Праця — цілеспрямована діяльність людини зі ство­рення благ, необхідних для задоволення своїх тілесних і духовних потреб

Подібним до праці є визначення поняття "практика". Саме праця, з погляду еволюційної теорії Ч. Дарвіна, є однією з най-

важливіших передумов виникнення свідомості у людини. Тру­дова діяльність людини мала два вирішальних наслідки:

• організм предків людини почав пристосовуватися не просто до умов середовища, а до трудової діяльності. Специфіч­ні особливості фізичної організації людської істоти — пряме ходіння, диференціація функцій передніх і задніх кінцівок, розвиток руки.

• праця, яка з самого початку була спільною діяльністю, стимулювала виникнення і розвиток спілкування, членороз­дільної мови як засобу спілкування, нагромадження і пере­давання трудового, соціального досвіду.

Оскільки праця органічно пов'язана із застосуванням мускульної сили і сили розуму, то відповідно до цього виді­ляються два основні види праці — фізична і розумова.

Фізична праця — це цілеспрямована діяльність лю­дини щодо створення благ, у процесі якої застосовуєть­ся переважно енергія м'язів.

Розумова праця — це цілеспрямована діяльність лю­дини, в процесі якої переважно застосовується нервова енергія, енергія мозку.

Цей поділ праці виник ще за доби рабовласництва і зберіг­ся донині.

Унікальність свідомості як особливої здатності людини творити образи навколишнього світу виявляється не тільки в характері її функціонування і розвитку, а й у способі ви­никнення самої свідомості. Однією з основ виникнення свідо­мості є спілкування і мова.

Спілкування — це процес взає­мозв'язку, взаємовідношення, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміння­ми та навичками, а також результатами діяльності, тобто процес передачі, опрацювання і використання інформації в широкому розумінні.

Спілкування — одна з необхідних і загальних умов фор­мування і розвитку особистості й суспільства.

Мова не є відображенням дійсності, вона — система знаків, які створюються і використовуються людьми для у мовного позначення речей і явищ, відображених у нашо­му мозку.

Мова безпосередньо відображає наше бачення світу: що в ньому нас цікавить, "притягує", а що не варте уваги. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра, у свою чергу, зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову таки відображає світ відповідним набором понять.

Видатний німецький філософ XX ст. М. Хайдеггер гово­рив, що мова — це домівка буття. Ось чому завдання точного й адекватного перекладу з однієї мови на іншу надзвичайно складне, особливо тоді, коли йдеться про складні художні чи філософські речі. Інші реалії повсякденного життя іншо­го народу й відповідно інші художні засоби їхнього виражен­ня роблять переклад творів набором слів, тобто фактично вони не перекладаються.

26. Визначальні ознаки свідомості.

Свідомість — це суспільний продукт, поява якого збігається з ви-никненням специфічного рівня буття — суспільно-історичної практики, суб’єкт якої здатний змінювати світ, змінюючись при цьому сам.

Визначальними ознаками свідомості є відображення, відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює на-самперед форми людської діяльності і через них — форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов’язана з самосві-домістю. Вихідним пунктом людського відношення до світу є пере-творення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання — створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробка програми діяльності. Завдяки сві-домості людина здатна мислено відтворювати дійсність, піддаючи ідеальному випробуванню різноманітні моделі можливих ситуацій.

27 Структура свідомості. Структуру свідомості можна розглядати в кількох аспектах.

1. Свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну, які виникають як відображення різних типів буття. їх співвідношення, а також структура суспільної свідомості розглядатимуться в окремій темі.

2. Свідомість, з гносеологічної точки зору, можна поділити на форми відображення. Через них відбувається відображення дійсності людиною.

Форми чуттєвого відображення і пізнання світу:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

Ці форми відображення значною мірою є формами індивідуального чуттєвого відображення (їх визначення див. у словниках).

Формами відображення, що належать до абстрактного мислення і за допомогою яких здійснюється раціональне пізнання, є:

- поняття;

- судження;

- висновок.

Вони значною мірою соціалізовані. Ці форми - продукт суспільного розвитку, трудової діяльності та спілкування людей, нагромадження матеріального й духовного досвіду багатьох поколінь. Вони дають змогу отримувати об'єктивне знання, що розвивається за законами, які не зводяться до процесу індивідуального пізнання (визначення поняття, судження, висновку див. у словниках).

3. Рівні пізнання (структура свідомості у вузькому розумінні). Як правило, у цьому разі виділяють такі:

- Підсвідомість. Вона накопичує і зберігає всю отриману інформацію.

