Висновок

Отже ми бачимо, що однієї з важливих задач загального догляду за хворими є створення і забезпечення у відділенні лікувально охоронного режиму так як хвороба порушує нормальну взаємодію людини і сере­довища, що її оточує. Ми бачимо що основою лікувально-охоронного режиму є суворе дотри­мання розпорядку дня, який забезпечує фізичний і психічний спокій хворого.

Порушення хворим лікувально-охоронного режиму, призначеного лікарем, може викликати важкі наслідки для хворого, аж до смертельного результату, це ще раз підкреслює важливість ліквально-охронногорежиму.

11. Лікування комплексне та індивідуальне. Основні лікарські засоби специфічної дії, характеристика кожної групи лікарських засобів

Лікування запальних захворювань має бути комплексним і включати в себе:
1) Етіотропне лікування, спрямоване на ліквідацію збудника. З цією метою застосовуються антибактеріальні препарати, сульфаніламіди і при виявленні специфічної етіології захворювання використовуються відповідні препарати;
2) Підвищення імунного захисту;
3) Підвищення загальної резистентності організму до інфекцій (застосовують препарати групи біостимуляторів);
4) Фізіотерапія;
5) У певних випадках, при відсутності ефекту від консервативної терапії, застосовують хірургічне лікування.

КОМПЛЕКСНА ТЕРАПІЯ ВКЛЮЧАЄ В СЕБЕ:

1)антибактеріальну;
2) дезінтоксикаційну;
3) десенсибілізуючу;
4) імунотерапію;
5) ферментотерапию;
6) немедикаментозний лікування.

Альтернативні схеми:

• офлоксацин 400 мг в/в 2 рази в день + метронідазол 500 мг в/в 3 рази в день протягом 14 днів;
• ципрофлоксацин 200 мг в/в 2 рази в день + доксициклін 100 мг в/в (або всередину) 2 рази в день + метронідазол 500 мг в/в 3 рази в день.
Якщо таке лікування здійснити неможливо, то призначають антибіотики на 14 днів. При цьому необхідно використовувати препарати, ефективні відносно N. gonorrhoeae (фторхінолони, цефалоспорини), С. trachomatis (тетрацикліни, макроліди), анаеробних бактерій (метронідазол).

ІНДИВІДУАЛЬНА ТЕРАПІЯ:

На підставі вивчення індивідуальної імунограми хворої в комплексному лікуванні можуть бути застосовані імунотропні препарати, які наведено нижче.

Інтерферони, ферментотерапія, Місцева терапія, фізіотерапі

ЕТІОТРОПНЕ ЛІКУВАННЯ

До антибіотиків відносять речовини, які проду­куються будь-якими організмами і здатні вибірково вбивати мік­роорганізми (бактерії, гриби, віруси та ін.) або пригнічувати їх життєдіяльність.

Основні принципи антибіотикотерапїї.

1. Ідеальною вимогою для раціонального, цілеспрямованого ефективного лікування є виділен­ня, ідентифікація збудника та визначення його чутливості до антибіотика, адекватно підібраного для даного хворого. При багатьох інфекційних хворобах, спричинених одним видом збудника (черев­ний тиф, лептоспіроз, бешиха, скарлатина, сибірка, висипний тиф, чума та ін.), вже при встановленні клінічного діагнозу можна визначити найбільш ефективний препарат. Якщо хвороба поліетіологічна (гнійний менінгіт, пневмонія, сепсис, харчові токсикоінфекції), потрібне визначення антибіограми. Слід лише враховува­ти, що згідно з клінічними спостереженнями, якщо немає вибору, то й антибіотик, до якого збудник малочутливий або нечутливий, може дати позитивний клінічний ефект в організмі хворого.

2. Вибір найбільш активного і найменш токсичного препарату (див. табл. 1).

3. Своєчасність і певна тривалість введення антибіотика для досягнення і закріплення терапевтичного ефекту.

4. Визначення дози, методу і кратності введення препарату (додержання певних інтервалів). Це потрібно для створення ста­лої терапевтичної концентрації препарату в крові, інших рідинах і тканинах організму, які мають в 2—4 рази перевищувати міні­мальну антибактеріальну концентрацію (МАК) для даного збуд­ника.

5. Комбінування антибіотиків між собою і з іншими лікарськи­ми засобами для посилення (потенціювання) антибактеріального ефекту.

6. Урахування можливості побічної дії антибіотиків під час лікування. Можливість отримати нові антибіотики пов'язана зі скринінгом нових природних речовин, хімічною трансформацією відомих анти­біотичних структур, хімічним синтезом нових сполук (С. М. Навашин). Особливо ефективні дослідження по створенню новихбеталактамів — пеніцилінів, цефалоспоринів, карбапенемів, монобактамів, інгібіторів беталактамаз (захисних ферментів стійких штамів бактерій).

Характеристика основних видів антибіотиків.

