Модуль ІІ

Українська видавнича справа і редагування ХІХ – початку ХХІ ст.

Тема 1. Розвиток видавничої справи у світі
ХІХ – початку ХХІ ст.

Спочатку книговидання було ремеслом, тому рівень видань залежав від майстерності друкаря, оскільки він виконував усі операції. Протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. зі збереженням друкарського верстату відбувся розподіл праці, тобто друкування книжок стало мануфактурою. Наприкінці ХVІІІ ст. винайшли стереотип (“щільний”, “відбиток” – точна копія набору), який дозволяв прискорити процес друкування, зберігати набрані форми, був тоншим, а значить, потребував менше гарту.

У ХІХ ст. у книгодрукуванні запровадили машини – парові, стопциліндрові, двообертові, ротаційні, фальцювальні, машини-переплітники. У 60-х роках П. Княгининський автоматизував набір за допомогою перфораторної стрічки. У 70-х роках І. Лівчан винайшов матрицевибивну машину. 1885 р. О. Мергенталер сконструював машину, що вибивала рельєфні знаки матриці й відразу відливала готову форму, а наступного року на її основі створив лінотип (англ. “рядок”), у якому поєдналися словолитна та набірна машини. Він дозволяв набирати газету повністю, із заголовками, підзаголовками. Наприкінці ХІХ ст. відбулося розмежування поліграфічних підприємств і видавництв.

У ХІХ ст. відбулося накопичення досвіду редакторів-практиків, що у ХХ ст. заклало початок редагуванню як науки. Установилися династії книговидавців, котрі намагалися якомога більше розбудовувати книговидавничу галузь. ХХ ст. відзначилося винайденням офсетного, трафаретного, термографічного й цифрового друку, флексографії, ризографії, ксерокопіювання, прямого методу друку, появою комп’ютерного редагування, що активно розвиваються до сьогодні.

Отже, протягом ХІХ – початку ХХІ ст. запровадилися нові способи друку, урізноманітнилися способи друкування ілюстрацій (літографія, фотографія, цинкографія), з’явилися видавничо-поліграфічно-книготорговельні фірми в Європі й Америці, утвердилося редагування на науковій основі.

Питання для самоконтролю

1. Які машини винайшли у ХІХ ст.?

2. Що таке класичне редагування?

3. Поясніть сучасні методи друку.

Тема 2. Характеристика української видавничої справи ХІХ – початку ХХ ст.

С. Єфремов виділив такі періоди української видавничої справи ХІХ – початку ХХ ст.:

І. 1798 – 1855 рр. (період з 1847 р., коли відбувся судовий процес над Кирило-Мефодіївським товариством, до середини 50-х років ХІХ ст. М. Драгоманов назвав “першим антрактом” в історії українства);

ІІ. 1856 – 18 липня 1863 р. (Валуєвський циркуляр);

ІІІ. Початок 70-х років – 30 травня 1876 р. (Емський указ);

ІV. 1881 р. – початок ХХ ст.

Суспільно-політичні чинники розвитку української видавничої справи початку ХІХ ст. (перший період):

- скасування державних форм українського життя, покріпачення українського населення;

- роз’єднаність українських земель;

- російсько-французька війна;

- діяльність масонських лож та українських таємних політичних товариств, які розвивали ідеї Просвітництва, порушували питання автономії України;

- відродження українського письменства.

Основні риси видавничої справи цього періоду:

- несистематичність книгодрукування;

- відсутність організаційно-видавничого досвіду, подекуди кустарність видань;

- фінансові труднощі;

- несформованість читацької аудиторії;

- “азбучні” війни;

- виникнення української преси.

Катерина ІІ продовжила денаціоналізаційну політику Петра І: 1775 р. остаточно знищена Запорозька Січ, Синод видав низку цензурних указів, за одним із яких 1786 р. контроль за лаврськими друками перекладено на Київського митрополита.

У цей час українські друкарні видавали книжки релігійного характеру церковнослов’янською мовою (друкарня Києво-Печерської лаври), релігійні й світські книжки (друкарня Київської академії) та бланки й адміністративні документи “гражданкою” (губернські друкарні Харкова, Чернігова, Житомира). Першою книгою, що засвідчила початок нового періоду, стала “Енеїда” українською мовою (перші три частини вийшли в Петербурзі 1798 р. за сприяння М. Парпури).

