Проблема життя, смерті та безсмертя в сучасній філософській та науковій думці

Від всіх інших живих істот людина відрізняється тим, що вона – постійно не реалізовувана адекватно істота. Вона не задовольняється ситуацією, коли як говорив Маркс, «сама жизнь оказывается лишь средством к жизни». Така незадоволеність, нереалізованість містить в собі спонукальні причини творчої діяльності, які не пов’язані із безпосередніми її мотивами (матеріальними і ін.). Саме тому покликання, призначення, задача будь–якої людини – всесторонньо розвивати всі свої здібності, внести свій особистий внесок в історію, в прогрес суспільства, його культури.

У цьому і полягає сенс життя окремої особи, який вона реалізує через суспільство, але в принципі таким же є сенс життя суспільства, людства в цілому, який вони реалізують в історично неоднозначних формах. Збіг, єдність особистого і суспільного, вірніше міра цього єдиного неоднакова на різних етапах історії і в різних суспільно - економічних формаціях, і визначає цінність людського життя. Ця міра, таким чином, не є надособистісною або надсуспыльною, але діалектично об'єднує цілі і сенс життя особи і суспільства, а вони можуть знаходиться в суперечності в суспільно - економічних умовах, що відчужують людину, і все більш співпадати в процесі становлення нового, гуманного і демократичного суспільства.

Отже, таке розуміння сенсу і цінності людського життя спирається на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які спроби вивести їх з сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними і етично-гуманістичними чинниками, які є регуляторами.

Л. Н. Толстой бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мной шутка, и все – таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки читать. Это было для меня отвратительно…» – писав він. Толстой не міг визнати “нісенітність життя”, як не міг бачити його значення лише в особистому благу, коли «живет и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…” Жити так, не піклуючись про загальне благо, може лише “тваринна особистість”, яка не підкорюється велінню розуму.

Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони здійснюють величезний вплив на етичний світ людини, на те, як він вирішує для себе питання смерті і безсмертя. Не випадково так часто до них звертаються в наші дні представники різних філософських систем і напрямів, включаючи матеріалістичне.

Що привертає в них сучасну людину, свідомість якої щоденна і щогодини насичується поняттями і образами, що виникають під впливом науково-технічної революції, геронтології, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення тривалості його життя, безсмертя? Якщо спробувати відповісти на це питання буквально двома словами, то можна сказати - найвища людяність, тобто органічне сполучення думки з відчуттями неповторної і нескінченної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя полягає в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини.

Думка про неминучість біологічної смерті людини, що проходить червоною ниткою через всю творчість Л. Н. Толстого, нерозривно пов'язана у нього із ствердженням етичного, духовного безсмертя людини. Смерть є страшною для тих, хто «не видит, как бессмысленна и погибельна его личная одинокая жизнь, и кто думает, что он не умрет… Я умру так же, как и все… но моя жизнь и смерть будут иметь смысл для меня и для всех».

На дещо іншому аспекті в розумінні етично-філософського сенсу людського життя робить акцент інший російський мислитель - В. С. Соловйов. Він розв'язує питання про співвідношення особи і суспільства, їх інтересів і цілей. Не можна не помітити, що багато ідей Соловйова перекликаються із марксистським вченням про розвиток людини як самоцілі, про етичний сенс людського життя як процесу вдосконалення його соціальної сутності і духовних підстав.

Дата добавления: 2015-05-08