Етапи розвитку руської національної філософії 1 страница

«Так, призначення руської людини є безперечно

всеєвропейське і всесвітнє. Стати справжнім

руським, стати цілком руським, може бути і означає лише... стати братом всіх людей, вселюдиною, якщо хочете».

(Ф.М. Достоєвський)

Які ж етапи у своєму розвитку проходить руська національна філософія? У науковій літературі на це питання існує декілька точок зору. Зокрема В.В. Зеньковський свою двотомну «Історію руської філософії» вибудовує за таким планом:

«1. ПРОЛОГ до руської філософії:

а) до Петра Великого,

б) ХVІІІ століття.

2.Перший період – до виникнення систем (ХІХ ст. до 70-их років).

3.Другий період – виникнення систем (кінець ХІХ ст. – перші два десятиліття ХХ ст.).

4. Третій період – ХХ століття (після 1917 року)» [195; с. 25].

Автори посібника «Філософія» за редакцією В.Л. Калашнікова виділяють такі періоди в розвитку російської філософії: «ІХ – ХІІ ст. – час передісторії філософії; ХІV – ХVІІ ст. – час її становлення, виникнення теоретичного мислення, поява категорій філософії; ХVІІІ ст. – відокремлення філософії від релігії й утвердження її як теоретичної науки; ХІХ ст. і початок ХХ ст. – фундаментальне розроблення проблем методології науки, соціального перетворення, діалектики, класифікації наук» [631; с. 331]. Існують й інші точки зору. Кожна з них, безсумнівно, має право на існування. Проте відзначимо таке.

По-перше,будь-якечленування історичного розвитку філософії, як і культури взагалі, завжди є умовним. Воно скоріше виконує методичну функцію групування знань про об’єкт вивчення, а не стовідсотково відтворює дійсний розвиток об’єктивної реальності.

По-друге, членування історії розвитку філософії можливе на різних основах: формаційній, культурологічній, цивілізаційній, етноісторичній тощо. Автори названих точок зору, витлумачуючи філософію як систему теоретичного знання, тобто співвідносячи її з теоретичною наукою, цілком логічно виділяють наведені етапи у становленні руської національної філософії. Проте, як уже підкреслювалося, філософія ніяк не вкладається у Прокрустове ложе теоретичної форми і тому в літературі виділяють різні типи філософування: теоретичний, релігійно-містичний, ессеїстсько-афористич-ний, художньо-образний тощо. На відміну від Заходу, руським найбільшою мірою притаманні всі типи філософування, окрім теоретичного. Невипадково у руській національній філософії, можливо за винятком В.С. Соловйова, відсутні цілісні системи, а виразниками самоусвідомлення руського народу найчастіше виступають православні священики, юродиві, публіцисти, літератори, літературні критики, політики, фейлетоністи тощо. Отже, традиції розвитку руської філософії дещо відмінні від західних.

Не заперечуючи евристичної цінності вичленування етапів розвитку філософії на основі зведення її до теоретичної науки, на наш погляд, стосовно руської філософії продуктивнішим буде інший підхід, а саме: членувати її розвиток на основі етапів розвитку руського народу і його самоідентифікації, самоусвідомлення.

По-третє,філософія, як уже підкреслювалося, є певним рівнем розвитку свідомості, а саме – рівнем самосвідомості. Його можуть досягти різні формоутворення духу, які в сукупності можна назвати одним словом – культура. Тобто, філософія – це самоусвідомлення культури. Стосовно руської національної філософії можна сказати, що вона є самоусвідомленням культури руського народу, ключовим моментом якого є самоусвідомлення, самоідентифікація руського народу в процесі його розвою.

