Передмова

Дати

Козел

Солоха

КУРСОВА РОБОТА

З навчальної дисципліни: «Історія України»

На тему: «Скіфи на теренах України»

Виконала:

Студентка I курсу групи ДГ-5

Поготовка Тетяна Миколаївна

Викладач:

Француз Анастасія Іванівна

Київ 2014

ЗМІСТ:

I. Вступ:

1. Дати

2. Основні поняття та персони

3. Передмова

II. Велика Скіфія

1. Територія та її мешканці

2. Скіфський цар Атей (+ уривок з твору Валентина Чемериса «Смерть Атея»).

3. Занепад Великої Скіфії

III. Скіфська культура та її провідні риси

IV. Згадки Геродота про Скіфію: «Історії в дев’яти книгах. Книга четверта – Мельпомена»

V. Геродот про життя та звичаї скіфів

VI. Уявне інтерв’ю з Геродотом (за О. Стражним)

VII. Релігійні вірування скіфів:

1. Боги скіфів

2. Жертвопринесення

3. Скіфські жерці – божественні віщуни

4. Обряд побратимства

5. Обряд поховання скіфів

VIII. Скіфські могили:

1. Локалізація

2. Технологія спорудження могил

3. Історія досліджень

4. Найвідоміші скіфські могили

5. Чортомлик:

1) Історія досліджень

2) Опис кургану та знахідок

6. Огуз:

1) Дослідження Веселовського

2) Дослідження Рота

3) Дослідження Лєскова

4) Дослідження Болтрика

5) Опис кургану та знахідок (насип, крепіда, центральна поховальна споруда, поховання слуг та коней)

6) Північна могила

7) Південна могила

8) Боспорські риси

9) Огуз та сьогодення

10) Цікаві факти

7. Куль-Оба:

1) Ритуал і поховальна комора

2) Пограбування кургану

10. Гайманова могила:

1) Опис об’єкта

2) Знахідки

11. Товста могила:

1) Поховання

2) Прикраси

3) Пектораль (+зображення на пекторалі)

12. Мелітополський курган

13. Мельгунівський курган:

1) Значення

14. Олександропільський курган

15. Переп’ятиха

IX. Висновки

X. Додатки

ВСТУП

7 ст. до н.е. - вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я

5 – 4 ст. до н.е. - доба розквіту скіфської держави (Велика Скіфія)

514 р. до н.е. - війна скіфів з перським царем Дарієм

3 ст. до н.е. - вторгнення сарматських племен

3 ст. до н.е. – поч. 4 ст. н.е. – існування державного об’єднання Мала Скіфія

Основні поняття та персони

Ранній залізний вік – один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень. На території України ця доба припадає на І тис. до н.е. - і хронологічно відповідає кіммерійському, скіфському та сарматському добам історії.

Геродот — визначний давньогрецький історик. Багато подорожував Малою Азією, був у Єгипті, Вавилоні, Фінікії, Сирії, Західному Причорномор'ї, Ольвії. Автор праці, що умовно названа «Історією», яка являє собою першу широку історичну оповідь про держави і народи Азії та Європи. Викладаючи різні версії, Геродот виявляв критичне ставлення до зібраного матеріалу. Ще в давнину Геродота назвали «батьком історії». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на 9 книг (за кількістю грецьких муз). Четверта книга є найціннішим джерелом із історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я.

Ми - ті, про кого шепотіли в старовину,

З мимовільним тремтінням, еллінські міфи:

Народ любив наш буйство і війну,

Сини Геракла і єхидни, - скіфи.

А. Я. Брюсов, 1916

Скіфія! Як багато вміщує у собі ця гарна назва!

Це – наша давня земля, наша вітчизняна історія!

Це – загадки й таємниці, тривалі суперечки, захоплюючі пошуки й цікаві дослідження, сенсаційні відкриття і знахідки.

Це – довга і скрупульозна праця науковців, праця далеко не легка, з безліччю труднощів і поневірянь, повна як радості відкриттів, так і гіркоти розчарувань.