- Усвідомлення. У ньому обробляється вся отримана інформація, осмислюються і фіксуються певні ідеї, цінності і т. д.

- Надсвідомість. Це синтез підсвідомості й усвідомлення. Вона здійснює

процес творчості, відкриття, виявлення, показує свідомості виразну ідею, думку після інтенсивної праці над вирішенням якоїсь проблеми. До цього рівня свідомості відносять інтуїцію.

- Самосвідомість. У ній відбувається аналіз, обробка змісту свідомості та

процесу мислення. За її допомогою здійснюється цілеспрямований контроль за діяльністю свідомості.

4. З точки зору структури людської діяльності, у свідомості можна виокремити такі сфери:

- Когнітивна (пізнання). У свідомості на різних гносеологічних рівнях з

властивими їм формами отримуються і накопичуються знання про дійсність і сам об'єкт пізнання з метою створення точної копії діяльності, отримання істинного знання.

- Ціннісноорієнтаційна або мотиваційна. Це сфера цінностей, ідеалів,

інтересів, які визначають життєдіяльність людини, її ставлення до світу, самої себе. Цей зміст свідомості має емоційне забарвлення і створює не точну, тобто об'єктивну копію, а суб'єктивно забарвлену інформацію, тобто оціночне знання.

- Нормативна. Це сукупність норм, правил, які мають регулювати

поведінку людей, їхню виробничу, соціально-політичну, моральну та іншу діяльність.

Сутність і структура суспільної свідомості розглядатимуться у темі "Духовне життя суспільства".

28. Свідомість і самосвідомість. Функції самосвідомості

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення. Самосвідомість -це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки. Самосвідомість проявляється у людини як процес та результат психічної діяльності. Як процес розгорнутого у часі вивчення людиною себе самосвідомість у психології називається самоусвідомленням, а як результат утримання, переробки та використання інформації стосовно себе - Я-концепцією.

Відомо, що уявлення людини про себе соціально детерміновані. Оточуючі люди, суспільні норми і цінності відіграють роль дзеркала, в яке дивиться кожен з нас, вибудовуючи своє "Я".

Функції самосвідомості:

1)пізнавальна – накопичення інформації про власні якості, властивості, прояви;

2)оцінкова – формування ставлення до власних якостей, властивостей, проявів;

3)регулятивна – побудова власної поведінки на основі знань та ставлень щодо себе;

4)захисна – послаблення або усунення травмуючих негативних емоційних переживань у психіці людини.Основою для функціонування всієї самосвідомості виступає образ "Я" - її центральний компонент. Образ "Я" - це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості. Якщо йдеться про приблизну, орієнтовну інформацію, то фігурують уявлення, якщо інформація про себе є об'єктивною, перевіреною, то мають на увазі знання (ім'я людини, дата її народження тощо).

29. Суспільний характер свідомості та їх форми.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості.

Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

30. Взаємозв’язок індивідуальної та суспільної свідомості.

Суспільна свідомість сучасної людина – це велике розмаїття свідомості, її формоутворень і рівнів. Суспільна свідомість обіймає правові, політичні, моральні, естетичні. філософські, релігійні погляди, наукові знання, національні особливості, психологічні риси і т. ін. У ній – загальнолюдські духовні цінності минулого і сучасного, в ній постає прогностичне майбутнє. Суспільна свідомість – багата, всеосяжна, вона є базою знань, теорій, ідей і т. ін.

Важлива складова свідомості – ставлення до цінностей – чи то у вигляді естетичної орієнтації, чи як соціальне почуття або теоретична ідея. Цінності відбивають у людині різнозначні об’єкти, без урахування ціннісних пріоритетів неможливе розуміння специфіки і змісту свідомості.

Слід звернути увагу на те, що є два рівні суспільної свідомості: буденна і теоретична.

Буденна виникає на ґрунті щоденної практичної діяльності людини, вона узагальнює емпірично дане. В цьому її обмежений характер.

Слід визначити, що буденна свідомість не збігається з індивідуальною, оскільки за своїм призначенням вона "працює" на життєві потреби – забезпечує рецептами для розв'язання конкретних життєвих ситуацій.

Індивідуальна свідомість – рухома, яскрава, вона – творча лабораторія особистості.

Теоретичний рівень суспільної свідомості являє собою найдосконалішу форму узагальнення дійсності. Це найбільш розвішена форма організації знання – у вигляді теорії. Суспільна свідомість – складова духовної культури суспільства.

До духовної культури належать результати людської діяльності: наука, філософія, мистецтво, мораль, право і відповідні установи: Інститути, театри, школи, музеї.