По-четверте,найголовнішою детермінантою розвою руських, як конгломерату різних народностей, було регулярне розширення їх ареалу, причому ареалу, як географічного, так і духовного. За період з ХІІІ по ХХ ст. територія руської імперії зросла більш, як у сто разів. Постійно відбувалося масове «прилучення» інородців і їх культури в лоно руськості. Але попри постійнодіючий, перманентний характер прилучення, воно мало і певні переломні етапи. Отож, руські, будучи за своїм політичним статусом панівним народом, а кількісно, щодо інших етносів, де факто меншиною, фізично і культурологічно не були спроможні асимілювати інородців. Тому серед руських (корінних і асимільованих) зовсім не випадково виникає думка про те, що руські – це не етнос, а «наднаціональне утворення народів» (Д.С. Лихачов), певний спосіб життя. Кількісне накопичення інородців та їх культури у лоні руського «донаціонального утворення народів» приводять до постійних якісних змін – внутрішнього переродження самих руських, зміни їх самосвідомості та самоідентифікації. Такі етапні зміни і є етапами розвитку руської національної філософії.

По-п’яте,механізм виникнення подібних змін можна витлумачити з позицій основних постулатів синергетики, яка подані у працях В.І. Аршинова, І.С. Добронравової, Б.Б. Кадомцева, Ю.Л. Клімонтович, С. П. Курдюмова, Г.Г. Малинецького, І.Р. Пригожіна, В.С. Стьопіна, Германа Хакена, М.І. Штеренберга та ряду інших. На думку Г.Г. Малинецького «…синергетика – це міждисциплінарний підхід, пов’язаний з теорією самоорганізації, з виділенням нових якостей у складних системах, які складаються з багатьох взаємодіючих підсистем. Таких нових якостей, які ні одна підсистема не має» [554; с. 8]. Отже, згідно з синергетичним підходом системі, як певній цілісності, властиві ознаки, яких не мають її складові частини. «Категорії окремого і загального тут змінюються – появляється ідея системної якості, яка не зводиться до властивостей частин» [554; с. 6], –підкреслює В.С. Стьопін. Тому категоріальна структура, яка необхідна для розуміння таких систем, передбачає нові нюанси. Вже недостатньо зафіксувати лише наявність особливої властивості цілого, яке не зводиться до властивостей частин, а «…необхідно добавити ідею зміни системної якості (появу нових управляючих параметрів) в процесі розвитку системи» 554]. Ці зміни, тобто самоорганізація системи, є результатом «…проявлення активності на основі сигналів, які поступають із внутрішніх програм систем» [554; с. 19], – зауважує М.І. Штеренберг.

Однією із фундаментальних проблем синергетики «…є завдання синергетичного моделювання історичних процесів» [554, 8.], – пише Г.Г. Малинецький.

Надорганізм (а саме так синергетики називають специфічні ознаки, притаманні лише системі) формується у духовній сфері.

Етнос є найбільш зорганізованою природною і соціальною системою. Надорганізмом етносу є ментальність, тоді ж як надорганізмом нації є патріотизм. Етносу, який проходить усі етапи свого розвитку і доходить до переростання в націю, немає ніякої потреби формувати надорганістичне засобами ідеології та міфології. Така потреба об’єктивно виникає в процесі розвитку конгломерату представників різних етносів у націю. Саме так відбувалося у руських, адже без формування єдиного надорганістичного духовного стрижня асиміляція інородців практично була неможливою.

Формування надорганістичного проходить ряд етапів.

Перший етап – формування родового, рюриківського. Всі руські уявляли, переживали свою причетність до роду Рюрика. Це єднало їх.

Другий етап припадає на період активної русифікації угро-фінських племен, для яких рюриківське було чужинським. Русифікація об’єктивно вела до формування нового надорганістичного. Такою духовною основою стає християнська віра і культура, у лоні котрих і формується нове надорганістичне. Ним стає не родове, рюриківське, а всезагальне – земля Руська і віра Христова або простіше – Свята Русь.

Третій етап збігається з періодом широкого прилучення до руських тюркських народностей. Асиміляція народностей з іншою культурою, релігією, психологією можлива лише через продукування і засвоєння руськими принципово нових надорганістичних цінностей, котрі, одночасно були близькі тюркським народностям. Такою новою цінністю, що об’єднує конгломерат різних народностей у єдине ціле, є організація влади і обґрунтування її легітимності. На відміну від княжої доби, руські запроваджують новий, типово тюркський тип володарювання. Формується нове надорганістичне – Велика Русь.

