Форма угоди. 2 страница

61. Момент виникнення права власності. Ризик випадкової загибелі речі.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено ЗУ або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здачі на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов’язання. Ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування відчужуваних речей переходить до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено ЗУ або договором. Якщо відчужував прострочив передачу речей або набувач прострочив прийняття їх, ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування несе сторона, що прострочила.

62. Право приватної власності громадян.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожній з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти). В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

63. Право колективної власності.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До кола суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.

Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товариством тощо, а також на доход, одержаний орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товариства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктами права власності громадських об’єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майнового, культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі органи управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандисько-агітаційно матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувані громадянами, організаціями або передане державою.

64. Право державної власності.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної власності є: держава – в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, суб’єктами права комунальної власності – адміністративно-територіальні одиниці, в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток., майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

65. Способи виконання зобов'язань.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов’язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов’язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

б) такі, що не пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

До першої групи належать застава та завдаток, до другої – неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності.

До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої – застава та порука.

У новому ЦК України способи забезпечення виконання зобов’язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утримання.

66. Право спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а кільком особам (суб-м права вл-ті) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Право спільної вл-ті – це право двох або більше осіб на один О-т. Право СВ здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвлас-ми. Спільний О-т може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як О-т права вл-ті вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співуч-ів поширюється на весь О-т у цілому, а не на його частину. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. 3 правової точки зору між двома різновидами спільноі власності існують певні вдмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власносп на спільне майно. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливае на обсяг повноважень співвл-ів. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвл-ів, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток цих співвл-ів. У спільній сумісній вл-ті учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвл-ів рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Об'єктами права СВ можуть бути: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення та ін.

67. Спільна часткова та спільна сумісна власність.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов'язаннях, пов'язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні. При продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці гр-н, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної вл-ті та ін. Право ССВ подружжя займає центральне місце у сис-мі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Закон надає подружжю рівні права на спільно набуте майно під час шлюбу (коли зарплата чи інші доходи подружжя не однакові за розміром; коли один із них займався веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інш. поважних причин не мав самостійного заробітку).Один з подружжя може одноособово набувати за спільні кошти майно на підставі цивільно-правових угод. У цьому разі момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно збігатиметься з моментом виникнення права вл-ті у одного з подружжя, який був набувачем такого майна. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвл-ки, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного зак-ва про правила укладення угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним зак-вом. Порушення правил про укладення угод може призвести до визнання їх недійсними.

68. Цивільно-правові способи захисту права власності та інших речових прав.

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави.Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено. Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всі їх можна умовно поділити на три категорії.Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, Закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми, що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань. Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

69. Позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

Віндикаційний позов – позов про витребування майна вл-ком із чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник, у якого майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом"), позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, тощо). Відповідачем за віндикаційнчм позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуальновизначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно та ін.). Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин. За віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально-визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у вл-ті особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання (добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, недобросовісним володільцем – та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне).

70. Захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов).

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави. Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.

Негаторний позов – вимога вл-ка або інш. законного володільця про усунення перешкод, що заважають здійсненню його права, не пов’язаних з позбавленням володіння майном. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі. Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем – лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю. Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке с об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб тощо). Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

71. Поняття та значення договору як підстави виникнення зобов'язань.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яки спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах. Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна – бартер, постачання енергії тощо).

72. Виконання альтернативного зобов'язання.

Відповідно до ЦКУ виконання альтернативного зобов'язання визначається як боржникові, зобов'язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо з закону, договору, або змісту зобов'язання не випливає інше

73. Інші підстави виникнення зобов'язань.