За нового царювання Олександра І 1802 р. знято заборону на ввіз книг з-за кордону, а наступного року відкрито вільні друкарні. Літературні твори, підготовлені до видання, звільнялися від нагляду поліції й передавалися у ведення Головного управління училищ. Оскільки книгодрукування залежало від навчальних закладів, то саме при них відкрилися друкарні.

1804 р. з ініціативи фундатора Харківського університету В. Каразіна при цьому навчальному закладі організували друкарню, замовили шрифти, закупили устаткування. Тут стали виходити наукові видання, навчальні посібники, твори з української літератури – п’єси І. Котляревського та посмертне повне видання його текстів, твори Г. Квітки-Основ’яненка, 6 випусків “Запорожской старины” (1833 – 1838) за редакцією проф. І. Срезневського.

Другим вищим навчальним закладом в Україні, при якому заснували друкарню, став університет Святого Володимира (1834). До відкриття закладу провадилася робота з облаштування в ньому видавничого осередку, згодом університету передали літографію й друкарню Головного штабу Першої армії. Офіційна дата відкриття – 4 листопада 1835 р. Університет став базою для розвитку українського наукового книговидання.

Через бездержавність і територіальну роз’єднаність українська періодика з’явилася майже на 150 років пізніше, ніж у світі (у країнах Західної Європи друковані періодичні видання почали виходити на початку ХVІІ ст.). До того ж перші часописи видавалися не українською мовою, а мовами тих держав, до складу яких входили українські землі.

1776 р. у Львові побачив світ перший тижневик французькою мовою “Львівська газета”, видавцем якого був Оссуді. Протягом року в часописі друкувалися повідомлення з Європи, місцеві новини та вісті зі Східної України, котрі за формою нагадували сучасні телеграми й хронікальні нотатки. Після “Львівської газети” в місті періодично видавалися газети й журнали польською та німецькою мовами.

На Східній Україні зародження преси пов’язано з Харківським університетом. Протягом 1812 – 1825 рр. в університетській друкарні виходили такі періодичні видання: газети “Харьковский еженедельник”, “Харьковские известия”, журнали “Харьковский Демокрит”, “Украинский домовод”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал”. Вони видавалися російською та українською мовами, мали важливе значення в національному українському відродженні.

Після 1825 р. почалося приборкування українства, тому українськомовна преса зникла на 30 років, а публікувалися лише альманахи: “Украинский альманах” (1831), “Украинская звезда” І. Петрова (1834), “Ластівка” Є. Гребінки (1841), “Сніп” О. Корсуна (1841), “Молодик” І. Бецького (1843 – 1844), “Киевлянин” М. Максимовича (1840, 1841, 1850).

На Західній Україні вийшов підготовлений М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким альманах “Русалка Дністровая” (1837) – збірник оригінальних творів, записів фольклору, історичних матеріалів.

Загальноукраїнське значення мали книги, видані в Москві (збірки українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834), повісті Г. Квітки-Основ’яненка (1834 – 1837), “Москаль-чарівник” І. Котляревського (1841) та Петербурзі (“Кобзар” (1840), “Гайдамаки” (1841), “Гамалія” (1844) Т. Шевченка).

Другий період відзначається пожвавленням книговидання, що пов’язано з активізацією культурного життя наприкінці 50-х – на початку 60-х років. За оцінкою С. Єфремова, він характеризується систематичнішою видавничою діяльністю, яку провадили віддані українській національній ідеї діячі. Петербург як головний осередок суспільно-національної думки Росії став духовним ґрунтом і друкарською технічною базою для розвитку української книги. Розпочалася нова доба випуском П. Кулішем фольклорно-історичного збірника “Записки о Южной Руси” у двох томах (1856 – 1857).

1857 р. П. Куліш і Д. Каменецький заснували першу українську друкарню з метою видавати популярні книги українською мовою. Так, у серії “Сільська бібліотека” протягом 1860 – 1862 рр. вийшло 39 назв невеликих брошур, переважно белетристичних творів українських письменників. У кількісному відношенні ця продукція дорівнює всім виданням української книги за 40 попередніх років. Друкарня застосовувала перший український фонетичний правопис – “кулішівку”.