Четвертий етап – більшовицький. Більшовицьке надорганістичне – Всесвітня країна Рад, і відповідно – філософію більшовизму Росія прямо-таки «вистраждала» своєю багатовіковою потугою ощасливити увесь рід людський.

Глибоко вірячи у своє Боже провидіння, руські впродовж століть із завзяттям, гідним, очевидно, кращого застосування, насаджували Європі й світові своє бачення перебудови суспільного життя, не жаліючи свого живота, а тим паче – чужого. «Як це парадоксально не звучить, –підкреслював М.О. Бердяєв,– але більшовизм є третє явлення руської великодержавності, руського імперіалізму, – першим явленням було московське царство, другим явленням петровська імперія» [48; с. 99].

П’ятий етап – сучасний. Він починається з розпаду СРСР і утворення Російської Федерації як незалежної держави.

На кожному з етапів по-новому ставляться і розв’язуються проблеми взаємовідносин людини і держави, держави і церкви та багато інших філософських проблем, однак завжди панівною є ідея співвідношення руських і світу.

Витоки і джерельна база руської національної філософії

Серед українського наукового загалу досить поширена думка, що витоки і джерельну базу руської філософії не слід шукати у культурі Стародавньої Русі. Аргументи загальновідомі:

мовляв, це культура українського, а не руського етносу. Для чіткішого усвідомлення проблеми висловимо кілька методологічно принципових міркувань. По-перше, відомо, що філософствування як стан духовності виникає тоді, коли свідомість сягає певного рівня розвитку, а саме рівня самоусвідомлення. Цього рівня можуть досягти різні сфери духовності: наука, політика, право, мораль, релігія, мистецтво, міфологія тощо. Тобто виникнення філософствування - це багатоваріативний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різнопланових формоутворень духу. Проте філософія як самостійне духовне утворення виникає лише тоді, коли спосіб “поведінки” самоусвідомлення, розглядається як методично обгрунтована процедура, як принцип терпетичної діяльності. Виходячи із цього зауважимо, що Русь не знає філософії як самостійної духовної сфери людської діяльності. На тлі політики, права, моралі, релігії в Стародавній Русі виникають лише зачатки філософст-вування, розкидані в названих формах духовності, найбільше у релігії. Не випадково любов до мудрості у цей час тлумачится здебільшого теологічно, а під філософом розуміють, як правило, богослова, “книжника”, знавця церковно-канонічної літератури і практичних заповідей Священного Писання. Красномовно про це засвідчує і форма літературних творів цього періоду: ізборники, повчання, притчі, слова звернення, моління, патерики. Наприклад “Ізборники Святослава”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово про Закон і Благодать” першого Київського митрополита Іларіона, “Слово о полку Ігоревім”, ”Притча про людську душу” Кирила Туровського, “Моління” Данила Заточника, патерики “Сінайський” і “Києво-Печерський”, “Руська Правда” Ярослава Мудрого тощо. По-друге, головна проблема полягає навіть не у тому, що Русь не знає філософії як самостійного елемента духовної культури. Проблема в іншому: чи виражають зачатки філософствування стародавніх “русичів” специфіку світобачення, світовідчуття, архетипіку духовності, ментальності саме руського народу, а не якогось іншого, і, якщо виражають, то якою мірою? Названа історико-філософська проблема торкається більш глобальної, культурно-історичної теми, а саме: хто такі руські і яке місце вони посідають в історії Стародавньої Русі? Як відомо на цю проблему існує кілька прямо протилежних поглядів. Не будемо надавати перевагу жодному з них, а звернемося до “Повісті минулих літ” Нестора-літописця, який чітко описує, хто такі руські і звідки вони прийшли.

