Залежно від активності людини та участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. 9 страница

Процес формування розумових дій згідно з концепцією Гальперіна має 6 етапів, на яких відбуваються багатопланові зміни, пов’язані із утворенням у людини нових дій, понять, образів. На кожному з них створюються певні передумови для реалізації послідовності у навчанні.

1 етап – формування мотиваційної основи дії – виникає відповідне особисте ставлення суб’єкта до цілей і задач майбутньої дії і до змісту матеріалу, який планується засвоїти, що забезпечує необхідний взаємозв’язок в цілях і мотивах навчання. Це відповідальний етап, бо здійснення певної діяльності починається з вироблення ставлення до неї суб’єкта цієї діяльності.

2 етап – формування схеми орієнтовної основи дії (ООД) – включає попереднє ознайомлення з тим, що підлягає освоєнню і умовами виконання, при цьому виділяється система орієнтирів і вказівок, врахування яких необхідно для виконання дії, аналізується зміст дії і її взаємозв’язок з попередніми діями. Основною функцією даного етапу є ознайомлення на практиці з складом майбутньої дії та з вимогами, яким зрештою ця дія повинна відповідати. Основне завдання цього етапу – більш повно і адекватно зрозуміти зміст засвоюваного матеріалу, зв’язок його з вивченим раніше.

Для формування у дитини уявлення про суть і послідовність дій, необхідно спочатку побудувати певний " алгоритм" виконання завдання (схему орієнтуючої основи дії), та дати її дитині у вигляді не тільки усних вказівок та пояснень, а у зовнішній, "матеріалізованій" формі (наприклад, у вигляді картки, на якій все розписано).

3 етап – формування дії в зовнішній формі в практичному плані – виконання заданої дії з реальними предметами або їх замінниками (з предметами, їх моделями, схемами, коли здійснюється співставлення, зміна, порівняння). Тут засвоюється зміст дії за всіма основними параметрами з певним типом орієнтування в кожному.Дія на цьому етапі максимально розгорнута і виконується фактично з опорою на зовнішні допоміжні засоби ( в матеріальній формі).

4 етап – зовнішньо-мовний – виконання дії без безпосередньої опори на зовнішні предмети або їх замінники, перенесення дії із зовнішнього, наочно-образного плану у внутрішній план. Головною особливістю даного етапу є використання зовнішньої (гучної) мови як замінника маніпулювання реальними предметами.Тут всі елементи дії подаються у формі усної або письмової мови – голосне соціалізоване мовлення (без предметів) – мовна дія будується як відображення матеріальної дії. Це забезпечує різке зростання міри узагальнення дії завдяки заміні конкретних об’єктів їх словесним описом.

Перенесення дії в мовний план, — вважав П.Я.Гальперін, — означає не тільки вираз дії в мові, але перш за все мовне виконання наочної дії.

5 етап – формування дії у зовнішньому мовленні «про себе» – дитина промовляє про себе всю послідовність необхідних дій, завдяки чому відбувається поступове зникнення зовнішньої звукової сторони мовлення. Тут відбувається перенесення зовнішньоречового виконання дії у внутрішній план та вільне промовляння дії цілком «про себе». Цей етап відрізняється більшою швидкістю виконання і скороченістю.

6 етап – розумовий ( дії у «прихованому мовленні», внутрішньомовної дії) – дія виконується повністю у внутрішньому плані, з відповідними скороченнями і перетвореннями, з подальшим відходом виконання даної дії з сфери свідомості (постійного контролю над його виконанням) в сферу інтелектуальних умінь і навичок. Процес мовлення зникає із свідомості, залишаючи в ній лише кінцевий результат – предметний зміст дії (інтеріоризація). Тут дія максимально скорочується, узагальнюється, автоматизується, стає абсолютно самостійною і повністю освоєною.

У цій теорії показаний процес освоєння конкретної дії на рівні формування розумових операцій.

Отже, в теорії Гальперіна відбувається поступова інтеріоризація дії і перетворення її у внутрішню, розумову. На кожному етапі дія виконується спочатку розгорнуто, а потім поступово згортається. Перші два етапи є попередніми ( покликані створити необхідні умови для виконання дії), а чотири наступних – основними ( описують хід самої дії). Емпірично формування нової дії (або поняття) може йти з пропуском ряду етапів, але пояснення механізмів її формування можливе лише при знанні всієї системи.

