувала симетрія і витонченість деталей, тут свідомо посилюється контраст і напруження, тиснення більш глибоке, рельєфне. Рослинність на іконах Йова Кондзелевича наче сплітається у міцні вузли.

Стиль бароко (від. італ baroko – дивний, химерний* виник в Італії у 17 ст., поширився у Європі у 17–18 століттях. В Україні цей стиль пройшов 3 етапи розвитку:

1. Ранній (кінець 16–17 ст.* – італійський архітектор Джакомо Бріано будує у Львові (костели бернардинів 1600 р., єзуїтів 1613–70 р., каплиця боїмів, 1609–17*, Себастіано Браччі – у Києві Успенський собор (1613*. Цей період називають єзуїтським або римським бароко, бо споруди виконувались за італійським зразком. Найбільший розквіт будівництва ведеться у добу І. Мазепи, тому інколи називають мазепинським бароко. У цей час створені будівлі Києво-Могилянської академії, Михайлівський собор у Києві (1690–1694*, Братська церква академії (1695*.

Дата добавления: 2015-05-23