Тема № 3. Видавнича справа періоду радянської влади

У розвитку видавничої справи в Україні ХХ – початку ХХІ ст. умовно виділяємо такі періоди:

І. Видавничий рух періоду Визвольних Змагань (1917 – 1920).

ІІ. Книговидання 20 – 30-х років на Східній Україні.

ІІІ. Видавнича справа 20 – 30-х років на Західній Україні.

ІV. Видавнича справа 40 – 80-х років.

V. Видавнича справа незалежної України (1991 – 2007).

Окремо слід розглядати розвиток української видавничої справи за кордоном. Серед діаспорного книговидання найбільш дослідженими є видавничі осередки в Західній Європі (Німеччині й Франції) та Канаді. До аналізу їхньої діяльності зверталися М. Боровик, О. Войтенко, В. Михальчук, А. Тимошик, М. Тимошик, Н. Сидоренко, О. Сидоренко, А. Фіґус-Ралько, В. Чекалюк та ін.

Практична робота № 4

Видавничий рух періоду Визвольних Змагань
(1917 – 1920)

1. Суспільно-політичні умови формування нової видавничої мережі.

2. Структура книговидавничих і книгорозповсюджувальних осередків, засновники видавництв.

3. Політика українських урядів у видавничій справі.

4. Кам’янець-Подільський як видавничий і книгознавчий центр УНР.

5. Видавничий репертуар.

6. Особливості розвитку української бібліології.

Завдання

1. Опрацювавши параграф “Головні ознаки сучасних видавництв” з посібника Тимошик М. Книга для автора, видавця, редактора. – К.: Наша культура і наука, 2005. – С. 46 – 51, порівняйте типи сучасних видавництв і видавництв 1917 – 1920-х років.

2. Проаналізуйте й поясніть найпопулярніші види видань періоду Визвольних Змагань, їх кількісне співвідношення.

Література

1. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.): Навч. посібник / За ред. Н. Зелінської. – Львів: Світ, 2003. – С. 338 – 345.

2. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Ін-т українознавства, 2002. – 520 с.

3. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917 – 1923). – К.: Логос, 1996. – 344 с.

4. Левчук О. Книгоспілка: становлення кооперативного книговидання в Україні. – К.: Наукова думка, 2001. – 160 с.

5. Миронюк Д. Видавнича діяльність редакції журналу “Украинская жизнь” (1912 – 1917) // Друкарство. – 2003. – № 2. – С. 92 – 95.

6. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

Видавнича справа 20 – 30-х років ХХ ст. Після запровадження на Східній Україні радянської влади видавнича справа характеризувалася:

- централізацією;

- одержавленням (експропріацією друкарського обладнання);

- встановленням небувалої за суворістю політичної цензури (проведено ревізію випущеної літератури, знищено випущені й підготовлені до друку видання);

- нестачею паперу;

- надаванням владою переваги російськомовним виданням (щоправда, під час українізації зросли наклади української книги й українськомовної преси);

- відразою читачів до пропагандистських творів низького художнього рівня.

Усвідомлюючи значення впливу друкованого слова на маси, більшовики ставили перед собою завдання зробити видавничу продукцію рупором комуністичної ідеології. Тому одним із перших документів Ради Народних Комісарів був “Декрет про пресу” (9 листопада 1917 р.), яким фактично вводилася цензура. Примусово припиняли діяльність ті пресові органи, які “1) закликали до відкритого протистояння чи непослуху робітничому та селянському уряду, 2) сіяли неспокій шляхом неприховано злочинного, тобто кримінального характеру”.

В Україні цього періоду розвиток видавничої справи відрізняється від розвитку книгодрукування в Росії через інші суспільно-політичні обставини. Однак і тут уже в 1917 р. виникають партійні видавництва – “Голос социал-демократа” в Києві, “Пролетарий” у Харкові, “Звезда” в Катеринославі, “Донецкий пролетарий” у Луганську та ін. Твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, брошури, газети, листівки, програма та постанови РСДРП(б) пропагували політику Комуністичної партії серед населення.

У грудні 1917 р. у Харкові при Центральному виконавчому комітеті Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів створено видавничий відділ. У лютому 1918 р. у Києві на базі націоналізованої приватної друкарні Р. Лубківського виникло Видавництво робітничо-селянського уряду України. Серед перших радянських видавництв України активну діяльність розвинуло Видавниче бюро при Наркомосвіти УРСР (січень 1919), яке згодом було перетворено у Всеукраїнське видавництво (Всевидав), котре визнавалося центральним видавничим органом при ВУЦВК. До його обов’язків входило керувати видавничою справою в Україні – розподіляти папір (привілей надавався випуску партійної літератури), розпоряджатися поліграфічною базою, затверджувати тематичні плани видавництв (фактично, право їх закривати). У 1922 р. Всевидав реорганізовано в Державне видавництво України (ДВУ).

