Культура дохристиянської Русі. Рання доба західноєвропейського середньовіччя характеризувалася запровадженням християнства та державотворчими процесами

Рання доба західноєвропейського середньовіччя характеризувалася запровадженням християнства та державотворчими процесами. У V ст. представник князівської династії Меровінгів Хлодвіг (481-511 рр.) підкорив всіх франків. В 496 p. прийняв християнську віру і встановив тісні контакти з Римом. Цікаво, що перші королі цієї династії після падіння столиці Західної Римської імперії визнавали зверхність Константинополя.

Європейська культура епохи Середньовіччя

Нові стимули романська культура [4] дістала у період так званого Каролінгського Відродження, коли держава франків, об’єднавши величезні території, від Барселони до Ельби і Дунаю, а також значну частину Італії, стала імперією. Карл Великий (768-814 pp.) у 800 p. був коронований римським папою як імператор. Митці, що процвітали при дворі Карла, орієнтувалися на відродження давньоримської, романської культури. Великого значення надавалося освіті, наслідуванню пізньоримським та візантійським зразкам придворного мистецтва тощо. Але залишки архітектурних споруд цієї доби (капела у Ахені, капела-ротонда у Фульді) свідчать не тільки про запозичення, а й про використання власного досвіду та традицій. Цікаво, що на території Європи у великій кількості залишалися давньоримські пам’ятки: дороги, акведуки, кріпосні стіни, башти, храми і вони були настільки міцні, що їх продовжували використовувати за своїм призначенням.

Розпад імперії Карла Великого супроводжувався численними феодальними війнами, нашестями норманів, угорців та інших народів, що й привело до загального зниження культури в Європі. У кінці Х - на початку XI ст. знову спостерігається культурне піднесення - Оттонівське Відродження. У 962 p. Оттон І (936-973 pp.), представник саксонської династії проголосив створення “Священної Римської імперії”. Головними центрами будівництва і розвитку культури тепер поряд з попередніми на Рейні (Ессен) стали Саксонія і Тюрінгія, що не знали ні античної, ні ранньохристиянської традиції, тому тут переважало самостійне творення ранньосередньовічної культури.

У період раннього Середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою середньовічного світогляду, як вже зазначалося, було християнство. Панування християнської релігії в духовному житті Середньовіччя визначило основну рису його світогляду та філософії – теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея [5]. Згідно з християнською доктриною Середньовіччя, Бог є Абсолютною Особистістю, за образом і подобою якої формується особистість людини. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування - молитву, сповідь та покаяння.

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревносним теоретиком Божого вибору “обраних”, ідеї двох протилежних один одному “градів” - Божого і людського. Свій головний труд Августин назвав “Сповідь” (“Про Град Божий”). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього середньовіччя, але й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

В цьому трактаті вперше в історії християнської думки Св. Письмо розглядається в історичному вимірі.

Основи середньовічної схоластики [6] та нові критерії інтелектуального життя європейського Середньовіччя, заклав Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл.480-бл.525). Найшанованіший в питаннях філософії, логіки й освіти, етики й естетики Боецій згадується Данте Аліг’єрі в “Божественній комедії” (Рай, пісня десята). Один із “останніх римлян” Боецій був також видатним політичним діячем свого часу. Він розпоряджався фінансами королівства остготів, був впливовою особою в сенаті.

Особливе місце в творчості Боеція належить твору “Про втіху філософією”. Філософські погляди Боеція в цілому характеризуються еклектичністю, вбираючи в себе вчення Платона, Аристотеля, неоплатонізму й стоїцизму. Боецій намагався виправдати християнські догмати розумом. До літературної спадщини Боеція належать навчальні посібники й коментарі з арифметики, геометрії, музики тощо. Багато уваги він приділив розбудові системи середньовічної освіти.

Яскравим представником середньовічного християнського світогляду був Флавій Магн Аврелій Кассіодор (бл. 490-бл. 585). Кассіадор здобув високе становище в королівстві остготів і майже 30 років вірно служив його правителям. Його вважають одним із найпродуктивніших серед вчених і письменників Середньовіччя. Серед його творів, особливе місце посідають “Варії”. Їх називають першою енциклопедією середньовіччя, що вміщала відомості про історичне, політичне, державне, економічне, соціальне, культурне життя, військову справу, звичаї остготського суспільства.