Людина – творець культури, її споживач і продукт. Створюючи культуру, вона створює себе. Духовна культура несе на собі відбиток рис соціально-економічної формації та класів, нації, що її створюють.

Світогляд відбиває дійсність у її цілісності – як природничо-суспільний світ життя і діяльності людини – в її значущості для людини – крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів.

Чільне місце в структурі суспільної свідомості посідають її форми. За допомогою форм суспільної свідомості остання стає реальним компонентом суспільного буття. Основними формами суспільної свідомості є: політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука. Кожну з цих форм вивчають окремі науки: юриспруденція, політологія, етика, естетика і т. ін.

31. Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.

Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу. У науковій філософії вона виходить з визнання тієї принципової обставини, що пізнання є відображенням об'єктивної реальності, яка існує поза і незалежно від свідомості; що суб'єкт, який пізнає, — це соціально-природна істота, включена в об'єктивну реальність; що пізнання здійснюється за допомогою мозку — високоорганізованої матеріальної системи, — і передбачає вплив зовнішніх об'єктів на органи чуття людини; що процес пізнання є відображенням особливого типу, і для його пояснення необхідно використовувати весь арсенал діалектичних методологічних засобів. Гносеологія — філософська дисципліна, яка аналізує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання.Предметом гносеології як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання; способи доведення істини; структура, форми і методи пізнавальної діяльності.

“Суб’єкт” і “об’єкт” – це головні категорії гносеології, в яких знаходить свій вираз розуміння сутності пізнання. Філософи по-різному розуміли ці поняття. Гегель, наприклад, за суб’єкт пізнання розумів об’єктивний дух, що творить і пізнає його. Суб’єктивні ідеалісти під суб’єктом пізнання розуміють свідомість людини, яка створює свій об’єкт. Матеріалісти – метафізики під суб’єктом пізнання розуміли людину лише як природну істоту. Сучасна наукова філософія за суб’єкт пізнання приймає суспільну людину – істоту діяльну, активну, творчу, що включена у систему суспільних відносин і здійснює в ній чуттєво-предметну, творчу діяльність. Суб’єктом пізнання є і суспільство з його способом виробництва, суспільними відносинами, культурою. Об’єктом пізнання є зовнішній світ, але не взагалі, а та його частина, яка стала предметом практичної і пізнавальної діяльності, яка втягнена суспільством у сферу виробництва.

Процес пізнання відбувається як діалектична взаємодія суб’єкта і об’єкта, в якій ведучу роль відіграє суб’єкт. Відношення людини до навколишнього світу починається не з споглядання, а з його активного перетворення. Як жива істота, людина має задовольнити свої потреби, а для цього вона повинна перетворювати своєю працею предмети природи у необхідні їй матеріальні блага. Саме у процесі матеріального виробництва, практичного перетворення предметів зовнішнього світу, людина пізнає ці предмети.

32.Основні принципи сучасної наукової гносеології.

Об'єкти́вність — філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст знання чи спосіб існування (дійсності), яка полягає в їх незалежності від людської свідомості(суб'єкта пізнання).

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Діале́ктика — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Практика — доцільна і цілеспрямована діяльність, яку суб'єкт здійснює для досягнення певної мети. Практика має суспільно-історичний характер і залежить від рівня розвитку суспільства, його структури.

Історизм — підхід до філософських проблем, який надає особливого значення специфічному контексту: епосі, географічному розташуванню, місцевій культурі, а також історії становлення того чи іншого питання.

Конкретне — вид понять у традиційній формальній логіці

33. Історична і соціокультурна детермінація пізнання.

Принцип соціально-культурної детермінації науки, варто розмежувати два смисли поняття "соціальне": соціальне в широкому смислі, що включає науку, і соціальне у вузькому смислі, яке є зовнішнім відносно науки. Розуміння соціального у широкому смислі виходить із тези про те, що наука є соціальною за своєю природою, що її розвиток зумовлений усією суспільно-історичною практикою. За такого розуміння принципу соціальної детермінації пізнання наука є частиною суспільно-історичної практики, і питання про внутрішні й зовнішні чинники розвитку пізнання в рамках такого розуміння не має сенсу. Суспільно-історична практика має складну структуру. Її елементи теж впливають на науку. Аналіз такого впливу і буде дослідженням соціальної детермінації науки у вузькому смислі. В такому розумінні ці соціальні детермінанти будуть зовнішніми відносно науки. Цей зовнішній вплив водночас відбувається всередині суспільної практики та опосередковується нею як цілим. Тому зрозуміло, що вказані смисли поняття "соціальне" тісно взаємозв'язані між собою.

