Культура Київської Русі

Період з ІХ по ХІІІ ст. в історії нашого краю виділяється як період Київської Русі.

Феномен надзвичайного злету культури Київської Русі вчені пояснюють тісними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ русі був справді значним, але не вирішальним. В давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідніх народів.

Досліджуючи художні вироби слов’янського і давньоруського ремесла, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов’янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наругі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв’язок із мистецтво знаменитого “звіриного” стилю скіфів, який мав поширення на території України в VI-ІІІ ст. до н.е. Аналогічний зв’язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов’янські кам’яні ідоли, виявлені в Подністров’ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох відносно добра модельовані голови, обличчя, руки і ноги. Особливий інтерес становить так званий Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Крім чотириликої голови, яка вінчає скульптуру, в середньому і нижньому ярусах містяться зображення ще кількох божеств. Фактично композиція Збруцького ідола дає цілу систему уявлень про язичницьких богів, які порядкували не лише земним світом, а й небесним, а також підземним.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась новими елементами. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов’янському світі значно раніше офіційного введення християнства. Наявність у східних слов’ян писемності у дохристиянський період засвідчують літературні й археологічні джерела. Перший нарис історії слов’янської писемності – сказання “О письменах” написав болгарський письменник-чорноризець Храбр (кін.ІХ – поч.ХХ ст.). Він зазначав, що слов’яни раніше “нє имеху книгь, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху…”. Певне уявлення про слов’янські “черты и резы” язичницької пори дають відкриття ряду глеків і мисок Черняхівської культури ІІ-V ст. Нині відомо близько десятка посудин, які містять досить цікаві графічні орнаменти. Їх аналіз здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов’яни “чьтеху и гадаху”, тобто рахували й гадали. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують достатньо високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, котрий складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом-слов’янським просвітителем у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськыми письмены”. Підтвердження цього – договори Русі з греками, один з екземплярів був складений слов’янською мовою. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, замість золотих і срібних печаток, як було раніше.

Імператор Візантії Константин VII Багрянородний (905-959 рр.) у своєму творі “Про церемонії візантійського двору” повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі у Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес в цьому плані становить так звана “софійська абетка”, виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці в один рядок довжиною 50 см і містить 27 букв, з яких 23 – відповідають грецькому алфавіту, а чотири – Б, Ж, Ш, Щ – слов’янському мовленню. На думку С.Висоцького, “софійська” абетка відображає один з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови[15]. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда та Діра.

Важлива пам’ятка слов’янської писемності – “Влесова книга”. Навколо неї гарячі дебати точилися тривалий час, сьогодні її текст, визнаний як оригінальний, достеменно відсунув дату зародження слов’янської писемності майже на двісті років назад. Книгу написано алфавітом, що близький до кирилиці.

Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма, винайдена слов’янським просвітителем Кирилом. Кирилиця, згідно з І.Срезневським і С.Георгієвим, виникла на грунті грецького уставу VI-VIII ст., доповненого слов’янськими літерами. Порівняно з застосованою паралельно глаголичною азбукою кирилиця була простішою і доступнішою в написанні й набула поширення в Болгарії і на Русі.

Кириличною системою письма написані всі відомі твори ХІ і наступних століть: “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники Святослава” 1073 і 1076 рр., “Слово о законі і благодаті” митрополита Іларіона, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість временних літ” та інші.

Згадані твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північної-Східної Русі (Пскові, Старій Ладозі, Старій Русі, Твері, Смоленську) виявлять “берестяні грамоти”, датовані переважно ХІІ-ХІІ і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ. Отже, письмо відігравало помітну роль в житті не лише заможних, але й рядових міщан.

Своєрідною компенсацією “берестяних грамот” в Південній Русі є давньоруські написи ХІ-ХІІІ ст., зроблені парафіянами і клірошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському соборі Києва. Аналіз церковних графіті виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, священики, купці, княжі люди, прочани, професійні писарі. Разом з “берестяними грамотами” і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і Церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій вчились або як пише літопис, “постигали учение книжное”, діти “нарочитой чади” – найближчого оточення князя[16]. Як вважав Б.Греков, таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією та іншими країнами

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. “Повість временних літ” повідомляє, що Ярослав “прииде к Новгороду собра от старост и поповых дєтєй 300 учити книгам”. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. “Собравши же младых дєвиц нєколико, обучала писанию, також ремєслам, пєнию, швєнию иным полезным знаниям[17]”.

Для продовження й поглиблення освіти служили бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував її Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають Волинського князя ХІІІ ст. Володимира Васильковича.

На Русі було багато бібліотек, але перша й найбільш значна містилась у Софії Київській. Заснування її у 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської русі й детально описане літописом.

Нагальна потреба у книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла. Крім книгопереписувачів і палітурників, над книгами трудились товмачі -перекладачі, художники, пергаментарі, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Волинський князь Володимир Василькович придбав для побудованої ним у місті Любомль церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів.

