Історичні і етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на терит україни

Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V – VIII ст. н.е. Започаткування державності.

У V–VI ст. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються у придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Ватіканський півострів, інша — вгору вздовж течії Дунаю. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро–фінами.

Східнослов'янські племена і племінні об'єднання формуються на просторій території — від Карпат до верхів'я Волги. Ці нові утворення включають у себе вже 15 різних племінних груп, більша половина яких пов'язана з Україною: деревляни (бо осіли в лісах); дреговичи (від «дрегва» — драговина, болото); полочани — од річки Полота; дуліби (волиняни,бужани); уличі; тиверці; білі хорвати; сіверяни (живуть у Сіверії); в’тичі (р.В’ятка); кривичі; радимичі; ільменські словени.

Східнослов'янські племена утворили в VІ–IХ ст. великі племінні союзи, які поступово переросли в утворення більш високого рівня — племінні княжіння. Княжіння стали підґрунтям для формування у IX ст. ранньофеодальної єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ці ранні переддержавні утворення слов'ян візантійці називали Славініями, або Славіями.

Суспільний устрій слов'ян цього часу — військова демократія. Слов'яни постійно ворогували не тільки із сусідами, а й між собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповнення рабів. Об'єднати східних слов'ян вдалося лише в наступний період історії з піднесенням племені полян з центром у Києві.

На чолі племінного княжіння стояв князь, який мав свою дружину. Вони мешкали в укріплених племінних центрах. Найбільш важливі питання княжіння вирішувала рада старійшин. Віче поступово втрачали свою роль. Влада князя ставала спадковою, відбувалося майнове розшарування суспільства, формувалася родова знать.

Основною галуззю господарства східних слов'ян було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, коноплі, льон, горох, ріпу. Важливу роль відігравало скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. Сільське господарство не лише забезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковий продукт для продажу. Розвивалися ремесла: гончарне, ювелірне, залізообробне. Місцеві майстри виготовляли землеробські знаряддя (наральники, чересла, серпи, коси), ремісничий інструмент, зброю. Східні слов'яни VІ–ІХ ст. були язичниками.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив Нестор. Він започаткував дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом ХІ—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфсько-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Сх.ї Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід. Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні,етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л.Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В.Гензель та російські П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу сх.го слов'янства та ареал його формування.