У ході поетапного формування можуть бути отримані навички не лише вирішення конкретного завдання, але й суміжних з ним завдань, при цьому створюється своєрідна "дисциплінованість мислення".

На основі цієї теорії вирішуються завдання шкільного навчання, навчання в системі вищої, професійної, спеціальної освіти, в системі спортивної, військової підготовки та ін. Застосування такої структури навчання на практиці дозволяє будувати засвоєння розумових дій планомірно, послідовно і цілеспрямовано.

1. Засоби активізації мислення.

Дані, отримані за останні роки на стику загальної і соціальної психології, показують, що формування мислення можна стимулювати груповими видами інтелектуальної роботи. Колективна діяльність порішенню завдань сприяє посиленню пізнавальних функцій людей, зокрема поліпшенню їх сприйняття і пам'яті. В деяких випадках, за виключенням тільки складної індивідуальної творчої роботи, групова розумова робота може сприяти розвитку індивідуального інтелекту. Було встановлено, наприклад, що колективна робота допомагає генеруванню і критичному відбору творчих ідей.

Одна з методик організації і стимулювання групової творчої інтелектуальної діяльності – «брейнстормінг» («мозковий штурм»), проведення якого засноване на наступних принципах:

1. Для вирішення деякого класу інтелектуальних завдань, для яких важко відшукати оптимальне рішення, працюючи над ними індивідуально, створюється спеціальна група людей, між якими особливим чином організовується взаємодія, розрахована на отримання «групового ефекту» – значної надбавки в якості і швидкості прийняття потрібного рішення в порівнянні з індивідуальним його пошуком.

2. У подібну робочу групу включаються люди, які відрізняються один від одного за психологічними якостями, в сукупності необхідних для знаходження оптимального рішення (один, наприклад, більше схильний висловлювати ідеї, а інший — їх критикувати; один володіє швидкою реакцією, але не в змозі ретельно зважити її наслідки, інший, навпаки, реагує поволі, але ретельно продумує кожен свій крок; один прагне до ризику, інший схильний до обережності тощо).

3. У створеній групі за рахунок введення спеціальних норм і правил взаємодії створюється атмосфера, яка стимулює спільну творчу роботу. Заохочується вислів будь-якої ідеї, якою б дивною вона не була б. Допускається тільки критика ідей, а не людей, що висловили їх. Всі активно допомагають один одному в роботі, особливо високо оцінюється надання творчої допомоги партнеру по групі.

В умовах такої організованої групової творчої роботи людина середніх інтелектуальних здібностей починає висловлювати майже в 2 рази більше цікавих ідей, ніж, коли вона думає над рішенням задачі наодинці.

4. Індивідуальна і групова робота чергуються один з одним. На одних етапах пошуку рішення задачі всі думають разом, на інших – кожен роздумує окремо, на наступному етапі всі знову працюють разом тощо.

Ця техніка стимулювання індивідуального мислення була створена і використовувалася в основному при роботі з дорослими, але вона може бути ефективною і для розвитку мислення у дітей.

1. Мислення і мовлення.

Важливою особливістю мислення є його нерозривний зв'язок з мовленням. Виділяючи загальне в предметах і явищах навколишнього світу, людина позначає його словами.

У системі мови за кожним словом історично закріплено певне значення. Значення слова – це завжди узагальнення. Людина мислить за допомогою мови, користуючись словами. Так, спеціальні прилади реєстрації м'язових скорочень відзначали під час протікання у людини розумового процесу наявність непомітних для самої людини рухів голосового апарату.

Отже, мова є формою мислення. У тісному зв'язку мови і мислення може переконатися кожен, якщо поставить перед собою питання: «На якій мові я думаю?».

Мова є також знаряддям мислення. Виражаючи думки в розгорненій словесній формі, ми сприяємо успіху розумової діяльності. Так, дорослі і діти краще вирішують завдання, якщо формулюють їх вголос. І навпаки, коли у школярів фіксувалася мова (затискалися зуби), якість і кількість вирішених завдань погіршувалася. В даному випадку думки все одно «вдягалися» в словесну форму, а ускладнення в рішенні завдань пов'язане з тим, що при фіксації мови виникають ускладнення в рухах мовного апарату. Тому, вважається, що процес мислення успішно здійснюється тоді, коли думка висловлюється.