У робітничому Луганську функціонування перших пресових органів початку століття було тісно пов’язано з соціал-демократичним рухом, тому не дивно, що вже в травні 1917 р. на засіданні Луганського комітету РСДРП(б) під головуванням К. Ворошилова було утверджено рішення про заснування газети “Донецкий пролетарий”, перший випуск якої вийшов 1 червня накладом 2,5 тис. примірників. Гроші на її видання збирали серед луганських робітників. Редакційний комітет на чолі з тим-таки К. Ворошиловим розташовувався на вул. Казанській. Згодом “Донецкий пролетарий” було перейменовано на “Луганскую правду”.

Протягом 1926 р. у місті виходив літературний журнал “Забой”. Часопис був заснований 1923 р. ленінградським літератором М. Слонімським, Є. Шварцем та редактором бахмутської газети “Всероссийская кочегарка” (що також певний час друкувалася в Луганську) Моїсеєнком. Їм допомагали В. Валь та письменник О. Селівановський, котрий 1926 р. став редактором “Луганской правды”.

У місті при окрвиконкомі був утворений Поліграфкомбінат, у підпорядкуванні якого знаходилися друкарні, цинкографія, стереотипи, лініювальне, палітурне та штемпельне виробництва. Центральна друкарня розташовувалася на вул. Карла Маркса, де знаходився і сам Поліграфкомбінат, її відділення – в Алчевську та Красному Лучі.

Важливого значення більшовики надавали створенню книгорозповсюджувальної мережі. В умовах суспільно-політичної нестабільності в країні успішною була несистематична торгівля – на зборах і мітингах, робота книгонош. Продажу більшовицької літератури через кіоски заважали інші політичні сили. На сьогодні відомостей про відкриття кіосків із продажу політичної літератури в Луганську в 1917 р. не знайдено, однак її поширення в місті, де популярними були ідеї соціал-демократів, стало масовим.

Ще одним способом розповсюдження більшовицьких ідей стало відкриття бібліотек і читалень. У Луганську перша бібліотека була створена при ливарному заводі в перші десятиліття ХІХ ст., а наприкінці століття заснована загальнодоступна народна бібліотека на Гусинівці (робітниче селище поблизу паровозобудівного заводу). 1917 р. відкрито бібліотеку Луганського комітету РСДРП(б), при місцевій піхотній команді створено бібліотеку й читальню.

Питаннями книги в 1922 – 1923 рр. займалися Центральне управління в справах друку, Всеукраїнське бюро радянсько-партійних і суспільно-кооперативних видавництв, Книжкова палата УРСР. У 1922 р. засновано Український науково-дослідний інститут книгознавства, покликаний вивчати історію й теорію книги та її оформлення, а також розробляти й висвітлювати основні проблеми розвитку видавничої справи.

На сторінках фахового часопису “Книжка” аналізувалася ситуація на книжковому ринку України. Зокрема наголошувалося, що радянська влада не переймається потребами українського книговидання, продовжується політика видання російськомовних книжок, відзначалася малопродуктивність українських видавництв. Натомість попит на українську книгу зацікавив приватного російського видавця-мільйонера І. Ситіна: у пресі 1923 р. повідомлялося про друкування ним українськомовних видань.

Оформлення видань залишалося дореволюційним, зосереджувалося переважно на обкладинці. Та вже на початку 20-х років бурхливо стала розвиватися книжкова графіка. Скажімо, в художній діяльності Г. Нарбута поєдналися традиції українського народного мистецтва з революційною символікою. Уміло використовуючи декоративні мотиви українського мистецтва, він підніс оформлення книги на рівень справжньої майстерності, створив цілу школу української графіки. Пізніше до оформлення книги долучилися І. Їжакевич, В. Касіян та ін.

1922 р. продажем книжок займалися 14 відділів і торговельних контор ДВУ в містах України, у Москві та Петрограді, харківське партійне видавництво “Пролетарий” та ін. З часом відбулася реорганізація торговельної мережі – зменшено кількість торгових одиниць у великих містах, натомість збільшено на периферії. Зокрема 9 квітня 1925 р. між Луганським поліграфкомбінатом та Держвидавом було укладено угоду, за якою ДВУ купляло літературу, устаткування та інвентар усіх магазинів.

