Основні закони Російської імперії

Буржуазно-демократична революція 1905-1907 рр. поклала початок новим перетворенням у державному ладі Російської імперії. Вона примусила правлячий клас піти на істотну зміну абсолютистської форми правління. Реформи, проведені за період з жовтня 1905 р. до кінця квітня 1906 р., мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно погасити соціальний вибух. 6 серпня 1905р. проголошується маніфест “Про встанов­лення Державної думи” та приймається “Положення про вибори до Державної думи”. За цими законами, Державна дума проголошувалася представницьким органом, який обирався на п’ять років на основі цензового, нерівного та непрямого виборчого права. Компетенцією Думи була участь у попередній підготовці й обґрунтуванні законопроектів (законодорадчий орган). Вона мала права законодавчої ініціативи, крім Основних державних законів, та обговорення державного бюджету. Проте Дума ставилася в значну залежність від імператора, котрий міг розпустити її достроково та визначав тривалість її засідань і перерв протягом року.

Оголошення про скликання Думи позитивних результатів не дало. Революційні події зірвали її скликан ня. Ситуація в країні настільки загострилася, що уряд почав втрачати контроль над ситуацією. Скрізь проходили мітинги й демонстрації з вимогою введення Конституції.

За таких умов Микола II змушений був піти на поступки та видати 17 жовтня 1905 р. маніфест “Про вдосконалення державного порядку”, що обіцяв дати населенню недоторканність особи, свободу совісті, слова, зібрань і спілок, виборчі права, розширення прав Думи тощо.

19 жовтня 1905 р. було опубліковано маніфест “Про перетво­рення Ради міністрів”, згідно з яким остання з дорадчого органу при імператорові перетворювалася на орган державного правління.

11 грудня 1905 р. був затверджений новий виборчий закон, ч кий розширив виборчі права через встановлення четвертої курії— робітничої. Та вибори залишалися нерівними, незагальними, оагатоступеневими. Голос одного поміщика прирівнювався до двох і олосів міщан, 15 селян і 45 робітників. За цим законом були обрані І Державна дума (27 квітня-8 липня 1906 р.) і II Державна дума (20 лютого-2 червня 1907 р.). Оскільки обидві Думи виявилися “неслухняними”, то цар їх розпустив.

20 лютого 1906 р. було прийнято нове Положення про Дер­жавну думу. Згідно з ним, Дума наділялася законодавчими правами, але законопроекти, прийняті нею, підлягали затвердженню Державною радою та імператором. Дума мала право розглядати

бюджет і звіт щодо нього, звертатися із запитами до міністрів та Голови Ради міністрів.

Певним підсумком тих змін, які відбулися в держаному ладі Росії за роки революції, стало затвердження імператором 23 квітня 1906 р. нової редакції Основних державних законів Російської і мперії як частини Зводу законів. У них підтверджувалося створення! ієржавної думи, реорганізація Державної ради, створення спеціального урядового органу – Ради міністрів.

93. Статут про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція УНР) —

Основний Закон Української Народної Республіки.

Прийнята 29 квітня 1918 на останньому засіданні Центральної Ради. Проголошувала державну незалежність і територіальну цілісність України, рівність прав громадян,демократичні свободи. Республіка мала бути парламентською зі Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою (без посади президента). Передбачавсяземельний адміністративно-територіальний устрій з широким місцевим самоврядуванням в усіх 30 землях. Підтверджувалося право національних меншин в Україні на національно-персональну автономію, закріплювалося право національних союзів на законодавчу ініціативу.

Вадами Конституції УНР були, зокрема, декларативність положень, невизначеність функцій органів влади та їхніх взаємовідносин, невизначеність території УНР тощо.

