Етапи розвитку руської національної філософії 3 страница

Саме Олексій добився у Константинопольського патріарха офіційного визнання перенесення резиденції митрополита з Києва до Володимира, а потім до Москви, зберігаючи при цьому титул “Київ-ський”, що давало йому духовну владу над землями у Литві, Польщі, Новгороді, Твері тощо. За заповітом князя Івана Івановича саме Олек-сій був призначений регентом при малолітньому княжому сині Дмитрії. Завдяки цьому Олексій фактично став главою московського князівства, що давало йому можливість проводити ще більш експансіоністську релігійну політику. У своїх “Повчаннях” Олексій заклинає паству бути скорою на послух, повільною на розмови, пізньою на гнів, уникати п’янства, насильства, блуду, чарівництва, жадоби до багатства тощо.

Стефан пішов з християнською проповіддю у Пермську землю продовжувати справу орусачення і освічення заволзьких інородців [див. 7, 68]. Таким чином “церковна ієрархія благословила своїм почином дві народні цілі, досягнення яких послужило основою самостійного політичного існування нашого народу: це - зосередження династично роздробленої державної влади у московському княжому домі й прилучення східноєвропейських і азіатських інородців до руської церкви і народності через християнську проповідь” [7, 68], - резюмує В.Й. Ключевський.

У справі зосередження династичної влади московити допускали брехню, підкуп, шантаж, вбивства тощо, адже йшлося про спадкоємність династичної лінії від Рюрика.

Для татарського панування та побудови незалежної держави і ведення інородців під захист християнської церкви самому руському суспільству потрібно було стати на рівень цих високих завдань, підняти і зміцнити моральні сили, принижені віковим рабством і сумом.

Слід підкреслити, що надлом, розпад руського духу стався не через варварство татар. Зверхність, пихатість руського духу була зломлена подібною, але мобільнішою, організованішою “рекетирською” силою: руська князівсько-дружинна рать, що протягом століть жила за рахунок пограбування іновірців (збирання данини), враз утратила основу свого фізичного існування. Пихате:”Іду на Ви”, “іду обдирати до нитки”, повернулося проти самої руської князівсько-дружинницької раті. Психології вседозволеності, зверхності руських був завданий страшенний удар. У шкурі підневільного побувала не одна людина, а вся рать. Страх окремої людини переріс у колективний психоз. Перед руським народом постала болюча моральнісна проблема вибору: куди йти, ким бути. “Цій третій справі, моральнісному вихованню народу, і присвятив своє життя преподобний Сергій. То була внутрішня місія, яка мала слугувати підготовкою і забезпеченням успіхів місії зовнішньої, початої пермським просвітником; преподобний Сергій і вийшов на свою справу значно раніше св. Стефана” [ 7, 68-69], - підкреслює В.Й. Ключевський.

Велич і одночасна підступність місії преподобного Сергія полягала у підготовці й забезпеченні основ для вільного самоорусачення інородців і їхньої добровільної відмови від своїх національних культури, вірувань тощо. Життя Сергія Радонежського - це практична школа благочестя, у якій, поряд з релігійним вихованням головною життєвою наукою для особи було вміння віддати усього себе загальній справі розбудови нової, святої Русі на основах християнського співжиття. Потреба у духовних основах християнства ще не згасла у душах руського люду. “Пробуд-ення цієї потреби і було початком моральнісного, а потім і політичного відродження руського народу. Преподобний Сергій п’тдесят років робив свою тиху справу у Радонежській пустелі” [7, 71], - підкреслює В.Й.Ключевський. Своїм моральнісним впливом, життєвим прикладом він допоміг, передусім, перебороти страх перед татарами. Це сприяло тому, що “народ, що звик тремтіти при одному імені татарина, зібрався нарешті з духом, постав на поневолювачів і не тільки знайшов у собі мужність постати, а і пішов шукати татарські полчища у відкритому степу і там навалився на ворогів незламною стіною, поховав їх під своїми багатотисячними кістками” [7, 71-72], - робить висновок В.