Луганська філія ДВУ розповсюджувала друки видавництв Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава, Полтави, Москви. Держвидав спеціалізувався на навчальній літературі, тому Луганська філія обслуговувала учнів усіх навчальних закладів, а також державні, партійні й професійні культурно-просвітницькі установи. Наприкінці 1925 р. у міських книгарнях можна було передплатити періодичні видання Держвидаву – “На зміну”, “Юный ленинец”, “Октябрьские всходы”, “Червоні квіти”, “Студент революції”, “Червоний шлях”, “Радянська освіта”, “Безвірник” тощо.

Для зручності контролю до крайніх меж було доведено централізацію книговидання. 1930 р. на базі головних видавництв “Пролетарий”, “Держтехвидав”, “Держсільгоспвидав”, “Радянська школа”, “Український робітник”, “На варті”, “Молодий більшовик” створено ДВОУ (Державне видавниче об’єднання України), якому підпорядковувалися всі головні видавництва: “Радянська школа”, “Література і мистецтво”, “Держмедвидав” та ін.

У березні 1934 р. ДВОУ було ліквідовано й замість нього організовано видавництва за тематичними напрямками літератури – “Пролетарий” (твори класиків марксизму-ленінізму, партійна й суспільно-політична література), “Література і мистецтво” (художні твори), “Молодий більшовик” (дитяча, юнацька, комсомольська література), “Мистецтво” (плакати, портрети, ноти), “Радянська школа” (підручники й педагогічна література), Держсільгоспвидав (література з питань сільського господарства й агротехніки), “На варті” (військова і спортивна література), “Український робітник” (масова політична і професійна література). Таким чином, книжкова продукція сконцентрувалася у спеціалізованих видавництвах, котрих на 1940 р. налічувалося 14.

На Західній Україні в міжвоєнний час існувало близько 50 видавництв. У Львові з 1925 по 1939 рр. діяв один із найпотужніших видавничих центрів – концерн “Українська Преса” (охоплював всю інфраструктуру видавничої справи – редакції часописів, видавництво, друкарню, книгарню, папірню). Його організатора І. Тиктора вважають найуспішнішим українським видавцем. Попри неоднозначні відгуки на його продукцію, видання концерну мали великий впив на галичан (наприклад, тижневик для селян “Народня Справа”, дитячий журнал “Дзвіночок”, часопис “Наш Прапор”, сатирично-гумористичний часопис “Комар”, газета “Наш Лемко”, серія “Бібліотека «Народньої Справи»”, календар “Золотий колос” тощо).

Після Другої світової війни відновили діяльність довоєнні республіканські видавництва, створено 11 республіканських книжково-журнальних видавництв в обласних містах (виходило 884 газети загальним накладом 3,5 млн. примірників), відбудовано значну частину поліграфічних підприємств (книжково-газетний комбінат видавництва ЦК КП(б)У “Радянська Україна” у Києві, великі поліграфічні підприємства у Львові, Харкові, Одесі, Чернівцях).

1945 р. відповідно до постанови “Про об’єднання видавництв УРСР” утворилося єдине українське видавництво “Укрвидав”, яке поділялося на відділи політичної, художньої, військової, медичної, мистецької літератури. Видавничі підприємства й друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді міністрів УРСР, у 60-х роках реорганізованому в Державний комітет Ради міністрів по пресі, а 1978 р. перейменованому в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії й книжкової торгівлі (Держкомвидав).

Структура українського книговидання сформувалася до кінця 70-х років. Вона збереглася майже без змін до кінця 80-х років: республіканські видавництва в Києві – Політвидав України, Видавниче об’єднання “Вища школа”, “Техніка”, “Будівельник”, “Урожай”, “Здоров’я”, “Радянська школа”, “Реклама”, “Дніпро”, “Веселка”, “Мистецтво”, “Музична Україна”, “Наукова думка”, “Радянський письменник”, “Молодь”; республіканські видавництва в областях – “Донбас” (Донецьк), “Каменяр” (Львів), “Карпати” (Ужгород), “Маяк” (Одеса), “Прапор” (Харків), “Промінь” (Дніпропетровськ), “Таврія” (Сімферополь); газетно-журнальне видавництво ЦК КПУ “Радянська Україна”.

За змістом й оформленням книжок стежили органи партії і КДБ, а виконавцем їхніх вказівок було “Управління по охороні державних і військових таємниць у пресі” (Головліт).