94. ДЕКРЕТ ВСЕРОСІЙСЬКОГО ЦВК ПРО ОБ’ЄДНАННЯ РАДЯНСЬКИХ РЕСПУБЛІК 1919 Постанова Всеросійського виконавчого комітету про об’єднання військових сил радянських республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії. Постанову, яку в історіографії слідом за радянськими джерелами називають декретом про об’єднання, було прийнято 1 черв. 1919 сесією Всерос. ЦВК за участю представників ін. рад. республік. Вона законодавчо оформила військ.-політ. союз між рад. республіками, задекларувавши, що союз має на меті боротьбу зі світ. імперіалізмом і що об’єднання здійснено на добровільних засадах — «на основі незалежності, свободи й самовизначення кожної республіки» згідно з ініціативним рішенням ЦВК Рад УСРР від 18 трав. 1919 «Про об’єднання військових сил радянських республік» та пропозиціями урядів ін. республік. Йшлося про об’єднання воєн. орг-цій та воєн. командування, рад нар. г-ва, залізничного управління й г-ва, фінансів та комісаріатів праці рад. республік — Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму — під кер-вом відповідних єдиних колегій. Комісії, обраній Всерос. ЦВК, у співпраці з представниками ЦВК республік доручалося виробити конкретні норми військ.-політ. союзу. Вважається, що постанову підписали голова Всерос. ЦВК М.Калінін (його підпису, однак, на оригіналі документа немає) та секретар Л.Серебряков. Розгляд питання про союз рад. республік на засіданні ЦВК Рад УСРР 14 черв. 1919 виявив принципові незгоди між більшовиками та представниками укр. нац. партій у владних структурах республіки щодо засад такого союзу, закладених у постанові. О.Шумський від фракції лівих есерів (комуністів) висловив побоювання, що деклароване об’єднання є спробою відновлення Російської імперії, а також піддав суворій критиці нац. політику уряду Х.Раковського, звинувативши того в ігноруванні «притягнення української інтелігенції до апарату влади». Ліві есери (борбисти; див. Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів)), визнаючи екон. необхідність об’єднання, заявляли, що воно можливе лише на основі справжнього федералізму, який відсутній у РСФРР. Представники Української соціал-демократичної робітничої партії незалежної) пропонували до проведення об’єднання спочатку виправити помилки щодо використання в Україні нац. кадрів в урядових структурах і зосередити увагу на розв’язанні нац. питання. Проте опозиціонери залишились у меншості. ЦВК рад схвалив проект резолюції Х.Раковського про визнання постанови й того ж дня дав усім установам вказівку про виконання її на практиці. 95. ПОЛОЖЕННЯ ПРО СУДОУСТРІЙ УРСР - кодифікаційні нормат. акти, що регулювали осн. питання організації системи суд. органів УСРР. Приймалися постановами ВУЦВК і РНК УСРР у 1922, 1925, 1929 та 1931. Перше П. про с. УСРР затверджено ВУЦВК 16.ХІІ 1922 і введено в дію з 1.ІІ 1923 у ході суд. реформи, що розпочалася з переходом до непу. Акт мав 4 розділи, які складалися з 12 глав (осн. положення; порядок обрання і відкликання нар. суддів, дільниці нар. суду; нар. засідателі й порядок покликання їх до виконання суд. обов'язків; місцезнаходження камери нар. судді й канцелярії при ній, звітність нар. судді; нар. слідчі; склад губ. суду; функції губ. суду; Верх, суд УСРР; межі компетенції президії і пленар. засідання Верх, суду; склад касаційної і суд. колегій Верх, суду; порядок дисциплінарної відповідальності суд. працівників; спеціальні судові установи для розгляду справ особливих категорій) і 94 статей. Згідно з Положенням суд. органи, що існували раніше (революційні трибунали, нар. суди, Верх, трибунал та ін.), скасовувалися, утворювалася єдина система суд. установ, яка складалася з трьох ланок: нар. суд (у складі постійного нар. судді або пост. нар. судді та двох нар. засідателів), губ. суд, ВС УСРР. Поряд з єдиною системою нар. судів тимчасово діяли і спец, суди для розгляду справ особливих категорій — військ, і трансп. трибунали, особливі труд, сесії, зем. комісії, центральні й місц. арбітражні комісії. Зберігалися і надзв. сесії при губ. судах для розгляду справ про контррев. злочини. Наст, зміни в суд. системі республіки зумовлювалися потребою узгодження зак-ва УСРР з Основами судоустрою Союзу РСР і союз, республж, прийнятими ЦВК СРСР 29.Х 1924. 23.Х 1925 ВУЦВК прийняв і ввів у дію нове П. про с. УСРР. Воно складалося з 12 розділів (основні положення; нар. суд; окружні суди; Верх, суд; держ. прокуратура; слідчі; колегії захисників; держ. нотаріат; судові виконавці; судові перекладачі; ін-ти наук.-суд. експертизи; порядок дисциплінар. відповідальності працівників юстиції), які включали 20 глав і 188 статей. Цим Положенням уточнювався склад єдиної суд. системи, до якої входили: нар. суд, окруж. суд, ВС республіки, спец, суди, а також Гол. суд Молд. АСРР. Особливістю П. про с. УСРР 1925 було те, що воно регламентувало питання організації та діяльності не тільки суд. органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегій захисників та ін. Прийняття нових Кримінально-процесуального (1927) та Цивільно-процесуального (1929) кодексів зумовило необхідність оновлення зак-ва про судоустрій. 11.IX 1929 постановою ВУЦВК і РНК УСРР затверджено нове П. про с. УСРР. Воно мало 12 розділів, 20 глав та 251 статтю. Суд. система УСРР не зазнала істотних змін, структуру Положення в основному було збережено. Новим була докладна регламентація суд. органів Молд. АСРР (введено відповідний окр. розділ), мережа дільниць нар. судів визначалася не Нарком'юстом УСРР, а окружними виконкомами. В районах округу вибори нар. суддів входили до компетенції окружних з'їздів рад, а між з'їздами — пленумів окруж. виконкомів. Передбачалося, що нар. суд розглядатиме справи за участю двох нар. засідателів, а також одноособово у випадках, спеціально зазначених у законі. Спрощувався порядок обрання народних засідателів, скорочувався строк виконання ними обов'язків від 6 до 2 днів на рік. У складі ВС УСРР, а також окружних судів і Головного суду МАСРР об'єднувалися суд. і касаційні колегії (окремо з кримінальних та окремо з цив. справ). Ліквідовувалися дисциплінарні колегії. Слідчий апарат передавався від суд. органів до прокуратури. Процес тоталітаризації рад. судової системи та її послідовна централізація знайшли відображення в новому П. про с. УСРР, затв. спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР 25.ІХ 1931. В ньому особливо наголошувалося, що судові органи республіки повинні боротися з будь-якими спробами протидії соц. будівництву, активно сприяти соц. індустріалізації країни, перебудові с. г. на соц. засадах і рішучому наступу на залишки кап. елементів. Важливою особливістю закріпленої у цьому Положенні суд. системи було те, що нижчі ланки підпорядковувалися вищим суд. інстанціям не тільки в процесуальному, айв адм.-орг. відношенні. Курс на централізацію судової системи в Радянському Союзі призвів згодом до прямого регулювання основних питань судоустрою загальносоюзним Законом «Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік» від 16.УІІІ 1938.  