1. Пеніциліни — ан­тибіотики, які належать до першочергових. Основним представни­ком природних пеніцилінів є бензилпеніцилін,

Крім пеніцилінів широко використовуються цефалоспорини, левоміцетини, інгібітори беталактамаз (сульбактам, тазобактам), тетрацикліни, аміноглікозиди, стафілококів мають перевагу над цефалоспоринами, аміноглікозидами, тетрациклінами та ін. До рифаміцинів чутливі і деякі інші бактерії, збудник дифтерії, рикетсії, хламідії. Використовую­ться в лікуванні хворих на туберкульоз, стафіло- і стрептококові хвороби, сибірку, рикетсіози, легіонельоз, бруцельоз, хламідіози. Останнім часом отримано нові похідні рифампіцину пролонгованої дії (рифапентин, рифабутин).

2. Поліміксини — група антибіотиків, які вибірково впливають на грамнегативні бактерії, зокрема на кишкову і синьогнійну палич­ку, клебсіели, єрсинії, шигели, бруцели, меншою мірою на саль­монели.

Дуже важливою групою препаратів за значенням у лікуванні хворих на бактеріальні інфекції та за інтенсивністю розвитку до­сліджень є фторхінолони

Фторхінолони мають високу антибактеріальну активність, широкий спектр дії, до них зберігають чутливість полірезистентні грампозитивні і грамнега­тивні бактерії.

Сульфаніламідні препарати активні щодо грампозитивних та грамнегативних коків (стрептокок, стафілокок, пневмокок, гоно­кок, менінгокок), грамнегативних бактерій (кишкові палички, ши­гели, сальмонели, клебсієли, лістерії), діють також на холерний вібріон, збудників орнітозу, лепри та ін.

Похідні нітрофурану. До цієї групи хіміотерапевтичних засобів належать фуразолідон, фурагін, фуразолін, фурацилін, фурадонін. Вони відрізняються широким спектром дії — на грампозитивні бактерії, збудники орнітозу, трахоми, найпростіші. Дія нітрофура-нових препаратів полягає у пригніченні клітинного дихання, що призводить до зупинки росту та розмноження мікроорганізму.

Похідні оксихіноліну мають значну антибактеріальну, антипа-разитарну, протигрибну активність. Застосовують їх переважно при кишкових інфекціях. Ентеросептол, нітроксолін, інтестопан, мексаформ, мексаза пригнічують патогенну флору кишок і не впливають на сапрофітів (еубіотики).

Налідіксова кислота (невіграмон, неграм) ефективна при хворо­бах, спричинених грамнегативними бактеріями: кишковою, дизен­терійною, черевнотифозною паличками, протеєм, впливає на шта­ми, резистентні до антибіотиків і сульфаніламідних препаратів.

Засоби, що застосовують при протозойних хворобах. Хіміотера­пія відіграє важливу роль в лікуванні хворих на протозойні хво­роби.

ІМУНОТЕРАПІЯ

Імунотерапія — метод лікування, в основі якого лежить вплив на систему імунітету: відновлення, регулювання, тимчасове за­міщення або пригнічення її функції.

Засоби імунотерапії можна поділити на дві великі групи;

Засоби, що посилюють імунну відповідь на збудника (специфічні):

а) для пасивної імунізації (сироватки, імуноглобуліни),

б) для активної імунізації (вакцини, анатоксини).

Засоби, що модулюють імунні процеси: а) імуностимулятори;

б) імунодепресанти.

Серотерапія — метод лікування, що ґрунтується на введенні хворому препаратів, які містять антитіла проти збудника хвороби або його токсинів.

12. Патогенетичне лікування, основні групи ЛЗ, показання щодо їх призначення.

ПАТОГЕНЕТИЧНЕ ЛІКУВАННЯ

Успіх у лікуванні інфекційних хворих у значній мірі залежить від правильного вибору адекватних методів патогенетичного лікування.

Етіотропне лікування без патогенетичного нерідко може бути ефективним. Основний напрямок патогенетичної терапії — нозологічний, він передбачає застосування засобів протизапальної, десенсибілізуючої, дезінтоксикаційної дії, відновлення стазу, усунення порушень функції внутрішніх органів.

Протизапальні та десенсибілізуючі засоби. До протизапальних засобів належать перш за все глікокортикостероїди, а також нестероїдні препарати протизапальної дії — ацетилсаліцилова кисло­та, амідопірин, анальгін, бутадіон, індометацин, мефенамова кис­лота та ін.; до сенсибілізуючих — також глікокортикостероїди, ди­медрол, фенкарол, дипразин, супрастин, тавегіл та ін.