Таким чином, детермінація цілі в науковому пізнанні матеріальним виробництвом (як і взагалі процес соціальної детермінації науки) супроводжується процесом перетворення "зовнішніх" щодо науки чинників на "внутрішні". Цей процес неоднорідний. Він включає у себе перетворення матеріального замовлення на мету наукового пошуку в рамках конкретної наукової дисципліни. Істотні, радикальні зміни у матеріальному виробництві ведуть до корінної перебудови стилю наукового мислення, нового тлумачення наукових понять і категорій. Продукти матеріального виробництва стають матеріальними засобами наукового пізнання, тим самим іманентно вплітаючись у наукове пізнання.
Якщо вказані вище аспекти дослідження всезагальності соціально-культурної детермінації наукового пізнання є дослідженнями у синхронному плані, то існує ще один аспект, який містить аналіз практичної зумовленості науки як у синхронному, так і в діахронному плані. Цей аспект пов'язаний із розрізненням загальної і сукупної праці. Перша зумовлена кооперацією сучасників та використанням праці попередників. Друга передбачає безпосередню кооперацію індивідуумів. А це означає, що внутрішня логіка наукового пізнання зумовлена досягненнями всієї людської культури і містить її у собі.
Отже, принцип соціально-культурної детермінації пізнання є всезагальним. Ця всезагальність супроводжується трансформацією зовнішніх щодо науки факторів у внутрішні й передбачає такі аспекти аналізу: зумовленість пізнання всією суспільно-історичною практикою, безпосередню та опосередковану детермінацію цілей наукової діяльності в контексті наукового пізнання, адаптацію пізнання до соціально-культурного середовища і наявність соціокультурних параметрів у категоріальному апараті мислення, філософію і світогляд як особову і безособову форми соціальної детермінації пізнання, комунікативність пізнавального процесу, особливості пізнавальної діяльності в контексті всезагальних характеристик наукової праці. Всезагальність принципу соціально-культурної детермінації науки не виключає, а передбачає логіку порівняно самостійного розвитку пізнання. Водночас було б неправильним ототожнювати ці два положення. Вони могли б збігтися лише за повного збігу суспільних завдань, які стоять перед наукою, і цілей наукового пізнання, повного збігу цих останніх і реальних результатів наукового пізнання.
Таким чином, якщо раніше в основному акцентували увагу лише на соціальній зумовленості розвитку пізнання, то нині все більше уваги приділяється і зворотному процесові — адаптації наукового знання до того чи іншого соціально-культурного середовища.

34. Чуттєвий рівень пізнання, його форми та особливості.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення. Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.
Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.
На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність. Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" — і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.

35. Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.
Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.
На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета.
Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру.

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном.

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

Сенсуалізм і раціоналізм - дві крайності в оцінці співвідношення чуттєвого і раціонального відображення в процесі пізнання.

Сенсуалізм - напрямок в теорії пізнання, згідно з яким чуттєвість є головною формою пізнання. На противагу раціоналізму С. прагне вивести весь зміст пізнання з діяльності органів чуття.

Раціоналізм-- філософський напрямок, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Р. протистоїть як фідеїзм і ірраціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Термін «Р.» використовується для позначення і характеристики філософських концепцій з 19 в. Історично раціоналістична традиція сходить до давньогрецької філософії: наприклад, ще Парменід, различавший знання «по істині» (отримане за допомогою розуму) і знання «на думку» (досягнуте в результаті чуттєвого сприйняття), вбачав у розумі критерій істини.

36. Раціональний рівень пізнання та його форми.

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження можна визначити ще й так: судження — це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про будь-що. Зовнішньою, мовною формою вираження судження є граматичне речення. Наприклад, "Листя на дереві зелене", "Всесвіт не має меж ні в часі, ні в просторі" тощо.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном.

Застосовуючи різноманітні форми умовиводу, прийоми і методи наукового пізнання, людина відкриває загальні, необхідні, сутнісні властивості і відношення предметів та явищ дійсності і створює про них наукові поняття. Поняття — це кінцевий результат, підсумок наукового пізнання світу. У формі понять відображається сутність предметів і явищ.

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності як четвертої риси раціонального пізнання.

37. Проблема істини та її критерії.

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Критерії істини:

Авторитет

Думку досвідченого, кваліфікованого фахівця можна розглядати як своєрідний доказ. Обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста одним із критеріїв істини. Те ж можна сказати про книги й спеціальну літературу. Проте цей критерій не завжди певний — часто думки фахівців щодо того чи іншого питання можуть розбігатися.

Дата добавления: 2015-05-22