Валюта – це грошова одиниця певної країни, яку можна використовувати у внутрішніх і міжнародних розрахунках

Національна валютна система – це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в межах міжнародного ринку праці терміном більше року, зумовлене характером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, дією економічних законів.

Основними причинами міжнародної міграції робочої сили є:

– національні відмінності в рівнях заробітної плати;

– зміни в розміщенні виробництва;

– кон’юнктура ринків праці та структура зайнятості;

– нерівномірність інвестиційних процесів у різних країнах;

– нерівномірність економічного розвитку країн;

– прискорення інтернаціоналізації виробництва;

– потреба у використанні іноземної робочої сили національними державами тощо.

Міжнародна міграція робочої сили складається з процесів еміграції й імміграції (рис. 16.14). Еміграція – це виїзд працездатного населення за межі країни. Імміграція – це в’їзд працездатного населення до країни. Особливе місце в міграційних процесах займає рееміграція – це повернення емігрантів на батьківщину. Різниця між потоками імміграції й еміграції називається міграційним сальдо, який показує обсяг чистої міграції. Сума цих потоків показує обсяг валової міграції.

Рис. 16.14. Структура міжнародної міграції робочої сили

Розрізняють вимушену та добровільну міграції. Прикладом вимушеної міграції може служити вивіз з Африки до Америки в XVI–XIX ст. десятків, мільйонів негрів-рабів або депортація до Німеччини 9–10 мільйонів людей з окупованих нею країн у роки Другої світової війни.

Добровільна міграція має два види:

– переселенська міграція, яка спрямована в країни зі значними неосвоєними територіями. Тільки за перші 40 років XX ст. до Америки з Європи виїхало майже 40 млн чоловік. Найбільша кількість емігрантів (до 20 млн чол.) виїхала з Великобританії. Мігранти розселялися в США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії, Південній Африці;

– міграція, пов’язана з договірною контрактацією робочої сили.

Міжнародні мігранти підрозділяються на п’ять основних категорій:

– іммігранти, легально допущені в країну;

– робітники-мігранти за контрактом;

– нелегальні іммігранти;

– особи, що просять політичного або економічного притулку;

– біженці.

Міжнародна міграція висококваліфікованих спеціалістів отримала назву «втеча умів». Початок її було покладено після Другої світової війни, коли з Німеччини до США було вивезено декілька тисяч спеціалістів у галузі фізики, ракетобудування та ін. Кульмінації «втеча умів» досягла в 60–70 роках XX ст., коли в пошуках кращих умов праці і більш високого рівня життя вчені, інженери та інші спеціалісти високої кваліфікації переселяються із Західної Європи до США. У 80-х роках збільшилась еміграція спеціалістів із країн, що розвиваються. У 90-х роках до традиційних потоків приєдналася «втеча умів» із країн Центральної та Східної Європи, а також зі Співдружності Незалежних Держав.

У сучасних умовах можна виділити такі країни та регіони, що є «територіями тяжіння» міграції з інших країн:

– США, Канада й Австралія. США щорічно приймають іммігрантів більше, ніж усі інші країни разом узяті. Основні потоки малокваліфікованої робочої сили направляються до США з ближніх латиноамериканських країн. Висококваліфіковані робітники емігрують до США практично з усіх країн світу. Міграційне сальдо складає в США близько 0,5 млн чоловік щорічно.

– Західна Європа. Імміграція до Західної Європи оцінюється на рівні 180 тис. чоловік щороку. Її джерелами є арабські країни Південної Африки та Близького Сходу, країни Африки, що на півдні від Сахари, східноєвропейські країни та країни СНД.

– Близький Схід. Нафтодобуваючі країни цього регіону використовують дешеву іноземну робочу силу із сусідніх арабських країн, а також Індії, Бангладеш, Кореї, Філіппін на важких низькооплачуваних роботах.

