Основні особливості економічної моделі НІК

Розглядаючи економічну модель “нових індустріальних країн” і особливості її успішного розвитку до останнього року переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості економічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн Південно-Східної Азії. Свої власні специфічні риси виділяють і в латиноамериканській моделі зростання.

Спочатку згадаємо спільні для всієї групи НІК зовнішні фактори їх економічного зростання, фактори, що забезпечили виділення “нових індустріальних країн” зі всього світу, що розвивається. По-перше, це те, що через певні причини деякі “нові індустріальні країни” опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею, як країни, що протистоять “комуністичному впливу” країн Східної Азії. Цим державам була надана величезна економічна допомога та військова підтримка. Наприклад, Тайвань отримав допомогу у розмірі 1,5 млрд.дол. У період з 1950 по 1965 роки допомога США становила 34% сукупних інвестицій на Тайвані, у тому числі 74% в інфраструктуру, 59% у сільське господарство, 13% у промисловість. Це значною мірою надало стартовий поштовх для розвитку країни.

Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів японських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом, та близьке розташування країн регіону.

Особливе значення для США має те, що Мексика є їх найближчим сусідом. Нестабільне становище країни може негативно відобразитися на ситуації в США.[4] Окрім того весь латиноамериканський регіон є потужним ринком збуту продукції американських ТНК та сферою вкладення їхніх інвестицій.

Другим значним фактором активізації економічних зв’язків НІК та промислово розвинених країн була структурна перебудова, що відбувалася у 50-60-ті роки в економіці ПРК, перш за все формування там потужних транснаціональних корпорацій та посилення зарубіжної експансії останніх. У результаті в першій половині 80-х років прямі інвестиції в економіку “нових індустріальних країн” досягли 42% прямих капіталовкладень у країни, що розвиваються. Серед промислово розвинутих країн найбільшим інвестором підприємницького капіталу у НІК є США. Величина їх прямих інвестицій складає 10% від загального обсягу таких інвестицій за кордоном. На другому місці за обсягом прямих інвестицій у “нові індустріальні країни” знаходиться Японія.

Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК Азії і зростанню конкурентоздатності їхнього експорту. Суттєву роль вони відіграли у перетворенні “нових індустріальних країн” у значних експортерів продукції обробної промисловості. Тільки за 1982-1985 роки ці інвестиції зросли на Тайвані у 2 рази, у Гонконзі - на 61%. За цей час за участю японського капіталу була сформована велика промислова база, що дозволила цим країнам стати експортерами високоякісних готових виробів. У Південній Кореї, де японські інвестиції на початок 80-х років становили більше половини обсягу іноземних прямих інвестиції, за минулі роки був створений комплекс з виробництва верстатів, електротехнічного обладнання, морських суден тощо.

Для “нових індустріальних країн” Азії було властиве те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у “нових індустріальних країнах” фактично немає жодної галузі економіки, де не було б іноземного капіталу.

Відзначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менш важливе значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість “нових індустріальних країн” для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх “нових індустріальних країнах” склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі “нові індустріальні країни” мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей фактор дозволяв транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва при перенесенні його на територію цих країн. Латиноамериканські НІК на додаток до людських ресурсів мають добру сировинну базу та достатньо ємні внутрішні ринки.

Основним фактором економічних успіхів “нових індустріальних країн” стала обрана ними модель розвитку, яка у найбільш загальному визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап - переважний розвиток імпортозаміщуючих галузей; 2-й етап - створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап - орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап (50-60-ті роки) ставив основним завданням - розвиток у країнах галузей промисловості, призначених замістити своєю власною продукцією імпорт аналогічних товарів із-за кордону. Це забезпечувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків “нових індустріальних країн” основними споживчими товарами.

Цей етап у цілому був однаковим для усіх НІК за своїми якісними характеристиками та результатами. Хоча латиноамериканські НІК проходили цей етап довше через більшу ємність своїх внутрішніх ринків.

Другий етап індустріалізації НІК (кін.60-х - кін 70-х років) співпав зі структурною перебудовою у промислово розвинених країнах, змінами у міжнародному поділі праці і зміною ролі, яка у цьому процесі відводилася для країн, що розвиваються, у світовому господарстві.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності у азіатських і латиноамериканських “нових індустріальних країнах”.