Однак саме в цьому полягає романтика пошуку, прагнення відкрити таємницю, пізнати невідоме.

ВЕЛИКА СКІФІЯ

ТЕРИТОРІЯ ТА ЇЇ МЕШКАНЦІ

За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. 5–4 ст. до н. е. сягнула розквіту їхня держава. Вчені домовилися називати її Великою Скіфією.

Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж Прип’яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа.

Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів.

У причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-землеробами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-землероби – на Лівобережжі.

Іраномовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про велич скіфської держави тих часів свідчать царські кургани – величні поховальні пам’ятки найвпливовіших і найзаможніших скіфів.

Більшість із них відкрито у Нижній Наддніпрянщині. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін.

Казкова розкіш начиння царських курганів творилася працею численних народів, що населяли Скіфію.

Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-землеробів.

Як свідчить назва, що її дав племенам Геродот, були вони хліборобами. Скіфи-орачі вирощували пшеницю не лише для власного споживання, а й на продаж.

СКІФСЬКИЙ ЦАР АТЕЙ

Атей (грец. Άτέας/ ΑΤΑΙΑΣ, лат. Atheas) (до 358 — 339 р. до н. е.) — традиційно вважається чи не найвидатнішим династом Європейської Скіфії. Припущення, що Атей контролював виключно Придунайську (Малу) Скіфію безпідставні.

Перша згадка Атея відноситься до 358 р. до н. е., коли після смерті одриського династа Котіса І між сусідами одрисів розпочалася війна за території ще донедавна могутньої фракійської держави, до якої залучилися і скіфи. Атей узяв під свій контроль частину Добруджі і підпорядкував собі наступні поліси: з 358 р. до н. е. — Істрія, з 353 р. до н. е. — Каллатіс, що призвело до низки воєн з іншими сусідами одриссів, а саме: переможна війна з трибаллами в 344 р. до н. е., війна з Македонією у 339 р. до н. е. Участь скіфів у війнах за перерозподіл фракійських територій та сфер впливу і, в першу чергу, війна з Пилипом Македонським пояснює відносну популярність Атея в античній літературі.

Окремої уваги заслуговують відносини Атея з такими полісами як Каллатіс, Херсонес Таврійський та їх метрополією Гераклеєю Понтійською, а саме: ймовірне карбування монет з легендою ΑΤΑΙΑΣ, які датуються 353-347 рр. до н. е., у Гераклеї;виділення саме в цей час (за тирана Гераклеї Сатіра (352/1 — 345)) у користування громаді херсонеситів земель у Пн.-Зах. Тавриці; карбування Каллатісом монет з легендою ΑΤΑΙΑ орієнтовно між 347-339 рр. до н. е.

Враховуючи наведене, можливо припустити, що хоча "Ми не маємо даних про існування будь-яких відносин між Атеєм і Гераклеєю Понтійською, проте наявність таких є досить ймовірною... З усіх грецьких міст південного і західного берегу Понту Евксинського лише Гераклея найактивнішим чином брала участь в цей час у політичному житті Тавріди..."

Відоме послання Атея до громади Візантія, яка контролювала морські торгові шляхи з Понту до Середземномор'я: «Цар Скіфії Атей громаді Візантія: не шкодьте моїм доходам, інакше мої кобили питимуть вашу воду.» (Климент Олександрійський з посиланням на Арістокріта (Clem. Alex. Strom. V, 5, 31, (3))).