Окремого розгляду потребує особистість Ф.Аквінського, який запропонував вчення, що розвивало і поглиблювало християнський світогляд, об’єднуючи його з аристотелізмом. Філософ вважав, що в усьому необхідно керуватися принципом справедливої середини. Основним принципом філософської системи Ф.Аквінського були “гармонія” віри і розуму. В своїх основних працях “Сума проти язичників” (1261-1264) і “Сума теології” (1265-1273) він проголосив бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання “істини одкровення”, розглядав філософію як “служницю теології”, проголошував також примат церковної влади над світською. В 1323 p. Ф.Аквінського було канонізовано, а в 1879 p. його схоластичне вчення було проголошено єдино істинною філософією католицизму.

Провідними середньовічними філософами були також Августин Аврелій, Ансельм Кентерберійський, Франциск Асизький тощо. Вони розробляли питання естетики, її головних категорій.

В XI ст. в Італії на базі Болонської юридичної школи був відкритий перший університет (1088 p.). Його діяльність сприяла відродженню норм римського права. Тут училися тисячі студентів з усіх куточків тогочасної Європи. Починаючи з ХІІ ст. університети виникають в інших країнах Європи - у Парижі (1160 p.), Оксфорді (1167 p.), Кембриджі (1209 p.). В ХІІІ ст. відкриваються університети в Іспанії (Саламанка), Італії (Неаполь). У XIV ст. засновані Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кьольнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі діяло 65 університетів, більшість з яких заснована з санкції римської курії. Католицька церква підтримувала вищу світську освіту.

Викладання в усіх університетах Європи провадилося латиною. Воно здійснювалося у формі лекцій та диспутів. Чільне місце належало логіці, що з часом витіснила граматику, в той же час викладання математики, геометрії, астрономії, музики було представлено далеко не у всіх університетах. Велике значення відводилося також вивченню права як канонічного, так і римського. Основним об’єктом вивчення були праці видатних церковних та античних авторів. Поряд з університетами не менш важливими центрами теологічної та філософської освіти виступали чернецькі ордени домініканців та францісканців. Виникнення монастирських і соборних шкіл, а згодом - університетів сприяли формуванню центрів інтелектуального життя в Західній Європі та загалом створенню своєрідної світської культури.

Важлива роль у духовному житті Європи в ХІ-ХІІІ ст. належала літературі. Середньовічній героїчний епос репрезентований такими літературними творами, як французька “Пісня про Роланда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, іспанська “Пісня про Сіда”, тощо.

Варто зазначити і те, що книги за часів раннього Середньовіччя були рідкістю. Їх створювали у монастирських скрипторіях на замовлення імператорів, знатних феодалів, єпископів і настоятелів. Головним елементом оформлення книг стали сюжетні мініатюри з зображенням дійових осіб, пейзажів, архітектурного фону.

Саме за часів середньовіччя остаточно складається образ Лицаря (Рицаря) як взірця, формується “лицарський кодекс честі”, що уособлював низку неодмінних - відповідно до цінностей епохи - чеснот. Загалом лицар мав бути хоробрим воїном, вірно служити сеньйору, захищати слабких і скривджених, боротися за християнську віру, виявляти щедрість, з повагою ставитись до переможеного супротивника. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю [7] - середньовічною концепцію кохання згідно з якою стосунки між Прекрасною Дамою і Лицарем відзначаються люб’язністю, ввічливістю, привітністю та врівноваженістю. Такі якості сформували власне лицарську культуру, що знайшла своє відображення в музично-поетичній творчості трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися виключно благородні лицарі, сеньйори Прованса, півночі Франції, Німеччини, які писали вірші і особливі пісні. Центрами їх творчості були не палаци, не монастирі, не собори, а саме замки пізнього Середньовіччя. Дійсно, культурне обличчя Європи важко уявити собі саме без лицарського замку - його зовнішнього вигляду, його палацу, життя його мешканців. Лицар-поет ні в якому разі не розважав і не забавляв гостей господаря замку - для цього були артисти і жонглери [8], а також менестрелі [9]. Вони обслуговували, а трубадур або мінезингер - служив Своєму Королю, Прекрасній Дамі, Поезії.

Поява міст, паломництво і хрестові походи відіграли велику роль у розвитку не тільки європейської економіки і торгівлі, а й мистецтва і культури.