НІК Південно-Східної Азії створювалися переважно трудоємні підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвиток високотехнологічних капіталоємних галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських “нових індустріальних країн” була більш ефективною у плані стимулювання економічного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК. Саме протягом другого етапу тут були переважно створені галузі, що й сьогодні визначають їхню спеціалізацію у світовому господарстві, яка передбачає закріплення за ними функцій виробників продукції масового попиту для задоволення у тому числі потреб ринків промислово розвинених країн. Хоча сьогодні ці галузі стали більш складними (йдеться про виробництво відеомагнітофонів, компакт-дискових програвачів, персональних комп’ютерів, легкових автомобілів тощо).

“Нові індустріальні країни” Азії, розвиваючи трудоємні експортоорієнтовані виробництва, у міру нагромадження досвіду та капіталів, перейшли до капіталоємних галузей, а поступово й до розвитку наукоємних галузей і створення власної науково-дослідної бази (3-й етап індустріалізації, що розпочався тут наприкінці 70-х - початку 80-х рр.). Цей період характеризується відчутним збільшенням державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. У деяких “нових індустріальних країнах” Південно-Східної Азії, зокрема Гонконзі та Сінгапурі, а також у Китаї утворюються науково-технічні парки - спеціальні зони, в яких створені пільгові умови для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випускають наукоємну продукцію, у тому числі на експорт.

У цей період тут найбільш динамічно розвиваються електронна і електротехнічна промисловість, металообробка, автомобілебудування, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аерокосмічна промисловість. Відбувається поступова переорієнтація економік з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні товари та їх компоненти промислового призначення.

Латиноамериканські “нові індустріальні” на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджуюче зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Для багатьох економік Латинської Америки 80-ті р. стали “загубленим десятиріччям”. Після стримкого зростання на першому етапі індустріалізації, ці країни багато заборгували до початку 80-х рр. Свою увагу уряди цих країн перенесли на внутрішньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисловість для задоволення внутрішнього попиту з використанням високих торговельних бар’єрів. Це негативно вплинуло на конкурентоздатність продукції латиноамериканських НІК, і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезного зовнішнього боргу, більша частина якого “проїдалася”, а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі процентні ставки долара, що ще більше підняли вимоги з обслуговування боргу цих країн, глибока рецесія того часу у США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн, і відповідно зниження цін на нього. У результаті платежі з обслуговування зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зросли у відношенні до експортних надходжень. За такої політики технологічне відставання країн поглиблювалося, оскільки сюди імпортується не найбільш передова техніка та технологія з промислово розвинених держав.

До початку 90-х рр. спільними зусиллями під керівництвом США та інших розвинених країн-кредиторів, а також МВФ і Світового банку, багато латиноамериканських країн реформували свою економіку і реструктуризували свої борги, тому криза була подолана.

Багато з НІК латиноамериканського регіону відновили зростання у 90-х рр. Їхні уряди тепер менше втручаються у економічні процеси і проводять більш зовнішньоорієнтовану політику. Найбільшого успіху досягла Чилі, чия відкрита, лібералізована економіка зростала в середньому більше, ніж на 6% щорічно з 1983 р. Одночасно третина найбіднішої частини населення підвищила рівень своїх доходів до показника середнього.

Інші економіки регіону також зростають. З 1993 р. реальне зростання у Бразилії становило 4% на рік. Бразилія також подолала надзвичайну інфляцію. Економіка Аргентини, яка зростала на 1% щорічно протягом 80-х рр. зазнала ще більш відчутного відродження.

Більш повний аналіз ситуації у “нових індустріальних країнах” Південно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х рр.

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дозволив виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Вони включають окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики обмежену роль уряду, увагу до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Зростаючі економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дозволило цим країнам рухатися до більш складних сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний вклад в економічний розвиток “нових індустріальних країн” Південно-Східної Азії. Найбільш позитивним моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішні за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східно-азіатських економік мали норму сукупних заощаджень більшу за 30% ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник складає 33% і є одним з найвищих у світі.

Роль уряду у багатьох східно-азіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто в цілому вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі і на Тайвані, меншою - у Південній Кореї та Сінгапурі. Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни домоглися позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. У цілому урядові видатки азіатських “тигрів” складають 15% ВНП.