96. Закон СРСР «Про судоустрій»

Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 pp. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Кон­ституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. від­бувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз - 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправ­лінь юстиції, голови обласних та крайових судів). Згідно з Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям з дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні 1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР, обласні та крайові управління юстиції. Мін’юст УРСР, а також інших республік отримав статус союзно-республіканського міністерства. На обласні суди покладалися не властиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за усією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначати судових виконавців. Спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін’юсту та його органів. Згідно з Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого 1957 р. вищому органу радянської судової системи надавалося право законодавчої ініціативи. Важливою складовою його роботи стала аналітично-роз’яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судо­вої практики, надання роз’яснень судам з питань застосування зако­нодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верхов­ного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верхов­ного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна ко­легія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також Закон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни торкалися передусім організації та діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п’ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колективів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним принципом, тобто за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність перед відповідними Радами, а народні судді - перед виборцями.

97. Земельний кодекс 1922 р.

складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування "назавжди" приватної власності на землю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, "окрім покарання кримінальним порядком" позбавлялися землі.Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об'єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам. Перевага надавалася колективним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'єднанням дворів.Оскільки основною виробничою одиницею в сільському господарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хліборобське господарство не могло самотужки своєчасно виконати певного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства про охорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарства нарівні з найманими працівниками.Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р

Дата добавления: 2015-05-10