Романське мистецтво найповніше розкрилося в архітектурі церковних будівель, їхньому живописному та скульптурному оздобленні. Романському храмові притаманна сувора, велична краса, він відзначається масивністю й урочистою міццю. Романська архітектура - характерний приклад раціонального художнього мислення. Взірцями храмової романської архітектури вважаються собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуат’є, собори у Тулузі, Орсивалі, Велезі, Арлі (Франція), собори у Вормсі, Майнці, Шпайєрі (Німеччина), собори у Оксфорді, Вінчестері, Норичі (Великобританія), у Станагері (Норвегія), у Лунді (Швеція). Романські пам’ятки є в Австрії, Польщі, Угорщині. В Україні романськими рисами особливо позначена архітектура та розписи Круглої церкви с. Горяни поблизу Ужгорода. В кінці XIX ст., коли в архітектурі запанувала так звана еклектика, елементи романського стилю використані в деяких спорудах м.Чернівці (Центральні корпуси Чернівецького державного університету).

У XIII-XV ст. культуру Європи у значній мірі формує готика. Цей термін виник в Італії в епоху Відродження, коли склалося уявлення, що стрільчата арка середньовічної архітектури походить від форми гостроверхого шатра готських племен, які начебто будували його, зв’язуючи крони дерев. Початок готики пов’язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря і тотально виявився в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної, згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння.

На будівництво соборів витрачалися великі кошти і сили багатьох поколінь. Найвеличніша будівля ранньої готики - собор Паризької Богоматері закладений у 1163 p. будувався більше ста років - до кінця XIV ст. Найбільший з усіх соборів знаходиться у Реймсі, його довжина 150 м, а висота башт - 80 м, будувався з 1210 р. до початку XIV ст. Деякі собори так і залишилися недобудованими. Взірцями готики є собори у Франції (собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам’єні), у Німеччині (собор у Кельні), Голландії, Італії, Іспанії, Чехії (собор св. Віта у Празі), Великобританії (Вестмінстерське абатство у Лондоні), Польщі (костьоли Діви Марії у Гданську та Кракові), у Австрії (собор Св. Стефана у Відні); чудові взірці готики є у Талліні, Ризі, Вільнюсі, Каунасі. З численних готичних пам’яток некультового будівництва виділяються ратуша у Брюсселі, готель “Клюні”, та деякі вулиці у Парижі.

Вершиною середньовічного театру є містерія (лат. mysterium -таємниця). Розквіт цього жанру припадає на пізнє Середньовіччя — приблизно XV ст. У містеріях брало участь майже все населення міста: одні - як актори (до 300 чоловік і більше), інші - як глядачі. Сюжети бралися з Біблії та Євангелія.

Середньовіччя стало епохою розвитку численних ремесел та появи важливих винаходів. Так, з XI ст. у будівельний вжиток увійшли обпалена цегла, кахлі, черепиця. З XII ст. у Європі освоєно було нові технології оброблення металів: зварювання, термічне оброблення, кування, штампування, витягування, згинання, шліфування, карбування, а згодом, у XIII ст., - стругання, свердління, точіння й полірування. Розвивалося виробництво скла, вітражів, дзеркал. У XII ст. з’явилися ткацький і токарний верстати; у XIV-XV - зубчасті передачі, свердлильний верстат, підйомний кран, вогнепальна зброя. Відбулися зміни й у суднобудуванні: на зміну однощогловим кораблям прийшли багатощоглові - каравели (XVст.). Необхідно також підкреслити, що у повсякденний вжиток увійшли окуляри[10] і годинники[11], що стали справжніми подіями в історії Середньовіччя.

Таким чином, Середньовіччя відіграло важливу роль в культурному розвитку Європи. В цей період не тільки почали створюватися європейські нації і національні мови, виникали міста, разом з ними ремесла, торгівля, створювалась багатогранна, видатна цивілізація.

Приблизно в ІІІ тис. до н.е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, з’явились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх.

Наступний етап підтверджує тезу безперервності історичних і культурних процесів. Це доба городсько-усатівської культури (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н.е.). Аналізуючи його, дослідники відмічали більше відмінного, ніж спільного з Трипіллям. Так, якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні споруди, то топографія селищ даної доби істотно змінюється. Селище набуває ознак українських городищ. Активна господарська роль коня, на відміну від Трипілля, свідчить про можливість швидкого пересування і мілітаризацію суспільства.

Головною зброєю стають лук і стріли, що не характерно для попереднього періоду. Змінюється характер житла: зводяться не великі, а малі будівлі, подекуди напівземлянки, замість печі – відкриті вогнища. Деградує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість, орнаментація спрощується, розписка кераміка зникає, панівним стає шнуровий орнамент.