Й. Клю-чевський. Йдеться про Куликовську битву, на яку Сергій ніби-то благословив народного ватажка руського ополчення словами: ”Йди на безбожників сміливо, без коливання і переможеш” [ 7, 72]. Руські люди вбачали у преподобному Сергії чудотворця. Оживити і привести в рух моральне почуття руського народу, допомогти йому самоусвідомити себе окремішнім і самодостатнім від татарської та інших народностей після розпаду руської самосвідомості внаслідок 110-літнього панування Орди - такий вияв духовного впливу завжди визнавався Чудесним, творчим актом. Таким він є за своєю сутністю і виникненням, оскільки його джерелом є віра. ”Людина, яка одного разу вдихнула у суспільство таку віру, дала йому дійсно відчути у собі моральнісні сили, яких воно у собі не відчувало, стає для нього носієм чудотворної іскри, спроможної запалити і задіяти ці сили завжди, коли вони будуть потрібні, коли виявляться недостатніми наявні, повсякденні сили народного життя” [7, 75], - зауважує В.Й. Ключевський. Проте життя і діяльність преподобного Сергія не вміщується у прокрустовому ложі - орусачення. Своїм подвижництвом він пропонує руському народу іншу - не імперську модель життя. Якщо впродовж століть серед руського люду формувались ідеологія і психологія за- войовника, збирача земель і данини, то діяльність Сергія і його монастирського братства формує інший зразок людського співжиття. На ті часи монахи жили у монастирі дуже бідно, інколи й без хліба, проте дружно. Між собою і до захожих були привітні, лагідні. Справу свою робили з молитвою і радістю. Своїм подвижництвом вони ніби доводили: у цьому мирному, розміреному, самодостатньому житті з Богом на устах і в серці полягає істинний сенс людського буття. Таку моральнісну установку крок за кроком, каплея за каплею формував у руській свідомості преподобний Сергій та його братство.

Моральнісна сила духу Сергія найповніше сприйнялася руським чернецтвом. Різко зростає кількість монастирів. Якщо за1240 - 1340 рр. було створено близько трьох десятків нових монастирів, то у наступне століття (1340 -1440 рр.) виникає до 150 нових монастирів. Вони стають центрами формування нової моральнісної культури руського народу: світське життя полишали не через його обтяжливість, а за внутрішнім покликом служіння найвищому ідеалові. Викриття життєвої неправди, а не відмова від життя - головний пафос і зміст церковної літератури XIII - XIV ст. Аскетизм, проповідуваний церквою, зокрема монашеством, іде не від приниження, заперечення світу, презирства до плоті, а від бачення правди і краси світу Божого. Тобто аскетизм вибудовується не на негативі, а на позитиві. Він виступає знаряддям, шляхом перетворення і освячення світу. Бачення небесного світла правди і краси надихає до аскетизму. Таке світовідчуття можно назвати релігійним містичним реалізмом. Визнаючи усю повноту емпіричної реальності він проглядає у ній іншу - божественну реальність. Хоча існують дві сфери, але вони не рівноцінні. Емпіричне буття тримається лише завдяки причетності до містичної реальності. Звідси випливає потреба просвітлення всього існуючого. Історія, життя окремої людини мають бути освячені перетворюючою діяльністю Божої сили. Саме таке духовне начало пропонувала православна церква в особі монашества не лише руським, а й інородцям. “Старовинні пам’ятки історії руської церкви розповідають, скільки сили духу виявлено було руським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського язичницького Заволжя для християнської церкви і руської народності” [7, 73], - підкреслює В.