Онтологія відповідальності 2 страница

Злочин - це користь, отримана поза чергою. Швидке благо теж свідчить про мою самодоста­тність: усі інші дуже довго мучаються, витрача­ють багато часу на отримання блага, яке я отри­мав швидко і легко, я кращий, а вони наївно не­далекоглядні. Злочин завжди соціально позачер­говий і несправедливий з огляду на прийняті в суспільстві чергоправила отримання блага [23]. Черга це завжди черга за благом. Дострокове отримання блага це ще більше благо, ніж благо просто чергове. Злочин завжди достроковий і тому гордо самозадоволений.

Буття також має свою чергу. Тому воно зав­жди справедливе, оскільки ніколи в своїй черзі не поспішає. Йому нікуди поспішати, хіба що до буття, яким воно вже саме по собі є. Все, що має статися, станеться; все, що уповільнюється, при­скориться, але й уповільнення й прискорення стосовно вічності тотожні. Черга буття це черга самореалізації буття, яке все одно станеться, тому самореалізація буття нецікава, цікава нере­алізація. Людина цікава тому, що може бути не­реалізованою, вона неспокійна в своїй нереалізо­ваності. Але буття жорстоко грається з люди­ною, надаючи їй обмаль часу на реалізацію, ба­гато хто не встигає, заплутуючись у правилах гри, які нав’язує буття. Хіба вони винні, ці люди, що їм не відразу одкриті правила буття, зрозу­мілі іншим. Саме буття їх зробило менш зорієн­тованими, ніж інші, але привило ті ж потреби, що й іншим. Буття несправедливе у своїй спра­ведливості. Одне сподівання на Бога, який абсо­лютно справедливий. Бог і є Справедливість у реалізації відповідальності. Пекло - юридизова­ний принцип невідворотності відпові­дальнос-ті, забезпечений божим судом, абсолю­тно спра-вед­ливим і надійним. У житті земному такого не буває, тут свої закони, царство Цісаря. Цісар це бог Буття, Бог це цар Духу. Хіба спра­ведливість можлива тільки в царстві Духу? Для чого необ­хідна справедливість на землі?

Є чергова справедливість і є позачергова, від­повідальна і безвідповідальна.

Чергова справедливість відповідальна, тобто відповідає порядку (регламентації) отримання благ. Чим благо цінніше, дорожче, тим довша і триваліша черга за ним, оскільки вартість визна­чається часом на виробництво даного блага. Ба­гатство це і є накопичений час, тому можна за час власного життя накопичити часу значно бі­льше, ніж час власного життя. Дім, де­рево, син - символічний показник загальноприй­нятої варто­сті часу життя середнього чоловіка. Встигнув-невстигнув - простий і звичний показ­ник відпо­відальності-безвідповідальності на фоні обмеже­ної тривалості життя. Причини-по­яснення мало кого втішають і рідко беруться до уваги в сте­реотипі сучасної культури як резуль­тативності, тому критерій моральності й справе­дливості тут відходить на друге, а то й останнє місце. Позаче­ргове благо може бути отримане тільки двома можливими способами: або за ра­хунок інтелек­туальних переваг і творчого під­ходу до функціо­нальної діяльності, або за раху­нок інших, вико­ристовуючи при цьому як при­криття моральні гасла. Оскільки талант і здіб­ність, не кажучи вже про геніальність, завжди складали абсолютну меншість людства в усі часи і в будь-якій країні, а потреба в благах і задово­леннях закладена в кожній людині, то залиша­ється один-єдиний спосіб захоплення благ - не­правда як основний метод обґрунтування й отримання благ, причому неправда спрямована не тільки назовні, але й на внутрішнє, на самого себе, тобто самообман як гарантія психічної рів­новаги і морального само­обґрунтування [3]. Чи є тоді підстави дивуватися феномену тотальної брехні-неправди на різних рівнях соціальної іє­рархії суспільства? Чи є під­стави дивуватися то­тальному цинізмові, харак­терному для абсолют­ної більшості різних сфер соціального буття, по­чинаючи від політики й завершуючи релігією і мистецтвом, як це робить Петер Слотердайк в своїй праці “Критика циніч­ного розуму” [22]. Брехня і цинізм були, є і зав­жди будуть у суспі­льстві на всіх його рівнях, оскільки складають саму онтологію людини, яка відносно талано­вита, але абсолютно ненаситна.