Необхідність висловити думку, повідомити її іншому часто вимагає додаткового, ретельного продумування її. Підбір слів і виразів, необхідних для повідомлення, спонукає нас вдумуватися в деталі думки, іноді навіть в найтонші відтінки її змісту. Розповідь іншій людині часто є кращим способом з'ясувати власну думку, до кінця продумати її зміст.

Вираз думки словами є достатньо складним процесом, що включає декілька етапів. Викладення думки в розгорненій мовній формі здійснюється в три етапи: 1) наявність відповідного мотиву вислову (наприклад, необхідність вирішити певну проблему); 2) етап підготовки висловлювання думки – виникає думка і загальна схема того змісту, який надалі повинен бути втілений у вислові. На цьому етапі відбувається перешифровка (перекодування) задуму в розгорнену мову і створення породжуючої (генеративної) схеми розгорненого мовного вислову. Генеративна схема мовного вислову це механізм внутрішньої мови, яка забезпечує перехідний етап між задумом (або «думкою») і розгорненою зовнішньою мовою через механізм перекодування загального сенсу в мовний вислів. Внутрішня мова породжує (генерує) розгорнений мовний вислів, що включає початковий задум в систему граматичних кодів мови. Тобто, внутрішня мова виступає як підготовча стадія, яка передує вислову думки; вона направлена не на слухача, а на саму себе, на переклад в мовний план тієї схеми, яка була до цього лише загальним змістом задуму; 3) етап появи розгорненого зовнішньомовного виразу думки забезпечує генеруюча роль внутрішньої мови, яка призводить до пожвавлення раніше засвоєних граматичних структур розгорненої мови.

Отже, думка набуває остаточний вигляд тільки після того, як задум буде закодований в мовні символи. Той факт, що думка кодується в мові, щоб придбати загальнодоступну форму, Л.С.Виготський виразив у формулі «думка здійснюється в слові». Тому мова є знаряддям мислення.

Але мислення не зводиться до мови. Одну і ту ж думку можна виразити на різних мовах, одне і те ж слово може виражати різні поняття (омоніми, наприклад, ключ, коса, ручка і ін); а одне поняття може бути виражене різними словами – синонімами (наприклад, шлях - дорога, межа - рубіж і ін.).

Мисленням є складна аналітико-синтетична діяльність, здійснювана спільною роботою обох сигнальних систем. При цьому, оскільки мислення - це узагальнене за допомогою слова відображення дійсності, що провідну роль в цій діяльності грає друга сигнальна система. Її постійна і тісна взаємодія з першою обумовлює нерозривний зв'язок узагальненого відображення дійсності, тобто мислення, з чуттєвим пізнанням об'єктивного світу шляхом відчуттів, сприймань, уявлень.

Фізіологічні механізми власне мови – це второсигнальна діяльність кори, яка є складною координованою роботою багатьох груп нервових клітин кори головного мозку.

1. Основні форми мислення: судження, міркування, поняття, умовивід.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження – це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Тобто, судження – форма мислення, при якій щось стверджується або заперечується, зокрема, певних відносин між предметами або явищами, між тими або іншими їх ознаками. Наприклад, думки «Після блискавки гримить грім», «Ця квітка – блакитна».

Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється й формується в реченні, проте вони не тотожні. Судження – це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки,сполучники, прийменники, не є судженнями (“Агов!”, “Ану!”, “Хто це?”).

Кожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Предикат – це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються” (“усі метали” – це суб’єкт, а “при нагріванні розширюються” – предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так кажучи “ Кит — не риба”, мається на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категоріїживих істот.

Судження можуть бути істинними, помилковими, гіпотетичними.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Наприклад, судження «Москва – столиця Росії» - істинне, а «Три плюс два рівняється сім» – помилкове.

Гіпотетичними є судження, які можуть бути як істинними, так і помилковими – тобто можуть відповідати дійсності, або не відповідати. Наприклад, «Можливо, завтра буде дощ».

Всяке судження домагається на істинність, але практично жодне не є безумовною істиною. Істинність судження перевіряється практикою. Тому виникає необхідність розумової і практичної перевірки думки. Існуючі гіпотези - яскравий приклад необхідності перевіряти і доводити висловлену думку.

Судження бувають також одиничними (“Київ – столиця України”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі люди смертні”). Це прості судження.