Й. Ключевський. Монастирі ставали центрами духовного життя, постійно нагадуючи людям про небесну правду, про необхідність очищення світу, який тільки за цієї умови може стати Царством Божим. Саме у монастирях, за народним переконанням, проходило істинне життя, яке нагадувало Царство Боже на землі. Бажання наблизитися до нього і було основною причиною, що формувало у руських потребу ходіння по святих місцях. Проте нова для Московії моральнісна установка Сергія Радоне-жського не стає панівною. Спогади про старі рекетирські порядки глибоко сидять у свідомості руських. Перемога на Куликовому полі оживляє ці спогади, наповнює душу руського безмірною радістю за повернення старих часів. “Тепер уже руські сини захопили татарські мережива, і доспіхи, і коней, і волів, і верблюдів, і вина, і цукор, і дорогі вбрання, тонкі тканини і шовки везуть дружинам своїм. І от уже руські жінки забрязкали татарським золотом. Вже по Руській землі рознеслися веселощі і тріумфування” [9, 225], - з пафосом занотовує автор “Задонщини”. Не сприймалася нова мораль і частиною чернецтва, а монастирі з роками перетворилися на великих землевласників. Саме це і було однією з причин виникнення і поширення наприкінці ХV - та початку ХVІ ст. у Московії нової філософської традиції, так званої “новгородсько-мос-ковсьої єресі”. Вона базується, головним чином, на компілятивному логічому трактаті з фрагментів творів аль-Газалі і Моісея Маймоніда, а також апокрифічному трактаті “Тайна тайних”, побудованому як настанова Арістотеля О. Македонському. У цій книзі даються настанови з технології володарювання, що й могло, напевно, зацікавити князя Іва- на ІІІ. Тим більше, що політична філософія “єретиків” змальовувала особливий образ государя, котрий радиться зі своїми прибічниками, проте більше покладається на “таємне мистецтво” управління. Народ виступає об’єктом абсолютної опіки, кориться царю, який править суворо але законно, любить народ і піклується про нього. Головною особливістю світогляду “єретиків” була критика окре-мих положень релігійних вчень отців церкви, зокрема положень про настання кінця світу. Перші християнські переписувачі питання про настання кінця світу вирішували під впливом іудейських книг, згідно яким світ повинен існувати лише 6000 років з дня його створення. Така думка зустрічається у блаженного Іполіта і у давньоіспанського релігійного письменника Лактанція. У Іоана Дамаскіна (VІІІ ст.) йдеться вже про 7000 тисяч років. Ця ідея проникає у лоно руської православної свідомості у кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст., а у ХV ст. стає досить поширеною. Тобто “єресь” виникає як відмінне тлумачення дня настання світу. Євреї, зокрема, не визнавали, що у 1492 р. настане кінець світу, як це провіщали руські священослужителі. Тому “єресь” спочатку розглядається руськими церковниками як “жидовствуюча єресь” соціально-політичного звучання. “Єретики” також заперечували необхідність існування монастирів і монашества. Одним із визначних представників новгородсько-московської “єресі” був професійний московський писар Іван Чорний (? - близько 1490), який за дорученням наближених князя переписував літописи і книги. Саме він був пов’язаний з гуртком так званої “жидовствуючої єресі”. Спасаючись від гоніннь і загрози страти він разом з іншим єретиком між 1487 р. і жовтнем 1490 р. втікає за кордон (можливо до Литви), де і помирає ще до початку роботи собору 1490 р. на якому засуджують єретиків. Єдиний його твір, що зберігся донині, називається “Предверие настоащего сочетаниа”, або післямова до переписаної ним книги. У ньому він пише ким, коли і на чиє завдання була виконана робота з переписування Елінського літопису, подає біблейські заповіді любити бога і один одного, а також застерігає строптивих не перестаратись. Представником “єретиків” був також Федір Васильович Куріцин (? - не раніше 1500 р.), посольський дяк Івана ІІІ, письменник і публіцист. У 1497 р. саме Ф.В. Куріцин скріплює грамоту Івана ІІІ і його престолонаслідника Дмитрія Івановича, на котрій уперше з’явився новий герб Московії - двоглавий орел. Ф.В. Куріцин є автором відомого “Лаодикійського послання”, яке неодноразово передруковувалося. Воно складається з філософського вступу, особливої таблиці (літореї у квадраті) і зашифрованого текту (простої літореї). Смисл літореї у квадраті вченими не розшифрований. Існує думка, що у літореї містяться кабалістичні вчення і криптографічні вказівки для прочитання містичних текстів. Філософські ідеї вступу цієї роботи перекликаються з філософією Платона і неоплатоніків. У своїй праці Ф.