У період городсько-усатівської культури хлібороба змінив вершник, мирного жителя – воїн, барвисто мальовану кераміку – шнуркова, вола – кінь. В аборигенне поселення з ІІІ тис. до н.е. вливається нова людність, що прийшла в Україну з периферійних північно-західних регіонів. Відбулося змішування двох етносів. Сталося це у передскіфську епоху.

На кінець бронзового віку на Україні (бронзовий вік датується 2800-1200 рр. до н.е.) припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців – першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла історія.

В період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє бронзу (залізний вік на Україні датується ХІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іраномовних племен, що побували в Україні у VIII-II ст. до н.е. найбільше культурних пам’яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. У могилі, що розкопана поблизу Майкопа, знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображеннями звірів і навіть ландшафти Кавказьких гір, що свідчить про істотне соціальне і майнове розшарування суспільства. Ареал впливу скіфів розширюється. Це була могутня “варварська” імперія вершників із центром в Україні і з безмежною територією, про що свідчать скарби могильників Чортомлика, золото Куль-Оби та ін. Могили скіфів знайдено на Обі, Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині та в інших місцях.

Для культури скіфського періоду характерна міфотворчість. Так, найвідомішим завдяки Геродоту є такий міф про походження слов’ян: “На березі Бористена від скіфських богів Папая і Апи - доньки Бористена – народився перший скіф Таргітай. Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Копаксая. Папай подарував їм (злетіли з неба) золоті: плуг, ярмо, топірець і чашу. Підійшов до золота старший – воно загорілося, середущий – так само, лише молодший зумів узяти ті речі і тому став за головного царя над скіфами”.

Самобутній прояв скіфської культури – звіриний стиль в образотворчому мистецтві. Мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Не маючи раніше зображувального еквіваленту, вона позичила його у сусідів, але трансформувала його по-своєму. Цей симбіоз дав своєрідне явище в культурному надбанні європейських народів – скіфський звіриний стиль.

З початком грецької колонізації Причорномор’я (VII ст. до н.е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Саме наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку ІІІ ст. н.е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-богів), які засвоїли скіфо-сарматську і грецьку культуру, прийняли християнство.

Тюркські племена гунів, що рухалися зі сходу розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов’яни, що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст., об’єдналися в державну формацію антів.

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля села Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Продовженням її була відкрита біля села Черняхове (теж на Київщині) Черняхівська культура, яку археологи датують ІІ-V ст. н.е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської – з сірої глини з допомогою гончарського круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. З розкопок десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна Україна досить густо заселена праукраїнськими племенами. Поселення розташовані на відстані 3-5 км. І таке явище спостерігається по всій тогочасній Україні, тобто у цю добу повністю формується етнічна територія українського народу.

Певний час у науці існувала теза, що черняхівська культура – це периферійне явище культури Середземномор’я, а точніше Риму. Проте пам’ятати, що досліджені на всій території, охоплені черняхівською культурою, дають підстави стверджувати про її самобутність. Крім того, коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовано всі народні мови (бо мусили поступитися місцем зіпсовані латині), черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто свою культуру.

Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонських народів, з іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю.

Історико-культурні дослідження України мають багатовікову історію, написану як вітчизняними, так і зарубіжними авторами.

Найдавніші чисельні звістки про слов’ян датуються першим століття н.е. Слов’яни згадуються римськими авторами Плінієм Старшим, Гауттом і Птоломеєм під збірним іменем венедів. Римські автори знали про них небагато. Їхні повідомлення про слов’ян–венедів уривчасті й туманні. Венеди, за Плінієм Старшим і Гауттом, у перших століттях н.е. являли собою самостійну етнічну групу на території Європи поряд із такими етнічними спільностями, як германці, фракійці, сармати, балти, угро-фіни. Більше того, базуючись на відомостях Тацита, які характеризують венедів як досить велику етнічну групу, можна вважати, що зайнята лише територія в перших століттях н.е. розташовувалась десь між землями германців, які були їхніми північно-західними і західними сусідами, балтів – на півночі, фінів - на північному сході, сарматів – на південному сході та фракійців – на півдні.

Наведені вище короткі відомості про слов’ян–венедів І–IV ст. дозволяють припустити, що ті були землеробами і займали регіони в південній частині лісової та північної частини лісостепової зони України. Якась їх частина відселилась у межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю. Цьому не суперечать і археологічні дані.