Складні судження – складаються з кількох простих суджень (“У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Судження засноване на розумінні різноманіття зв'язків конкретного предмету або явища з іншими. Наприклад, розуміння конструкції мотора і його дії досягається шляхом усвідомлення зв'язку його окремих частинміж собою і з тим, що ними рухається в автомобілі. Коли ми усвідомлюємо причини руху автомобіля, ми зможемо висловлювати судження про той або інший автомобіль.

Як правило, зв'язки, які відображуються в судженні, дуже різноманітні, оскільки будь-який предмет об'єктивної реальності знаходиться в найрізноманітніших зв'язках з іншими предметами і явищами. Глибина розуміння різних предметів і явищ може варіювати, тому виділяють різні її рівні. На 1 рівні розуміння – в судженні предмет або явище лише позначаються, воно відносить їх до якої-небудь найзагальнішої категорії. Наприклад, маленька дитина не розрізняє стать людини і всіх знайомих і незнайомих чоловіків і жінок називає словом «дядько», «тітка», але відносить сприйману людину до якоїсь загальної для всіх людей категорії. Вищий ступінь розуміння досягається тоді, коли загальна категорія предметів і явищ, до якої ми можемо віднести те, що потрібно зрозуміти, добре нам відоме. Наприклад, дитина, сприймаючи дорослу людину, може розрізнити її стать і називає всіх знайомих і незнайомих чоловіків словом «дядько», а жінок – словом «тітка». Глибший рівень розуміння – коли осмислюються не тільки загальні, але і специфічні особливості предмету, що відрізняють його від схожих з ним. Наприклад, дитина на вищій стадії розуміння може розрізняти знайомих і незнайомих людей, називаючи знайомих людей по імені. Поглибити розуміння допомагає: 1) перехід від загального, недиференційованого сприйняття чого-небудь до осмислення кожної його частини і розуміння взаємодії цих частин; 2) усвідомлення властивостей предметів і явищ, їх відносин між собою; 3) осмислення причин і походження того або іншого явища.

Істотною особливістю розуміння є виразність усвідомлення зв'язків і відносин, яка також має ряд ступенів свого формування. На початкових ступенях лище «відчувається» сенс того, що прагнемо зрозуміти. На вищих ступенях – все з більшою ясністю розуміється сенс того або іншого поняття.

Інша істотна особливість розуміння - повнота осмислення того, що треба зрозуміти. Чим складніше предмет або явище, яке треба зрозуміти, тим вище значення цієї характеристики розуміння.

Ще однією особливістю розуміння є обгрунтованість – усвідомлення підстав, через які наше розуміння предмету або явища треба вважати за правильне. Не всяке розуміння можна обгрунтувати, бувають випадки, коли не можна довести істинність наших думок.

Існує декілька видів розуміння: 1) безпосереднє розуміння, для якого характерне те, що воно досягається відразу, майже вмить, не вимагаючи значних зусил ь; 2) опосередковане або дискурсивне розуміння – характеризується наявністю значних зусиль длядосягнення розуміння предметів або явищ. Цей вид розуміння припускає наявність ряду розумових операцій – порівняння, розрізнення, аналіз, синтез і ін.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування – це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовивід – форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Тобто, на основі анализу та співставлення певних суждень робиться нове судження. Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Умовивід за аналогією гр унтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками.

Індуктивний умовивід – це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Індукція починається з накопичення різноманітних знань про однорідні предмети і явища, що дає можливість знайти в них істотно схоже і істотно різне і опустити неістотне і другорядне. Узагальнюючи схожі ознаки цих предметів і явищ, роблять новий загальний висновок, або встановлюють загальне правило або закон.

Наприклад: “Срібло, залізо, мідь – метали; срібло, залізо, мідь плавкі; отже, метали плавкі”.

В процесі індукції можливі певні помилки і зроблений висновок може бути недостатньо достовірним. Достовірність індуктивного висновку досягається : 1) за рахунок збільшення кількості випадків, на якій він будується; 2) за рахунок використання різноманітних прикладів, в яких варіюють неістотні ознаки предметів і явищ; 3) за рахунок знання від яких властивостей або якостей предмету залежить спостережуваний нами факт або явище, і встановити, чи міняється ця властивість, або якість, в тих одиничних випадках, які ми спостерігаємо. Наприклад, для того, щоб дізнатися, чи тонуть всі металеві речі, недостатньо опускати у воду такі відносно крупні предмети, як виделка, ложка, ніж (міняти характер предмету, залишаючи приблизно однаковими характеристики об'єму і ваги). Необхідно також експериментувати і з дрібнішими речами, які істотно відрізняються за своєю абсолютною вагою і об'ємом від крупніших предметів, але мають однакову з ними щільність і питому вагу (голка, кнопка тощо).