В. Куріцин висловлює ідею свободи волі людини, причому тлумачить її ширше, аніж це дозволяє ортодоксальний християнський індетермінізм. Єретиком був і його брат Куріцин Іван - Вовк, який також брав участь у дипломатичних переговорах, неодноразово виїздив за кордон. У 1504 р. був засуджений церковним собором за єресь і спалений у Москві. “Новгородсько-московська єресь” була досить впливовою течією. До її прихильників відносили (як це робив Іосиф Волоцький) навіть Зосиму (?- кінець ХV ст.) - церковного діяча і публіциста, митрополита усієї Русі у 1490-1494 рр. Як митрополит, він керував церковним собором, який відлучив від церкви новгородських єретиків. Але вже у 1492-1494 рр. І. Волоцький звинувачує Зосиму у відступництві, як такого, котрий ніби-то заперечує віру в загробне життя тощо. Суть розходжень полягала у такому. У 1492 р. минало 7000 років з дня біблейського сотворіння світу, і тому багато людей чекало його кінець. Відповідно до цієї дати були вирахувані дні відбуття пасхи. Оскільки кінець світу не настав, то Зосима доручив ієрархам створити нову пасхалію. Єретики ж, скориставшись тим, що кінець світу не відбувся, проголисили, що “отці церкви” збрехали, отже віри їм немає. Зосима так радикально ніколи питання не ставив. Для історії руської філософії Зосима цікавий тим, що у вступі до нової пасхалії він висловлює думку про Москву як “новий град Константина”, досить сміливо, як на той час, витлумачуючи новозавітні пророцтва. Зосима починає з євангеліївського передбачення: ”І буде перше останнім, а останнє першим”. Саме це передбачення він своєрідно тлумачить. Перше - це греки (Візантія). Тепер же, коли упав Константинополь, перше (греки) повинне стати останнім, а останнє (Московія) першим. Таким чином, провідна роль у християнстві переходить до Русі. Князя Московії Івана ІІІ він називає государем і самодержцем усієї Русі, новим Константином, нового граду Константина (Москви). Уперше Москва як останній “град Константина” протиставляється Константинополю. Москва, на його думку, стає православним центром усього світу. Цю ідею пізніше підхоплює ігумен Філофей, вибудовуючи ідеологему про Москву як третій Рим. І лише у кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. вона стає однією з ідеологічних підвалин руського месіанізму. Але це буде пізніше. У кінці ХV ст. єресь вогнем і мечем викорінюється з православної руської церкви. Проте під впливом єретиків церква, зокрема монашество, розколюється на дві гілки “іосифлян” і “ некористолюбців”. Перші були прихильниками необмеженого накопичення багатства і тому рішуче виступали за розширення монастирських прав. Другі, нагадуючи, що монаший стан людьми приймається добровільно, кликали до спасіння душі. Ідеологом “іосифлян” був ігумен Волоцького монастиря Іосиф (? - 1515) - автор “Книги про новгородських єретиків “, або “Просвіт-ник”, а також послання Івану ІІІ про єретика Кленова та багатьох інших послань. Протиєретична діяльність Іосифа велась коли Іван ІІІ всіляко підтримував єретиків, прагнучи секуляризувати монастирське землеволодіння. Іосиф виступає як вправний полеміст і викривач. Стиль його послань пишномовний і урочистий. Спираючись на авторитет біблейських текстів, він логічно розвиває свою аргументацію. Такий виклад думок і висока начитаність дає підставу бачити у Іосифі своєрідного російського представника середньовічної схоластики. Коли ж Іван ІІІ робить поступку тискові церковників і відмовляється від секуляризації монастирських землеволодінь (собор 1503 р.), а потім погоджується на розправу над єретиками (1504 р.), Іосиф стає рішучим прихильником великокняжої влади, жорстким гонителем єретиків. Саме ортодоксальна частина руського православ’я, очолювана І. Волоцьким, розвиває ідею величі й “богоусталеності” царської влади. Нею скористовуються два, прямо протилежні, публіцистичні напрями. Свиридов-Сава, на замовлення “тимчасової людини” Василя III некористолюбця Васіяна Патрикєєва, викладає легенду