Великомасштабність світової міграції трудових ресурсів – одна з найважливіших особливостей сучасності. Трудова міграція набула глобального характеру. На кінець XX ст. у світі нараховувалося близько 50 млн трудящих-мігрантів. Причому, якщо в 50–70 роках XX ст. основні міграційні потоки рухались із країн, що розвиваються, у розвинуті країни, то, починаючи з 80-х років, формується міграційний потік, наприклад країни ОПЕК і нові індустріальні країни. Разом із міграцією капіталів мігрує й робоча сила з країн Західної Європи, США та Японії. Наприклад, сьома у світі з виробництва персональних комп’ютерів тайванська ТНК «Ейсер» вимушена ввозити філіппінських робітників для складання комп’ютерів на її тайванських підприємствах і робітників з Індонезії для роботи на її підприємствах у Малайзії.

У 90-х роках XX ст. новим феноменом стала інтенсифікація трудової міграції між країнами, що розвиваються. У Латинській Америці потоки іммігрантів направляються в Аргентину та Мексику, в Африці – у Нігерію, ЮАР, Берег Слонової Кості. У зв’язку зі швидким розвитком нових індустріальних країн, до цих країн значно збільшився потік емігрантів, що наймаються на тимчасові роботи.

Однією з важливих особливостей сучасної міжнародної міграції стала активна участь держави в регулюванні відносин між капіталом та іноземною робочою силою. Держава дає дозвіл на в’їзд і слідкує за терміном виїзду іммігрантів, намагається створювати сприятливі умови для праці іноземних робітників, особливо висококваліфікованих.

Найбільш розвинений міжнародний ринок праці склався в Західній Європі, де є свобода переміщення робітників між країнами Європейського Союзу й уніфікація трудового законодавства. Разом із тим існують специфічні особливості для кожної країни регіону. Так, для Італії характерна як зовнішня, так і внутрішня міграція, переважно з півдня на північ країни. У Німеччині іноземці складають 10% зайнятих. Специфікою ринку праці та міграційної політики Франції, Англії, Нідерландів є їх зв’язок із минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.

16.3. Міжнародні валютні відносини

Функціонування й розвиток міжнародних валютних відносин пов’язані з обслуговуванням усього комплексу економічних зв’язків, що складаються між окремими країнами, юридичними суб’єктами ринку й приватними особами. Ідеться про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивіз капіталу, надання позик і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші відносини на державному та приватному рівнях.

Розвиток валютних відносин визначається об’єктивними передумовами – удосконаленням міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва, інтернаціоналізацією всього комплексу виробничого відтворення й суспільно-політичного середовища.

16.3.1. Міжнародна валютна система й етапи її еволюції

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин є валютна система – державно-правова форма організації валютних відносин. Розрізняють національні, регіональні та світову (міжнародну) валютні системи (рис. 16.15).

Рис. 16.15. Види валютних систем

Історично першими виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країн, хоч відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. Її особливості визначаються ступенем розвитку й станом економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни.

На основі національного законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг і регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності. До складу національної валютної системи входять відповідні інфраструктурні ланки – банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю.

Регіональна міжнародна валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Визначальними елементами регіональної міжнародної валютної системи є:

– регіональна міжнародна розрахункова одиниця;

– спеціальний режим регулювання валютних курсів;

– загальні валютні фонди й регіональні кредитно-розрахункові установи.

Типовим прикладом такої структури є європейська валютна система з її власною грошовою одиницею – євро. У своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. На першому етапі в перші повоєнні роки валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переваж но на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов’язковий залік взаємних вимог і зобов’язань, пільгове кредитування.

Наступним етапом валютних відносин стало функціону­вання в 1950 –1958 рр. Європейського Платіжного Союзу (ЄПС), що розвивався на багатосторонній кліринговій основі. ЄПС об’єднував 17 країн Західної Європи.

Підписання в 1957 р. Римської угоди про утворення Європейської Економічної Співдружності започаткувало наступний етап у розвитку валютних відносин. З 1 січня 1959 р. почав функціонувати Європейський Валютний Союз, у якому продовжували співробітництво всі 17 країн, що входили до колишнього Європейського Платіжного Союзу.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов’язаний із трансформацією з 1 січня 1999 р. Європейського валютного союзу в Європейську валютну систему. Уже тоді було визначено кінцеву мету – заміну національних грошових одиниць країн-учасниць Європейської валютної системи єдиною валютою – євро. З 1січня 2002 р. євро була запроваджена в готівковий обіг і остаточно замінила німецьку марку, французький франк, італійську ліру та інші національні грошові одиниці. Це стало важливим чинником глибокої інтеграції всіх сторін суспільного життя країн–учасниць Європейської валютної сис­теми. Функцію регулювання цієї системи здійснює Європейський центральний банк, який є незалежною інституцією.

