Публіцистика О. Ольжича: ідеї і проблематика

Ольжич є автором ряду публіцистичних статей політичного спрямування: “Українська історична свідомість”, “Український міт”, “Вояки-будівничі”, “Дух руїни. По сторінках історії”, “Наші завдання”. О. аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам.

О. був палким прихильником ідеї «нової української духовності». Він був переконаний, що найціннішим трофеєм національно-визвольної боротьби, що її вів український народ у 1917—1922 р, є «духовний суверенітет». На відміну від більшості тодішніх ідеологів українського націоналізму, які різко критикували політичну еліту доби УНР, О у статті «У двадцятиліття» писав: «Проте обставина, що український нарід устами законних представників зафіксував свою волю в ряді державно-правових актів цих років, створила нерушиму підвалину під його дальші зусилля в боротьбі та зовнішній постановці української справи». "У двадцятиліття" ("Пробоєм", 1940) - пише про ювілей - 20-річчя заверш. визв. змагань. Пише про втому інтелект. еліти. Загальна тональність статті - оптимістична, бо, незважаючи на те, що на всіх фронтах українці зазанали поразки, Укр. здобула духовну суверенність, повірила в себе.

Характерною особливістю методологічного підходу О. до питань осмислення місця і ролі культури у духовному житті нації стає апелювання до історії. Його головне завдання — віднайти у минулому ті «точки опори», на які й сьогодні може спертися нація для того, щоб здобути не лише духовний, а й державний суверенітет. З цього приводу у статті «Українська культура» О. відзначає: «Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації».

Як уважний дослідник історії України та її культури, О. приходить до висновку, що надійним стрижнем, який крізь віки дозволяв тримати випрямленим духовний хребет нації, була «героїчність» як прикметна риса української культури і духовності. Аналізуючи різні етапи історичного минулого українського народу, О. концентрує увагу на тому, що пафос «героїчності», або «героїчний дух», ніколи не покидали українців, а в складних ситуаціях історичної безперспективності дозволяли зберегти оптимізм як основу національного поступу.

Історичні приклади засвідчують, писав О. у статті «Українська історична свідомість», що «імперіальний ідеал ніколи не покидав нації», а в основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Насправді «меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі». Проте ніколи «мілітаризм» чи прагнення нації до «імперіальної тенденції» О. не сприймав поверхово: «Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи, що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою, трагіком життя поставлену боротись з другого боку». О. пише про імпер. тенденцію нашої духовності, роздумує над джерелами укр.історичної свідомості - як дух. і як держ. експансію. Пише про мужнє й активне сприйняття життя, войовничість. Ольжич пише про лиц. чесноти і божу благодать. Ідея слави, в б-бі за яку нація і знаходить своє підсвідоме призвання. О. доходить висновку про вис. історичне посланництво укр. народу.

О. дотримувався концепціі «власних сил»: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».

95.Публіцистика С. Бандери: ідеї і проблематика.

Степан Бандера – один з найвидатніших політиків і провідників українського визвольного руху.

Активною журналістською діяльністю Бандера починає займатись після Другої світової війни, друкував свої статті Б. на сторінках таких видань, як, Визвольна політика, Сурма, Визвольний шлях, Український самостійник, Шлях перемоги, Гомін України.

Проблематика публіцистики Бандери дуже різноманітна, але все пов’язано однією генеральною думкою – перспективи української революції, незалежність України. Б. був ідеологом, теоретиком і практиком революції. Провідні ідеї матеріалів Бандери:

1. “Україна не буде спільницею Москви”: 1957, «Шлях перемоги»

-Перехід від концепції старшого і молодшого брата до тактико кондомінації (поруч з Москвою ставлять Київ).

-Українська нація не дасть взяти себе на приманку кондомінації. Прагнення волі і правди, почуття справедливості і високий ідеалізм завжди були основними принципами українського народу. Наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів. Такі ідейно-моральні засади не допустять ніколи до того, щоб Україна була спільницею Москви в її протинародному загарбницькому ідеалізмі.