Знайомство з рукописною книгою показує, що “книжное строение” було одним із найцікавіших розділів давньоруської культури, де блискуче поєднувалося мистецтво писця й художника-“златописця”. Один писав книгу красивим нарядним шрифтом, так званим “уставом”, інший ілюстрував її кольоровим ініціалами, орнаментальними заставками, мініатюрами. Першою з тих, що дійшла до нас, ілюстрованою книгою є “Остромирове Євангеліє”, виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником в 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира.

Чудовою пам’яткою мистецтва “книжного строения” є Радзивіллівський літопис, прикрашений 618 кольоровими мініатюрами. Вони виготовлені в ХV ст., але з давньоруських оригіналів кінця ХІІ – початку ХІІІ ст.

У галузі освіти на Русі роль Софії Київській важко переоцінити. Тут укладений перший давньоруський літописний звіт 1037-1039 рр.; написане і проголошене митрополитом Іларіоном знамените “Слово о законі і благодаті”, яке вражає глибиною національної свідомості; розроблені основи першого збірника законів Київської Русі – “Руська правда”, створено “Ізборник Святослава” 1073 р., що став першою руською енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних, до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії. “Ізборник 1073 р.” переконував читачів, що душа й тіло є дві субстанції, котрі в єднанні становлять сутність людини.

Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях, за прикладом Софії Київської, виникли книжкові майстерні, які разом із книгозбірнями сприяли розвитку давньоруського літописання.

Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом.

В усіх значних літературознавчих творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього писемства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі – її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною заангажованістю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, а отже і вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори. Великою мірою ці інтереси були зумовлені міжнародним становищем Русі.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І література мала довести повну християнську чинність Русі, її “святість”, а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на власну відносно коротку християнську історію, вона може надати немало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від якого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється описам житій давніх отців церкви та особливо нових, “власних” святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо.

Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає “Києво-Печерський патерик”, що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монашого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим в історії Русі митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти гегемонії Візантійської держави і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, “старому” народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від “старших”. “Слово” Іларіона надовго лишилось взірцем проповідницької літератури.

Жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація і усне виголошення, було творчо використано невідомим автором “Слова о полку Ігоревім”. Створене між 1185 і 1187 рр., “Слово” лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги, що й досі ставить перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури “Слово” виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв’язком з фольклорною традицією. Викликає здивування перевага, яку дає автор не розповсюдженій у тогочасній літературі християнській символіці, а образам, пов’язаним з язичництвом, що утворює унікальний образний світ твору.

За жанром це радше не слово-похвала, а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі. Особливою тугою сповнено у “Слові” ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов’янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівках цього уривку поеми.

Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь у цілому і дає підстави вважати, що її культурне життя – за сучасними уявленнями дещо примітивне – було значно багатшим і розвиненішим, ніж дозволяють судити уцілілі пам’ятки та відомості.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом створення “Повчання дітям” Володимира Мономаха – київського князя. Хоч автор і торкався в ньому питань віри, однак головна ідея цього твору – створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної землі. Написане приблизно в 1117 р. “Повчання” було морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю. Тих принципів, які задекларовано в “Повчанні”, самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради попередникам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблему розбіжностей між теорією та практикою.

Виходець із Чернігівської землі ігумен Данило на початку ХІІ ст. відвідав “святі місця” Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі “Хождение Даниила Зоточника”. Цей твір є одним із кращих не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета Данила полягає в тому, щоб “не ложно, но истинє яко видєх, тако и написах о мєстє святых”. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача.

До оригінальних пам’яток давньруської літератури та історіографії відносяться літописи. На відміну від хронік більшості країн Європи, які складені латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві, але згодом поширилася практично на всі регіони Русі.

Літописання на Русі виникло рано. Окремі дослідники відносять першопочатки історичної писемності до часів князя Аскольда, а саме до 60-80 років ІХ ст.

На підставі аналізу повідомлень ІХ ст. Никонівського літопису можна говорити про те, що в Києві за часів Аскольда могли бути зроблені якісь записи, а не про наявність у цей час сталої літописної традиції.

Згідно з Л.Черепніним, Б.Рибаковим та іншими істориками, перший літописний звід був укладений близько 996 р. в Десятинній церкві Анастасом Корсунянином. Він становив спробу історичного узагальнення півторастолітньої історії Русі. Звіт завершується етапним підсумком діяльності Володимира Святославивича[18].

Отже, давньоруські літописні зведення вочевидь спиралися на ще більш давні записи. Найдавніші з літописів – Київський (бл.1037), Києв-Печерський (1073), Новгордський (1079) – відомі за згадками, але до наших часів не збереглись. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла “Повість временних літ”. Повість була укладена близько 1110, імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках ХV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в ХVІІІ ст. їх було виявлено істориками). Дві версії цієї пам’ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як більш авторитетному, пов’язаному саме з українськими територіями і менш спотвореного пізнішими редакціями.