Перша згадка про руських у грецькому літописанні датується 860 роком [див. 10, 11]. Саме у цей час вони ходили на Царгород. У ці ж роки варяги із замор’я брали данину з чуді, словен, мері, весі, кривичів. А хозари брали з полян, сіверян, вятичів. Звернімо увагу: серед народностей, з яких брали данину варяги були не слов’янські (чудь, меря, весь) і слов’янські (словени, кривичі). Саме серед цих поневолених народів і виникає бунт проти варягів. У літопису про це пишеться: “У рік 6370 [862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли спершу вони до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому - Полоцьк, тому - Ростов, другому - Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді - словени, а в Полоцьку - кривичі, в Ростові - меря, у Білоозері - весь, в Муромі - мурома. І тими всіма володів Рюрик” [10, 12].

Зробимо кілька попередніх узагальнень: а) як випливає з літопису, слов’янство задовго до утворення єдиної держави було поділене на дві гілки - північне і південне, - котрі платили данину різним завойовникам. Північне - варягам, південне - хозарам; б) запросили русів правити собою не слов’янські племена, а угро-фінські (чудь, весь) разом зі словенами, адже був між ними розбрат. Зауважимо, розбрат був не серед слов’янського племені, а між родами різних племен. Північні словени були окраїною слов’янського світу, і жили вони серед фінських племен, на землі котрих прийшли у процесі розселення. Не могли мирно вжитися новгородські словени з іншими племенами, як не могли, напевно, і підкорити їх. Тому і вимушені були погодитися запросити наводити порядок чужинців, а саме, русів. Для фінських же племен варяги, зокрема руси, були набагато ближчі, аніж слов’яни. Це були споріднені племена, тому економічна і культурна колонізація їх відбувалась мирним шляхом. Відбувалося заселення, а не завоювання, поневолення чи витіснення туземців. Якщо і виникали сутички, то вони спричинялися спробами поширити християнство серед корінного населення. Характерним є і той факт, що зближення обох сторін в залузі повір’їв було таким же мирним, як і у побуті. Ворожнечі, непримиримої протилежності своїх вірувань не відчули зустрінуті сторони [див. 7, 51]. І це зовсім не випадково, адже руські - це вихідці з варязьких, угро-фінських, а не слов’янських племен; в) уже за часів Рюрика почало утворюватися імперське князівство, до складу якого входили не лише угро-фінські, слов’янські, а і багато інших племен. Об’єднавчою силою виступали руський (варязький) князь і його військова дружина; г) єдиної первинної старослов’янської народності, з якої ніби-то виникають руський, український і білоруський етноси, не було. Основою руської народності завжди були руси, вихідці з різних варязьких племен. Поляни, сіверці, вятичі й інші слов’янські племена, котрі спочатку платили данину хозарам, були завойовані русами. І лише після поневолення їх почали називати руссю - за назвою завойовників. До поневолення слов’янські племена, що проживали на землях Наддніпрянщини, у Візантійських рукописах називають близьким за звучанням, але етимологічно принципово відмінним терміном “роси”. Якщо слово “рус” угро-фінського походження і означає “які живуть і пересуваються по воді”, то слово “рос”- санскритського походження і означає “сини неба”. Як відомо, ядром Древньої Русі була відносно невелика територія Середнього Подніпров’я, розташована в ореалі річок Прип’ять, Десна, Псьол, Дніпро, Рось. Археологічні матеріали VI-VII ст. дають підставу говорити про своєрідну культуру, ореал розповсюдження котрої досить чітко збігається з праукраїнськими землями Наддніп-рянщини. Він також збігається з Зарубинецькою культурою (III ст. до н.е. - III ст. н.е.), а також з більш ранньою Трипільською культурою. Нагадаємо також, що саме народ “рос” неодноразово згадується у Старому Завіті. Навіть за часів утворення держави з центром у Києві лише руські захвачену Наддніпрянщину називають Руссю, а візантійські, сірійські, грецькі автори за старою традицією продовжують називати наддніпрянців “росами”. Отже, праукраїнські наддніпрянські племена були підкорені руськими. Це також чітко засвідчує літопис.