Підставами виник-ня зоб-нь є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов’язує виникнення тих чи інших прав та обов’язків. Виходячи з норм чинного зак-ва, сучасної практики, можна сказати, що серед підстав виникнення зобов’язань є договір та інші підстави. Отже можна навести такий перелік обставин, що є підставами для виникнення зобов’язань: 1) угоди (дог-ри); 2) адмін. акти; 3) заподіяння шкоди, а також інші неправомірні дії; 4) окремі дії громадян та організацій; 5) події, з яким законодавець пов’язує цивільно-правові наслідки; 6) судове рішення. Серед підстав винкнення зоб-нь центральне місце належить дог-ру. Саме дог-р є основною правовою формою зв’язку між володільцями тих чи інших речей. Зобов’язання можуть виникати і з односторонніх угод. Так, публічна обіцянка сплатити винагороду за надання інф-ції щодо особи, яка вчинила тяжкий зл-н, породжує обов’язок сплатити винагороду. Підставою виникнення цивільних правовід-н можуть бути й адмін. акти, якщо вони тягнуть за собою настання цивільно-правових наслідків. Заподіяння шкоди покладає на заподіювача шкоди обов’язок відшкодувати її в повному обсязі. Придбання чи збереження чужого майна без достатніх підстав зобов’язує такого володільця повернути його, а якщо це неможливо – відшкодувати вартість майна. Серед інших дій гром-н та організацій, які можуть бути підставою виникнення зоб-нь, можна назвати дії по рятуванню майна, ведення чужих справ без доручення. Події, з яким законодавець пов’язує цивільно-правові наслідки, самі по собі не породжують зоб-нь, а є підставами виникнення обов’язків в рамках певних вже визначених зоб-нь. Так, пожежа, як страховий випадок, зобов’язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Підставою виникнення зоб-нь може бути і судове ріш-ня. Так, якщо сторони передадуть на розгляд арбітражного суду урегулювання розбіжностей, які виникли при укладенні дог-ру, то ріш-ня суду породжує обов’язок сторін укласти дог-р на визначених судом умовах.

74. Позадоговірні зобов'язання та зобов'язального права.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо ін. при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Юр. підставою позадоговірної від-ті є склад цивільного правопорушення, одним із елементів складу якого є шкода. Шкода – зменшення або втрата (загибель) певного особистого чи майнового блага. Розрізняють майнову і немайнову (моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Під збитками розуміють витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконане боржником. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від тих доходів, що їх одержав порушник права. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо). Розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим від мінімальних розмірів з\п, максимальний її розмір не обмежується.

75. Елементи зобов'язання.

Будь яке зобов’язання є цивільним правовідношенням, тому будь яке зобов’язання складається з тих самих елементів, що формують цивільни правовідносини. Таким чином, елементами зобов’язання є: суб’єкти і об’єкти та зміст, т-то суб’єктивне цивільне право та суб’єктивний цивільний обов’язок. Суб’єктами ЦПВ є їх учасники, а саме: гром-ни Ук., іноземці, особи без гром-ва, юр. особи, Українська держава, інші організації. Гром-ни та юр. особи повинні бути наділені цивільною правосуб’єктністю, т-то цив. праводієздатністю. Цив. правозд-ть – це здатність мати цив. права та обов’язки, а цив. дієзд-ть – це здатність гром-ни своїми діями набувати цив. прав та створювати для себе обв’язки. Але правозд-ть юр. осіб є спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юр. особи, тоді як гром-ни мають однакову для всіх праовзд-ть. Дієзд-ть юрє осіб виникає водночас з правозд-тю. Об’єктами цив. правовід-н є: речі; дії (послуги); результати духовної та інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Суб’єктивне цив. право – це міра можливої (дозволеної) поведінки упов. особи, яка забезпечується виконанням обв’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб’єктивному право властива своя стр-ра. Воно склад. з трьох прав (повноваженя): право на власні дії (користування, розпорядження якоюсь власною річчю); право на чужі дії (користування і розпорядження чужим майном); право вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб. Суб’єктивне право пов’язане з суб’єктивним обов’язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб. Суб’єктивний обов’язок – це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповн. особи. Залежно від х-ру зв’язку між суб’єктивним правом і суб. обов’язком зобов’язана особа відіграє: - активну роль, тобото виконує певні дії (передає майно, сплачою гроші тощо) - пасивну роль, тобто у відновинах вл-ті зобов’язана особа повинна утримуватися від посягання на право вл-ті, не перешкоджату здійсненню вл-ком своїх прав.

Дата добавления: 2015-05-10