Онтологія людини визначає онтологію суспі­льства, а останнє визначає характер права, вста­новленого в даному суспільстві і для даної лю­дини. Встановлене право регламентує критерії і порядок відповідальності, характерні для да­ного суспільства, але відрізняється воно від пра­вил іншого суспільства тільки національно-істо­рич­ними відмінностями, оскільки відповідаль­ність он­тологічна, як зазначено, і випливає з природи лю­дини і нею зумовлена. Отже, мораль і право як від­повідальність є формою реакції су­спільства на без­таланність людини, яка потребує блага.

Суспільство зазвичай експлуатує здібності й таланти як основні джерела соціальної енергії та розвитку, водночас, об’єктивно вимушене “при­душувати” їх, як потенційних конкурентів і ос­новних претендентів на соціальне благо: без та­ланту й інтелекту неможливий розвиток суспі­ль­ства, але з прийняттям їх як єдиних критеріїв отримання благ абсолютна більшість залишилася б без тих благ, на які за даними критеріями не можна було б претендувати. Виникає необхід­ність у відповідальному нівелюванні таланту й інтелекту як підстави для отримання рівного блага іншими. Зовнішня відповідальність як зна­ряддя посередності і також “безвідповідаль­ність” надлюдини як відповідальність перед са­мою собою була обґрунтована у філософії Ф. Ніцше. Вся його концепція побудована на екс­плікації морально-психологічного механізму бо­ротьби мас із талан­том, релігії та моралі як від­повідальності й знаря­ддя захисту слабких, тому воля до влади є формою самоствердження осо­бистості, а надлюдина і є са­мореалізована особи­стість.

Заклавши волю до влади в онтологію лю­дини, Ніцше “забув” чи “втратив” важливіший крите­рій допустимості запуску механізму воле­реаліза­ції як основний запобіжник її саморуйна­ції - аб­солютну цінність і першовластивість людської субстанції - Любов. Любов як Дух, Любов як Радість, Любов як Справедливість, Любов як Свобода. Свобода надлюдини у Ніцше це, на­жаль, свобода без Любові, це свобода са­мотності в своїй волетотожності як продукту влади. Влада і Любов взаємовиключні поняття. Влада реалізу­ється завдяки виключення Любові зі структури владовідносин (пригадаймо, що право є формою примусу), а Любов нівелює по­требу у владі. Єд­ність Влади і Любові це Мисте­цтво, так само як єдність Права і Свободи це Справедливість. Ні ми­стецтво, ні справедливість не можуть бути і не мо­жуть стати механічними, регламентованими, вони можуть бути тільки продуктом Творчості, а вона завжди під питан­ням і мало кому вдається, навіть якщо прийма­ється як свідома настанова діяльності.

Чи є уникнення відповідальності онтологіч­ною проблемою? Якщо відповідальність онтоло­гічна, то її уникнення принципово неможливе, проте реально суще пронизане безвідповідальні­стю. Право є погонею за безвідповідальністю, як буття намагається поглинуте суще. Суще і є по­лем боротьби між Буттям і Ніщо, Відповідальні­стю і Безвідповідальністю [6]. Чому ця боротьба є постійно-перманентною, коли в кінцевому ра­хунку безвідповідальність онтологічно-об’єктивно повинна перетворитися на відповіда­льність і зник­нути як Ніщо? Якщо Відповідаль­ність онтологічна, то тоді безвідповідальність неонтологічна?

Онтологія має складну структуру і не стано­вить тільки Буття. Вона включає й Небуття, а отже завжди є місце й безвідповідальності. Без­відповідальність, яка зникає в бутті відповідаль­ності, зникає разом із Ніщо, а з ним і саме Буття як опозиція небуттю-ніщо. Отже, безвідповіда­льність настільки ж онтологічна, наскільки он­тологічна й відповідальність. Мабуть повинна існувати більш загальна категорія, котра відо­бражає певну надреальність, в якій відповідаль­ність і безвідповідальність є тільки її моментами. Ми приходимо до гегелівської тричленної струк­тури, яка не може свідчити про наявність істини. Оскільки тут ця структура нас веде, а не “самі речі”. “Назад до речей”, а речі свідчать, що світ і суще є страждання й напруга. Страждання вже саме собою є формою відповідальності. Чому ця наявна відповідальність не дає радості, а на­впаки, стимулюючи до радості, призводить до ще більших страждань? Є капкан, пастка відпо­відальності, закладена в самому Бутті.

