Репресивне законодавство СРСР і УРСР 30 р. 20 ст

Основні засади судового процесу права за Кримінально-процесуальним кодексом

Засади судочинства – це загальні, керівні положення, які встановлюють найбільш суттєві риси даного виду держаної правоохоронної діяльності.

Судоустрій УСРР бере свій початок з 4 січня 1918 р., від часу прийняття постанови Народного Секретаріату України «Про введення Народного суду». Роль радянських судів в Україні полягала в придушені опору класових противників. Центральне місце в системі судів належало революційним трибуналам, які були затверджені «Положенням про революційні трибунали» від 23 лютого 1918 р.[1;с.8]. Ці дві гілки судів народні суди і революційні трибунали проіснували до 1922 року.

16 грудня 1922 р. у ході судової реформи, що розпочалася з переходом до НЕПу, ВУЦВК було затверджено «Положення про судоустрій УСРР» і введено в дію з 1 лютого 1923 р. [3;с.525]. Акт мав 4 розділи, які складалися з 12 глав і 94 статей.

Згідно зазначеного Положення судові органи, що існували раніше, скасовувалися, натомість утворювалася єдина система судових установ, яка складалася з трьох ланок: народні суди (діяли у складі одного судді і двох народних засідателів), губернські суди, Верховний суд УСРР.

29 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР було прийняте нове Положення про судоустрій УСРР, введене в дію 23 жовтня 1925 р. [1;c.72-73]. Його поява зумовлювалася потребою узгодження законодавства УСРР з Основами судоустрою Союзу РСР і союзних республік. Документ містив 12 розділів, які включали 20 глав і 188 статей. Цим Положенням уточнювався склад єдиної судової системи, до якої входили: народний суд, окружний суд, Верховний суд республіки, спеціальні суди, а також Головний суд Молдавської АСРР. Особливістю цього акту було те, що він регламентував питання організації та діяльності не тільки судових органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегій захисників та ін.

30 січня 1930 року розкуркулювані селяни поділялися на три категорії: учасники та організатори антирадянських виступів і терористичних актів; селяни, які не хотіли вступати до колгоспів; усі інші заможні селяни.

Селян насильницькими методами почали заганяти в колгоспи, що викликало опір з боку селянства. Але до кінця 1932 року в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. Саме в цей час починається в Україні страшний голод. Студентам рекомендується ознайомитися з цим питанням в курсі політичної історії. Зазначимо, що голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією ще в 1921—1923 роках. До кінця 1934 року суцільна колективізація стала фактом. Наприкінці 20-х років розпочалася серія гучних політичних процесів. Одним з них був процес СВУ — Спілки визволення України. Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, історичну секцію, очолювану М. Грушевським, закрито. 1930 року Українська автокефальна православна церква була поставлена поза законом. Розпочалося масове знищення храмів, а в тих, що залишалися — влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо.

Таким чином, розпочався нищівний наступ тоталітарного режиму на всі сфери життя. В земельних відносинах у зв’язку з курсом на знищення вільного хлібороба встановлювалися строки колективізації по регіонах та її особливості. Щодо трудових відносин, то централізація управління і планове ведення господарства стали причинами державного нормування заробітної плати робітників і службовців. Розробка тарифних сіток, розцінок, норми виробництва — все це стало компетенцією відповідних наркоматів.

61. Сімено-шлюбне право УРСР 20-30 років 20 ст.
Кодекс законів про сім'ю, опіку, і акти громадянського стану УСРР 1926 року — кодифікований акт укр. рад. законодавства в галузі сімейного права. Прийнятий 31.05.1926 на 3-й сесії ВУЦВК 9-го скликання. Вступив у дію з 1. 09. 1926.

Кодекс включав 5 відділів: І. Про сім'ю [розділи «Основні положення», «Особисті права та обов'язки дітей і батьків», «Майнові права та обов'язки дітей і батьків», «Стягання утримання (аліментів) з членів сільського господарства (двору)», «Усиновлення (удочерения)»]; II. Про опіку та піклування (розділи «Основні положення», «Призначення і скасування опіки і піклування», «Призначення та звільнення опікунів», «Опікунські та піклувальницькі права й обов'язки»); III. Про шлюб (розділи «Основні положення», «Умови шлюбу», «Недійсність шлюбу», «Припинення шлюбу», «Права й обов'язки подружжя»); IV. Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Така структура Кодексу пояснювалася прогнозованим «безболісним відмиранням» відділу про шлюб, який у кодексах ін. союзних республік стояв на першому місці.