Дезінтоксикаційні засоби — кристалоідні розчини, реополіглюкін, реоглюман, альбумін, полідез та ін. Вони мають_замісну дію, сприяють корекції порушень мікроциркуляції, білкового дефіциту, створюють протишоковий ефект. Полііонні буферні розчини («Квартасіль», «Трисіль», «Дисіль», «Ацесіль», «Хлосіль», «Лакта-сіль») коригують водно-електролітний і кислотно-основний дисба­ланс. Для корекції розладів гемостазу використовують гепарин, етамзилат, амінокапронову кислоту, амбен та ін.

Патогенетична терапія набуває провідного значення при ліку­ванні хворих на холеру, харчові токсикоінфекціЇ, вірусний гепатит, а також у разі набряку головного мозку, інфекційно-токсичного шоку, ДВЗ-синдрому, недостатності нирок та інших станів.

!) глюкокортикоъди - протизапальна терапыя

2)антиоксиданти

3) антикоагулянти

4)плазмозамынюючы – дезынтоксикацыйна терапія

5) вытамыни - загальнозмыцнююча терапія

Патогенетичне лікування – дезінтоксикація

Дегідратація - терапія, направлена на виведення рідини з організму.

регідратація - терапыя, направлена на введення рідини в організм.

корекція виявлених порушень з боку систем і органів

імунокорекція - введення моноклональних антитіл, застосування протипухлинних вакцин, клітинна імунотерапія, генно-інженерні методи модифікацій імунних реакцій

вітамінотерапія - вітамінні препарати позитивно впливають на обмінні процеси, що приймають участь в діяльності імунної системи. Як правило, в таких випадках застосовуються вітамінні препарати з вмістом селену, вітаміну Е, цинку, фолієвої кислоти, магнію, заліза та інших вітамінів і мікроелементів.

13. Принципи інтенсивної терапії в лікування пацієнтів з інфекційними хворобами

Етіотропна терапія

Етіотропна терапія проводиться відповідно до нозологічною формою захворювання, чутливості збудників до вживаних засобам. При неуточненої нозологічної формі важко протікає бактеріальної інфекції, підозрі на сепсис після відбору і посіву крові, інших біологічних рідин для подальшого мікробіологічного дослідження, проводять емпіричну моно-або комбіновану терапію, застосовуючи такі антибіотики як меронем, іміпенем (ціластін), цефтриаксон, цефалоспорини IV покоління, фторхінолони. При підозрі на стафілококовий сепсис ефективно призначення ванкоміцину. В якості комбінованої антибіотикотерапії показані поєднання цефалоспоринів III покоління (цефтріаксоі, цефотаксим, цефтазидим) з аміноглікозидами (амікацин, гентаміцин). У випадках підозри на синьогнійну інфекцію доцільно використовувати комбінацію тикарциліну (клавунат), азтреонамом з аміноглікозидами. При виборі засобів моно-або комбінованої терапії доцільно враховувати результати експрес-досліджень, що дозволяють диференціювати грам (+) або грам (-) бактеріальну флору. Після виділення збудника хвороби або уточнення нозологічної форми захворювання, призначають відповідні етіотропних засобів, переважніше вузького спектру дії. При відсутності терапевтичного ефекту протягом 48-72 год доцільна зміна протимікробних препаратів.

При виборі протимікробних засобів враховується їх потенційна токсичність, особливо небезпечна на тлі поліорганної недостатності з ураженням органів виділення. Антибіотики, що виводяться з жовчю або метаболізуються в печінці (тетрацикліни, лінкосаміди) не слід застосовувати при загрозу гострої печінкової недостатності (вірусні гепатити). Гепатотоксичний ефект можуть надавати фторхінолони, глікопептиди (ванкоміцин), рифампіцин. У випадках використання седативних засобів необхідно уникати введення аміноглікозидів, поліміксину, що при потенціює дію може призвести до тотальної міорелаксації. При лікуванні хворих з первинними або вторинними анеміями, у випадках не відповідають патогенезу захворювання змін гемограми, слід утриматися від застосування хлорамфеніколу. Протипоказано використання аміноглікозидів на тлі лікування лазиксом (фуросемідом).

2. Антибактеріальна терапія

Антибактеріальні препарати або їх комбінації застосовують переважно внутрішньовенно в максимально допустимих терапевтичних дозах. Можливі й інші шляхи введення антибіотиків, що забезпечують необхідну концентрацію в осередках інфекції (ендолюбальное або інтракаротідное при менінгітах, внутриполостное або трансумбілікальное при амебний абсцес печінки, інгаляційне - при легеневій патології). Побічні дії різних антибіотиків можна і потрібно попереджати призначенням відповідних патогенетичних засобів (кортикостероїдів, гепатопротекторів, ангіопротекторів, інфузійних розчинів). При лікуванні антибіотиками слід мати на увазі небезпеку розвитку дисбактеріозу, в Зокрема псевдомембранозного коліту.