2. “З москалями нема спільної мови”1952 р., «Укр. Самостійник»

Бандера пише про агресивну зовнішню політику СРСР, оскільки союз мав атомну зброю. Амер. уряд, що вів з союзом холодну війну, на національні інтереси поневолених СРСР народів не зважав, в них на 1 плані була боротьба з комунізмом. Б. виступив проти спроб російської еміграції підпорядкувати собі укр. нац-визвольний рух й укр. еміграцію, а також гостро критикував американську політику. Пише про те, що Росія у всі часи ніколи не послаблювала своєї імперіалістської політики, жорстоко поневолювала й знищувала підкорені народи. Б. вважав, що Україна може створити спільний антибільшовицький фронт з такими чужими силами, які позитивно ставляться до укр. державності й не мають жодних ворожих намірів щодо України. Серед рос. еміграції не було ані таких сил, ані намірів, тож поки в рос. таборі не почнуть позитивно ставитись до укр. визвольного руху та інших поневолених народів, до того часу з москалями не може бути спільної мови.

3. “Первородний гріх проросійської концепції”:

-У цій статті розглядає причини проросійської концепції американської політики. Головне джерело – теза, що боротьба з більшовизмом у світі має бути боротьбою з самим режимом, а в жодному разі не проти Росії як імперії, чи московської нації. Московська нація не поневолювач, а також жертва.

4. “Ідея і людина в ідеологічному русі”:1954, «Шлях перемоги»

-У кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють дів основні складові: ідея та людина. Провідні ідеї і світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять душу, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь у русі, - творять його живий, діючий організм. Обидва однаково важливі та необхідні для його існування та розвитку.

5. “Хоч які великі жертви – боротьба конечна”:1956, «Шлях перемоги»

-Питання доцільності ведення проти більшовицької боротьби завжди виринає у зв’язку з проблемою жертв більшовицького режиму. Революційно-визвольна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів.

-Перед цілим українським народом стоїть невідхильне або-або. Або піднімати боротьбу за існування та самостійність української нації і провадити її незламно за всяких умов, або піддатися, примирившись із загибеллю української нації і української культури, рятуючи тільки фізичне існування людей української крові. Коли йдеться про долю нації, її оборону, існування і розвиток, то вплив і значення втрат в активній боротьбі і спротиві ворогові цілком інші, ніж пасивних жертв, знищених ворогом.

6. “З невичерпного джерела”:1957, «Шлях перемоги»

-Більшовики повели найгіршу боротьбу проти релігії. Але закладеної в душі основи віри знищити не можна. -Більшовизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не в силі здавити самого прагнення до волі. -Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля. Але не зуміла вирвати з людської душі розумінні, що таке правда, туги за нею. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. -Нам не треба відмежовувати оборону християнської віри і церкви від національно-визвольних вмагань.

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сил, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нам усіх зокрема для всіх борців і страд

ників українського визвольного змагання.

7."Відкриті карти", 1952, «Укр. самостійник»

• Бандера продовжує дуже гостро критикувати американську політику;
• Звинувачує амер. Політику в лицемірстві, в допомозі більшов. Росії, в завданні шкоди нац-визвольним рухам;
• Бандера декларує принципову, непохитну позицію укр. еміграції, котра висловила своє ставлення до проросійської політики амер. уряду;
• Наголошує на консолідації усіх сил проти СРСР, але враховуючи укр. нац. інтереси, а не потураючи московським імперіалістам;
• «Укр-ці ніколи не перестануть боротися, навіть якщо на зміну більшовикам прийдуть московські імперіалісти, і не залежно від того чи будуть якісь держави допомагати укр-цям чи ні».

96.Публіцистика С. Петлюри: ідеї і проблематика.

З 1900 року співпрацював з укр. виданнями. 1902 року опублікував статтю в «ЛНВ». Редагує журнал «Селянин», працює у журналі «Украинская жизнь», засновує журнал «Тризуб». Публіцистичні праці Петлюри відзначає багатогранність тематики. Характерною особливістю статей С. Петлюри є фахове знання висвітлюваних питань, а також недвозначне ставлення до аналізованих проблем. По суті, він декларує в своїх статтях те, чого вимагає від інших, а, головне, від політичних угрупувань: "Чесного і одвертого ставлення до проблем, бо він вірив, що тільки так можна виховати маси в чистоті соціальних і політичних принципів.