1860 р. П. Куліш випустив альманах “Хата”, прихильно зустрінутий громадськістю. Тому видавця було підтримано в його намірах друкувати журнал “Основа” (наклад 2 000 примірників), редактором якого став В. Білозерський. За визначенням С. Єфремова, в “Основі” “зустрілися два покоління українського громадянства” – активні діячі 40-х років на чолі з П. Кулішем та М. Костомаровим, та шістдесятники, члени “Київської громади” В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, О. Кониський, П. Чубинський. У часописі брали участь також С. Руданський, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, Л. Глібов, А. Чужбинський, Номис та ін.

У журналі друкувалися художні твори, історичні матеріали, літературознавчі статті, праці з історії, етнографії, педагогіки, сільського господарства, географії, музики, образотворчого мистецтва тощо.

Незважаючи на потребу такого видання, у жовтні 1862 р. часопис припинив своє існування. П. Куліш пояснював закриття журналу непорядком у редакції, що випливав із невміння вести справи (невдача В. Білозерського), нестачею коштів, нехтуванням українською справою самими українцями. На думку В. Білозерського, редакція журналу не знайшла матеріальної підтримки в українських поміщиків. І. Франко звинувачував у поразці саме П. Куліша.

Значення “Основи”:

- подальший розвиток у формування української національної ідеї;

- організація українського літературного життя;

- становлення української професійної літературної критики;

- розвиток української літературної мови;

- зміцнення зв’язків із російськими культурними діячами.

Після припинення “Основи” єдиним часописом, що друкував матеріали українською мовою, була газета “Черниговский листок” (липень 1868 – серпень 1863), видавцем, редактором, коректором і дописувачем якої був Л. Глібов.

Поява в Україні недільних шкіл зумовила видання елементарних підручників рідною мовою для масового читача, друковані переважно малим форматом і обсягом (20 – 25 сторінок): “Буквар Южнорусский” Т. Шевченка (1861), “Арифметика” О. Кониського (1863), “Граматка” П. Куліша (1867) тощо.

Видання української книги провадилося за рахунок ентузіазму окремих осіб і груп, на зібрані кошти й пожертви. Наприклад, “Основа” виходила на гроші, подаровані П. Кулішу та В. Білозерському російським поміщиком П. Катеніним; М. Костомаров у 1862 р. відкрив зібрання коштів при петербурзьких і московських журналах.

У Львові протягом 1862 – 1863 рр. виходили народовські літературно-громадські часописи “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка”. Та якщо тут продовжував розвиватися видавничий рух, то на Східній Україні розпочалися жорстокі репресії. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв заборонив недільні школи, за його наказом було заарештовані деякі освітні діячі. У листі до міністра освіти він стверджував, що “ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі”. 18 липня 1863 р. П. Валуєв підписав циркуляр, за яким “до друку дозволялося лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до творів красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити…”. Указ фактично звузив сферу національного книгодрукування до художньої літератури. Наступив черговий “антракт”.

Характерні риси книжкової справи першої половини 70-х років ХІХ ст. (третій період):

- послаблення цензурних утисків;

- зростання питомої ваги наукової книги: уже в 60-х роках Київ стає важливим центром видань з історії, археології й фольклору України, а в 1872 р. тут засновується Південно-західний відділ Російського географічного товариства, діячі якого видають книги фольклорно-етнографічного змісту (фундаментальне фольклорно-етнографічне видання в 7 томах “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край” (1872 – 1878), фольклорні збірники: “Народные южнорусские сказки” у 2 томах І. Рудченка, “Исторические песни южнорусского народа” М. Драгоманова і В. Антоновича, “Малорусские предания и рассказы” М. Драгоманова тощо). Діяльні члени “Київської громади” – М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький – активізують роботу в галузі української літератури (видаються зібрання творів І. Котляревського, поеми Т. Шевченка, повісті І. Нечуя-Левицького, твори Я. Кухаренка). Розгортається мовознавча робота (“Опыт русско-украинского словаря” М. Левченка (1874), “Очерк звуковой истории малорусского наречия” П. Житецького (1876), у яких автори намагаються обґрунтувати оригінальність і своєрідність української мови);

- відновлення видання популярних брошур медичного й природничого змісту (“Про хвороби”, “Про холеру”, “Що робиться у воздусі”, “Перші київські князі” та ін.).

У Києві працювало 10 друкарень, близько 20 книжкових магазинів і лавок, 8 бібліотек.