Було у Рюрика два мужа, не його племені, а бояри - Аскольд і Дір, котрі відпросилися у нього відправитися з родом своїм у Царгород. Пропливаючи Дніпром, побачили місто і залишилися у ньому. Зібрали багато у себе варягів і стали володіти полянською землею. Влітку 866 р. Аскольд і Дір як русичі пішли на Царгород, але похід був невдалий. Отже, між запрошенням варягів і походом на Царгород пройшло лише чотири роки. У проміжку між цими роками полянські землі (зокрема Київ) попали у залежність від мужів Рюрика. У 879 р. помирає Рюрик і передає князювання своєму родичеві - Олегу, віддавши йому на руки свого малолітнього сина. Можна сказати так: Рюрик передає князювання своєму малолітньому сину, а регентом при ньому призначає Олега. У 882 р. Олег загарбує Смоленськ, Любеч і скрізь садить своїх мужів. Обманом бере у полон Аскольда і Діра, вбиває їх і заволодіває Києвом. Щодо нашої теми важливі деякі обставини, про які пише літописець. Олег, сховавши воїнів, послав сказати Аскольду і Діру, що вони купці, їдуть до греків від Олега і княжича Ігоря, прийдіть до нас, до родичів своїх. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, то Олег заявив їм: не князі ви і не княжого роду, а я - княжого. А коли винесли на руках Ігоря, промовив: а ось він - син Рюриків! Виділимо кілька важливих нюансів: 1) Олег, судячи з його поведінки (а саме - показав на сина Рюрика), був регентом при малолітньому Ігорі;

2) Аскольд і Дір були родичами варязьких воїнів, але не з роду Рюрика, інакше їх би не вбивали; 3) лише регентство при малолітньому Ігорі дало підставу Олегу вбити Аскольда і Діра, котрі добровільно, напевно, не визнали його регентом, адже самі були родичами варягів і бояринами Рюрика; 4) регентство при малолітньому Ігорю давало також законну підставу Олегу “княжити” у Києві, що стає центром руських. І мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”, - пише літописець [10, 13]. Чому саме так сказав Олег? Відповідь очевидна. У Києві перебуває нащадок Рюрика - його син Ігор. А там, де князь русів, там і їхня столиця. У 883 р. Олег починає воювати проти древлян і, мечем покоривши їх, став брати з них данину. У 884 р. Олег перемагає сіверян і накладає на них легку данину, водночас не дає їм платити данину хозарам, сказавши при тому: “Я їм противник, і вам нічого давати” [10, 14]. У 885 р. починає брати данину з радомичів, про що літописець пише: “І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”” [10, 14]. За кілька років Олег силою підкорив полян, древлян, сіверян, радомичів, а з уличами і тиверцями воював. До повноліття Ігоря Олег “княжить” у Києві, збираючи данину з поневолених народностей.

Звернімо увагу на особливості “князювання” Олега на полянських землях, без яких важко зрозуміти генезу руського народу і формування специфічних ознак руської національної філософії. Це його “реке-тирський” характер. Якщо фінські племена (разом із слов’янськими) запросили князя, котрий би володів ними і судив би по праву, бо земля велика і багата, тільки ладу в ній нема, то така цивілізаторська роль явно не по душі руському Олегу. Покидає він Новгород, мечем підкоряючи слов’янські племена. І завжди “рекетирське”: не давайте хозарам, а давайте мені. “Босяцький” характер походів Олега, зокрема на греків, не може приховати і виправдати навіть придворний літописець. У 907 р. Олег зібрав багато воїнів і пішов на Царгород. Під час походу ”попустошив він довкола города, і вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили. А котрих же брали як полоняників, [то] одних вони посікали, а других мучили, інших же розстрілювали, а [ще] інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото [звичайно] вороги творять” [10, 17]. У дружині Олега, що йшла на Царгород, були не тільки руські, а і південні слов’яни: поляни, древляни, сіверяни тощо. Перебували вони у дружині явно на нерівноправних умовах. Про це свідчить такий красномовний факт, переданий літописцем. Після укладання миру і прийняття присяги за руським звичаєм (клялися ті своєю зброєю і Перуном, своїм богом, і Велесом, богом худоби) Олег сказав: “Ізшийте паруси паволочані русам, а словенам - шовкові”. Так і вчинили...І напнули руси паруси паволочані, а словени - шовкові, і роздер їх вітер. І сказали словени: “Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам [напинати] паруси шовкові” [10, 19].

