Поняття типу право розуміння. Основні типи право розуміння

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і природно-правове мислення.

Правовий позитивізм. Характерними рисами правового позитивізму як способу філософського осмислення права є:

1.Ототожнення права і позитивного права, або правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають виключно феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах, і т. д. Будь ж феномени сверхпозітівного плану не визнаються правовим позитивізмом як правових і відкидаються.

2.Тенденція до абсолютизації державного суверенiтету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», - таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Дж. Остіном.

3.Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми устанавліваются законодателем згідно з формальним критерієм. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, яка розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.

Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістської є «природно-правове» праворозуміння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що усі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних засадах, підставах, що не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних почав природа вважалася, то і право, яке не залежить від людської волі і бажань, було названо природним, або «природним».

Теорія природного права спрямована на пошуки особливої права реальності, несвідомих до реальності державно-владних установлений. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється сверхпозітівная інстанція, або «сукупність всіх сверхпозітівних обов'язковість человеческойпрактікі», тоіособенностьестественно-правовогомишленія полягає, кажучи більш звичною мовою, в розмежуванні й зіставленні права та закону з позицій принципів справедливості.

Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою задачу знаходження підстави позитивного права та критерію його оцінки, а значить, проявляє себе у двох аспектах: сутнісному (онтологічному) та аксіологічного.

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на запитання «що є право?» в його автентичності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномена права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення суті та розуміння змісту права.Тут розв'язується задача виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їх філософсько-світоглядного обгрунтування.

У аксіологічними аспекті здійснюється оцінка позитивного права («закону»), виходячи з уявлення про сутність (сенсі) права. Тут природничо-правове мислення по відношенню до «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію.Ці два аспекти, дві функції природничо-правового мислення тісно переплітаються між собою, бо мають на увазі одне й те саме - шукати справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.

Отож можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській і, насамперед, моральною критиці права та держави.У процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних відносин на відповідність їх суті та змісту. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію і обмеження права та держави.

У силу закладеної в ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значущість у перехідні періоди розвитку суспільства, які характеризуються загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новиміпрогрессівнимістремленіямі Істар позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природничо-правових концепції розвиваються в періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного вдачі в Західної Європі в епоху Просвітництва і «відродження природного права» до Росії на рубежі XIX-XXстолетій, в Німеччині після Другої світової війни і в посттоталітарних державах у наші дні.

Природно-правове мислення з елементом утопії, оскільки походить не з того, що є, а з того, що мабуть, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як відомо, в Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і громадянського станів, а засобом переходу від одного до іншого стану виступав що виражає принцип згоди суспільний договір.Однак ці гіпотетичні стану не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже хоча утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, перебуваючи під впливом нової дійсності і натхнений цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. «Природно-правове мислення нового часу, - пише О. Хеффе, - зробило інспірують вплив на американську та французьку революції і призвело до виникнення спільності сучасного типу - демократичного конституційно-правовогогосударства» 1.

Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться і очікується людьми як встановлення такого собі «раю», ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоча насправді такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираження суті власне правової реальності, що носить деонтологічні характер. Реальність природного права представляє собою реальність людського імперативом досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального гармонічного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такого життєвого вимоги, що пред'являється самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мірі. Таким чином, те спільне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний) сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є "вічним" людські сподівання, але реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала зовсім протилежне втілення.

12.Витоки та основні ідеї «юридичного позитивізму»

Дослідженню юридичного позитивізму як відповідної методології, ідеології та юридичної практики присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневіч, Б. Чічерін, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, Н. Оніщенко, П. Рабінович, М. Козюбра, О. Скакун, В. Селіванов та інші. У роботах згаданих науковців висвітлюються такі аспекти названої проблематики, як сутність позитивістської методології, аналітичність як характерна риса, принципи цього праворозуміння, основні ідеї тощо. Проте така проблематика, як вираження в юридичному позитивізмі стилю мислення або інтелектуальної традиції модерну належного висвітлення у вітчизняному правознавстві ще не має, тому ми зосередимо свою увагу в даній статті на цьому аспекті.

Юридичний позитивізм, як домінуючий напрям в юриспруденції ХІХ ст. та частково ХХ ст., має виразні риси науковості, раціоналістичності, логоцентризму. Позитивізм, як специфічна методологія, охопив все соціогуманітарне знання ХХ ст. Його представники наголошували на неспроможності тогочасного гуманітарного, передусім, філософського знання „розв’язати проблему переходу природи й людства до свого нового стану” і вважали, що вихід із кризи, що переживається європейською культурою, можна досягти лише на основі знання, організованого науковою думкою [3, с.83]. Потужна європейська раціоналістична традиція, що бере свої витоки з античності, в добу модерну, невпинно трансформуючись у кількісний світ, наближала тим самим еру позитивізму. В. Ключевський вважаючи позитивізм „гіпертрофованою самовпевненістю розуму”, зазначає, що „людське суспільство створюються не одними лише потребами розуму, навряд чи природно підпорядковувати всі сили людини деспотизму однієї із них і навряд чи людство можна перетворити на логічний прилад”. Таку оцінку позитивізму підтримують й інші науковці юристи і філософи права, які не сприймають позиції гіпертрофованого раціоналізму в праві.

Суть позитивістської науки зводиться до виявлення, фіксації та наступної раціональної обробки емпіричних даних, виходити за межі яких вона не може і не повинна. „Основою пізнання є безпристрасні і не спотворені ніякими сторонніми впливами спостереження”, - вважав М. Маклей [4, с.39]. Ідеалом пізнавального процесу, з точки зору позитивіста, має стати таке пізнання, з якого вилучено будь-які світоглядні, ціннісні, морально-етичні та інші характеристики. Пізнавальний процес постає в результаті такого підходу як стерильна, логіко-раціональна діяльність. Е. Гуссерль, на основі аналізу кризи західноєвропейського суспільства та його культури, зробив висновок, згідно з яким причини цієї кризи „...полягають не в суті самого раціоналізму, а лише в його спотворенні „натуралізмом” та „об’єктивізмом”.

Дата добавления: 2015-05-10