У більшості публіцистичних виступів Петлюра обстоював право України на політичну автономію, а пізніше і незалежність, з повним правом на вільний економічний та культурний розвиток, проте у його ранній творчості питання державобудування звучать скоріше в аспекті українсько-російських взаємин та влаштування справедливого суспільного ладу, виявів національного життя, а не побудови незалежної держави.Публіцистика Симона Петлюри доби УНР не охоплена однією збіркою, що зумовлено жанровою специфікою доробку: його складають здебільшого відозви, листи, меморандуми, телеграми, накази, ноти тощо.

Публіцистика: 1. «Перед судом історії»: розповідає деякі моменти своєї боротьби, щоб пояснити певні речі.З’їзди і збори не дають результату — треба працювати у низах. Тих, хто справді хоче працювати, дуже мало. Партії не визначилися, на кого спиратися: на Європу, чи на Росію. Жалкує, що частина людей (Винниченко) надали перевагу Москві. Хотів спиратися не лише на армію, але й на громаду, але та не була готова до самостійницьких ідей. Виступає проти змін уряду, бо це деморалізує молоду державу. Мусить бути підпорядкованість армії державній дисципліні. Україна мусить бути соборною з центром у Наддніпрянщині. Не треба форсувати ідею державності, щоб не скомпрометувати її, але важливо про цю ідею не забути.

2. «Завдання української військової літератури»: не можна, щоб якась партія отримувала владу над військом. географічні умови не захищають Україну, тому треба шукати захисту у різних союзах, в иступає за війну як спосіб підняти геройський та патріотичний дух нації, завдання військової літератури допомогти воякам скристалізувати свої фахові знання; прищепити військовий світогляд, воєнну доктрину; доводити, що патріотизм ще більше потрібен у скрутні часи.

3. Московська воша: Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити.

4. У «Відозві до українських солдат» Симон Петлюра закликає українських воїнів до єдності та дисциплінованості, прагне прищепити їм почуття патріотизму та національної гордості.

Симон Петлюра намагався втілити ідеали соціальної справедливості й рівності винятково в межах суверенної української держави, відповідно, він приділяв велику увагу саме практичним аспектам боротьби за незалежність. Характерною особливістю публіцистики П. є також і оптимізм, який звучить у більшості творів, тверда віра у перемогу справи утвердження української держави.

97. Радіомовлення і телебачення як чинники інтеграції суспільства.

Є різні підходи до вивчення ТБ та Радіо, які дають усвідомити суспільне значення досліджуваного феномена. Починаючи з 50-60-х рр.. минулого століття, у науці сформувалися два окремих напрямки. Телевізійний феномен розглядався або як частина великої сфери журналістики та пропаганди - рід журналістики, поряд з журнально-газетним та радійним, або як частина не менш великої мистецької сфери, тобто як вид мистецтва.

Питання про соціальні функції телебачення ставився в цілому ряді масово-комунікаційних досліджень і у нас, і за кордоном. Структурно-функціональний напрямок представлено на Заході іменами Т. Парсонса, Р. Мертона, Г. Лассуела, Ч. Райта, Д. Маккуела. Ці дослідники описували основні форми діяльності та систематизували головні функції медіа, вивчали відносини між медіа і суспільством.

Г. Кузнєцов у виданні «Телевізійна журналістика» писав про те, що певними функціями наділені окремі жанри і навіть цілі телеканали. Скажімо, телемости, що дозволяють нам відчути себе «єдиним людським гуртожитком», несуть інтегративну функцію.

За допомогою маленького телеекрана люди одержують доступ до таких творів культури, які віддалені від них не тільки в просторі, але і в часі. За допомогою телекамери ми попадаємо й у музейний зал, і на лекцію відомого вченого, і на концерт віртуоза-виконавця, і в театральний зал, і навіть на сцену та за куліси. Не говорячи вже про можливість власними очима бачити і милуватися красою далеких архітектурних споруд, пейзажами далеких і ближніх країн.