Принциповими засадами кодексу була рівність прав і обов'язків дітей незалежно від того, чи були їх батьки в шлюбі в період зачаття або народження дитини, чи ні; право дітей на прізвище і громадянство; можливість встановлення батьківства у суд. порядку; принцип роздільності майна батьків та дітей; право батьків вимагати в позов, порядку дітей від осіб, які незаконно їх утримують; рівність прав та обов'язків батька й матері; рівність і незалежність подружжя; свобода розлучення; право подружжя на спільне і роздільне майно та на самост. укладення майнових угод; взаємні аліментні права та обов'язки подружжя, батьків і дітей; обов'язки батьків по вихованню та навчанню дітей; позбавлення батьк. прав у разі їх неналеж. здійснення або невиконання батьками своїх обов'язків щодо дітей.

Уперше запроваджувалися у зак-во інститути усиновлення (удочеріння) і спільного (нажитого спільною працею) майна подружжя. Новелою було встановлення солідар. відповідальності щодо аліментів на утримання дитини всіх осіб, які мали інтимні стосунки з її матір'ю у період зачаття, хоча батьком визнавався лише один з них. (Ця стаття була скасована 1937). Кодекс допускав одностор. реєстрацію шлюбу за заявою однієї з осіб, що «перебували у близьких стосунках без реєстрації». Такий шлюб реєструвався, якщо ін. сторона не оскаржила цю заяву у суді протягом місяця з дня отримання повідомлення від органу ЗАГС. Значні зміни було внесено в кодекс на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги роженицям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення» від 27.VI 1936 і указу Президії ВР СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" та заснування ордена "Материнська слава" і медалі "Медаль материнства"».Кодекс втратив чинність у зв'язку з прийняттям 1969 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

62. Трудове право УРСР 20-30 рр. 20 ст.
Від 1922 в Україні діяв «Кодекс законів про працю УРСР», що був майже дослівним перекладом аналогічного Кодексу РРФСР. Цей кодекс реґулював тільки важливіші трудові правовідносини: деталі були реґульовані різними інструкціями відповідних міністерств.

Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад.

Одним із перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала Постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про полегше ний перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше». Запроваджувалися чергові й додаткові відпустки для робітників і служ бовців із збереженням заробітної плати. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв Постанову «Про надурочні роботи», в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Рад-карномом 21 вересня 1921 р. Кодекс законів про працю малолітніх І підлітків встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були прийняті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відносини в умовах переходу України до нової економічної політики. Але більш детально питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР (далі — КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 р.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми «поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, у тому числі і вдома (квартир-ники), і обов'язкові для всіх підприємств, установ і господарств (де ржавними, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду». Всі договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися недійсними.

Наймання й надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалась лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття трудового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, що «недійсні умови трудового договору, які погіршують стан працюючого, порівнюючи з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і за гал ь негромадських прав працівника». Кодексом регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачались наслідки порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗлП була присвячена правилам внутріш нього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для тих, хто працює на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна була перевищувати восьми годин. Пільги були встановлені для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової та конторської праці. Для цієї категорії працівників встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівством, охороною праці, пра вами профспілок на виробництві, розглядом і розв'язанням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним страхуванням.

66. Сімейно-шлюбне та спадкове право Гетьманської України
Шлюбно-сімейні відносинирегулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на оснві звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.

Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду.

Офіційне розірвання шлюбубуло рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.

Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером 1765 р. наказав самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі “здирства” за вінчання.

В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом – спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось вимороченим і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста.

При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей – духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась – його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. У міщан приватних містечок теж обмежувалось право спадкування за заповітом - 2/3 спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника міста.

Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпрядження чи приймати заповідане майно.

Дата добавления: 2015-05-10