Досвід зростання “нових індустріальних країн” Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв’язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також стверджувалося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з’являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному секторі. І у кінцевому рахунку бідні мають виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східно-азіатських країн (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань) досягли успіху у прискореному зростанні не лише зберігаючи більш справедливий розподіл доходів, ніж багато інших країн, але й фактично знижуючи нерівність. Більш рівний розподіл доходів у суспільстві сприяв прискореному економічному зростанню через кілька каналів. Наприклад, він стимулював розвиток людського капіталу, тому що більше домогосподарств мали можливість платити за освіту своїх дітей. Земельна реформа у Тайвані та деяких інших країнах після другої світової війни, з одного боку, сприяла рівності серед населення, з другого боку, посилила мотивації селян, стимулюючи зростання.

Усі зазначені вище фактори та причини призвели до того, що група азіатських “нових індустріальних країн” у своєму економічному розвитку досягла рівня, коли в економіках країн спостерігаються явища властиві більш зрілим стадіям розвитку - індустріальній та постіндустріальній. Зокрема, це стосується характеру структури ВВП НІК азіатського регіону. З 1970 по 1985 роки частка сільського господарства тут впала з 14,8% до 10,7%. Питома вага промислового виробництва за цей же час зросла з 27,9% до 29,9%, у тому числі обробної промисловості - з 24,1% до 26,4%. Останній показник був вищим за аналогічні у п’яти ПРК: США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції (25,0% у середньому).

У деяких з найбільш розвинених “нових індустріальних країн” з’явилася тенденція до зменшення у структурі ВВП питомої ваги промисловості на користь збільшення частки сфери послуг, торгівлі і кредитно-фінансової діяльності.

І ще одна закономірність розвитку - показник зрілості економіки НІК - це те, що у більш розвинених серед них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з “нових індустріальних країн” входять у групу перших 68-ми (“ДЕУ” у цьому списку - 23-я). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК досягли обсягу продажу більше 1 млрд.дол.

Отож, результати економічного зростання “нових індустріальних країн” є вражаючими, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. появу кризових явищ перш за все у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де її протікання є найбільш тяжким. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї, та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву “обвал фінансових ринків Азії”. Хоча криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21%, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2% у порівнянні з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8%, національна валюта країни - рупія, втратила до цього часу 80% своєї вартості у відношенні до долара, до кінця року очікується інфляція у розмірі 85%. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш, ніж 15 дол у місяць на людину, у селі - менше за 12 дол на людину) зросла з 11% від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50%.

Механізм, який пояснює причини виникнення кризи, у загальному з незначними відхиленнями по країнах описує наступна схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще більш значним зростанням позик. Найбільші позики брали місцеві ТНК, багато з яких були конгломеративного типу об’єднаннями, що вкладали кошти не завжди у високорентабельне виробництво і нерідко мали певні проблеми з їх керованістю. У Південній Кореї з 30 найбільших компаній - 7 стали банкрутами менше, ніж за один рік кризи. Наприклад, сума боргів індонезійських компаній у 1998 р. дорівнювала 80 млрд.дол. А південно-корейські транснаціональні конгломерати так звані “чеболь” повинні повернути банкам у 1998 р. 68 млрд.дол. З часом з’ясувалося, що немала частина набраних позик не має гарантій повернення. У Південній Кореї величина таких кредитів, що не можуть бути повернені, складає від 10 до 25% всього портфелю позик банків країни. Обсяг незабезпечених кредитів виявився настільки значним, що став небезпечним для фінансового стану багатьох навіть потужних банків і економіки в цілому. Уряди країн прагнули підтримати фінансову стабільність, вливаючи кошти у національні банківські системи. Однак цей захід не може тривати нескінченно довго за умов обмеженості коштів. Тому практично у всіх “нових індустріальних країнах” регіону було оголошено про девальвацію їх національних валют. Це, у свою чергу, спричинило відтік коштів з фінансових ринків країн. Закордонні інвестори почали активно продавати місцеві цінні папери, що ще більше погіршувало фінансовий стан зазначених держав.

Криза фінансової системи південно-азіатських країн співпала у часі зі вступом світової економіки у період дефляції. Сьогодні на світових ринках спостерігається падіння оптових цін, що зменшує доходи від експорту, а, значить, додатково ускладнює змогу для азіатських ТНК повертати власні борги. Наприклад, у Південній Кореї у 1997 р. спостерігалося економічне зростання економіки на 6% і збільшення величини експорту на 8%. Але для отримання потрібної грошової суми з метою повернення боргів, темпи зростання економіки мали б дорівнювати 12%, а обсяг зростання експорту - 20%.

Загальну економічну ситуацію в Азії відчутно погіршує криза японської економіки, нестабільність китайського юаня.