Таким чином, вибір бактеріальних засобів для лікування інфекційних хворих, що знаходяться в критичному стані, передбачає не тільки увеліченіеіх доз, але і облік всіх факторів патогенезу стану, що впливають на фармакокінетику і фармакодинаміку використовуваних препаратів, їх можливі негативні ефекти в умовах порушення функцій тих чи інших органів і систем.

3. Противірусна терапія

З противірусних хіміотерапевтичних препаратів у інтенсивної терапії вірусних інфекцій застосовують рекомбінантні альфа-інтерферони (вірусні менінгоенцефаліти, вірусні гепатити), ацикловір і його аналоги (герпетична інфекція), ганцикловір (важка цікломегаловірусная інфекція). При лікуванні важких форм грипу, кору, кліщових енцефалітів застосовують специфічні імуноглобуліни. У критичному стані їх вводять внутрішньовенно одномоментно в максимальних курсових дозах під прикриттям глюкокортикоїдів і антигістамінних засобів.

У випадках індивідуальної нестерпності антибіотиків або стійкості до них збудників хвороби можна застосовувати хіміопрепарати (Ко-тримоксазол, нітрофурани, похідні оксіхінолінового ряду). Перевагу віддається лікарським формам для парентерального введення. Хіміопрепарати широко застосовують для лікування тяжких ускладнених захворювань, викликаних найпростішими (малярія, амебіаз). При їх внутрішньовенному введенні для попередження гемодинамічних розладів показано одночасне застосування глюкокортикоїдів.

4. Детоксикація і дезінтоксикації організму

Засоби та методи специфічної і неспецифічної дезінтоксикації відіграють істотну роль в інтенсивній терапії інфекційних хворих. До перших відносяться антитоксичні сироватки, використовувані при лікуванні хворих ботулізмом та дифтерією. Їх слід застосовувати в невідкладному порядку незалежно від ступеня тяжкості захворювання і точності діагнозу. Обов'язкове попередня внутрішньошкірна проба на чутливість до гетерогенного білку. Антитоксичні сироватки вводять внутрішньовенно під прикриттям глюкокортикоїдів і антигістамінних препаратів.

Неспецифічна дезінтоксикації є обов'язковим компонентом інтенсивної терапії при всіх нозологічних формах інфекційних захворювань. До її засобів відносять в першу чергу глюкокортикоїди і інфузійно-дезінтоксикаційну розчини. Введення останніх дозволяє одночасно здійснювати корекцію водно-електролітного балансу і КОС, оптимізувати кровообіг і енергозабезпечення. Тому вибір засобів інфузійно-дезінтоксикаційної терапії визначається на основі аналізу конкретної нозологічної форми захворювання, стану життєво-важливих функцій і метаболізму організму. Слід з обережністю застосовувати волемічний навантаження при інтенсивній терапії вкрай важких хворих, для яких характерне інфекційно-токсичне ураження міокарда, так як гіперволеміческій ефект може спровокувати або підсилити гостру серцеву недостатність.

В якості ефективного методу інтенсивної терапії інфекційних хворих знайшли досить широке застосування екстракорпоральна сорбційна детоксикація (плазмо-і лімфосорбції), плазмаферез. Вибір методу визначається можливостями лікувального закладу, станом системи гомеостазу і в цілому станом хворого. При важкій загальної інфекційної інтоксикації обраний метод доцільно застосовувати ще до настання критичного стану. Загальними показаннями є відсутність ефекту протягом двох-трьох діб від етіотропної та патогенетичної інфузійно-дезінтоксикаційної терапії. При гострому перебігу деяких захворювань (менінгококова інфекція, лептоспіроз та тощо) і ботулізмі екстракорпоральна сорбційна детоксикація може застосовуватися з першої доби хвороби. При визначенні програми інтенсивної терапії слід в більшою мірою керуватися синдромальним підходом, ніж нозологічної формою інфекційного захворювання. Такий інтернозологіческій підхід дозволяє, незважаючи на етіопатогенетичне і клінічне різноманіття інфекційних хвороб, проводити комплексну диференційовану інтенсивну терапію навіть в умовах тимчасово неуточненої нозологічної форми захворювання.

14. Значення догляду за хворими як лікувального чинника, роль середнього медичного персоналу при цьому. Особливості догляду за інфекційними хворими.

Загальний догляд за хворими передбачає такі заходи:

1. Створення гігієнічного оточення навколо хворого та його обслуговування дотримання санітарно-гігієнічного та лікувально-охоронного режиму; дотримання особистої гігієни важкохворих; надання допомоги під час їжі, різних фізіологічних відправленнях; полегшення страждань хворого, заспокоювання, підбадьорювання, надання віри в одужання;

2. Спостереження за хворими і проведення профілактичних заходів: спостереження за функціями усіх органів та систем організму; надання першої медичної (долікарської) допомоги (допомога при блюванні, запамороченні; штучне дихання, непрямий масаж серця); профілактика ускладнень, що можуть виникнути при незадовільному догляді за важкохворими (пролежнів, гіпостатичної пневмонії);

3. Виконання лікарських призначень: проведення різноманітних лікувальних процедур та маніпуляцій (застосування банок, накладання гірчичників, ін’єкції та інші); проведення діагностичних маніпуляцій (збирання сечі, калу, дуоденального та шлункового вмісту); 4. Ведення медичної документації.

