Правовий (юридичний) статус особи

Тема 9

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

МЕХАНІЗМ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)

Права людини і суб'єктивне юридичне право

Праворозуміння зумовлюється, зокрема, багатозначністю слова «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображаються поняттям права і позначаються цим словом.

Положення даної теми аналізують порівняльну специфіку деяких із цих явищ (свобод, можливостей людини — з одного боку і правил поведінки, встановлених державою,— з іншого). Завдяки цьому, збагачується, розширюється загальне праворозуміння, уточнюються смислові межі поняття права як фундаментальної категорії юриспруденції.

Таким чином, знання зазначеного матеріалу повинні увійти до теоретико-методологічного фундаменту освіти і практики у сфері права.

1. Право як волевиявлення держави.

Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право

Як назначалось у темі 3, однією з необхідних передумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, відображають поняттям суб'єктивного юридичного права. А саму систему таких норм відображають поняттям об'єктивного юридичного права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єкту (людині або іншому учаснику суспільного життя), а отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.

У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єктивного юридичного права. В цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Наділяючи людину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основних, невід'ємних прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, —-навіть на всесвітньому, глобальному рівні — визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.

Звідси стає ясним, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'язання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічне, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважаються як загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним змістом, а отже, у дійсності функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.

Найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, однова-ріантним, «нерухомим».

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утворень, спільностей, формувань, груп, їх індивідуальних чи колективних представників — як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, проте, не означає, що колізії у внутрішньодержавному чи міждержавному (міжнародному) правовому регулюванні прав людини (розбіжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрисдикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відпо відних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського суду з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і з даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, якій погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світоглядних позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.

3. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок

Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання як особи правоздатної та, за певних умов, дієздатної. Отже, в той час як держава не «наділяє» людей природними, загальносоціальними правами, юридична правоздатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.

Правоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Отже, це начебто «право на права» (юридичні).

Правоздатність — це мінімально необхідна передумова для того, щоб учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільність) міг вважатися суб'єктом юридичного права.

Суб'єкт права — це носій можливих або реальних юридичних прав і обов'язків.

Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обов'язки особистими діями.

Суб'єктивне юридичне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

- самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

- вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);

- звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (права на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними групами, спільнотами, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися державою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних) правилах поведінки соціальні обов'язки людини відображаються поняттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків на види має відповідати насамперед класифікації основних прав і обов'язків людини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'язки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

Правовий статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

- збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;

- рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків:

- збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;

- посилення соціальної та державної захищеності, гарантованості правового статусу особи.

5. Права людини і права громадянина

Основним об'єктом піклування та захисту держави стають, як правило, ті люди, котрі визнаються її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридично пов'язаною з даною державою, начебто «приналежною» до неї.

Громадянство — це соціально-правова (юридична) властивість людини, що полягає у передбаченому законом її зв'язку з даною державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

У першу чергу, саме своїм громадянам держава має надавати захист, піклуватись про забезпечення їхніх основних, «природжених» прав. Тому якщо права людини розглядаються у зв'язці з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її законних (юридичних) можливостей у суспільстві, для оцінки того, настільки законодавство держави відповідає правам людини. Мабуть, не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст. державних актів з цього питання, мав назву «Декларація прав людини і громадянина».

У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед у її основному законі — конституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх колишніх конституціях нашої держави — Конституції Української Народної Республіки (1918 рік). Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), та й у чинній Конституції України (1996 р.).

У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, «механізми» здійснення, реалізації на практиці конституційно закріплених основних прав людини.

Тема 10 Правові відносини

Засвоєння теоретичних положень даної теми сприятиме оволодінню регулятивно-юридичними механізмами, котрі функціонують у практичному житті, зокрема, формуванню вмінь і навичок спеціально-юридичного аналізу конкретних ситуацій, фактів, відносин. А такий аналіз — неодмінна умова правильного використання різноманітних юридичних засобів (насамперед конкретних прав та обов'язків) для безперешкодного, безконфліктного досягнення особистісно і суспільно корисних цілей, для здійснення і захисту прав людини та інших учасників суспільного життя.

1. Загальна характеристика правових відносин

Правове відношення — це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.

Соціальне призначення правовідносин — створювати суб'єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.

Види правовідносин:

1) за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;

2) залежно від визначеності кількості суб'єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена);

3) за кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини лише між двома суб'єктами), складні (правовідносини між трьома і більше суб'єктами);

4) залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини,— регулятивні, охоронні;

5) за характером поведінки зобов'язаного суб'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт повинен утриматися від вчинення тих чи інших дій);

6) залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні (кожна зі сторін має як права, так і обов'язки).

2. Суб'єкти правовідносин

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.

Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.

Види суб'єктів правовідносин:

1) люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави);

2) об'єднання — державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи);

3) соціальні спільноти — народ (нація), територіальні спільності (за адміністративно-територіальними одиницями, виборчими округами тощо), трудові колективи.