Непересічним явищем в українській журналістиці став часопис російською мовою “Киевский телеграф”. 1874 р. дружина київського професора пані А. Гогоцька придбала друкарню й викупила непопулярний київський часопис. До участі в редакції і до співробітництва вона запросила В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка, О. Русова, П. Чубинського та деяких галицьких культурних діячів. “Киевский телеграф” став поважним українським літературно-політичним органом, що викликало посилений інтерес цензорів. Репресії збільшилися, власниця почала дорікати редакції націоналістичним спрямуванням, на що редактори й співробітники покинули часопис. Видання занепало.

Емський указ 1876 р. Помічник куратора Київської шкільної округи М. Юзефович подав спеціальну записку-доповідь про зріст і небезпеку українського руху, в чому вбачав вияв сепаратизму. Його висновки були підтверджені даними різних відомств, які взяли участь у спеціальному комітеті, скликаному міністерством внутрішніх справ. Цензурне відомство дійшло висновку: “Вся літературна діяльність так званих українофілів мусить бути віднесена до прикритого тільки пристойними формами замаху на державну єдність і цілість Росії”. Унаслідок цього Олександр ІІ підписав в Емсі указ, котрим заборонялося: 1) ввозити українськомовні книжки з-за кордону; 2) друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, за винятком історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналів і творів художньої літератури без відступів від загальноприйнятого російського правопису; 3) театралізувати українськомовні п’єси, а також друкувати тексти українською мовою при нотах для читання.

Проти Емського указу одним із перших виступив М. Драгоманов. Через утиски восени 1876 р. він виїхав за кордон, поставивши завдання заснувати безцензурний громадсько-політичний і науково-літературний часопис. Наприкінці травня 1876 р. у Женеві М. Драгоманов відкрив Вільну українську друкарню, в якій видавалися збірники “Громада” (1878 – 1882), однойменний журнал (1881), твори самого М. Драгоманова, С. Подолинського, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Івана Білика та Панаса Мирного та ін. М. Драгоманову допомагали М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк, Я. Шульгін, М. Павлик. “Громада” стала захисником інтересів українського народу, його мови й свободи. Численні науково-публіцистичні й науково-популярні праці М. Драгоманова вплинули на формування української наукової мови, термінології і стилю, сприяли інтелектуалізації української мови.

Особливості розвитку українського книговидання наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (четвертий період):

- нестабільність урядової політики щодо української видавничої справи: 1881 р. вийшов закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом, 1894 р. – указ про заборону ввезення українських книг з-за кордону, 1895 р. – указ про заборону друкування українських книг для дітей, 1905 р. – у правилах про друк узаконюється українське пресо- і книговидання як один із видів “инородческого” друку;

- прагнення до фундаментальних видань, особливо в галузі художньої літератури – як підсумок сторічного розвитку нової української літератури: виходять літературні хрестоматії, бібліографії, нариси історії літератури, розробки окремих питань історії, етнографії, народного мистецтва, фольклористики;

- розширення діапазону українського друкованого слова: використання її в науковій літературі, а після Маніфесту 17 жовтня та виходу “Тимчасових правил про періодичний друк” 24 листопада 1905 р. поява на Східній Україні газет і журналів українською мовою;

- інтенсивне зростання поліграфічної бази;

- вироблення підприємницько-фінансових засад видавничої справи;

- капіталістична централізація друкарень у Києві, Харкові, Одесі, заснування видавничих компаній;

- створення друкарень у провінційних містах, зокрема в Луганську;

- масове виникнення таємних підпільних друкарень, які в основному видавали листівки, брошури, твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, прокламації, програми РСДРП та відозви гектографічним способом. У Луганську також діяла підпільна друкарня РСДРП, яку було викрито 22 січня 1906 р. у квартирі М. Поклонської на вул. Садовій (зараз вул. К. Лібкнехта). Поліцією виявлено 130 рукописів протиурядового змісту, документацію, печатки і т. ін.;

- поширення так званих лубочних видань “для народу” – низькопробних друків із невибагливим змістом (пригодницькі та гумористичні тексти, розповіді про відьом тощо), серед яких переважали російськомовні друки, що призводило до русифікації;

- зародження бібліології одночасно зі створенням книгорозповсюджувальної та бібліотечної мереж. Початковий період української науки про книгу характеризується чітко вираженим організаційним характером;

- вироблення фахових критеріїв оцінки творів, редакційно-видавничих вимог, редакційно-технічного оформлення та майбутнього поліграфічного втілення книги;

- поява нових організаційних форм видання книги – перших видавництв й товариств видавничої справи, заснованих діячами української культури.