Обов'язки лікаря по догляду за хворими: Постійний контроль за правильним і своєчасним виконанням середнім і молодшим медперсоналом лікувальних і діагностичних процедур, ведення медичної документації; Визначення заходів щодо догляду за хворими: а) вид санітарної обробки; б) вид транспортування; в) вид палати; г) положення хворого в постелі, використання функціонального ліжка; д) дієта. Визначення лікувальних заходів, що виконує медична сестра; Визначення обсягу діагностичних маніпуляцій, що виконує медсестра (дуоденальне зондування, збір аналізів та ін.); Постійне проведення занять із середнім і молодшим медперсоналом з метою підвищення їхньої кваліфікації, проведення санітарно-просвітньої роботи серед хворих і їхніх родичів, навчання їхнім правилам догляду за хворими.

Забезпечення харчування хворих;

а) складання порціонної вимоги;

б) контроль за дотриманням дієти хворими;

в) годування важкохворих;

г) перевірка продуктів, які передають хворим родичами.

Д) Проведення термометрії й реєстрація температури в температурних листах.

Обов'язкова присутність на обходах лікаря, повідомлення йому про всі зміни стану хворих за добу, одержання нових призначень.

Госпіталізація хворих, перевірка правильності проведення санітарної обробки, ознайомлення хворого із правилами внутрішнього розпорядку.

Вимір артеріального тиску, частоти пульсу, частоти дихальних рухів, добового діурезу й повідомлення їхніх результатів лікареві.

Правильна оцінка стану хворого й надання невідкладної допомоги, а при необхідності – виклик лікаря. Ведення медичної документації (листи призначень, температурний лист, журнал прийому і здачі чергування, журнал медикаментозних і порціонних вимог).

Контроль за роботою молодшого медичного персоналу.

Величезне значення в лікуванні інфекційних хворих має дбайливий догляд за хворими.

Інфекційні хворі нерідко дуже своєрідно реагують на оточуючих їх людей і всю обстановку. Вони часто емоційно нестійкі, легко дратуються або бувають гнівливий, часом безпорадні. Треба вчитися переносити всі «примхи» і, здавалося б, необгрунтовані прохання та вимоги підвищеної уваги до себе.

Не можна допускати відповідної негативної реакції і намагатися бути завжди спокійним і м'яко наполегливим у виконанні рекомендацій, лікувальних призначень та обстежень, пояснюючи їх виняткову необхідність для самого хворого. Слід пам'ятати, що біля ліжка хворого, що знаходиться в несвідомому стані, не можна вести обмін думками, які можуть пригнічувати хворого, особливо у випадках можливого несприятливого прогнозу.
Треба прагнути створювати доброзичливу обстановку і вселяти хворому віру в одужання, пояснюючи при цьому, що важка ситуація - явище тимчасове.

В палатах, незважаючи на всі труднощі лікувальних установ сьогоднішнього дня, необхідно за всяку ціну домагатися чистоти і порядку Піклуватися про свіжому повітрі, не дозволяти хворим тримати на підлозі, вікнах та стільцях носильні речі і тим більше «гори продуктів». Для цього повинні бути відведені спеціальні місця, передбачені санітар-но-протиепідемічним регламентом.

Необхідна постійна дистанційна зв'язок хворого та чергового медперсоналу. У відділенні повинна бути тиша і ділової робочий порядок. Хворий повинен бути чистий і доглянутий; постіль не повинна містити нерівностей, складок щоб уникнути пролежнів. Білизна повинна змінюватися відразу після його забруднення кров'ю, різними виділеннями і екскрементами Важкому хворому не можна залишатися довго в одному і тому ж положенні, його треба повертати.

При призначенні суворого постільного режиму, Що часто необхідно інфекційного хворому, ці дії медичного персоналу входять в систему лікування і догляду за хворим. Про зміну білизни треба робити відмітку в листі призначень або на температурному аркуші. Місця сдавлений тіла необхідно своєчасно протирати слабким розчином оцту, спирту або обробляти кремом для шкіри.

В інфекційних відділеннях, Незважаючи на всю тяжкість хворого, не повинно бути місця розвитку пролежнів, які становлять велику небезпеку у зв'язку з можливою суперінфекцій і розвитком черезшкірного сепсису, які можуть привести до важких ускладнень основного захворювання і навіть несприятливого результату.

Важкого хворого треба щодня протирати вологим рушником. Особливу увагу слід приділяти чистоті складок на шкірі, особливо в гладких хворих, чистоті статевих органів і заднього проходу, який слід обмивати після кожного акту дефекації. Не кращим виходом у зв'язку з браком санітарок є практикується подекуди вдягання інфекційного хворому з діареєю памперсів.