Світова (міжнародна) валютна система (СВС) – це форма організації міжнародних валютних відносин, що історично склалася й закріплена міждержавною домовленістю.

Світова валютна система розвивається на регіональному та глобальному світових рівнях. Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт та імпорт товарів, капіталу, послуг.

Сучасна СВС виникла не відразу, а пройшла у своєму розвиткові ряд етапів.

Система золотого стандарту сформувалася на початку XIX ст. і функціонувала до 20–30-х років XX ст. Її визначальні риси:

– фіксація золотого змісту національних валют;

– безпосередня конвертованість національних валют у золото;

– наявність фіксованих валютних курсів.

Обмінний курс національних грошей розраховувався на основі їх золотого вмісту, який визначався державою. Так, якщо вміст американського долара визначався в 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів в 1/4 унції, то їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1:5(1/4:1/20=5), тобто один фунт стерлінгів обмінювався на 5 доларів.

Система золотого стандарту була відносно стабільною, забезпечувала врівноваження платіжних балансів держав і стабільність валютних курсів. Однак вона суттєво обмежувала можливості проведення окремими державами власної валютної політики. Безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягу емісії паперових грошей та інфляційне знецінення національних грошей був відтік золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів країни.

Ці недоліки зумовили заміну після Першої світової війни золотомонетного стандарту золотодевізним. Разом із золотом функцію міжнародних платіжних засобів стали виконувати й деякі валюти провідних країн світу. Інституціонально система золотодевізного стандарту була оформлена рішеннями міжнародної Генуезької конференції в 1922 році, проте валютні системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту стався в період Великої депресії 1929–1933 років і в перші післякризові роки. До початку Другої світової війни всі країни Заходу призупинили обмін на золото паперових грошей, що підірвало основи функціонування системи золотого стандарту.

Головна причинаусунення системи золотого стандарту полягає в загальній трансформації економіки провідних країн. Якщо раніше вона базувалася на ринкових саморегуляторах, то, починаючи з 1930- х років, у ній сформувалася підсистема державного регулювання економіки.

Таким чином, якщо золото як національні та світові гроші є інструментом стихійно-автоматичного регулювання ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що опираються на кредит, більше відповідають економіці, яка поєднує в собі ринкові й державні регулятори.

У роки Другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин фактично зазнала повного краху. Щоб виправити становище, 1944 р. у м. Бреттон-Вудс (США) зібралася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) і засновано нову Бреттон-Вудську валютну систему. На відміну від золотого стандарту її підвалиною стала система золотовалютного стандарту, що згодом трансформувалась у систему золотодоларового стандарту.

Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років минулого століття і мала такі визначальні принципи:

– збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці в міжнародному обігу. Водночас зв’язок усіх валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому полягала його докорінна відмінність від усіх інших валют. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їхній зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою: золото–долар–національні валюти. У цьому поєднанні долар виступав як домінуюча валютна одиниця, як знак золота, як різновид світових грошей;

– ґрунтування на принципі фіксованих валютних курсів. Офіційні курси валют установлювалися визначенням їхнього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1% у той чи інший бік без відповідної згоди МВФ;

– долар, функціонуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: він містив 0,888 г золота, ціна однієї унції (31,1 г) золота становила 35 доларів.

Ідеться про досить жорстку систему валютних нормативів, функціональне регулювання й контроль за додержанням яких здійснював МВФ. Коли якась країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах (±1%), вона могла вдатися до таких дій:

– по-перше, використати частку свого золотовалютного резерву для прове­дення стабілізаційних операцій на валютному ринку;

– по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ; нарешті,

– по-третє, здійснити девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вар­тості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10%могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Упродовж тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи (золото–долар–національна валюта) забезпечувалася високим рівнем стійкості й довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти.Ця довіра опиралася на те, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному зовнішньому ринку антиінфляційний імунітет, гарантований його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70% у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота.