Телебачення є найбільш масовим зі ЗМІ, охоплюючи і ті верстви населення, які залишаються за рамками впливу інших ЗМІ. Ця здатність телебачення пояснюється його специфікою як засобу створення, передачі і сприйняття інформації. По-перше, ця специфіка проникати в будь-яку точку простору в зоні дії передавача. З появою супутникового телебачення останнє обмеження відпало, ще більше підсиливши позиції ТБ. По-друге, екраном забезпечує безпосередньо-чуттєве сприйняття телевізійних образів, а значить і їх доступність для найширшої аудиторії. На відміну, наприклад, від радіо, ТБ інформація доноситься до глядача в двох площинах: вербальній і невербальній. Характер телевізійної комунікації посилюється персоніфікацією інформації, телебачення у великому числі випадків має на увазі особистісні контакти автора або ведучого і учасників передачі з аудиторією. По-третє, телебачення здатне повідомити про дію в момент її звершення.

Карл Попер у свій час казав, що„телебачення стало колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замівнила голос Бога»

Персі Таненбаум: „Якщо в лісі впало дерево, і телебачення цього не показало, то чи впало дерево насправді?”. Тобто, подія стає власне подією тоді і тільки тоді, коли вона зявляється на екрані.

Основне завдання телебачення – формувати, виховувати аудиторію у бажаному дусі і, головне, подавати (продавати) аудиторію рекламодавцям. У телебаченні відсутній текст. Газету, книгу чи журнал можна перечитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто, усе це відсутнє в телебаченні. Тому нв телебаченні акцент робиться на емоціях, розвагах. Усна подача інформації (диктор чи закадровий голос) та візуальні образи з численими рекламними „перебивками” є недопустимо повільним і ненадійним (в сенсі точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книг.

У системі ЗМІ радіо, орієнтоване насамперед на слухове сприйняття, впливає більше за інших на уяву людини. Радіо збуджує фантазію, стимулює почуття і тим самим дає роботу і мислення, і неусвідомленим емоціям. Взаємовідносини радіо і преси, як правило, обумовлені розділенням завдань цих видів ЗМІ. В умовах розвиненої системи сучасних ЗМІ набули поширення такі формули: - справа радіо - інформувати; - справа телебачення - демонструвати; - справа газети - аналізувати і пояснювати.
Радіомовлення здійснює різні функції одночасно, тобто воно поліфункціональне. Інформаційна (рекламна), Інтегративна (ф. формування громадської думки, спілкування, виховна, організаторська), Культурно-просвітницька.

Особливо помітний дрейф радіомовлення в бік розважальних, ігрових програм, що в значній мірі пояснюється не тільки прагненням залучити аудиторію, а й конкурентною боротьбою з телебаченням. Головна дійова особа сучасного радіомовлення - ведучий (ді-джей, журналіст, шоумен), тому такі важливі його професійні якості, індивідуальність. Прямий ефір і як її наслідок - інтерактивність радіомовних програм стали повсякденною мовною практикою. Радіослухач не тільки активний у виборі каналу, він безпосередньо включається в процес створення передачі як його учасник. Змінилося і програмування, його форми різноманітні: від чіткого планування сітки мовлення до вільного програмного потоку. Жорстке форматне програмування полягає у верстці плей-листів і дозволяє домагатися більш суворої спеціалізації комерційної станції, гарантує захист від розмивання формату, допомагає утримувати аудиторію.
У нове століття вітчизняне радіо входить як склалася система загальнонаціональних (федеральних), регіональних та місцевих каналів, що розрізняються за охопленням аудиторії, типами власності, спрямованості і форматів мовлення, популярності у слухачів.
Разом з тим радіомовлення продовжує розвиватися в умовах жорсткої конкурентної боротьби, комерціалізації та криміналізації ринку ЗМІ, в тому числі і електронних, зіткнення професійних, економічних і політичних інтересів.

Дата добавления: 2015-05-08