3. Об'єкти правовідносин

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Оскільки об'єкти правовідношення слугують джерелом, засобом безпосереднього задоволення потреб суб'єкта, то саме ними визначається, «вимірюється» У кожному випадку цінність правовідношення.

Види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні:

- фізичний стан людини;

- фізичні дії уповноваженого суб'єкта;

- фізичні дії зобов'язаного суб'єкта;

- речі (засоби виробництва, предмети споживання, гроші тощо);

- стан природних об'єктів, явищ;

2) нематеріальні:

- морально-психологічний стан людини;

- певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

- духовні цінності.

4. Юридичні факти

Юридичний факт — це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настанням якої витікають, змінюються або припиняються правові відносини.

Види юридичних фактів:

1) за юридичними наслідками — правостворю-ючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

2) за складом — прості, складні (юридичні склади);

3) за характером тривання в часі — одноактні (дискретні) — наприклад, купівля-продаж речі; триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичні стани (наприклад, перебування в шлюбі);

4) за наявністю волі — дії (відбуваються як результат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).

Юридичні факти, які є діями, залежно від відповідності їх приписам правових норм поділяються на:

- правомірні (тобто дії, які відповідають юридичним приписам):

а) юридичні акти, тобто правомірні дії, які чиняться зі спеціальною метою викликати певні юридичні наслідки (наприклад, прийняття судом рішення у справі, складання людиною заповіту);

б) юридичні вчинки, тобто правомірні дії, які такої мети спеціально не мають (скажімо, малювання художником картини для особистого користування, відправлення листа поштою);

- неправомірні (дії, які суперечать юридичним приписам):

а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різноманітні проступки);

б) безвинні — так звані правові аномалії;

5) за онтологічним статусом — факти (акти), які обґрунтовані обставинами: а) реальними і б) уявними (презумпціями).

Правова презумпція — це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Види правових презумпцій:

презумпції, що не можуть бути спростовані (неспростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які не потребують доведення і не підлягають сумнівам, спростуванню (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

презумпції, що можуть бути спростовані (спростовні),— це такі припущення щодо існування певного факту, які мають юридичне значення доти, доки щодо цього факту не буде встановлено інше (наприклад, презумпція невинності особи, презумпція батьківства).

Тема 11 Об'єктивне юридичне право та інші соціальні регулятори

Оскільки об'єктивне юридичне право — не поодинока система нормативного регулювання у суспільстві, усвідомити повною мірою його особливості й можливості можна лише з урахуванням інших видів соціальних норм. Положення даної теми, присвячені цьому питанню, сприяють такому усвідомленню; їх засвоєння, зокрема, допоможе відмежувати правові (юридичні) норми від моральних або інших соціальних приписів. А це не тільки полегшує загальну орієнтацію у суспільному житті, а й сприяє правильному та ефективному здійсненню юридичних норм.

1. Загальне поняття й ознаки об'єктивного права

Об'єктивне юридичне право — це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки — соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціаль-них потреб і забезпечуються державою.

В якому відношенні таке явище є об'єктивним, було вже коротко з'ясовано (тема 9). В якому розумінні воно є явищем юридичним — про це теж йшлося раніше. Та, крім цього, слід пояснити ще одну суттєву обставину: чому для позначення поняття, яке відображає феномен, що розглядається,— державні формально-обов'язкові норми — протягом всієї історії державно-організованого суспільства використовується саме термін «право», а не інший.

Ймовірно, це пояснюється тим, що будь-яка держава зацікавлена у тому, щоб представити, проголосити, задекларувати встановлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. У такий спосіб сама етимологія зазначеного терміну начебто «підключається» державою для ідеологічної забезпеченості, обґрунтованості, підтримки її політики, її законів. Проте лише реальна соціальна політика може засвідчити, чи є дійсно такими ці норми, тобто чи сприяють вони насамперед здійсненню й захисту основних прав людини, прав нації (народу), прав людства, чи допомагають вони прогресу всього суспільства.

Соціальна норма — це зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяльності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане не на один випадок, а на групу, вид, коло суспільних відносин.

Соціальні норми класифікуються таким чином:

1) за їх генезисом, тобто за джерелом і способом утворення — моральні, юридичні (правові), корпоративні (норми громадських об'єднань);

2) за сферою суспільних відносин, що ними регулюються,— економічні, політичні, сімейні та ін.

Для кращого усвідомлення сутності й специфіки юридичних норм (система яких утворює об'єктивне юридичне право) їх слід співставити з: а) тими нормами, які існували у соціально нерозша-рованому, соціально однорідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціально неоднорідному суспільстві одночасно, «паралельно» з об'єктивним юридичним правом.

Своєрідним соціальним явищем є система правил діяльності, які встановлені або санкціоновані декількома державними чи міждержавними (міжнародними) організаціями, виражають їх узгоджену волю і спрямовані на регулювання їхніх взаємин. Для позначення поняття, яке відображає таке явище, теж використовується термін «право» — міжнародне публічне право.

Крім соціальних, існують також інші види норм фізичної поведінки, скажімо, правила технічні, фі-

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки у первісному, соціально однорідному суспільстві:

Норми поведінки у первісному суспільстві виражають волю всіх членів суспільства;

виникають у свідомості членів суспільства;

не відрізняють прав від обов'язків;

забезпечуються громадською думкою (схваленням, осудом), звичкою, внутрішнім переконанням.