про походження роду Рюриковичів від “Августа-кесаря”, а близький до “іосифлян” ігумен Псковсько-єлізарового монастиря Філофей опрацьовує ідею “Москви - третього Риму”. Філофей (? - перша половина ХVІ ст.) - автор послань Великому князю Московському Василію ІІІ, псковському дяку Михайлу Григоровичу Мунехіну. Найбільший резонанс мало третє “Послання на звездочетцев” (1523 або 1524 рр.). У ньому Філофей відкидає погляди німецького астролога Миколи Булева про те, що першість у християнському світі належить католицькому Риму і висловлює ідею про Москву як Третій Рим. Ідея про богообраність Русі звучить ще в “Задонщині”, пізніше вона своєрідно тлумачиться Зосимою, а Філофей оформлює її як цілісну ідеологічну установку. Але ще довго вона буде не затребувана. І лише з “введенням” московського патріаршества ця ідея проникає в офіційні документи. А спочатку проти Філофея виступає навіть Васіян Патрикєєв. На відміну від “єретиків” та “іосифлян”, “некористолюбці” виступали за реформування монастирів. Ідейним натхненником “некористо-любців” був Ніл Сорський (прибл. 1433-1508 рр.), а пізніше - Васіян Патрикєєв. Ніл Сорський народився у Москві у родовитій сім’ї. Як освічена людина був у релігійних справах на Балканах. Повернувшись у Московію, покинув монастир через розростання його господарських справ і поселився за 20 км від нього у глухому болотяному місці на річці Сорі у окремій келії в скиту. Нічого, крім книг, ікон і найнеобхіднішого у келії не було. Харчуватися дозволялося лише плодами власної праці. Чужа праця або насильство категорично забороняли. Можна приймати помірну милостиню лише у крайніх випадках, адже некористолюбці - “вищі є таких милостинь”. Допомагати іншим людям, котрі потрапляли у біду, скитяни могли лише розмірковуванням. У скит набирали лише освічених людей, котрим приписувалося жити “за божими заповідями і писанням святих отців”. Васіян Патрикєєв (у миру князь Василь Іванович Патрикєєв - близько 1470 - після 1531) народився у знатній сім’ї, близькій до московських князів, був воєводою під час русько-шведської війни (1495 - 1497 рр.), виконував різні доручення Івана ІІІ по боротьбі з удільними князями, видатний руський публіцист. Наприкінці 90-х років виступив на стороні внука Івана ІІІ Дмитрія, проголошеного спадкоємцем. Після усунення Дмитрія від влади Патрикєєв потрапляє в опалу, а у 1499 р. був пострижений у монахи Кирило-Білозерського монастиря під іменем Васіян. Саме у монастирі він зустрічається з Н. Сорським й ідейно зближується з ним. На відміну від останнього В. Патрикєєв був енергійною людиною. Йому не були притаманні споглядальність і зосереджість на внутрішньому духовному світі. Він надає вченню Н. Сорського активний характер, тісно пов’язавши його з ідейно-політичною боротьбою між “іосиф-лянами “, “некористолюбцями” і “еретиками”. Близько 1509 р. В. Патрикєєв стає довіреною особою князя Василя ІІІ Івановича, котрий став проводити політику обмеження монастирського землеволодіння. Вчення В. Патрикєєва забезпечувало ідеологічне обгрунтування цій політиці. Проте у 20-х роках ХVІ ст. Василь ІІІ змінює орієнтацію і зближується з “іосифлянами”. Підставою для цього слугувала розроблена “іосифлянами” теорія теократичного абсолютизму. Така переорієнтація призводить до заміни митрополита Варлаама (близького по духу до “некористолюбців”) на послідовника І. Волоцького митрополита Данила. Саме останньому вдається добитися у 1531 р. передачі В. Патрикеє-ва соборному суду, що звинувачує його в єресі, виступі проти монастирського землеволодіння, складанні нової, неканонічної Кормчої книги тощо. Якщо звинувачення у несприйнятті монастирського землеволодіння справедливі, то звинувачення у єресі (ніби-то В. Патрикєєв заперечує вчення отців церкви про двояку, божественну і людську - природу Христа, вважаючи, що йому властива лиш одна божественна) не зовсім коректне. В. Патрикєєв написав п’ять публіцистичних творів. Два з них - “Зібрання якогось старця” і “Відповідь кирилівських старців” - були написані під час опали, а три - “Слово