Право - це пекло відповідальності. Відпові­дальність є шлях до раю. Пекло і Рай почина­ються в мені, а отже Відповідальність почина­ється в мені, вона манить і відштовхує. Чому відповідальність - це радість і страждання? Ра­дість і страждання - основні онтологічно-екзис­тенціальні характеристики відповідальності.

Належне - джерело відповідальності. Нале­жне - онтологічна категорія, воно онтологізує і саме право, яке тому стає онтологічним. Нале­жне випливає з самого буття, воно і є саме буття. Буття не може бути не належним. Суще може бути належним і неналежним настільки, наскі­льки воно онтологізоване в Бутті. Належне ле­жить в основі цінності. Істинна цінність, вища цінність завжди належна, відіграє роль орієн­тиру, критерію, норми, нормативності дій. Дія, котра не відповідає цінностям, належному, без­відповідальна. Звідси онтологічний зв’язок-ієра­рхія: Буття - Належне - Цінність - Норма - Від­повідальність - Право.

Які підстави стверджувати зв’язок Буття і На­лежного, стверджувати Буття як Належне? Від­повідь на це питання визначатиме обґрунто­ва­ність основної тези, що Буття є Відповідаль­ність, яка сама є інтенцією Належного, що реалі­зується у двох основних формах правомірності чи не­правомірності.

Засобом від супротивного питання можна по­ставити інакше: чи може Буття бути Неналеж­ним? Чи взагалі буттю байдужа належність-не­належність, воно просто є і незалежне від них?

По-перше, слід виявити онтологічно-гносео­ло­гічний статус Належного: воно є ідеальне, ма­теріа­льне чи ідеально-матеріальне утворення? Відповідь на це питання значною мірою визначає природу відповідальності як основну категорію права.

По-друге, співставлення Належного і Буття пе­редбачає розуміння природи самого Буття. Але ж відомо, що, за словами М. Ґайдеггера, “по­няття буття скоріш саме темне”[29, c. 3], і передбачає його герменевтичне випитування за­собом су­щого. Та якщо уточнювати, “від якого сущого повинен брати свій початок розмикання буття?” [29, c. 7], то в нашому випадку це - на основі екзин-тенціально-правового сущого.

В матеріально-фізичному світі існує абсолю­тне Право, побудоване на Абсолютному Законі, непорушному й абсолютно відповідальному. А де є абсолютна відповідальність, там немає без­відповідальності, а отже, немає ні відповіда­льно­сті, ні безвідповідальності. Землетрус є від­пові­дальність, чи безвідповідальність? І в цьому ви­падку можна стверджувати про момент відпові­да­льності. Землетрус (геооптимізація) є резуль­татом неоптимального накопичення зем­них пла­стів, так само як і вибух вулкану є нас­лідком пе­ріодичного перенакопичення оптима­льного ти­ску температур. Оптимізація на рівні фізичного світу виконує фун­кцію відповідально­сті фізич­них тіл, що вийшли за межі дії власних сил і по­рушили закони сил більш високого по­рядку. Отже відповідальність у межах фізичного світу можна витлумачити як певну віро­гідність реалі­зації закону природи. Вірогідність тут озна­чає, що закон причинності, водночас як фунда­мента­льний онтологічно-детермініс-тичний прин­цип, не завжди діє у формі динамічної зако­номірно­сті, а й у формі статистичної закономір­ності та має імовірну тенденцію реалізації, що є його більш фу­ндаментальною характеристи­кою [20]. Статистич­на відповідальність дає он­тичні під­стави для без­відповідальності на основі пев­ної міри свободи. Так, в античному світі Епі­кур об­ґрунтовував наяв­ність свободи як онтоло­гіч­ний аналог можливого відхи­лення атомів у їх прямо­лінійному русі на про­тивагу детерміністи­чно-атомістичній концепції Демокріта.

