Екзистенціальна філософія Сьорена К'єркегора

Не менш радикальним противником гегелівського ідеалізму був датський теолог Сьорен К'єркегор (1813—1855) {«Страх і тре­пет», «Або-Або», «Хвороба до смерті»). Головний аргумент, що протиставляється гегелівському ідеалізмові, полягає у звеличен­ні конкретного над загальним. За С. К'єркегором, людина є син­тезом нескінченного та конечного, плинного та вічного, свободи та необхідності. Саме він породжує найважливіші феномени люд­ського буття — страх та відчай. І що вище самосвідомість, індиві­дуальність людини, то вище страх та відчай. Врятуватися може лише конкретний індивід. Головним принципом людини, що прагне спасіння, є принцип «або — або»: суть полягає не у виборі між добром та злом, а в акті вибору, завдяки якому вибираються добро і зло разом.

Відповідно до цього філософ виділяє три типи людей. Най­нижчий — естетичний тип. Основна його риса полягає у безпо­середності, найвищим ідеалом стає фізична краса. Тут одиничне переважає над загальним, задоволення над обов'язком тощо. Од­нак у християнстві ця краса є гріхом, тому естетичний тип при­речений на відчай.

Другий тип — етичний. Це трагічний герой самовідречення, який відрікається від усього конечного у світі на користь певної ідеї, що виражається у всезагальному, втрачаючи при цьому конечне. Сумнів у правильності такого відречення відпадає, адже трагічний герой знаходить втіху у тому всезагальному, заради якого він від­рікся від себе. Відрікаючись, цей тип також приречений на відчай.

На відміну від попередніх двох типів, третій — тип «лица­ря віри» — позбавлений будь-яких виправдань чи обґрунтувань. Лицар рухомий парадоксом віри, згідно з яким одиничний інди­від перебуває в абсолютному відношенні до всезагального. Та­ким парадоксом і є віра, що підіймає індивіда до всезагального, адже не може бути опосередкована через всезагальне (на відміну від етичного типа трагічного героя). Як приклад такого лицаря С. К'єркегор наводить біблійного Авраама, який вірить саме си­лою абсурду. Для того, щоб піднятись як одиничний індивід, Ав­раам здійснює нескінченне самовідречення, однак на цьому не зу­пиняється як трагічний герой, а робить наступний рух — рух віри.

Самовідречення долучає лицаря віри до нескінченного, а віра дає змогу утримувати конечне. Тобто силою віри (а не розуму, як у Г. Гегеля) у людині примирюється конечність на безконечність. Парадокс же віри в тому, що для того, аби примиритися, потрібно визнати неможливість здійснення свого бажання, зробити віру абсурдною. Авраам жертвує Богові сина, віруючи у всемогутність Бога. Це нестерпно, оскільки Авраам перебуває у постійному страхові, адже ніхто не може сказати йому, правий він чинить чи ні. Авраам не міг виконувати свій обов'язок перед етичним началом, усезагальним, інакше став би вбивцею. Звідси ще один важливий висновок — лицар віри повинен спілкуватися з Богом сам на сам, у кожного своя дорога до Бога. Абсурдні віри Авраама в тому, що він жодної секунди не повинен сумніватись у свій любові до сина, якимось чином применшувати її, тоді применшується жертва Богові, й жертва перетворюється вбивство.

Людина абсурду прагне неможливого, тому отримує все. Ся Авраам постає такою людиною, адже, на думку мислителя, його велич полягала у могутності, сила якої була в безсиллі, мудрість якого полягала в глупоті, надія виглядала як безумство, а любов — як ненависть.

Абсурд індивідуального існування, необхідність «стрибка» через опосередковане до нескінченного зробили філософію С. К'єркегора ідейним витоком філософії та літератури екзистенціалізму — одного з найвпливовіших та найпопулярніших філософських напрямів XX ст.

Дата добавления: 2015-05-22