У візантійських джерелах VI і наступних століть відомості про слов’ян дещо об’єктивніші, що зумовило підвищенням їх активності на кордонах Візантійської імперії.

Особливе місце в історії слов’ян – середина і друга половина І тис. н.е. Це пов’язано з великими розселенням слов’ян, що стало одним із основних чинників, що формували етнокультурну карту слов’янських народів. У цей період йде процес формування на території Центральної та Східної Європи великих слов’янських об’єднань, що стали кроком до виникнення державних утворень слов’ян.

Поступово, до VI-VII ст., утворились три великі групи – східні, західні й південні слов’яни.

Серед авторів VI ст. найширше характеризують слов’ян готський історик Йордан у своїй праці “Готика” та візантійський автор Прокопій з Кесарії у роботі “Війна з готами”. Завдяки їм та більш пізнім дослідникам можна говорити, що вже в VІ ст. крім венедів існували ще два слов’янські племінні об’єднання — склавинів та антів. Отже, процес відокремлення нових слов’янських племінних утворень — склавинів та антів від венедського союзу племен у VІ-VІІ ст. уже був завершений.

У VІ-ІХ ст. східні слов’яни займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки від Ладоги до Чорного моря. На основі аналізу писемних джерел видатний український історик М.Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VІ ст. під іменем антів.

Із старожитностями VІІІ-Х ст. в хронологічному відношенні зв’язується більш пізній список племен, добре відомих за Літописом. Це – дуліби, бужани-волиняни, деревляни і хорвати, сіверяни, поляни, уличі та тиверці.

Цілком можливо припустити, що саме ці племена складали ту частину східнослов’янського поселення, яке і подальшому своєму розвитку приводить до утворення своєрідної етнокультурної спільності зі своїми мовними особливостями, що стала ядром України–Руси.

Інтеграція антів і склавинів, їх велике розселення та перегрупування привели до виникнення, а потім і до відокремлення тої групи східнослов’янських племен, що стала основою утворення українського народу.

Тривалий час, переважно в наукових колах, не залишається поза увагою проблема етногенезу слов’ян, що тісно пов’язана з питанням прабатьківщини українського народу. Дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна і сьогодні мають актуальне звучання. Згідно з першою теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у басейн Вісли, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов’яни поділились на західних і південно-східних.

Автохтонна теорія стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни – це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. Тут слід згадати, що “Повість временних літ” виводить праукраїнські слов’янські племена з-над Дунаю. “Дунайську епоху” в житті українського народу у 70-ті рр. ХІХ ст. розробив М.П.Драгоманов, а М.С.Грушевський називає добу українського розвитку (ІV-ІХ ст.н.е.) “Чорноморсько-дунайською”.

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов’ян між Дніпром і Віслою. Ю.Кухаренко, І.Русанова вважали, що вона на західному Поліссі; І.Ляпушкін – на Прикарпатті; І.Вернер – у верхів’ях Дніпра, Десни і Угри; А.Попов – у нижній течії Дунаю; М.Рудницький – на південному узбережжі Балтійського моря[12].

З різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники історії та етногенезу українців, як В.М.Щербаківський, Я.Пастернак, М.Д.Брайчевський, В.М.Петров прийняли теорію відомого українського археолога В.В.Хвойка (1850-1914 рр.) про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров’я[13]. Наукові антропологічні дані дають право стверджувати, що на території історичного слов’янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[14].

Отже, на підставі аналізу археологічних, антропологічних, лінгвістичних, культурних пам’яток, історичних хронік стародавніх авторів Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора, численних історичних розвідок О.Шахматова, О.Преснякова, М.Грушевського, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова та ін. можна стверджувати, що на території України спостерігалися стійка єдність культурних процесів, велика щільність поселення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і дійшла до нашого часу мова.

Зміни і трансформації, що приходили відповідно до епох зі своїми закономірностями розвитку історичних процесів, справляли вплив і на український народ. Але він зберіг свої особливості, має своєрідний розвиток, що й прослідковується від найдавніших часів до сьогодення. Отже, є підстава стверджувати: український народ – корінне населення України.

