Філософія Стародавньої Індії (брахманізм, вайшешика, буддизм) та Стародавньою Китаю (даосизм і конфуціанство)

Стародавня Індія. Соціальну структуру утворювали племена. В них був варново-карстовий устрій. 1)брахмани мали державну владу, 2)кшатрії (воїни) нагадувало російське дворянство. 3)вайкшиї – ремісники, землероби, торговці, люди фізичної праці. 4)шудри – слуги. Це 4 шари, існують вони ідо сьогодні. Всередені кожної варни – соціальні групи – касти. Виділяють такі періоди: 1 – 17 ст.до н. е.-5 ст н. е. – перший період розв філософії – Ведичний. 2 –з 5ст-2 ст н.е. – епічний період. 3 – з 2-7 ст н.е. – епоха Сутр (канонічні твори що викладають суть того чи іншого філософського вчення).

Розповсюджуються священні книги – Веди. На сьогодні їх є 4 види:

1 – рігведа – складалася з сан хітів – релігійних гімнів

2 – самаведа – скл з реліг ритуалів – брахмани

3 – яджурведа – книги лісових відлюдників – араньяки

4 – ахтарваведа – упанішади – філософ коментарі до вед.

Для ф. най гол є Рігведа, в ній існує 10-та книга – Тад екам, згідно з цим існує своя онтологія.

За ведичними уявленнями є верховний бог –брахма. Брахма дихає (махмаманвантара) і не дихає (маханралайя). Коли існує ма-ра в бутті зявляється поруша – чиста свідомість, з поруші зявл – прахриті – матеріальна свідомість, майя – ілюзорна свідомість. Людина і все в світі скл з цих 3-х типів свідомості. В той же час вищі істоти володіють душею, що скл з 2 частин: 1ша – атман – частина брахми в л та в інших істотах, 2га – манас – яка набуває досвіду.

Душа л постійно прагне досконалості. Мокша – це вищий рівень досконалості. Коловорот життя - сансара. Душа, яка досягла мокши, звільняється від сансари, і стає великою душею – махатма.

***Ахінса – (етична норма) (не завдавай шкоди іншим) – «не роби шкоди, зла ні собі ні іншим» - це є шлях для досягнення мокші.

ШКОЛИ. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі ортодоксальні, а ті, які їх відкидали, неортодоксальні. До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика, йога. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм.

Буддизм — релігійно-філософське вчення про духовне пробудження, яке виникло біля VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, який отримав пізніше ім'я Будди - Просвітленого.

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах:

- життя неминуче пов'язане зі стражданнями;

- причиною страждання є жадоба чуттєвих насолод;

- щоб уникнути страждань, треба звільнитися від цієї жадоби

- і досягти повного заспокоєння — Ніббани (санскрит: Нірвани).

Хоча існує багато напрямів і шкіл буддизму, існують його головні філософські засади, що поділяють всі буддисти, Трилакшана (Три ознаки Буддійського вчення):

v Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.

v Анатман, відсутність віри в індивідуальну «душу».

v Дукха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.

Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти вгасання (Ніббана) жадоби, злості та омани, і тим самим досягти Пробудження.

Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження.

Один з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Вони вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив”я-зана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі): душа переселяється в інше тіло, якщо людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв”язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Буддизм виник у 6–5 ст. до н.е. Засновником був Сіддхартха із роду Гаутами.

Вайшешика: Все складається з маленьких часток, що утв. предмет, утворюють різні комбінації і виникають різні комбінації і виникають різні за якістю речі.

Вайшешика - одна із шести ортодоксальних шкіл (астіка) класичної індійської філософії, історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя. Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала. Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.

Староданій Китай. Розквіт суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю відноситься до VI - III ст. до н.е. Йде боротьба між майновою і спадковою аристократією. В країні - затяжна політична криза. У пошуках виходу з кризи, в суспільно-політичній думці складаються різні школи і напрями. Найвпливовішими політичними напрямками в Стародавньому Китаї були конфуціанство, даосизм, легізм, моїзм.

Даосизм. Засновником даосизму вважають відомого мудреця Лао-изи, який жив у VI ст. до н. є. Його погляди викладено в творах «Дао де-цзин» (Книга про дао і де). Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами. Даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.

Наголошується на:

· Медитації. За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбавитися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична.

· спонтанності

· простоті. Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів.

Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою:контролю дихання, дієти, вправ, сексуальної стриманості, хімічних еліксирів.

Конфуціанство.

(Найважливішу роль у всій історії етичної та політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.). Його вчення викладено у книзі «Лунь юй» (судження та бесіди), яка складається з чотирьох частин. Конфуцієві належала перша під назвою «Велике вчення». Інші три частини складено його учнями)

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Культ Неба. Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Благородна людина. Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

Людинолюбство. Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Ритуали. У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд.

16.Основне питання філософії і науки докласичного періоду у розвитку античної філософії.

Антична філософія — це філософська думка Стародавньої Греції й Риму, що існує в період з VI ст. до н.е. до ІV ст. н.е. У філософській літературі найбільш часто пропонується така її періодизація: (6ст до н.е. – 6 ст. н.е – антична філософія)

— досократична філософія від Фалеса до Сократа;

— класична антична філософія, представлена творчістю Сократа, Платона й Аристотеля;

— елліністично-римська філософія.

Або ще є така класифікація:

· від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;

· класичний, тривалістю 100 років;

· з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

· з І ст. по VI ст. має назву «римський».

Докласичний період скл з: ранніх філософів моністів (іонійська філософія, елея і піфагор); пізні філософи плюралісти (левкіт, демокріт, анаксагор).

Фалес народився і виріс в м. Мілет, недалеко було місто Ефес, в ньому жив ивдатний філософ Геракліт. Области цих міст наз Іонія, тому є і оніська філософія.

Фалес вперше в античному світі поставив питання: а що знаходиться в основі світу? Проблема пошуку основи світу -архе – головна філософська проблема до класичного періоду античної ф. Фалес вважав, що архе – це вода, тобто все - з води, і життя без води не можливе. Видатний геніальний учень Фалеса – Анакримандр. Він і вважається першим філософом. Від дума, що архе це апейрон – ще в перекладі «невизначене», це поняття яке не існує в світі, воно існує в нашій душі і нашій свідомості. Учень Анаксимандра – Анаксімен, говорив що архе – це апейрос – це повітря, бо без повітря життя неможливе.

Проблема субстанції (архе) існує і до сьогодні.

***********************

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. У ро-зумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умос-поглядання думка підпорядковується загальному принципу супереч-ності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону — Логоса допомогає на-близитися до істини. «Багатознання розумності не навчає», — про-тиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.

Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстратного (від лат. substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним.

Дата добавления: 2015-05-08