70 – 80-і роки – період підготовки й виходу фундаментальних видань: 17-титомна “Українська радянська енциклопедія” за редакцією М. Бажана, перша в світі “Енциклопедія кібернетики” за редакцією В. Глушкова, двотомний “Шевченківський словник”, головний редактор Є. Кирилюк, “Історія міст і сіл УРСР” у 26 томах, 6-титомна “Історія українського мистецтва” за редакцією М. Бажана,
11-титомний Тлумачний словник, 50-титомник І. Франка,
12-титомник Лесі Українки тощо. Однак поступово кількість українськомовних книжок зменшувалася.

Твори, які не проходили цензуру, друкувалися за кордоном або у форматі самвидаву.

Самвидав (рос. “самиздат”) – це сукупність літературно-публіцистичних та інших текстів, що виготовляються й тиражуються кустарним способом без санкції влади та поширюються всупереч офіційній забороні.

Чинники, що призводять до появи самвидаву:

- пом’якшення тоталітарного режиму;

- відсутність правдивої інформації.

Г. Касьянов у книзі “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980-х років” виділив три етапи розвитку українського самвидаву:

І – суто літературний самвидав початку 1960-х років (переважно поезії, статті, спогади, що стосуються питань літератури);

ІІ – поява політичних статей, анонімної публіцистики протягом 1963 – 1965 рр. (спогади, пов’язані з розвінчанням культу особи Сталіна, опис репресій, мемуари репресованих);

ІІІ – друга половина 60-х років (статті з авторськими підписами, публіцистика, документи).

Причини заборони текстів:

- політичні;

- “відомча цензура” (генетика, кібернетика, “нетрадиційна” медицина тощо);

- література з питань культури статевих стосунків.

До політичної публіцистики відносимо самвидавний журнал “Воля і Батьківщина” (1964 – 1966), статті Є. Процюка “Стан і завдання українського визвольного руху”, В. Мороза “Репортаж із заповідника імені Берії”, “Хроніка опору” та ін. Центральний текст політичного самвидаву – “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби. Політична публіцистика пропонувала альтернативний погляд на економічні, соціальні, культурні проблеми суспільства.

Самвидав неполітичного спрямування зводився в основному до художньої літератури (наприклад, твори В. Голобородька, І. Калинця, В. Стуса).

У 70-х – на початку 80-х років літературний самвидав не був знищений, а перебував у напівлегальній ситуації. У середині 80-х років легалізувалася самвидавна поезія, а в другій половині 80-х років – проза.

Значення самвидаву: пробуджував свідомість радянських громадян, розширював інформаційний простір, що дестабілізувало радянську систему.

У листопаді-грудні 2004 р. під час “Помаранчевої революції” з’явилася нова самвидавна література. На відміну від самвидаву 60-х років, вона виходила за сприяння фондів, молодіжних і журналістських організацій, громадських коаліцій і партій; ініціаторами виступали окремі особи, навчальні заклади, журналістські установи, незалежні радіокомпанії (УНІАН, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Інститут журналістики, Київський міжнародний університет, “Молода Просвіта”, “Нова Україна”, Народний рух України, Міжнародний фонд “Відродження”, “Громадське радіо”, фонд “Рідна оселя” та ін.). Випуски “Гарячого вісника”, “Їжака”, “Твого вибору”, “Оранжиста”, “Майдану”, “Революції”, “Галактичного коледжу”, “Новин від Гала-Радіо” та інших вирізнялися з-поміж мас-медіа політичною гостротою, об’єктивністю, насиченістю інформацією, формами друку. Їхній наклад становив від кількох одиниць (листівки-ксерокси) до 100 тисяч і розповсюджувався переважно на Майдані безкоштовно.

Питання для самоконтролю

1. Чим характеризується українська видавнича справа 20 – 30-х років ХХ ст.?

2. Як позначилися тенденції розвитку видавничої галузі 20 – 30-х років на пресо- і книговиданні Луганська?

3. Що таке самвидав? Назвіть причини його виникнення.

4. Окресліть структуру українського книговидання напередодні розвалу СРСР.

Практичне заняття № 5

Українська видавнича справа в умовах цензурних обмежень і заборон

1. Причини виникнення цензури у світі.

2. Початок цензури в Росії, специфіка застосування її до українського друку.

3. Основні антиукраїнські цензурні циркуляри та їх вплив на друкарство (1720 – 1905).

4. Цензура видавничої справи як чинник заборони українства (10-і роки ХХ ст.).

5. Тотальний контроль друкованого слова (1919 – 1990).

6. Особливості діяльності редактора й видавництва в умовах тоталітарного суспільства.

Завдання

1. Дайте визначення поняттю цензура в широкому й вузькому значенні.

2. Опрацювавши статтю Каравченко І. З історії цензури // Київська старовина. – 1992. – № 4 тапараграф “Причини виникнення цензури в Росії і специфіка застосування її до українського друку” з підручника Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – С. 230 – 238, порівняйте причини виникнення цензури в Європі та в Україні.