Війна з Македонією 339 р. до н. е. закінчилася поразкою, яка назавжди позбавила скіфів статусу непереможних. Щодо цієї війни ми маємо наступне повідомлення: «… Ця суперечка озлобила обидві сторони, і зав'язалася війна. Хоча скіфи перевершували [македонян] і числом і хоробрістю, але вони були переможені хитрістю Пилипа …». У цій битві загинув і Атей. На зворотному шляху македонське військо попало в засідку трибаллів, і було майже повністю знищено. (ЮСТИН. Епітома твору Помпея Трога «Історія Пилипа», IX, 2-3)

Після смерті Атея Європейська Скіфія проіснувала ще близько 60-70 років, витримав низку воєн (навала Зопіріона у 331 р. до н. е., війна з Боспором близько 327 р. до н. е. (ДЕМОСФЕН, XXXIV. «Проти Форміона о позиці»), і в якості спільника боспорського царя у 310—309 рр. до н. е. (Діодор, Бібліотека (ΒΙΒΛΙΟΘΗΚΗ), XX, 22-24), війну з Лісімахом у 313 р. до н. е. (Діодор, Бібліотека (ΒΙΒΛΙΟΘΗΚΗ), XIX)). Наразі немає жодних підтверджень щодо будь яких кризових явищ у Європейській Скіфії до 280—270 рр. до н. е.

Висловлено припущення, що поховання Атея — відомий курган Чортомлик, або Товста Могила чи Цимбалка.

УРИВОК З ТВОРУ ВАЛЕНТИНА ЧЕМЕРИСА «СМЕРТЬ АТЕЯ»:

Дев’ять десятків Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж літа. У чорнім цупкім волоссі, що аж на плечі спадає – ані сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубілою шкірою лице, худорляве, злегка видовжене, очі теж великі й гострі, ніс великий і гострий. І коли насупиться цар, то здається, що в очах його нуртує гроза і спалахують блискавки. І сам він худий, жилавий, високий та міцний, йде легко, нечутно і м’яко, наче до здобичі підкрадається. Шістдесят весен тому, тридцятирічним став він царем і звідтоді міцно тримає в руках Золоту Вуздечку Скіфії. Славетний і багатий цар Атей, недарма ж він носить титул Батька усіх скіфів. Родовід свій царський веде від родичів самого Іданфірса, котрий колись переміг перського царя і цим здобув славу на віки. А родовід Іданфірса починається від царя Спаргапіфа, який повернув скіфів з Азії в степи між Танаїсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапіфа є сам Геракл. Тож і виходить, що рід Атея – божественний рід. Діди, прадіди, пращури і прапращури Атея споконвіку, звідтоді, як у степах світить бог-сонце Гойтосір, належали до знатних скіфів, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнішими вільними скіфами, або ще – справжніми скіфами, котрі стояли над усіма іншими племенами владиками і повелителями. У ті далекі первісні часи найзнатніших і найславетніших скіфів було троє племен, вони склали єдине військо, хоч і мали кожен свою територію і своїх вождів. Так і повелося звідтоді, що скіфами неодмінно правили три царі – по кожному з тих трьох первісних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скіфії, але всі вони мали свої війська, свої краї, якщо хотіли, не корилися один одному. Так було і за часів славетного Іданфірса. І тільки Атей, ставши спершу одним з трьох царів, потім старшим царем-владикою, забрав владу в свої руки і зробився єдиним царем Скіфії, а племена об’єднав під своєю орудою. Раніше над трьома вождями-царями стояла Рада вождів та старійшин, а над ними ще були народні збори – Рада усіх скіфів, що могла усувати одного царя і вибирати іншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом іти. І рішення приймалися не від імені царя, а від імені усіх скіфів. А ось Атей, взявши владу в свої руки, скасував і Раду вождів та старійшин, і навіть саму Раду усіх скіфів. Все, що йому треба було рішати, вирішував сам, ні в кого не питаючи згоди і права. І звідтоді і впродовж шести десятків літ владарює він над скіфами, як живий бог на землі. Знаний він і в степах між Танаїсом та Істром, і по цей бік Істру у землях гетських, фракійських, трібаллських аж до самої Македонії. Знають його і греки у своїх містах-полісах на узбережжі Акшайни. Знають і остерігаються владики скіфів. Коли Візантій спробував було зашкодити торговим інтересам скіфів на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеї, котра возила у Скіфію товари), то Атей лише посварився пальцем на візантійців.