Руки хворого повинні бути чисто вимиті з милом, нігті пострижені, так як в бреду він може роздряпати шкірні покриви свої і персоналу.

Догляд за порожниною рота відіграє особливу роль в профілактиці багатьох ускладнень та створення відчуття комфорту у хворого. У випадках, коли хворий сам не може доглядати за ротовою порожниною, це зобов'язаний робити персонал відділення Ротова порожнина обробляється марлевим тампоном, змоченим 3% розчином чайної соди з додаванням м'ятних крапель, або 2% розчином борної кислоти. Губи змащують вазеліном, кремом. Слід стежити за станом слизових носа, видаляти за допомогою спеціальних мазей корки з носових ходів; промивати у несвідомих хворих гнояться очі 2% розчином борної кислоти. Необхідно стежити за регулярним випорожненням кишечника; при здутті живота вдаватися до введення газовідвідної трубки. При затримці сечовипускання на низ живота кладуть грілку, якщо це не досягає ефекту, вводять прозерин; в крайньому випадку вдаються до катетеризації.

15. Лікувальне харчування. Режим харчування інфекційних хворих. Значення лікувального харчування згідно з дієтою в лікуванні інфекційних хворох

Раціональне харчування інфекційного хворого становить невід'ємну частину загального комплексного лікування і є важливою умовою для його одужання. Воно має бути повноцінним, включати всі необхідні компоненти харчування (білки, жири, вуглеводи, вітаміни, мікроелементи та ін) для підтримання сил хворого і створювати найбільш сприятливі можливості для відновлення функцій ураженого органу і, в першу чергу, сприятливих умов для органів системи травлення.

Харчуванняінфекційного хворого має бути суто індивідуальним як щодо характеру захворювання, його перебігу та періоду, так і особистих звичок хворого і його матеріальних можливостей.

З позицій наукового обгрунтування лікувального харчування інфекційного хворого залишаються незмінними принципи, сформульовані Г.П. Руднєвим. Лікувальне харчування повинно бути:

1) фізіологічно спрямованим,

2) нозологически диференційованим,

3) патогенетично обгрунтованим,

4) клінічно показаним і динамічним,

5) індивідуально конкретизованим.

Лікувальне харчування

Правильно організоване харчування хворого не лише за­довольняє потреби організму, але й активно впливає на перебіг захворювання. З огляду на це розроблено систему лікувального харчування, принципи якої широко застосову­ють у лікувальній практиці. Велике значення має кількість вживаної їжі, а також її температура. Остання не повинна перевищувати 60°С і бути нижчою ніж 15°С за винятком спеціальних холодних страв, наприклад холодне молоко або сметана при шлункових кровотечах. Частота прийому їжі не менше ніж 4 рази, а при деяких захворюваннях, зокрема - при виразковій хворобі шлунка та дванадцяти­палої кишки, до 5—6 разів на день.

Таким чином, при організації харчування має значення не лише якісний склад їжі, але й її кількість та режим харчування. Лікувальне харчування побудоване на трьох основних принципах: щадний, коригуючий та заміщуючий.

Щадний режим передбачає оберігання хворого органа чи системи від механічних, хімічних та термічних чинників.

Коригуючий принцип базується на зменшенні або збіль­шенні у харчовому раціоні того чи іншого продукту.

Заміщуючий принцип полягає в тому, що у харчовий раціон вводять речовини, в яких організм відчуває нестачу, наприклад, при авітамінозах, білковому голодуванні тощо.

ДІЄТИЧНІ СТОЛИ

У всіх лікувальних закладах хворим призначають від­повідні дієти (дієтичні столи) залежно від характеру їхнього захворювання. У багатопрофільних лікарнях постійно кори­стуються 15 дієтичними столами (за Певзнером).

· Дієта №0 – після операції

• Дієта № 1, № 1а, № 1б - виразкова хвороба шлунка та 12-палої кишки
• Дієта № 2 - хронічний гастрит, гострі гастрити, ентерити і коліти, хр. ентероколіти
• Дієта № 3 - запори
• Дієта № 4, № 4а, № 4б, 4в № - захворювання кишечника з проносами
• Дієта № 5, № 5а - захворювання печінки та жовчних шляхів
• Дієта № 6 - подагра, сечокам'яна хвороба з утворенням каменів з солей сечової кислоти
• Дієта № 7, № 7а, № 7б - гострий і хронічний нефрит (пієлонефрит, гломерулонефрит)
• Дієта № 8 - ожиріння
• Дієта № 9 - цукровий діабет
• Дієта № 10 - захворювання серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу
• Дієта № 11 - туберкульоз
• Дієта № 12 - функціональні захворювання нервової системи
• Дієта № 13 - гострі інфекційні захворювання
• Дієта № 14 - нирковокам'яна хвороба з відходженням каменів, що складаються переважно з оксалатів
• Дієта № 15 - різні захворювання, які не потребують спеціальних дієт

16. Загальні принципи профілактики інфекційних хвороб. Заходи щодо джерела інфекції, знешкодження шляхів передачі інфекцій, вплив на сприйнятливий до інфекційних заражень колектив.