3. Назвіть найпоширеніші форми цензурних репресій проти українських видавців і авторів.

4. З’ясуйте, які принципи були покладені в основу формування радянської школи редагування.

5. Проаналізуйте проблему цензури в українському суспільстві на сучасному етапі.

Література

1. Баран В. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1994. – № 6. – С. 104 – 117.

2. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – С. 14 – 48.

3. Сенченко М. Трансформація цензури – від явної до латентної // Вісник Книжкової палати. – 2007. – № 11. – С. 3 – 6; № 12. –
С. 3 – 6.

4. Сидоренко О. І. Цензурно-політичні “скорпіони” в боротьбі з українськомовною пресою в Росії (1905 – 1907) // Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. – С. 12 – 15.

5. Тимошик М. “К печатанию не должно быть дозволено…”: До історії цензури українського слова // Урок української. – 2000. – № 3. – С. 10 – 14; № 4. – С. 15 – 20.

Практичне заняття № 6

Українська видавнича справа за кордоном

1. Видавничий досвід українців у Німеччині.

1. 1. Початки українськомовних друків.

1. 2. Осередки видавничої справи 1918 – 1938 рр.

1. 3. Післявоєнний період: видавничий рух у таборах Ді-Пі, “Дніпрова хвиля”.

2. Українське книговидання в Канаді.

2. 1. Українське книгодрукування на початку ХХ ст.

2. 2. Книгодрукування другої і третьої хвиль еміграції (видавнича діяльність І. Огієнка, видавництво І. Тиктора, видавнича спілка “Тризуб”).

2. 3. Сучасний період.

3. Українська видавнича справа в Австралії.

Завдання

1. Обґрунтуйте тезу, що преса української діаспори є засобом формування самосвідомості зарубіжних українців.

2. Розкрийте роль І. Огієнка у розвитку української видавничої справи за кордоном.

3. Проаналізуйте функції, які виконує українська книга в Канаді.

Література

1. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.): Навч. посібник / За ред. Н. Зелінської. – Львів: Світ, 2003. – 612 с.

2. Губарець В. В. Українська етнічна преса у Північній Америці: історія і сучасність // Наукові записки Інституту журналістики. – 2006. – Т. 22. – С. 60 – 68.

3. Іван Тиктор: талан і талант:Монографія / Н. Зелінська, Л. Сніцарчук, Е. Огар та ін.; керів. авт. кол. О. Думанська. – Львів: Українська академія друкарства, 2007. – 240 с.

4. Ляхоцький В. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 527 с.

5. Мойсеєва Т. О. Видавничий досвід української спільноти в Австралії // Поліграфія і видавнича справа. – 2005. – № 42. – С. 34 – 42.

6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999. – С. 279 – 318.

7. Тимошик М. С. Голгофа Івана Огієнка. Українознавчі проблеми в державотворчій, науковій, редакторській та видавничій діяльності. – К.: Заповіт, 1996. – 231 с.

8. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

9. Сидоренко Н., Сидоренко О. Журналістська “планета Ді-Пі”: Українська преса у таборах військовополонених, переміщених осіб і біженців у Європі після Другої світової війни (1945 – 1950). – К., 2000. – 176 с.

10. Чекалюк В. В. Українськомовна преса США і Канади, її вплив на українські видання // Наукові записки Інституту журналістики. – 2004. – Т. 15. – С. 50 – 54.

Тема 4. Видавнича справа в незалежній Україні

(1990 – 2007)

Проблеми української книговидавничої справи на сучасному етапі:

- недосконале законодавство: у розвинених країнах світу податок у книговидавничій галузі набагато менший, ніж в Україні (20%). Це робить практично неможливим технічний розвиток цієї галузі; призводить до зростання собівартості книги, через що вона недоступна пересічному читачеві, до приховування кількості накладів книжок, тобто “тіньового виробництва”, ухиляння від сплати податків, а значить – переступання українського законодавства;

- дефіцит української книги, натомість засилля імпортованої друкованої продукції, наприклад, дешевшої російської книги, яка є потужним фактором тиску. Ще в середині 90-х років російський уряд прийняв рішення не оподатковувати продукцію видавничих підприємств, а зобов’язав вкладати ці кошти в їх розвиток, наприклад, в оновлення поліграфічної бази;

- відтік українського “книжкового інтелекту”.

Це психокультурні фактори, що впливають на формування фальшивої самоідентифікації українців, вироблення комплексу меншовартості і є чинниками геополітики;

- відсутність інфраструктури, спеціалізованих видань, паперового виробництва;

- зменшення кваліфікованих поліграфістів;

- загострення проблеми стандартизації;

- занепад бібліотечної справи.