ЗАНЕПАД ВЕЛИКОЇ СКІФІЇ

У 4–3 ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Без вороття зникли степові скіфські пам’ятки.

Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають висихання степів, занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів.

Велика Скіфія припинила існування.

Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Перша – у Нижньому Подунав’ї, друга – у степовому та передгірному Криму зі столицею Неаполем.

Народи Великої Скіфії не мали писемності. Про їхній духовний світ довідуємося зі скіфських прикрас, посуд, а також із розповідей греків.

Посуд, зброю, прикраси скіфи оздоблювали сценками зі своїх міфів, легенд. Отож, уважне їх вивчення дає змогу відновити скіфську міфологію.

Зображення богів зберігаються на скіфських пам’ятках. Неповторності їм надає «звіриний стиль». Для оздоблення зброї та предметів побуту скіфи використовували зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб. Трапляються також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів із тулубами левів і грифобаранів.

Ставили скіфи й кам’яні скульптури – навершя курганів. Із каменю вирубалися схематичні чоловічі фігури, на яких часом прорізали риси обличчя, руки, деталі одягу та зброї.

СКІФСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ ПРОВІДНІ РИСИ

Якщо шукають коріння українського народу, обов'язково згадують про Трипільську цивілізацію, культуру скіфів і сарматів та грецьких міст Північного Причорномор'я. Термін «скіфська культура» має різні тлумачення. По-перше, це культура самих скіфів, які, за спогадами Геродота, мали поселення вздовж північного чорноморського узбережжя між Дунаєм та Доном у VII ст. до н. е. Це були розрізнені племена, переважно іранського походження. По-друге, у ширшому значенні, цей термін використовують для назви культури, яка була поширена у степовій та лісостеповій зонах від Чорного моря на північ (здебільшого басейни нижньої та середньої течії річок Буг, Дніпро, Дон). Скіфи відзначалися дуже високим рівнем розвитку матеріальної культури, що стала відомо завдяки чисельним розкопкам степових курганів. Ці кургани були гробницями скіфськоїзнаті. Найцінніші експонати було знайдено у кургані Кюльоба біля Керчі, який було розкопано 1830 р., та у Чортомлику (нині — Дніпропетровська обл.) — у 1862—1863 рр. Поховання містять певний набір зброї (бронзові наконечники стріл, металеві кинджали й мечі, бойові сокири та кінської збруї). У багатих могилах знайдено мідний, золотий і срібний посуд, грецьку розписану кераміку та амфори з вином, різноманітні прикраси тонкої ювелірної роботи скіфських і грецьких майстрів. За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор'я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, візантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування державних обєднань на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, калліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення у Молдові, скіфами-орачами— у Лісостепу Правобережжя, скіфами-землеробами — у Лісостепу Лівобережжя.

Скіфська культура одна з найяскравіших на степовій смузі Євразії. Відроджується інтерес до вивчення культурної спадщини народів, які населяли простори Причорноморських степів у минулому. Чим жили, у що вірили, який був їхній суспільно-політичний лад? Запитань більше, ніж відповідей. Історики не мають твердо сформульованої загальної концепції. Це тому, що писемних джерел з давньої історії Скіфії сягнуло нашого часу надто мало.

Археологічні дослідження останніх десятиліть прояснили образ культури населення степового євразійського поясу, значною мірою виявили характер і рівень розвитку її економіки, часом дозволили встановити його генетичний зв'язок з носіями попередніх культур бронзової доби.

Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв'язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор'я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії й, захопивши Мідію, утворити там державу "Ішкуза". Ця держава існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор'я.

За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Походи на Близький Схід, міцні зв'язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор'я, що почалася також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра).

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).

один ряд із видатними курганами вищої аристократії скіфського часу Європи та Азії.

ЗГАДКИ ГЕРОДОТА ПРО СКІФІЮ

ІСТОРІЇ В ДЕВ’ЯТИ КНИГАХ

Дата добавления: 2015-05-22