Інфекція - боротьба між двома організмами: збудником (бактерія, вірус) і людиною.
Профілактика (prophylaktikos - запобіжний) - термін, що означає комплекс різного роду заходів, спрямованих на попередження будь-якого явища та / або усунення факторів ризику.

Профілактичні заходи – це науково обґрунтовані рекомендації, скеровані на запобігання виникненню епідемічного ускладнення. Вони проводяться у міжепідемічний період, який характеризується станом епідемічного благополуччя, і мають на меті не допустити формування епідемічного варіанту збудника.

Найважливішою складовою частиною всіх профілактичних заходів є формування у населення медико-соціальної активності і установок на здоровий спосіб життя.

Заходи щодо профілактики інфекційних захворювань можна умовно розділити на дві великі групи - загальні та спеціальні.
До загальних належать державні заходи, спрямовані на підвищення матеріального добробуту, поліпшення медичного забезпечення, умов праці та відпочинку населення, а також санітарно-технічні, агролесотехніческіе, гідротехнічні та меліоративні заходи, раціональне планування та забудова населених пунктів і багато іншого, що сприяє успіхам профілактики та ліквідації інфекційних хвороб.
Спеціальними є профілактичні заходи, що проводяться фахівцями лікувально-профілактичних та санітарно-епідеміологічних установ. Система профілактичних заходів включає і міжнародні заходи, коли питання стосується особливо небезпечних (карантинних) інфекцій. [4]

При плануванні та проведенні профілактичних заходів теоретично і практично обгрунтованим є їх поділ на три групи:
1) заходи щодо джерела інфекції, спрямовані на його знешкодження (або усунення);
2) заходи щодо механізму передачі, що проводяться з метою розривання шляхів передачі;
3) заходи щодо підвищення несприйнятливості населення.
В даний час всі профілактичні заходи поділяються на три основні групи: санітарно-гігієнічні, дезінфекційні та дезінсекційні.

Види профілактики
Первинна профілактика
Первинна профілактика - система заходів попередження виникнення та впливу факторів ризику розвитку захворювань (вакцинація, раціональний режим праці і відпочинку, раціональне якісне харчування, фізична активність, охорона навколишнього середовища і т. д.).
Вторинна профілактика
Вторинна профілактика - комплекс заходів, спрямованих на усунення виражених чинників ризику, які за певних умов (стрес, ослаблення імунітету, надмірні навантаження на будь-які інші функціональні системи організму)
Третинна профілактика
Деякі фахівці пропонують термін третинна профілактика як комплекс заходів, з реабілітації хворих, які втратили можливість повноцінної життєдіяльності. Третинна профілактика має на меті соціальну, трудову (можливість відновлення трудових навичок), психологічну і медичну реабілітацію.

Вакцинація
Вакцинація - введення антигенного матеріалу з метою викликати імунітет до хвороби, який допоможе запобігти зараження, чи послабить його наслідки. Антигенним матеріалом можуть служити: живі, але ослаблені штами мікробів; вбиті (інактивовані)мікроби; очищений матеріал, такий як білки мікроорганізмів; існують також синтетичні вакцини.
Всі вакцини підрозділяються на живі, вбиті й хімічні.
Живі вакцини готують з мікробів з ослабленою вірулентністю.
Убиті вакцини отримують з культур мікроорганізмів, убитих нагріванням, дією формаліну або інших хімічних речовин. Убиті (нагріті) вакцини застосовуються проти кишкових інфекцій, кашлюку, висипного тифу, Ку-лихоманки, енцефалітів. Імунної та ефективність убитих вакцин - значно нижче, ніж живих. Вони створюють імунітет тривалістю від 6 до 12 міс.
Хімічні вакцини містять специфічні антигенні компоненти, витягнуті з мікробних клітин різними способами.
Широке застосування отримують Асоційовані вакцини, що складаються з декількох антігенові дозволяють вакцинувати одночасно проти кількох інфекцій. До них відносяться адсорбована коклюшно-дифтерійно-правцева (АКДС) вакцина, Щеплення проводять у плановому порядку, незалежно від наявності тих чи інших інфекційних хвороб. Вони можуть бути загальними, і вибірковими, які робляться особам професійних груп.
Якщо для профілактики нам потрібне свіже повітря, розумні фізичні навантаження, грамотне харчування, натуральні і корисні для здоров'я засоби і своєчасна консультація лікаря, то для лікування часто доводиться використовувати антибіотики і іншілікарські препарати. Тим самим у процесі лікування захворювання ми руйнуємо своє здоров'я в цілому і провокуємо нові хвороби надалі.
Основою профілактичної діяльності має бути здоровий спосіб життя, відмова від шкідливих звичок, виховання культуриспілкування, харчування, дотримання нормального режиму праці та відпочинку, заняття фізкультурою.