Протистояти засиллю низькопробної літератури могла масова українськомовна книжка, за створення якої взялася молода українська інтелігенція. На початку 90-х років Б. Грінченко випустив кілька українських брошур у Харкові. 1894 р., переїхавши до Чернігова на посаду секретаря губернського земського управління, він організував серійне видавництво популярних наукових і белетристичних книжок для народу. На пожертвування І. Череватенка Б. Грінченко разом із дружиною Марією Загірньою розпочав друкування доступних для широких кіл читачів творів красного письменства й науково-популярних книжечок. Щоб обійти цензурну заборону, у них наукові знання викладалися в художній формі. Б. Грінченко подавав однакові рукописи від імені різних людей із різних місць, сподіваючись, що один із них пройде цензуру. Також до збірок, у яких містилися тексти на соціальні мотиви, він додавав твори невибагливого любовного змісту, котрі після цензурування вилучав. За 8 років було видано 50 книжок загальним накладом 200 тис. примірників.

Б. Грінченко був здібним організатором свого підприємства: використовував кредити, систему знижок для оптових покупців, умів прогнозувати попит, тому вправно здійснював тематичне планування, збуваючи практично всю продукцію. Переважно він друкував дешеві книжки (3 – 7 коп.), які давали змогу випускати видання поліпшеної якості. Принципи редагування Б. Грінченка: достовірність фактичного матеріалу, доступність і зрозумілість текстів (пояснення невідомих читачеві фактів), аналіз мови й стилю творів, використання ефективних засобів впливу. Разом із дружиною він здійснював коректуру підготовлених до видання текстів.

Майже одночасно діяло Харківське групове видавництво, яке виступило під псевдонімом “Вс. І. Гуртом” (всі гуртом). Душею його був Гнат Хоткевич. Воно видало 15 белетристичних книжечок накладом понад 70 тис. примірників і на початку 90-х припинило існування.

Керівниками й співробітниками видавництва “Вік” були громадські діячі О. Кониський, В. Доманицький, С. Єфремов, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Поштовх до організації видавництва дав О. Кониський, котрий вніс у 1894 р. перші 75 крб. на видання популярних брошур. Протягом 1895 – 1897 рр. з’явилося 5 книжок цього безіменного видавництва. Пізніше воно користувалося матеріальною допомогою крупного українського землевласника й капіталіста Симиренка. Кілька книг видавництво надрукувало на кошти журналу “Киевская старина”, при редакції якого 1897 р. було засновано легальну книгарню. Наприкінці століття видавництво стало отримувати допомогу громад. Після виходу тритомної антології української літератури ХІХ ст. “Вік”, котру випустили до сторіччя першого видання “Енеїди”, ця назва закріпилася й за видавництвом.

Продукція “Віку” вражає розмаїттям видань та обсягом: протягом 1900 – 1918 рр. було надруковано 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників.

У Петербурзі, де українським рукописам легше було пройти цензуру, діяло “Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок” (1898 – 1917), засноване за ініціативою генерала М. Федоровського. Очолювали видавництво Д. Мордовець, О. Русов, П. Стебницький. 1901 р. до товариства приєдналося видавництво Б. Грінченка. Це було перше легальне видавництво української книги, затверджене міністерством. Видано понад 80 брошур із природознавства, сільського господарства, медицини, історії. Більшість видань мала ілюстрації, ціна 3 – 5 коп.

Протягом 1908 – 1920 рр. діяло видавництво-мільйонер “Час”, керівниками якого були В. Королів-Старий, М. Синицький, М. Левицький, П. Петрушевський. “Час” мав свою друкарню й книгарню.

Засноване ще 1882 р. “Киевское общество грамотности” у цей період видало близько півтора десятка українських книжок, приблизне стільки ж і Харківське.

З 1898 р. як відбитки зі свого журналу почала видавати українські книги редакція “Киевской старины”, котра одержала дозвіл друкувати белетристику українською мовою. Наклад книжок невеликий (100 – 200 примірників), вони знайомили читачів із новими творами І. Франка, М. Старицького, М. Коцюбинського, О. Кобилянської.