Шляхи подолання кризової ситуації:

- удосконалення законодавства, державна підтримка українського книговидання;

- іміджеве піднесення культури читання української книжки як такої, робота над усталенням звички до читання;

- створення ринку збуту, газетної, теле- і радіореклами, веб-сторінок, інтернет-книгарень.

М. Тимошик визначає такі періоди становлення тематичної палітри книговидання від початку 90-х років до сьогодні:

І період: два напрямки – сексуально - еротичний та історичний, популярні “кама-сутри”, “Анжеліки” й заборонені твори М. Костомарова, І. Огієнка, М. Грушевського тощо, а згодом видання, що правдиво висвітлювали радянську історію, діаспорні друки (початок 90-х років).

ІІ період: твори класиків детективного жанру (Крісті, Сіменон, Чейз), література легких жанрів, тексти кримінально-бандитської тематики сучасних авторів, фантастика, книги поточних телевізійних серіалів (середина 90-х років).

ІІІ період: ділова література ринкової тематики – право, економіка, фінанси, менеджмент, маркетинг (ІІ половина 90-х років).

ІV період: література з вивчення іноземних мов, комп’ютерної тематики, навчальні видання, словники, довідники, збільшення видань краєзнавчо-туристичного характеру (початок ХХІ ст.).

Ю. Родик подає іншу періодизацію:

І період – антологійний – видання різноманітних антологій: видавництво “Каменяр” – “Бу-Ба-Бу”; видавництво “Смолоскип” – “Антологія сучасної прози”, “Антологія сучасної поезії”; “Літературний проект каналу «1 + 1»” – “Квіти у темній кімнаті: Сучасна українська новела”, “Опудало: Українська прозова сатира, гумор, іронія 80 – 90-х рр. ХХ ст.”, “Вечеря на 12 персон”.

ІІ період – візитівковий – “Лілея – НТВ” видала низку книжок-візитівок: Ю. Покальчук “Озерний вітер”, Іздрик “Воццек”, А. Морговський “Фіфті / фіфті, або У кропиві зґвалтований”, Ю. Винничук “Житіє гаремноє” тощо.

ІІІ період – серіальний – книжкові серії модерної літератури.

Книжковий політіміджмент – процес використання потенцій книжкового ринку в досягненні влади з метою перехоплення голосів виборців. Уміло розкручена книга приносить автору-кандидату до 8 % голосів. Розрізняють такі жанри книжкового політіміджменту: біографічна проза політичних лідерів; книжки політичної поптеоретики – тексти, в яких автори аналізують вітчизняні економічні, політичні, екологічні проблеми, пропонують шляхи виходу з кризових ситуацій; книжка-візитівка – невелике есе; різноманітні авторські біодовідники типу “Хто є хто?”; іконографічна біографія – збірки фото- і худілюстрацій певного політичного діяча.

Питання для самоконтролю

1. Окресліть проблеми видавничої справи на сучасному етапі.

2. Проаналізуйте періоди становлення тематичної палітри книговидання кінця ХХ – початку ХХІ ст.

3. Що таке книжковий політіміджмент?

Практична робота № 7

Українське книговидання на сучасному етапі

1. Тенденції розвитку видавничої справи в організаційному, тематичному, мовному та географічному аспектах.

2. Українське законодавство про видавничу справу (Закони України “Про видавничу справу”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про обов’язковий примірник документів”, “Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції”).

3. Організаційний аспект сучасного книговидання: головні ознаки класифікації сучасних видавництв, типові структури видавництв, система збуту.

Завдання

1. Проаналізуйте проблеми й позитивні тенденції розвитку видавничо-поліграфічної галузі.

2. З’ясуйте, як відбувається державне регулювання видавничої справи.

3. Напишіть шляхи зацікавлення читача українською книгою.

4. На основі статей журналу “Друкарство” за 2006 – 2007 рр. визначте динаміку розвитку книжкових ярмарок і виставок.

Література

1. Буряк С. Випуск друкованої продукції 2005 р. // Друкарство. – 2006. – № 4. – С. 5 – 10.

2. Буряк С. 2007-й: аналіз і прогноз українського книговидання // Вісник Книжкової палати. – 2007. – № 12. – С. 9 – 12.

3. Індутна К. Державне регулювання видавничої справи в Україні // Друкарство. – 2006. – № 2. – С. 17 – 20.

4. Індутна К. Ціна на книгу в Україні та світі // Друкарство. – 2006. – № 5. – С. 11 – 14.