Зроблена спроба розпочати вирішення складних соціально-економічних проблем країн регіону за рахунок кредитів МВФ. Їхня величина вражає. Індонезія повинна отримати 23 млрд.дол., Таїланд 17 млрд.дол. А Південна Корея претендує на надання їй кредиту на суму 50 млрд.дол. МВФ, у свою чергу, висуває на адресу країн власні вимоги щодо подальшого реформування їхніх економік. Йдеться про більшу лібералізацію фінансової системи країн, проведення більш незалежної від уряду політики центральними банками азіатських НІК[5], підвищення конкурентоздатності їхньої продукції.

Фінансова криза в Азії триває, але вже сьогодні економісти сформулювали цілий ряд висновків, або уроків цієї кризи, актуальних для усіх ринків, що розвиваються. Головні з цих уроків такі:

1. значну небезпеку представляє так званий “кумовський капіталізм”, “капіталізм для своїх”, для обмеженого кола компаній і банків. Ситуація, при якій не ринок, а урядові структури вирішують долю банків (підтримувати їх чи ні), а банки, у свою чергу, долю компаній, різко підвищує негативний вплив прихованих факторів ризику, спричиняє високу імовірність краху банків. Погано керовані, політизовані банки надають погані кредити, Загальним правилом економічного життя має бути відкритість фінансових ринків, конкуренція, а не олігополія. Абсолютно потрібні продумані, зрозумілі правила щодо банківського регулювання та банківської звітності, має реально працювати закон про банкрутства банків, необхідна достатня інформованість про стан фінансово-кредитної системи, Очевидно, виходу з кризи не може сприяти те, що короткотермінова заборгованість Південної Кореї реально виявилась більшою, ніж про це оголошував уряд. Таїланд весь час тримав у таємниці свої валютні резерви. Якщо узагальнити цей аналіз, то його можна доповнити інформацією про інші ринки, що розвиваються. Так, у Чехії прострочені кредити складаються 30% від загальної суми усіх банківських кредитів, цей показник тут навіть вищий за аналогічний в Азії. Але уряд продовжує фінансування збиткових банків. Румунія має абсолютно застарілі методи банківської звітності, які не дозволяють оцінити реальну вартість компаній у країні.

2. фінансовий стан економіки потребує найбільш глибокого вивчення та аналізу. Практика країн Південно-Східної Азії й особливо Японії доводить, що слабкі банки можуть нанести непоправну шкоду економікам навіть високорозвинених країн.

3. ще один урок азіатської кризи полягає у тому, що дуже небезпечним є різке збільшення кредитів, що переважно спричиняє суттєве зростання імпорту, а це здатно викликати погіршення стану платіжного балансу країни. Наслідком усього цього може стати відтік іноземних інвестицій з країни і остаточно - погіршення її загального фінансового стану.

4. центральна влада будь-якої країни, її лідери повинні точно інформувати світ і власний народ про реальний стан економіки та ті заходи, які збирається вживати уряд з того чи іншого приводу. Приховування інформації сприяє поширенню всіляких чуток, що призводить до втрати довіри до уряду і країни в цілому.

5. уряд повинен підтримувати власні видатки на можливо мінімальному рівні. Цей принцип переважно був реалізований у країнах Південно-Східної Азії, але він залишається дуже актуальним для центральноєвропейських ринків, що розвиваються, Наприклад, навіть у високореформованій економіці Угорщини урядові видатки становлять 47% обсягу ВВП країни.

Важливою є також передумова щоби уряди, регулюючи економіку, не наносили їй шкоду різноманітними субсидіями, пільгами тощо. Активна імпортозаміщуюча політика “нових індустріальних країн”, у тому числі азіатських, призвела до введення ними багатьох торговельних бар’єрів. Це певною мірою зробило ринки цих країн закритими для іноземних товарів. До того ж така політика завжди містить у собі ризик загальмування темпів економічного зростання.

6. останній урок азіатської кризи - за умов глобалізації економіки інвестори дуже уважно спостерігають за ситуацією на ринках, що виникають, і у країнах, куди вони могли б вкладати кошти. Але серед них сьогодні немає легковірних. Потенційні капіталовкладники аналізують існуючі фактори ризику, можливість появи нових факторів ризику.

Глобалізація економіки тільки тоді забезпечує перевагу вигод над витратами для усіх суб’єктів світового господарства, коли останні на підставі аналізу факторів ризику реформують власні економіки швидше й ліпше. Хоча навіть й це не гарантує жодну з країн від економічних потрясінь.

Дата добавления: 2015-05-22