Протиепідемічні заходи – це науково обґрунтований комплекс, який діє з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Ці заходи проводяться у періоди виникнення епідемічних ускладнень при зміні благополучної епідемічної ситуації до нестійкої чи неблагополучної, що трапляється у періоди формування епідемічного варіанту збудника, його поширення й переходу до резерваційного варіанту циркулюючих штамів патогенів. В основу планування і проведення профілактичних і протиепідемічних заходів покладено принципи комплексності та впливу на провідну ланку епідемічного процесу

Протиепідемічні заходи спрямовані на нейтралізацію джерела збудника, ліквідацію шляхів її передачі та підвищення несприйнятливості населення (при гепатиті В). До першої групи заходів належать:

﹡ виявлення та ізоляція хворих, санація вірусоносіїв;

﹡ встановлення спостереження за контактними особами протягом 3 міс. після припинення контакту;

﹡ виписування реконвалесцентів зі стаціонару за умови їх клінічного одужання і нормалізації біохімічних показників (усіх реконвалесцентів впродовж 2-4 тижнів вважають тимчасово непрацездатними);

﹡ встановлення диспансерного спостереження за перехворілими;

﹡ суворе стеження за дотриманням правил відбору донорів (комплексне обстеження на маркери вірусів гепатитів В і С, усунення від донорства осіб, які перенесли вірусний гепатит, хворих на хронічні гепатити, колишніх реципієнтів крові та її препаратів, наркоманів і алкоголіків, кров від одного донора рекомендовано перелиати лише одному реципієнту);

﹡ періодичне (через 6 міс.) обстеження медичного персоналу, який належить до груп підвищеного ризику інфікування, на наявність маркерів вірусних гепатитів.

Ця група заходів передбачає своєчасне виявлення інфекційних хворих і носіїв серед людей, їх блокування (ізоляцію), яке здійснюється при санітарній охороні морських, повітряних і сухопутних кордонів держави; при епідеміологічному спостереженні; при проведенні санітарно-епідеміологічної розвідки; при періодичному обстеженні на заразоносійство осіб окремих професій і перехворілих; їх санації та лікуванні.

При визначенні комплексу необхідних профілактичних і протиепідемічних заходів важливо правильно оцінити епідемічну небезпеку хворого. До заходів, що спрямовані на зменшення епіднебезпеки хворого, як джерела збудника, належать: його раннє виявлення, своєчасна діагностика хвороби, ізоляція, лікування, лабораторний контроль під час терапії і при виписуванні зі стаціонару, диспансерний нагляд

Ці ж заходи щодо ліквідації епідемічного осередку здійснюються працівниками санепідемстанції. Зокрема, вони забезпечують систематичну поточну дезінфекцію, здійснювану, як правило, родичами хворого під керівництвом помічника епідеміолога. У разі госпіталізації хворого осередок піддається заключній дезінфекції, що здійснюється дезінфекційним відділом СЕС.

Заходи щодо механізму передачі з метою переривання або руйнування його є важливою складовою комплексу загальносанітарних заходів. Пріоритетними напрямками є проведення профілактичної дезінсекції, дезінфекції, стерилізації. Крім того, проводиться робота з підвищення благоустрою населених пунктів; організація санітарно-гігієнічного контролю за водно-каналізаційною мережею, виготовленням, транспортуванням і реалізацією харчових продуктів, асенізаційною службою, лазне-пральним обслуговуванням та особистою гігієною.

Протиепідемічні заходи щодо носіїв включають: виявлення носіїв, їх ізоляцію (в окремих випадках) і санацію, усунення від роботи чи іншої діяльності, де вони становлять епідемічну небезпеку, лабораторне обстеження, диспансерний нагляд.

Джерело збудникiв (перша ланка)

Iнфiкованi люди, тварини

Хворi

Носії

Механiзм передавання (друга ланка)

I фаза - видiлення збудника з органiзм

II фаза - перебування в навколишньому середовищi

III фаза - проникнення збудника в новий органiзм

Сприйнятливий організм (колектив) (третя ланка)

ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ В ОСЕРЕДКУ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

Спрямованість та зміст протиепідемічних заходів

Перша ланка епідемічного процесу

Інфіковані люди

Виявлення

З’ясування епідеміологічного анамнезу

Ізоляція вдома або в інфекційному стаціонарі

Повідомлення до СЕС

Лікування

Інфіковані тварини

Виявлення

Ізоляція

Лікування або знищення

Друга ланка епідемічного процесу

Дата добавления: 2015-04-23