5. Карта проблем видавничої та бібліотечної справи в Україні // Друкарство. – 2006. – № 3. – С. 11 – 14.

6. Лакизюк В. Електронні магазини як спосіб розповсюдження видавничої продукції // Друкарство. – 2006. – № 1. – С. 24.

7. Семистяга А. Видавничо-поліграфічна галузь України: динаміка й проблеми розвитку (2002 – 2004) // Друкарство. – 2005. – № 2. – С. 5-8.

9. Скиба М. Книжкова справа в Україні: проблема систематичного підходу // Друкарство. – 2006. – № 4. – С. 11-15.

10. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

11. Тимошик М. Книга для автора, видавця, редактора. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 559 с.

Завдання для контрольної модульної роботи № 2

1. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем.

1.Становлення редагування як науки.

2. Значення Київського університету в становленні наукового книговидання.

3.Роль П. Куліша в організації українського пресо- і книговидання.

4.М. Максимович і національна книга.

5.Видавнича діяльність М. Драгоманова.

6.Видавництво Б. Грінченка.

7.М. Павлик – редактор.

8.“Літературно-науковий вісник” як провідний орган наукової публіцистики кінця ХІХ – початку ХХ ст.

9.Принципи редагування І. Франка.

10. Роль М. Грушевського у видавничій діяльності Наукового товариства ім. Шевченка.

11. Видавнича й редакторська діяльність Симона Петлюри.

12. Українознавчі проблеми в редакторській та видавничій діяльності І. Огієнка.

13. Редакторська діяльність Д. Донцова.

14. Видавнича діяльність І. Тиктора.

15. “Українське видавництво” В. Кубійовича.

16. Іларіон Свєнціцький як дослідник давнього українського друкарства.

17. Книгознавча діяльність Івана Кревецького.

18. Українська видавнича справа у Франції.

19. Українські письменники – редактори періодичних видань 20-х років ХХ ст.

20. Самвидав як опозиція офіційному книговиданню в СРСР.

21. Редакційно-видавнича робота М. Бажана.

22. Особливості діяльності редактора і видавництва в умовах тоталітарного суспільства.

23. Українська видавнича справа в Канаді.

24. Українська видавнича справа в Німеччині.

25. Розвиток видавничої справи на окупованій Україні.

26. Львівська школа редагування.

27. Проблема комп’ютерного редагування текстів.

28. В. Різун як теоретик редагування.

29. М. Тимошик як дослідник історії видавничої справи в Україні.

30. Авторське редагування.

2. Охарактеризуйте одне з видавництв Луганської області за такими параметрами: назва, юридична адреса, дата заснування, форма власності, структура, обсяг продукції, що випускається (репертуар, мовна ознака), тенденції розвитку.

Література до курсу

1. Апанович Е. П. Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине. Исторические сборники. – К.: 1985. – 222 с.

2. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2000. – 154 с.

3. Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.): Навч. посібник / За ред. Н. Зелінської. – Львів: Світ, 2003. – 612 с.

4. Животко А. Історія української преси / Упорядк., передм. М. Тимошика. – К.: Наша культура і наука, 2000. –
368 с.

5. Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. – Львів: Світ, 1995. – 480 с.

6. Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. – Львів: Центр Європи, 2000. – 222 с.

7. Зелінська Н. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. – Львів: Світ, 2002. – 268 с.

8. Іван Тиктор: талан і талант: Монографія / Н. Зелінська, Л. Сніцарчук, Е. Огар та ін.; керів. авт. кол. О. Думанська. – Львів: Українська академія друкарства, 2007. – 240 с.

9. Іванченко Р. Г. Літературне редагування: Підручник. – К.: Парламентське вид-во, 2003. – 612 с.

10. Ісаєвич Я. Д. Першодруки Івана Федорова і виникнення друкарства на Україні. – Львів: Вища школа; Вид-во при Львів. ун-ті, 1983. – 155 с.

11. Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Ін-т українознавства, 2002. – 520 с.

12. Кацпржак Е. И. История книги. – М.: Книга, 1964. – 442 с.

13. Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства: Зб. наук. ст. – Вип. 1. – Львів: Фенікс, 1995. – 104 с.; Вип. 2. – Львів: Фенікс, 1998. –
184 с.

14. Книга і друкарство на Україні / За ред. П. Попова. – К.: Наукова думка, 1965. – 314 с.

15. Книга: Энциклопедия / Редкол.: И. Е. Баренбаум, А. А. Беловицкая, Э. П. Гаврилов и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. – 800 с.

16. Левчук О. Книгоспілка: Становлення кооперативного книговидання в Україні. – К.: Логос, 1996. – 344 с.