“Причина → Дія → Наслідок” - фундамен­та­ль­ний закон природи, що є онтологічною під­ста­вою юридичного принципу відповідальності. Ко­смос - стихія взаємодій, і жодне переміщення, зіткнення, вибух чи колапс викликані певними причинами і не можуть не мати певних наслідків фізичного, біоло­гічного, соціального чи духов­ного характеру. Від­повідальність завжди відпо­відальна. Вона не може бути невідповідальною, оскільки у своїх діях онто­логічно не може не мати певних наслідків, позити­вних або негатив­них. Дія без причин і без наслідків - неможлива, якщо це стагнація, то вона вже є нас­лідком пере­хрещення певних причин і є тільки мо­ментом у наступних наслідках.

Принцип-закон “Причина → Дія → Наслі­док” це специфічно-онтична експлікація онтоло­гічно-фундаментальної сутності Буття як Відпо­відаль­ності. Буття як Дія, Буття як Еволюція і Розви­ток, Буття як Дух можливі і є тільки у фо­рмі Буття як Відповідальності.

Проте виникає логічне заперечення стосов­ного онтологічного статусу Відповідальності як суб­стратно-внутрішньої структури Буття: якщо відпо­відальність неминуча і є абсолютним зако­ном Буття, то її не існує взагалі. Лапласівський детермі­нізм природи повністю позбавляє її сво­боди, а вона - основа відповідальності. Якщо в природі панує ла­пласівська, жорстко однозна­чна причинність і все зумовлене, ніщо й ніхто ні за що не відповідає. Як камінь “не відповідає” за те, що його хвилею штов­хнув з гори вибух-грім, так і людина не пови­нна від­повідати за свій вчи­нок, оскільки він обов’язково зумовлений низ­кою об’єктивно-психі­чних чи яки­хось інших со­ціа­льно-економічних причин. Отже, абсолютна від­повідальність, як за­значалося, з необ­хідністю зумовлює абсолютну безвідповідальність, що є дзеркальною онто-анало­гією загальноюридич­ного принципу “Summum jus, summa injuria” - “По­вна реалізація права веде до безправ’я”.

Історія напружених міркувань про детерміні­с­тичну природу відповідальності [31] натякає на на­явність тут жахливо-кривавого кола, в якому стра­ждали і гинули тисячі невинних. Злочин має бути покараний - абсолютна істина [24, с. 7], злочин не може бути не покараним, інакше це є природно не­справедливим. Звідси й походить онтологізація іс­нуючого в будь-якій націона­льно-правовій системі абсолютного принципу невідворотності юридичної відповідальності.

Проте тисячі злочинців, або хоча б просто хи­т­рих і брехливих людей, котрі незаконно за­хоп­лю­ють майно чи інші блага, залишаються непо­кара­ними і радіють. Вічне питання бідних і об­дурених - де справедливість, де кара? Невели­кою компенса­цією-втішенням їм стає тільки мо­жлива майбутня кара Божа супостатам, як міні­мум при розподіленні їх у пекло [17]. Нам кара тут, їм кара там. Хоча й тут усі небезгрішні, тобто немає гарантії у споді­ваннях на рай, а там невідомо що є взагалі, мож­ливо там взагалі ні­чого немає, взагалі немає там. Ситуація жахлива й безвихідна. Відповідально-без­відповідальне коло реалізується в принципі: відпо­відальність невідворотна, але безвідповідальна, за що буде відповідати і т.д.

В жодній країні світу повністю ніде не реалі­зу­ється принцип невідворотності юридичної від­пові­дальності, проте його відміна призвела б до краху її правової системи [15]. Злочинний світ чудово ро­зуміє, що обхід дії цього принципу - справа хит­рощів і спритності. Будь-який вірую­чий чи атеїст неодноразово порушували (чи сві­домо експеримен­тували) більш загальний прин­цип невідворотності відповідальності й мали з того зиск, не отримуючи за це якоїсь кари бо­жої чи моральної. В релігії цю реальну ситуацію ви­правдально пом’якшує прин­цип - всі люди грі­шні, а в моралі - усі люди недос­коналі. Проте якщо уявити відміну в них цього принципу від­повідальності, то була б цілковито зруйнована і релігія, і мораль. Усі вони побудовані, як і право, на принципі невідворотності відповідаль­ності як онтологічний аналог природ­ного закону “При­чина → Дія → Наслідок”, у якому наслідок зав­жди є обов’язковим і неминучим і ви­конує роль невідворотної відповідальності на всіх рів­нях буття і сущого.