На думку вчених, і походження назви “Україна” сягає антського періоду. Як відомо, етнонім “анти” не слов’янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне із Степом слов’янське населення іраномовні степові скіфо-сармати. Ця назва з індо-іранського означає “крайні”, “окраїнні”. Вона була прийнята в іраномовному звучанні візантійськими писемними джерелами, але утрималося в них лише до початку VII cт. Надалі етнонім “анти” зникає з писемних джерел, як зникають з Північного Причорномор’я іраномовні племена. І все ж він не загинув безслідно, а залишився в народній традиції й був зафіксований Літописом під 1187 р. у формі “Україна”. При цьому ця літописна згадка відноситься до тої ж порубіжної із Степом слов’янської території, де раніше існували поселення антів. Причиною запису була хвороба і передчасна смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який повертався з походу на половців.

Літописна згадка назви “Україна Галицька” під 1189 р. і третя згадка Літопису під 1213 роком відноситься до Волинської України. Очевидно, тут маються на увазі порубіжні із Польщею райони.

Таким чином, у просторовому відношенні усі ці назви, що мають відношення до етноніма “Україна” охоплюють собою всі південні, південно-західні і західні порубіжні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства.

Писемні джерела застають слов’ян–венедів на території, де з глибокої давнини існували землеробсько-скотарські традиції. Змінювалися археологічні культури, а землеробське населення, принаймні його частина, залишалася на своїх корінних землях.

Землеробство було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. Їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VІІІ ст. у зв’язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невідривною складовою частиною обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсіка – засіб розчищення нових земель під посіви.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На рубежі н.е. поселення Зарубинецької культури користувалося дерев’яним ралом. Носії Черняхівської культури користувалися плужним ралом із залізним наральником і череслом. У VІІІ-Х ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямку до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см.

Врожаї збирали невеликими серпами, відомі і залізні коси. На VІІІ-Х ст. припадає масове використання жорен.

Поряд землеробством важливе місце у господарстві східних слов’ян займало тваринництво і птахівництво, яке завжди було його невідривною частиною. Уже в перших століттях н.е. відомі пружинні ножиці для стрижки овець.

Перше місце у слов’янських господарствах стабільно займала велика рогата худоба, на другому місці – свині і на третьому – дрібна рогата худоба. Кінь займає переважно четверте місце.

Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, треба назвати мисливство. Воно служило доповненням продуктів харчування і засобом отримання хутра і шкір для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів також часто йшли на обмін.

За свідченням східних авторів, у 1 тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов’янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов’янських племен також хутром.

Одним із найдавніших занять слов’ян було бортництво – збирання меду. Вуликів сучасного зразка тоді не було. Бортникам доводилося брати мед із дупел лісових дерев – бортів, куди дикі бджоли складали медові запаси.

Місце, де мешкало кілька слов’янських родів, або плем’я, називалось селищем. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Всі будівлі ховалися за земляним валом. Щоб протистояти навалам кочових племен, слов’яни дбали про свою оборону. Вони обносили, огороджували великими гострими кілками свої селища, будували дерев’яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городи (від слова - “городити”). Звідси походить старослов’янська назва міста – град.

В міру піднесення землеробства і тваринництва створювалися умови для розвитку ремесел. Вагоме місце серед них посідала металургія. Металургійне виробництво, що забезпечувало своєю продукцією всі інші види діяльності, одне з перших виділялись в окрему галузь. Постійно вдосконалювався і сам процес виробництва заліза. Вже в VІІ-ІХ ст. у слов’ян з’являються спеціальні поселення металургів. Успішно розвивалася ковальська справа, гончарство, будівництво, різьблення по дереву і каменю, ткацтво тощо.

У хронологічному вимірі не тільки зростає кількість ювелірних виробів, а й підвищується технологія виробництва, появляється більше прикрас, виготовлених із дорогоцінних металів. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного ремесла.

У ранньому середньовіччі поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів і простих общинників, що разом виробляє певний художній стиль, властивий для різних племінних груп східного слов’янства.

Важливе місце в контексті археологічних знахідок посідає кераміка, зокрема посуд. Появившись у неоліті і постійно вдосконалюючись, керамічне виробництво не втратило свого значення в житті людини і сьогодні. Набір посуду, втілюючи естетичні смаки людей, відбиває етнографічні, а значить і естетичні особливості їх певних груп, племен, народів. Кераміку називають “прапором археологічної культури”. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов’ян займала деревообробна. Археологічні знахідки дозволяють вважати, що токарний верстат, появившись у ІІІ-IV ст. більше не зникає з виробництва. Деревообробка досягла високого рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва.