Зародження видавничої справи в Луганську. У вересні 1882 р. об’єднані селища Луганський завод і Камінний Брід були перейменовані в місто Луганськ, котре стало центром Слов’яносербського повіту. На зламі століть Луганськ – значний осередок гірничозаводської промисловості, що нараховував 87 фабрик і заводів, серед яких найпотужнішими були Казенний патронний завод, паровозобудівний завод, трубовальцівний завод Залевського й Григор’єва, дротяно-цвяховий завод “Урденен і Дюшесан”, два ливарно-механічні заводи. За темпами розвитку капіталістичного виробництва Луганськ посідав перше місце на Донбасі.

Постановою міської думи (орган міського самоврядування) від 29 квітня 1899 р. порушувалося клопотання перед губернатором Катеринославської губернії про дозвіл міському громадському управлінню (міський виконавчий орган) відкрити в Луганську міську друкарню, а вже постановою від 30 – 31 травня Анісиму Васильєву Петрову надавалося право її експлуатації на десять років за таких умов: 1) А. Петров за власні кошти повинен облаштувати або винаймати приміщення для друкарні й устаткувати її; 2) він зобов’язаний безкоштовно друкувати бланки й книжки для управи і сирітського суду; 3) після закінчення дії контракту все устаткування друкарні А. Петров має безкоштовно передати на користь міста. Незважаючи на те, що в Луганську подекуди практикувалося надання права користування міською землею та її ресурсами або ведення приватної діяльності без оподаткування, але з правом використання містом чи подальшою передачею майна на його користь, А. Петров відмовився від запропонованих умов.

Про розвиток луганського друкарства в наступні роки можна скласти уявлення за виданнями міських газет. Першим періодичним органом Луганська був “Листок объявлений Славяносербского земства”, що видавався з 1 травня 1903 р. у друкарні Артема Петровича Єленєва, де приймалися оголошення від приватних осіб для розміщення на сторінках часопису. Виходив три рази на місяць під редакцією голови земської управи.

А. Єленєв був редактором-видавцем першої міської суспільно-політичної газети “Донецкое слово”, яка почала виходити з 1 лютого 1906 р. Після випуску десяти номерів редагуванням газети став займатися новий її видавець – секретар Слов’яносербської земської управи І. Сладковський, котрий після заборони видання був притягнутий до суду. Часопис став органом ліберальних діячів і соціал-демократів, які з метою посилення його ролі та фінансової стабільності заснували товариство “Донецкое слово”, редакційно-видавничий комітет котрого розташовувався на вул. Петербурзькій (зараз вул. Леніна). Появу наступних газет у місті дослідники трактують як формальну зміну назв одного видання цього комітету. З 21 липня за редакцією А. Рівліна почали виходити “Донецкие новости”, після заборони яких з 29 серпня Б. Шульгіним видавалася “Донецкая речь”. З 30 вересня за редакцією Л. Соколова вийшов у світ “Северный Донец”.

12 листопада побачив світ часопис “Донецкая истина” А. Рівліна, що незабаром через фінансові труднощі припинив своє існування: профтовариство міських друкарів під головуванням Б. Шульгіна не підтримало ідею видавати газету за допомогою профтовариств Гартманівського та Юріївського заводів. У вересні 1906 р. робітники друкарень першими скористалися правом створювати професійні товариства, що дозволялося законом від 4 березня цього ж року.

В одному з номерів міського видання за редакцією члена РСДРП Д. М. Розловського “Донецкий колокол”, контора якого розташовувалася в друкарні І. С. Житомирського на вул. Казанській (зараз вул. К. Маркса), згадувалася друкарня Савченка.

Друкарня самого І. С. Житомирського була добре устаткована, мала великий вибір шрифтів та інших матеріалів, що дозволяло виконувати друкарські роботи різної складності. З 18 жовтня 1909 р. він видавав власну газету “Донецкая жизнь”. Не належачи до жодної з партій, вона проіснувала до листопада 1914 р.

У довіднику міста та його околиць “Увесь Луганськ у кишені” (1912) подавалися відомості про друкарні С. Гаммерштейна, Ц. Лейфера, Р. Годенка. Оправою книжок займалися І. Гінзбург, С. Гаммерштейн, І. Житомирський, Н. Ханзон. У місті працювали два книжкові магазини Р. Годенка, два книжково-газетні кіоски – Х. Стерина і Стерина-молодшого, діяли декілька редакційно-видавничих осередків.