17. Малыхин Н. Г. Очерки по истории книгоиздательского дела в СССР. – М.: Книга, 1965. – 448 с.

18. Мигонь К. Наука о книге: очерк проблематики / Пер. с польского О. Медведевой, В. Мочаловой, Р. Смирновой. – М.: Книга. 1991. – 320 с.

19. Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Книга перша. Підручник. – Х.: Центр навчальної літератури, 2000. – 720 с.

20. Немировский Е. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. – М.: Книга, 1974. – 224 с.

21. Немировский Е. Изобретение Иоганна Гутенберга. Из истории книгопечатания. Технические аспекты. – М.: Наука, 2000. – 659 с.

22. Немировский Е. Мир книги: С древнейших времен до начала ХХ века. – М.: Книга, 1986. – 287 с.

23. Огар Е. Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки: Навч. пос. для студ. вищ. навч. закл. / Українська академія друкарства. – Львів: Аз-арт, 2002. – 160 с.

24. Огієнко І. Історія українського друкарства / Упорядк., передм. і примітки М. Тимошика. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

25. Овчінніков В. Історія книги: еволюція книжкової структури. – Львів: Світ, 2005. – 420 с.

26. Партико З. В. Загальне редагування. – Львів: Афіша, 2001. – 416 с.

27. Партико З. В. Комп’ютеризація видавничого процесу: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 208 с.

28. Петров С. Книжкова справа в Києві. 1861 – 1917. – К.: Екс-Об, 2002. – 376 с.

29. Різун В. В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

30. Родик К. Невивчені уроки Ситіна, або “гоголізація” триває. – Львів: Кальварія, 2000. – 176 с.

31. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.

32. Тимошик М. С. Її величність – книга: Історія видавничої справи Київського університету (1834 – 1999) / Передм. В. Скопенка. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 308 с.

33. Функе Ф. Книговедение: исторический обзор книжного дела / Пер. с нем. Б. Боссарта. Под ред., со вступ. статьёй Е. Немировского. – М.: Высшая школа, 1982. – 294 с.

34. Черниш Н. Бібліографічна комісія НТШ як центр дослідження української книги (1909 – 1939): Навч. посібник. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 216 с.

35. Черниш Н. І. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. – Львів: Фенікс, 1998. – 98 с.

Зміст

Пояснювальна записка……………………………………………...……. 3

Модуль І. Українське книгодрукування й редагування

від зародження до кінця ХVІІІ ст.

Тема 1. Історичні витоки видавничої справи у світі……................. 6

Тема 2. Походження слов’янської писемності……………….…... 11

Тема 3. Рукописна книга Київської Русі………………….………. 12

Тема 4. Загальна характеристика історії

розвитку редагування в Україні………………………….………... 14

Тема 5. Початок книгодрукування у світі……………….......……. 15

Тема 5. Концепції витоків книгодрукарства в Україні……........... 18

Тема 6. Осередки видавничої справи

в Україні кінця ХVІ – ХVІІІ ст........................................................ 21

Практична робота № 1

Іван Федоров як фундатор постійного друкарства в Україні….... 25

Практична робота № 2

Видавнича діяльність друкарні Києво-Печерської лаври.............. 28

Завдання для контрольної модульної роботи № 1……………............. 31

Модуль ІІ. Українська видавнича справа і редагування

ХІХ – початку ХХІ ст.

Тема 1. Розвиток видавничої справи у світі

ХІХ – початку ХХІ ст. …………………..…………………...……. 32

Тема 2. Характеристика української видавничої справи

ХІХ – початку ХХ ст. …………………………………………........ 33

Практична робота № 3

Розвиток видавничої справи і редагування в Україні
кінця ХІХ – початку ХХ ст. …………………….…………………. 46

Тема № 3. Видавнича справа періоду радянської влади………… 48

Практична робота № 4

Видавничий рух періоду Визвольних Змагань (1917 – 1920)….... 49

Практичне заняття № 5

Українська видавнича справа в умовах цензурних обмежень і заборон..57

Практичне заняття № 6

Українська видавнича справа за кордоном……………………...... 58

Тема 4. Видавнича справа в незалежній Україні

(1990 – 2007)………………………………..………….………........ 59

Практична робота № 7

Українське книговидання на сучасному етапі…………………… 62

Завдання для контрольної модульної роботи № 2………………...….. 65

Література до курсу………………………………………...................… 67

Навчально-методичне видання

Кравченко Олена Леонідівна

Історія видавничої справи і редагування

Методичні вказівки з курсу

Дата добавления: 2015-05-22