Такі види виробництва, як прядіння, ткацтво, обробка шкіри та шиття одягу і взуття в умовах натурального господарства тривалий час залишалися домашніми промислами.

Животворним джерелом і основою духовної культури слов’ян була усна народна творчість, яка зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах – історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівує свою працю, боротьбу проти ворогів, виливав свою радість і тугу. В той же час оспівувались любов до рідної землі, народні богатирі, селянська праця, непримиренність до несправедливості й неправди.

Особлива глава духовної культури – слов’янська міфологія. Життя слов’ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Так, слов’яни вірили, що в лісі водяться лісовики, а в річкових водах – водяники. У кожній слов’янській хаті був свій домашній бог – домовик.

Головний бог у слов’ян-язичників – Сонце, або Дажбог. На честь Сонця слов’яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози був Перун. Слов’янам здавалося, що під час грози Перун мчить на колісниці по небу і вбиває вогняними стрілами злих духів. У багатьох міфічних легендах розповідається про те, як Перун переслідує громом і блискавкою змія або диявола, які ховаються в тваринах, в деревах, під каміннями, у людині. В окремих міфологічних сюжетах Змій звертає увагу на жінку, спокушає і забирає її. Тоді Перун вбиває його … Можливо образ жінки – це образ богині Мокоші або самої матері – сирої землі. Після перемоги над Змієм або дияволом на землю проливаються небесні води – йде дощ. Таким чином, грім і блискавка очищують весь світ від нечистої сили, збагачують врожаєм землю.

Богом вітру слов’яни-язичники вважали Стрибога. Покровителем скотарства був Велес. Богинею мудрості й краси – Лада.

У дохристиянську пору слов’ян було характерним об’єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро – покровитель скотарства, так і зло – демон, який приносить смерть.

Слов’яни вірили, що по смерті людина не вмирає, а переходить у потойбічний світ. Щоб забезпечити померлого, до труни клали гарне вбрання, зброю, їжу, напої. Інколи тіло покійника спалювали й у вогонь кидали частину його майна. Потім попіл збирали у глиняний глечик і закопували у землю. На це місце ставили стовп з іменем покійного. Щороку в пам’ять про померлого справляли поминки, які називали тризною.

Слов’яни-язичники вклонялися не тільки богам і духам. Вони шанували природу: дерева, особливо дуб, джерела, гори, каміння. Дуб вважався деревом Перуна. Коли слов’яни їхали з Києва по Дніпру, вони зупинялися на острові Хортиця, де стояв великий дуб, навколо якого справлявся обряд принесення жертви. Дерево біля якого приносили жертви, поєднувало в слов’янських віруваннях світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. Образ світового дерева зберігся в фольклорі, особливо в прислів’ях, загадках, обрядах, замовляннях.

У східних слов’ян-язичників не було храмів. Дерев’яні зображення богів стояли під відкритим небом. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди.

Головним святом у слов’ян були – новий рік, Масниця, свято Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою. Після прийняття християнства, у слов’ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Протягом 12 днів слов’яни святкували початок нового року, коли, за прислів’ям, сонце повертало на літо, а зима на мороз. За давніми віруваннями саме в ці дні визначалася доля майбутнього врожаю. Люди складали колядки – пісні – благопобажання, ворожили про майбутній врожай і майбутню долю. Дівчата мріяли дізнатися ім’я свого майбутнього чоловіка. Давні слов’янські свята дійшли і до наших днів – коляда, свято Івана Купала, зустріч весни.

Таким чином, підводячи підсумки, уточнюючи межі території слов’янських етнічних груп напередодні великого розселення слов’ян, необхідно зазначити, що вони вже в V ст. н.е. займали широку порубіжну смугу лісу й лісостепу Південно-Східної Європи, ядром якої була сучасна Україна.

Епоха після великого слов’янського розселення (VIII-X ст.) характеризується перегрупуванням слов’янських племен на території України. Відбувається поширення певної частини правобережного населення на Лівобережжя.

Нові утворення на відміну від попередніх (V-VII ст.)., які представляли на нашій території лише два великі слов’янські об’єднання – склавінів та антів, - включають уже тринадцять різних племінних груп, відомих за літописними даними. Ці групи об’єднувалися у великі союзи – княжіння, створюючи передумови виникнення східнослов’янської державності.

В складних історичних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, яка стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій.

Стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів – передусім антів, з іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Дата добавления: 2015-05-22