На Західній Україні в цей період діяли такі осередки видавничої справи:

- товариство “Просвіта”, засноване 1868 р., лише за десять років свого існування видало 50 назв популярних і доступних для народу видань накладом майже 450 тис. примірників;

- літературне Товариство імені Шевченка (засноване 1873 р.), згодом перейменоване на Наукове товариство імені Т. Шевченка, протягом 1891 – 1913 рр. випустило “Записки НТШ”, “Збірник історично-філософської секції”, “Збірник філологічної секції”, “Жерела до історії України”, “Матеріяли до української антропології і етнології”, “Етнографічний збірник”, “Пам’ятник української мови і літератури”, “Часопись правничу і економічну”, серію “Української Історичної Бібліотеки” та інші видання, котрі не поступалися друкам іноземних академій наук. Крім того, НТШ видавало перший літературно-науковий журнал європейського зразка – “Літературно-науковий вісник”, редакторами якого були М. Грушевський, І. Франко, О. Маковей, В. Гнатюк. Усі перелічені видання підносили авторитет української науки, сприяли становленню молодого покоління українських науковців, подальшому розвитку наукової термінології, стилю. 1898 р. заходами НТШ було створено Українсько-Руську Видавничу Спілку (Львів), учасники котрої чи не вперше почали говорити про прибутковість українського книговидання (до Першої світової війни видано 300 книжок).

Питання для самоконтролю

1. Які періоди виділяємо в розвитку української видавничої справи ХІХ – початку ХХ ст.?

2. Поясніть, як впливало на розвиток книговидання становлення вищої школи на українських землях.

3. Коли виникають перші друкарні в Луганську? Хто стояв у витоків видавничої справи в цьому місті?

4. Охарактеризуйте перші українські видавництва.

Практична робота № 3

Розвиток видавничої справи і редагування в Україні
кінця ХІХ – початку ХХ ст.

1. Тенденції розвитку української видавничої справи кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Перші українські видавництва.

3. Видавнича справа на Західній Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. Роль НТШ в розвитку книгодрукування. “Літературно-науковий вісник” як провідний орган української наукової публіцистики.

4. Розвиток української преси після російської революції 1905 р. Цензурні та адміністративно-політичні переслідування демократичної преси.

5. Особливості розвитку катеринославської періодики 1905 – 1907 рр.

6. Становлення фахових вимог до художньої, наукової, навчальної, довідкової, науково-популярної літератури, дитячих та перекладних видань.

Завдання

1. З’ясуйте, чим характеризується розвиток редагування кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Залучаючи цитатний матеріал із посібника Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.): Навч. посібник / За ред. Н. Зелінської. – Львів: Світ, 2003. – С. 476 – 576, докладно проаналізуйте вимоги до одного з виду видань.

Література

1. Благовірна Н. Б. Становлення і розвиток української видавничої справи Галичини після російської революції 1905 р. (на прикладі “Українсько-російської Видавничої Спілки”) // Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. –
С. 74 – 80.

2. Зворський С. Видавнича діяльність київської “Просвіти” у 1906 – 1910 рр. // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 5. – С. 32 – 35; № 6. – С. 23 – 26.

3. Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Ін-т українознавства, 2002. – 520 с.

4. Корбич Г. Журнал “Літературно-науковий вісник” львівського періоду (1898 – 1906). – К.: ТОВ “Вид-во «Обереги»”, 1990. – 144 с.

5. Крупський І. В. Російська революція 1905 р.: передумови виникнення, її вплив на становлення української преси // Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. –
С. 6 – 11.

6. Різун В. В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

7. Сидоренко О. І. Цензурно-політичні “скорпіони” в боротьбі з українськомовною пресою в Росії (1905 – 1907) // Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. – С. 12 – 15.

8. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

9. Устіннікова О., Сенько П. З історії створення видавничого акційного товариства “Час”, 1918 рік (за матеріалами спец фонду Книжкової палати України) // Вісник Книжкової палати. – 2006. – № 10. – С. 39 – 44.

10. Школьна О. Д. Преса Катеринославської губернії (1905 – 1907): тематичні аспекти, тенденції розвитку // Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. – С. 38 – 50.

Дата добавления: 2015-05-22