Слід ураховувати й надзвичайно високу частку США у світовій торгівлі й експорті капіталу, а також бездефіцитність упродовж тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар, так само надійний, як золото, виконував функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги:виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. Ці обставини унеможливили подальше функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, у якій американському долару належала системоутворювальна функція.

Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці й донині, були визначені на нараді представників країн – членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода започаткувала створення Ямайської валютної системи, з міст визначальних принципів, якої зводиться до таких положень:

– проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин.Анульовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото втратило статус світових грошей і перетворилося на звичайний високоліквідний товар;

– перетворено колективну міжнародну одиницю на спеціальні права запозичення (СDR) як головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система: золото–долар–національна валюта, трансформувалась у нову систему: СDR – національна валюта. У цій структурі СDR отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей;

– впроваджено «плаваючі» валютні курсинаціональних грошових одиниць.Слід зважити на два протилежні аспекти такої системи. З одного боку, вона надає валютним відносинам гнучкості, може ефективно реагувати на зміни співвідношень вартості національних валют. З цього погляду валютна система точніше відображує внутрішній стан економіки окремих країн загалом та їхнього платіжного балансу зокрема. З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв’язків, породжують спекулятивні операції. У зв’язку із цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень через здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, отже, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів.

– розвиток принципів поліцентризму, або валютного «плюралізму»:взаємодія в межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Підпорядковуючись загальним принципам МВФ, регіональні валютні структури водночас розвиваються і на власних функціональних засадах.

16.3.2. Валюта та валютний ринок

Функціональною формою світових грошей є валюта.У широкому розумінні поняття « валюта » означає грошову одиницю, що використовується у функціях світових грошей, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу й платежу.

Законодавством України дається таке визначення поняттю «валюта» – це такі валютні цінності, стосовно яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордону.

Залежно від емітента розрізняють три різновиди валюти:

– національна валюта – використання національної грошової одиниці як міжнародного засобу обігу й платежу (гривня);

– іноземна валюта – іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають у міждержавному обігу. Крім того, поняття «іноземна валюта» в широкому значенні охоплює іноземні цінні папери – платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо), фондові ресурси (акції, облігації) та інші валютні цінності. Якщо іноземна валюта використовується як засіб офіційних (державних) нагромаджень, вона отримує статус резервної валюти;

– колективні валюти – спеціальні міжнародні грошові одиниці, що виконують певну сукупність функцій світових грошей і функціонують як на інтернаціональних (світових), так і на регіональних засадах (СDR, євро).

Для подальшого аналізу еволюції міжнародної валютної системи важливе значення мають поняття валютного курсу і конвертованості валюти (рис. 16.16).

Рис. 16.16. Основні складові міжнародної валютної системи

Валютний (обмінний) курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни. Установлення валютного курсу називається котируванням. Якщо валютний курс відображає ціну одиниці іноземної валюти через національну валюту, то має місце пряме котирування. Вираження ціни одиниці національної валюти в іноземних грошових одиницях означає зворотне котирування.

Розрізняють номінальний і реальний валютні курси. Номінальний валютний ку рс визначається як відносна ціна двох валют. Реальний валютний курс визначається як номінальний валютний курс, помножений на відношення рівня іноземних цін до рівня внутрішніх цін.

У сучасній валютній системі використовуються два режими валютного курсу:

– фіксований – передбачає наявність певного зареєстрованого паритету, який підтримують органи державного валютного контролю; застосовується, як правило, у межах окремих міжнародних регіональних угруповань,

– гнучкий (плаваючий) певної грошової одиниці формується під безпосереднім впливом попиту й пропозиції, що встановлюються в кожному конкретному випадку на валютному ринку.

На величину ва­лютного курсу і його динаміку досить істотно впливають стан платіжного балансу країни, рівень відсоткових ставок, які регулюють міграцію капіталу, а також чинники, пов’язані з коливаннями цін національного ринку й інфляційним очікуванням.

Дата добавления: 2015-05-22