“Повість временних літ” показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до “Повісті …”, в якому відтворена широка картина світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджена прогресивна філософська ідея взаємозв’язку та взаємообумовленості історії всіх народів. Вражає широка ерудиція автора. Він постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до численних візантійських хронік. До “Повісті …” ввійшли всі попередні літописні зводи – 996, 1039, 1073, 1093-1096 рр., Повість галичанина Василія 1097 р., “Ізборник” Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, “Повість временних літ” складається з поширеного вступу до слов’яно-руської історії, який, власне, й був “Повістю …”, і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.[19]

Безпосереднім продовженням “Повісті …” є Київський літописний звід кінця ХІІ ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

Поряд з історичною писемністю, на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література. Природним підґрунтям її була усна народна творчість. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Мікула Селянинович. Всі вони захисники Руської землі, вдов і сиріт.

Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. При спорудженні житла й оборонних будівель слов’яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спирались на традиції, що сягали сивої давнини. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Виняток становили хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тут завжди була достатня кількість каменю. Такі святилища зводилися не тільки до останнього прийняття християнства 988 р., а й значно пізніше, до кінця ХІІ ст. Із створенням стабільної давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам’яних споруд передусім у столиці – Києві. Християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі мусили ховатися від переслідування в печерах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери. Тому одразу після хрещення Русі з’являються перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам’яна церква у Києві.

Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але ймовірно, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують думку. Дерев’яними були зокрема, перші Софіївські собори в Києві та Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які зводилися на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались із дерева.

Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом мудрим Золоті Ворота, які, однак теж завершувались так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

У Київській русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каменю, залитого спеціальним розчином, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеним в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому. Ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба.

Головним структурним елементом храму був його центральний купол. Зсередини тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Типова храмова споруда мала один або три нефи (неф – витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) відповідно кількості вівтарів у храмі.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитись лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або перехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, впровадження християнства зумовили швидкий розвиток монументальної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.

У питанні появи в Києві і на Русі монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію ведуть від запровадження на Русі християнства та будівництва першої кам’яної споруди – Десятинної церкви (989-996 рр.). Аналіз літописних джерел та архітектурні знахідки коригують усталену думку принаймні на 50 років назад. Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їм приймати архітектурні впливи сусідів.

Масштабові роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х – початку ХІ т. Центральною спорудою ансамблю “міста Володимира” стала Десятинна церква, яка належала до хрестокупальних візантійських храмів. Згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсону і взяв як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчним панно. Урочисто-святкова архітектура церковної споруди вражала парафіян, зачаровувала їхні душі.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучались місцеві сили. За задумом, Свята Софія символізувала Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. П’ять нефів та тринадцять куполів утворювали символ шатра, що повільно піднімається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на великому циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву “Нерушимої стіни”, стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений у 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові.

Найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5 купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато інших.

Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов’язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. Потім, у 1155 р., цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій. Тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який і посадив свого сина княжити у Вишгороді.

Вже з другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоч в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія (Алімпія), що жили на межі ХІ-ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово “мозаїка” також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх структурної організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє з сусіднім і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей-кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка “Нерушимої стіни” і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою-фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Важливим елементом художнього оформлення є орнаменти. В Софії Київській вони присутні на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри.

Серед пам’яток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьбленні плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу.

Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла, виготовлені в техніці емалі й черні.

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі ХІ-ХІІ ст. поруч з апостолами зображені дівочі голівки й “дерево життя”. Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва Х-ХІІІ ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.

Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього спорядження яких використовувалася смальта, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою.

Склороби, крім смальт, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначались високим технічним і технологічним рівнем й користувались попитом не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли з майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

Київська Русь з її досягненнями у всіх сферах розвитку становила видатне явище європейської середньовічної історії. Іноземні впливи у ранній історії Русі потрапляли в добре підготовлений політико-культурний грунт східних слов’ян. Середнє Подністров’я – найрозвиненіший регіон природно став зосередженням ранньої руської державності і культури.

Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась у всьому бути схожою на Візантію. Недарма найвеличніші храми Києва, Новгорода і Полоцька отримали, за прикладом Софії константинопольської, назви Софії, а столиця Русі часів Ярослава Мудрого будувалася за константинопольським зразком.

Від часу введення християнства й до завоювання Русі монголами Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів – Рим.

Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців і билинників, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу.

І все ж, незважаючи на велику трагедію, що спіткала Київську Русь у 40-ві роки ХІІІ ст., завойовники не змогли викорінити історичні та культурні традиції народу. Культурна спадщина ІХ-ХІІІ ст. стала тією плідною основою, на якій склалася культура України-Русі в добу пізнього середньовіччя.

Дата добавления: 2015-05-22