Дедуктивний умовивід – це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне (від загального – до приватного). Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються; срібло – метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”. Дедукція грає істотну роль в житті людини, бо завдяки їй можливе використання знань про загальні закономірності для передбачення конкретних фактів. Наприклад, спираючись на знання причин, що викликають ту або іншу хворобу, медицина будує свої профілактичні заходи щодо попередження даного захворювання.

Дедуктивні судження часто натрапляють на певні ускладнення, викликані тим, що спостережуваний нами випадок не усвідомлюється як такий, що потрапляє під дію того або іншого загального положення. Обидва віди висновків - індукція і дедукція - тісно зв'язані один з одним. Складні процеси міркувань завжди є ланцюгом висновків, в яких обидва віди висновків переплітаються і взаємодіють.

Узагальнення, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки. Тобто, поняття – це відображення загальних і істотних властивостей предметів або явищ, у основі яких лежать знання про ці предмети або явища.

Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об’єкти від інших, тобто властивості, без яких об’єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір плодів не істотні ознаки).

Відображаючи загальне, істотне, закономірне в предметах або явищах, поняття виступає вищим ступенем відображення світу. Володіти поняттям - означає володіти всією сукупністю знань про предмети і явища, до яких відноситься дане поняття.

Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду, який є передумовою формування змістових понять. Вони відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. Мислити поняттями - означає мислити словами. Слово замінює предмет, але в якомусь певному сенсі (на слово «стілець» не сядеш, і словом «хліб» ситий не будеш). У чуттєвому пізнанні людина знайомиться з самими предметами і явищами дійсності, які узагальнює певним поняттям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не є поняттям, а є лише знаряддям утворення поняття. Поняття – елемент думки, слово – елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: “ вечоріє”, “так” – це слова, але не поняття. Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, поняття “ єдність організму та середовища ” виражене словосполученням.

Одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом. Обсяг поняття – це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст поняття – це відображена в ньому сукупність істотних ознак об’єктів. Поняття з більшим обсягом називаються родовими (“меблі”, “рослини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак (“стіл”, “дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями (“рух”, “кількість”, “якість”, “простір”, “час”).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відображують істотніознаки одиничних об’єктів, та означають певний предмет називаються одиничними (“країна”, “місто”, “письменник”, “вчений”), а цілих класів однорідних предметів, що носять одну й ту ж назву – загальними («стілець», «хвороба», «людина» і ін.). Одиничні поняття є сукупністю знань про певний предмет, проте при цьому відображають властивості, які можуть бути охоплені іншим, більш загальним поняттям. Наприклад, в поняття «Єнісей» входить те, що це ріка, яка тече по території Росії.

У загальних поняттях відображуються ознаки, властиві всім предметам, які об'єднані відповідним поняттям. Будь-які загальні поняття виникають лише на основі одиничних предметів і явищ. Тому формування поняття відбувається не тільки за допомогою з'ясування яких-небудь загальних властивостей і особливостей групи предметів, але, в першу чергу, через придбання знань про властивості і особливості одиничних предметів.

Закономірний шлях формування понять – це рух від приватного до загального, тобто через узагальнення.

Розрізняють також конкретні та абстрактні поняття. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (наприклад, “меблі”, “рослини”, “тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (“вага”, “мужність”, “хоробрість”, “добро”, “зло” тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

1. Поняття інтелекта. Методи вивчення мислення та інтелектуального розвитку.

При вивченні процесу мислення важливим є поняття " інтелект " (лат. intellectus - «розуміння», «збагнення»). Єдиного розуміння цього терміну до цих пір не існує. Існують різні його тлумачення, зокрема інтелект ототожнюють з системою розумових операцій,із стилем і стратегією вирішення життєвих проблем, із здібністю до навчання, до пізнання, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до існуючих обставин життя тощо.

Дата добавления: 2015-04-24