“Рекетирський”, хоч і не такий відвертий, як у Олега, характер носить і князювання прямого нащадка Рюрика - його сина Ігоря. Після смерті Олега у 913 р. древляни не підкорились Ігорю. Літом 914 р. Ігор перемагає древлян і накладає данину, більшу за Олегову.

Звернімо увагу і на таку особливість князювання Ігоря: незважаючи на більш ніж півстолітню колонізацію південно-східних слов’ян, Ігор набирає військо, головним чином, із-за моря, з варягів. Військо Ігоря складається з варягів, русів, словен, кривичів, тіверців, полян тощо. Всі названі народності, за виключенням варяг, були на той час підкорені руськими. Проте головною ударною силою Ігоревого війська залишаються руські, а також інші варязькі племена. Така традиція збережеться не одне століття, як буде показано пізніше, що засвідчує про повну інородність слов’ян щодо руських. Тобто, на наш погляд, зачатки філософствування у Древній Русі, зафіксовані у книгах князівсько-дружинної знаті, відтворюють специфіку світобачення, ментальність саме руської народності.

По-третє, для розуміння витоків і джерельної бази руської національної філософії важливо зрозуміти вплив українського етносу і його культури на формування руської народності. Подамо кілька міркувань. Русь як держава була створена не українцями, а руськими. Проте лише з приходом варязьких князів і могутньої, чужерідної войовничої дружини на високо розвинені економічно і культурно землі Наддніпрянщини, тобто з приходом на Київський престол, швидко виникає сильна держава, ідеологічним принципом розбудови котрої стає збирання “докупи” земель угро-фінських, слов’янських і інших племен та пограбування сусідних народів. Надати князівсько-дружинному ідеологічному гаслу характер національної ідеї спроможна у той час була тільки релігія єдинобожжя. Нею стає християнство, що не лише безжалісно знищує попередні вірування східних слов’ян, а й освячує імперську ідеологію. Імперія і християнство потрібні одне одному в своїх домаганнях, а тому між ними протягом століть відбувається тісна співпраця. Церква до небес підносить мудрість київських князів, а ті жорстоко руйнують дохристиянський менталітет підкорених народів. Саме церква насаджує ідею, суголосну княжим устремлінням, а саме: про єдність і самоідентифікованість старослов’янського етносу. Насправді ж самоідентифікація етносів відбулася значно раніше - задовго до Древньої Русі. Вона і була тією внутрішньою пружиною, яка рано чи пізно повинна була призвести до розпаду руської імперії. Монгольська навала лише прискорює цей процес і закріплює імперську ментальність у московського народу. Перед навалою монголів Русь являла собою клаптикову імперію, що роздиралася внутрішніми суперечностями. Не останню роль у цьому відігравала суперечність між самодостатнім, самоусвідомленим українським етносом і внутрішньо супере-чливим менталітетом князівсько-дружинної раті. Прийшовши на багатюще соціокультурне українське поле князівська дружина не тільки не знищила його, а й сама почала асимілюватися. Серед її розвою виникає дві тенденції: одна веде до самоідентифікації себе з українським етносом, інша формує вороже ставлення до нього. Перша пов’язує себе з Київ-ським престолом, а тому Київ на кінець ХІІ - початок ХІІІ ст. стає не тільки матір’ю міст руських (читай імперських), а і центром власне українського етносу. Друга пов’язує себе з Володимиро-Суздальським, а пізніше Московським престолом. Така самоідентифікація частини руської народності і “входжен-ня” її у лоно українського етносу історично прирікає Київ на постійне руйнування з боку войовничого Московського князівства, що вже виникло на той час. Так, завоювавши Київ, Андрій Боголюбський (який був практично духовним керівником цього походу) не посідає Київ-ський престол, а з нечуваним звірством дощенту знищує його. Імперська ментальність продовжує себе у Московії: все що не піддається руській асиміляції - знищується. Величезний вклад у розвиток руської народності її культури і формування руської національної філософії відіграли мова і культура українського етносу. Найстійкішим “захисником” народу є розмовна мова. Саме у ній ідеально закріплюється ритміка світобачення етносу, його архетип. Український етнос, на думку вчених-істориків, має багатовікову безперервну історію, починаючи з часів Трипільської культури. Без сумніву, він мав і свою розмовну мову. Тому в Русі одночасно співіснували щонайменше три мови: українська аутентична мова (народна, розмовна), церковно-слов’янська (книжна), суржикова мова князя і дружини, яка виникає в результаті фонетичного перекручення ними української розмовної мови. Зруйнувати мовні відмінності між ними дуже важко. Чи не єдиною можливістю руйнації аутентичної української мови залишалася повна асиміляція її словесного матеріалу і його суржиково-імперське фонетичне оформлення. Саме ця тенденція спостерігається на державно-церковному рівні Русі, а пізніше - Московії. Цим, а також тим, що на службі у князів перебувало багато грамотних українців, пояснюється перенасиченість українізмами руських книг епохи Давньої Русі. Безсумнівно, українські національні корені багатьох літописців, писців, релігійних діячів даються взнаки і “проявляються” у пам’ятках літератури того часу. Але за світоглядною орієнтацією, специфікою світобачення, архетипікою духовності вони все ж таки відтворюють ментальність руських - вихідців з різних варязьких народностей. По-четверте, доречним буде нагадати, що варязька родослівна не заперечувалася руськими царственними особами навіть у кінці XVI століття. Так, царевич Іван Іванович (старший син Івана Грозного, не рахуючи померлого малолітнього Дмитрія), написавши у 1579 р. “Житіє Антонія Сійського Іони”, підписується: “Списано було це багатогрішним Іоаном русином, родом від племені варязького, коліна Августа кесаря Римського”. У другому варіанті “...коліна Августа, від племені варязького, родом русина” [15, 384-385].