Тотальна відповідальність - скінчена. Дина­мі­чна відповідальність є лише специфічною фо­рмою статистичної, як фізика Ньютона - момен­том фі­зики Ейнштейна. Тобто, Буття - відпові­дальне, у ньому є лише тимчасовий момент без­відповідаль­ності, так само як у будь-якому ста­новленні є мо­мент ніщо. Повна безвідповідаль­ність у житті лю­дини є її повне Ніщо, нищівне Ніщо, яке нищівнює неніщо. Конкретно-наявне - момент нескінченно-буттєвого, тому в сущому як конкретно-наявному є момент безвідповідаль­ного. Якщо людина поме­рла і не встигла бути застиглою відповідальністю, від­повідають інші в загальному потоці нескін­ченно-буттєвого. В ре­лігії це означає, що відпові­дають інші покоління, які є продовженням твого сущого. Проте така безвідповідальна людина не залиша­ється повні­стю безвідповідальною, її відпо­відаль­ність поля­гає в тому, що вона “не зачіпля­ється” в бутті, не­заосновується і тому повністю зникає в нескін­чен­ному потоці безосновного ніщо, зникає у по­вному зникненні, адже тільки онтологі­зуюча від­повідаль­ність дає можливість (не гаран­тію) субста­нціаліза­ції я-тотожності в буттєутво­ренні віч­ності.

Юридична відповідальність є онто-онтичною відповідальністю. Вона субстанціальна, оскільки завжди є відповідальністю перед Буттям і не може уникнути свого онтологічного похо­дження. Вона онтична як єдиний спосіб уник­нення онтологізації правобуття-відповідальності. Онтичність права дає йому можливість бути без­відповідальним, певні межі ймовірно-безвідпові­дального функціонування [35]. Понад те, онтич­ність права це постійна боро­тьба з його онтоло­гічністю як буттє-відповідальні­стю [6]. Право як онтичність завжди ховається за онтологічність, “натягає на себе її одяг”, залишаю­чись при цьому суще-онтичним, для якого суще і є суще-буттям, а право є суще-право. Онтологічне Право-Буття не уникає відповідальності, воно про­сто є Відповіда­льністю, уникає - інтерес-фу­нкціону­вання як суще-онтичне, в якому він реа­лізу­ється, намагаючись максимально субстаціа­лізува­тися. Субстанціаліза­ція як марево постійно зникає, “вивітрюється” з досягнених форм суще-реаліза­ції, і тому знову і знову виникає потреба в само­закріп­ленні як дока­зовості власної субстан­ціаль­ності.

Інтерес завжди онтичний і не просто його он­то­логізувати. Онтичність намагається погли­нути он­тологічність і стати буттям, підмінити собою буття так, щоб здавалося ніби є тільки буття-суще. Воно начебто і є справжнє тут-буття-смисл як автентичне право. У цьому розумінні інтерес завжди відпові­дальний перед самим со­бою, але безвідповідальний перед Відповідальні­стю. Інте­рес завжди онтично ґрунтовний, однак онтологі­чно безосновний. В ін­тересі онтичність стика­ється з онтологічністю, а Право як Відпові­даль­ність із діяльністю як функ­ці­онуванням. Ін­терес завжди є основою діяльніст­ного функціо­ну­вання, яке вимушене чи просто за­являти про свою онтологічність, чи стати такою [4]. Будь-яка діяльність-функціонування має в собі елеме­нти онтологічності, проте стати Буттєвими вони мо­жуть за умови онтологізації Відповідально­сті як основи буду-буттєвості в суще-онтичному станов­ленні.

При переході від світу фізичного до світу біо­ло­гічно-живого й соціального ступінь сво­боди роз­ширюється разом із характером відпові­даль­ності [36]. У світі духовному свобода дося­гає абсолюту, а відповідальність стає радістю. Крайні параметри (фізичне і духовне) в людині як самовираженні буття, взаємовизначають одне одного: акцентуація біологічного й фізичного мінімізує духовне, проте є умовою духореаліза­ції; акцентуація ж духовного мінімізує фізично-біологічне, проте є джерелом їх екстатичності й саморегуляції.