виражають волю домінуючої частини суспільства;

встановлюються чи санкціонуються державою;

розмежовують права і обов'язки;

забезпечуються, крім інших засобів, також державним примусом.

Ознаки, які відрізняють норми права від інших

соціальних норм

у соціально неоднорідному суспільстві:

Норми права виникають, коли формується держава;

встановлюються або санкціонуються державою;

виражають волю домінуючої частини суспільства;

утворюють внутрішньо погоджену цілісність, єдність, тобто систему;

існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві.

Інші соціальні норми

існують у будь-якому суспільстві;

встановлюються або санкціонуються іншими суб'єктами суспільства;

виражають волю різних частин суспільства;

можуть не бути внутрішньо погодженими, не мати властивостей системи;

існують у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання.

фізіологічні (біологічні), медичні, екологічні, агрономічні. Зачіпаючи у багатьох випадках інтереси людей, їхніх груп, об'єднань, тобто набуваючи певного соціального значення, вони нерідко «озброюються» відповідними засобами соціального контролю й забезпечення, а отже, функціонують як соціальні норми.

Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, наприклад, правила логіки, математики, аутопсихо-тренінгу (медитації) тощо.

Нарешті, слід враховувати і те, що на поведінку людини, діяльність інших суб'єктів суспільного життя впливають не тільки (а зрештою, і не тільки) різноманітні соціальні норми, але й ненормативні регулятори, зокрема певні соціально-психологічні явища (громадська думка, «атмосфера» та ін.), індивідуально-психологічні явища (почуття, підсвідомість,

Норми права

Інші соціальні норми формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;

як правило, формально визначені за змістом;

мають цілком визначені форми зовнішнього виразу;

мають точно визначені межі дії, чинності;

забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом.

виражені не тільки через права й обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла;

у багатьох випадках позбавлені формальної визначеності;

можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах;

не завжди мають точно визначені межі дії;

забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), явища природи (біоенергетичні фактори, фізіологічні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси та ін.).

2. Об'єктивне юридичне право та правосвідомість

Як зазначалось, формально-обов'язкові норми держави, система яких утворює об'єктивне юридичне право, є результатом цілеспрямованої, свідомої діяльності держави, певних її органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом правил поведінки, що встановлює держава, є свідомість осіб, які входять до складу її відповідних органів, тобто погляди, уявлення цих людей щодо цілей, змісту і форми таких правил. Тому така свідомість якраз і вважається юридичною, «правовою» свідомістю.

Вона, безперечно, властива не тільки «авторам» юридичних норм, а й усім людям, які так чи інак ше стикаються або можуть «контактувати» з об'єктивним юридичним правом.

Правосвідомість — це система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом.

Склад правосвідомості

У складі правосвідомості виділяють такі елементи:

1) за змістом правових поглядів — інформаційний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових частин — позитивне, негативне, байдуже); регулятивний — психологічна установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність виконувати або, навпаки, порушувати приписи юридичних норм);

2) за формою (способом) відображення правової дійсності — поняття про правові явища (наприклад, поняття форми права); правові погляди (наприклад, на роль законів у системі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юридичної професії); правові почуття (наприклад, почуття справедливості закону або судового рішення, почуття особистої відповідальності за дотримання закону, за виконання вимог договору);

3) за рівнем відображення правової дійсності — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, несис-тематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають непонят-тєві форми відображення правової дійсності) і правова ідеологія (концептуалізована, логічно систематизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової дійсності; вона формується насамперед шляхом юридичної освіти, юридичних наукових досліджень). Ці обидві частини, «поверхи» правосвідомості можуть включати як інтелектуальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча у теж неоднакових дозах);

4) за територіальною поширеністю — загальна правосвідомість; локальна (місцева, регіональна) правосвідомість;

5) за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивідуальна і колективна: а) загальносоціальна (загальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова;

6) за характером діяльності носив правосвідомості — професійно-юридична (практично-юридична, наприклад, правосвідомість суддів, юрисконсультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних вузів); професійно-не-юридична (наприклад, правосвідомість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської молоді).

Взаємодія правосвідомості та правового регулювання

Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:

- виступає найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права;

- прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосередньо зумовлює правотворчість;

- є засобом, «каналом» тлумачення норм права;

- є духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснення права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);

- може використовуватися як інструмент подолання прогалин у законодавстві при його застосуванні;

- є чинником вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норми (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення);

- виступає чинником виховання поваги до права. Вплив об'єктивного юридичного права, право вого регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими джерелами її формування, перетворення і розвитку (щоправда, зміст, напрямок його впливу може бути неоднозначним: він залежить від якості законодавства, його відповідності реальним потребам та інтересам певних соціальних верств; від рівня роботи державного апарату; кваліфікованості і правової культури юристів; стану законності в країні та ін.).

Дата добавления: 2015-05-10