Етапи розвитку Руської національної філософії

Які ж етапи у своєму розвитку проходить руська національна філософія? У науковій літературі на це питання існує кілька погля- дів. Так, В.В. Зеньковський свою

двотомну “Історію руської філософії” вибудовує за таким планом: “1. ПРОЛОГ до руської філософії:

а) до Петра Великого, б) ХVІІІ-те століття.

2. Перший період - до виникнення систем (ХІХ-те століття - до 70-их років).

3. Другий період - виникнення систем (кінець ХІХ-го століття - перш+і два десятиліття ХХ-го століття).

4. Третій період - ХХ-те століття (після 1917-го року)” [4, т.1, 25] *.

Автори посібника “Філософія” під редакцією В. Л. Калашнікова виділяють такі періоди у розвитку російської філософії: “ІХ-ХІІ ст. - час передісторії філософії; ХІV-ХVІІ ст. - час її становлення, виникнення теоретичного мислення, поява категорій філософії; ХУІІІ ст. - відокремлення філософії від релігії й утвердження її як теоретичної науки; ХІХ ст. і початок ХХ ст. - фундаментальне розроблення проблем методології науки, соціального перетворення, діалектики, класифікації наук” [19, 331]. Існують і інші точки зору. Кожна з них, безсумнівно, має право на існування. Проте зробимо кілька зауважень.

По-перше, будь-яке членування історичного розвитку філософії, як і культури взагалі, завжди є умовним. Воно скоріше виконує методичну функцію групування знань про об’єкт вивчення, а не стовідсотково відтворює дійсний розвиток об’єктивної реальності.

________________ * Тут і далі цитати з російських першоджерел подано у авторському перекладі.

По-друге, членування історії розвитку філософії можливе на різних основах: формаційній, культурологічній тощо. Автори названих точок зору, витлумачуючи філософію як систему теоретичного знання, тобто співвідносячи її з теоретичною наукою, цілком логічно у становленні руської національної філософії виділяють наведені етапи.

Дата добавления: 2015-05-22