Вбивство - це самовбивство Буття. Тому Буття може бути відповідальним перед самим собою за своє Суще, як і Право відповідалізу­ється в процесі онтологізації за свою неправість. Вбивство іншого (фізичне або моральне) - бут­тєве самовбивство са­мого себе як породженого Суще-Буттям, тому не може не бути безвідпові­дальним. Жертва вбивства не може прийняти безвідповідальності сущого і висуває свої прете­нзії Буттю, яким вона поро­джена. Жертва зло­чину є проявом безглуздості Буття, яке претен­дує мати Смисл. Тому буття це Становлення, а не Status quoi-Буття. Перед ким від­повідає Буття за невинну жертву? Невинна жертва є об­винува­чення Буттю за його безвідповідальність. Якщо буття може бути безвідповідальним, то як воно може вважатися відповідальним. Уник­нення від­повіді на проблему безневинної жертви й пере­не­сення її у план онтично-сущого означає втрату мо­жливості розуміння самого Буття як відпові­даль­ного за самого себе. Відповідальність без вини в цивільному праві натякає на певну відпо­відаль­ність безневинної жертви і начебто відво­дить обви­нува­чення в бік онтологічно-бут­тєвого. Проте анти­но­мія залишається: буття від­повіда­льне і водночас по-роджує безневинні жер­тви, за які не відповідає.

Безневинна жертва свідчить про те, що про­блема реальності права чи правової реальності ста­вить водночас і проблему антиреальності чи нереа­льності права, неправа в рамках права [14]. Право може бути і несубстанційним, формально порож­нім, коли форма, процедура “поглинає” зміст і смисл у нищівне ніщо. Антиправова реа­льність “роз’їдає” правову, як і Ніщо утверджу­ється в Бутті шляхом його нищівної асиміляції та редукції до Ніщо як підміни Буття. Претензія Ніщо на п’єдес-тал Буття - довічна інтенція ни­щівного Ніщо як сублімативно-компенсаторного устремління по­рожнечі, яка намагається себе заповнити. Через жертву право самостверджу­ється, через примус - реалізує покарання [25], завдяки духовно-субстан­ційній справедливості - стає Правом.

Покарання - це самовідновлюча функція Су­щого. Страждання і муки відповідальності - це крик Буття про свою небуттєвість й тимчасова по­разка перед нищівним Ніщо [28]. Проте, у пе­режи­ванні відповідальності нищівне може не тимчасово, а в самій основі перебороти буттєве, тому Відпові­дальність ніколи не однозначна. “Виправлення і перевиховання” - мрія юристів, яка ніколи до кін­ця не була реалізована, навпаки, сучасна пенітенціа­рна система з погляду вказа­ної мети міс­тить у собі при­хований механізм, який зазвичай призводить до аб­солютно проти­лежних результатів.

Відповідальність - поле битви Буття і Не­буття. Перемоги Небуття в структурі Відповіда­льності викликають руйнівні процеси у правовій системі. Так, в остаточному варіанті Конституції України [1] було відхилено положення про наяв­ність і пра­вовий статус Громадянського суспіль­ства, понад те, у тексті Конституції взагалі не згадується термін “громадянське суспільство”, хоч очевидно й ві­домо, що в загальноприйнятій юридичній констру­кції правової держави перед­бачається як абсолютно необхідний елемент на­явність у ній громадянського суспільства як га­рантії того, що держава може стати справді пра­вовою, а не просто законозабезпе­ченою. Без нього не уникнути авторитаризму і сва­вілля влади й досягти реальної демократизації суспі­льства. Незважаючи на те, що в ст. 8 Консти­туції проголошується принцип верховенства права [10], стаття про громадянське суспільство як один із необхідних принципів правової держави в оста­точному варіанті в ній була відхилена, хоча пра­вість правовій державі може гаранту­вати й забезпе­чувати тільки і сáме громадянське суспільство. Чому це так сталося абсолютно зро­зуміло - грома­дянське суспільство є гарантією відповідальності держави перед народом [32]. Зрозуміле тому й не­одноразове неприйняття ва­ріантів закону “Про громадянське суспільство” Верховною Радою України - ніхто не бажає зай­вої відповідальності, тим більше субстанціально-буттєвої, вираженої через громадянське суспіль­ство. Громадянське су­спільство є соціально-пра­вовою відповідальністю тому, що за своєю при­родою вона об’єктивно пе­редбачає і вимагає перш за все прозорості. Відпо­відальність - про­зора, Безвідповідальність потре­бує темноти, при­хованості, а тому й використовує хитрощі й не­правду як засоби уникнення відпові­дальності [3].

Громадянське суспільство як соціобуттєвий фе­номен відповідальне перш за все перед собою, а тому воно відповідальне й за Право, без якого воно Ніщо. Право є гарантією громадянського суспільс­тва як такого, тому воно потребує його і тільки тоді гро­мадянське суспільство може бути відповідаль­ним за все суспільство в цілому, а воно теж є об’єктивною умовою існування гро­мадянського суспільства.

Подібні ж проблеми виникають і у зв’язку з відповідальним, тобто правовим, статусом ін­сти­туту президентства: повноваження надмірно зна­чні - відповідальність мінімальна. Дана ситу­ація хара­ктерна для абсолютної більшості країн світу, оскі­льки проблема розв’язування супереч­ності між не­обхідністю достатніх повноважень Прези­дента для вирішення владно-управлінських за­вдань і постій­ною загрозою авторитаризму чи, навпаки, неефек­тивністю регулятивних потенці­алів даного інсти­туту є полем скоріш для мисте­цтва політики, ніж для нормативно-інструктив­ної регламентації, яка ніколи не дає очікуваних гарантій, а тільки як палі­атив приховує внутрі­шню суперечність самого ін­ституту. У будь-якому разі аспект відповідальності тут завжди мінімізується та свідомо ускладнюється через особисті та національно престижні інтереси. Проте “захист” від відповідальності тільки зава­жає регулятивній ефективності як самому інсти­туту президентства, так і всій системі, оскільки дає про­стір для безвідповідальних процесів у самому сус­пільстві. Етап приватизації промис­ло­вості в специ­фічних формах відбувався у нас саме в умовах вка­заних процесів. Тепер, коли виникає потреба в трансформації основних ін­ститутів влади, очеви­дно неефективних, сама реформа проголошується під гаслами обмеження повноважень Президента і пе­ренесення їх на Па­рламент: президентсько-пар­ла­ментська респуб­ліка перетворюється на парла­мент­сько-президе­нтську. З погляду критерію від­повіда­льності си­туація тільки ускладнюється і якщо не­достатньо відповідальним був інститут президентс­тва, то ще менш відповідальними є ко­легіально-парла­ментські рішення - не персоніфіко­вані й тому ще більш безвідповідальні. Достатньо зручна ситу­ація і умови тепер складаються (або свідомо ство­рюються) для другого етапу ще більш спе­цифічної приватизації - землі. Хоч у цьому та­кож є ratio і своя логіка відповідальності. Річ відпо­відальна від­повідальному [33]. Інститут по­зовної давності якраз і свідчить, що він, володі­лець, не ба­жає відповідати і дбати про неї, і вона відповідає ін­шому [5]. Річ як онтичний символ онтологічності та­кож відповіда­льна. В речі Буття через суще гово­рить відповіда­льно, тому що Відповідальність є мо­вою Буття.

Суще намагається поглинути Буття, а Відпо­ві­дальність - Безвідповідальне як запах Свободи. Безвідповідальність є Свобода, вкорінена в Бутті, тому є онтологічною відповідальністю за Буття. Свобода настільки ж онтологічна і буттєва, на­скі­льки безвідповідальна і несубстанційна, вона є фо­рмою розвитку Буття і тому є основою його суб­станційної відповідальності.

Право онтологічне тому, що воно Відповіда­льне. Відповідальність - саме Буття яке є Сво­бода. Свобода настільки ж відповідальна, наскі­льки й “безвідповідальна”, тому вона є безосно­вна ос­нова Буття. Відповідальність настільки ж є формою сво­боди, наскільки й несвободи, вона є віртуальним полем боротьби свободи і несво­боди. Буття в своїй буттєвості через Становлення пере­творює відпові­дальність-як-несвободу на Відпові­дальність-як-Сво-боду і таким чином стає Правом.

Дата добавления: 2015-05-22