отвєтно”, “Слово про єретиків”, “Дискусія з Іосифом Волоцьким” - між 1511-1515 рр., тобто у період найбільшого приближення до Василя ІІІ. У “ Зібранні якогось старця” В. Патрикєєв, посилаючись на Євангеліє і авторитет засновників монастирів, закликає монахів “сіл не тримати, ні володіти ними, а жити у тишині і харчуватися своїми руками”. Своїми аргументами він заперечує “Доповідь собору 1503” на захист земельного землеволодіння. “Відповідь кирилівських старців” була написана як противага “Послан-ню” І. Волоцького великому князю, у якому останній вимагає карати єретиків. Якщо І. Волоцький вимагав безжалісної страти всіх єретиків - тих, що спокутували гріхи, так і тих, які не спокутували їх, то В. Патрикєєв пропонує більш гуманніше ставлення до них. Тих, що спокутували гріхи, він пропонує прощати і приймати у лоно церкви, а тих, які не спокутували гріхи, ув’язнювати в темницю. У “Слові відповіді” він рішуче критикує монахів за відступ від євангеліївських заповідей любові, милосердя і некористолюства. Його симпатії явно на стороні монастирських селян, котрих жорстоко експлуатують. У “Диспуті з Іосифом Волоцьким” В. Патрикєєв формулює ідею секуляризації церковних і монастирських землеволодінь. Його вчення про неприпустимість для монастирів вотчинного землеволодіння відповідало інтересам як міцніючої централізованої держави, так і нових руських феодалів. Вони були кровно зацікавлені у секуляризації церковних і монастирських земель. Цю метаморфозу в розвитку взаємовідносин церкви і держави неможливо зрозуміти без усвідомлення впливу татарської крові, котра широким потоком полилася у руську народність за часів Орди, і особливо, після її занепаду. Одруження руських княжичів на дочках татарських ханів було типовим явищем. В.Й. Ключевський зокрема, пише, що московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони досягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу без застережень визнали владу хана і встановили приятельські і навіть кровні звязки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверський оженився з татаркою, а за ним одружилися всі інші московські князі. А після падіння Орди тюркські народності цілими родами переходили у лоно руської народності. Татарського походження князі Мансуров, Ордин-Нащокін, Салтиков, Сумбатов, Хованський, Урусов, Юсупов. Серед дворян і аристократії їх було сотні тисяч. Серед них: Аксаков, Алімонов, Арабажін, Аракчеєв, Арбатов, Аргаманов, Армяков, Архалунов, Асланбеков, Ахматов, Ахметьєв, Базеров, Бакунін, Балаханов, Бакчеєв, Барсанов, Беклемишев, Бехметьєв, Булатов, Бурдюков, Бурнанов тощо. У такому орусаченні були зацікавленні обидві сторони: як великі московські князі, так і самі тюркські інородці. Перші в орусачених маргіналах бачили силу, спроможну утримувати у покорі й прихильності до Московії тюркські племена і народності. Другі, сподіваючись на князівську, а згодом і царську ласку щодо отримання землеволодінь, служили вірно-підданно. Саме з нової хвилі орусачених вийшли найбільш одіозні фігури опричнини Івана Грозного - Малюта Скуратов і частина його поплічників. Саме для них і подібних потрібні були вільні землеволо-діння, котрі б князь чи цар дарував за вислугу. Яскраво про це розповідається у таких пам’ятках руської літератури як “Повість про Петра, царевича ординського”, “Повість про Псковське взяття”, “Повість про приєднання Новгорода” тощо. “Повість про Петра, царевича ординського” написана приблизно у другій половині ХІV ст. - кінці ХV ст. і присвячена засновнику Ростовського Петровського монастиря ординському царевичу, племіннику хана Берке, котрий прийняв християнство і перейшов на службу до ростовського князя. Головна ідея повісті - право потомків Петра і монастиря на землі, отримані царевичем від ростовського князя. Ростовський князь, розчулений вчинками Петра, запропонував видати йому грамоту на землі, котрі він дарує Петру. У подальшому саме ця грамота зіграла основну роль у тяжбі між нащадками Петра і ростовськими князями. Вона закінчилася на користь нащадків Петра. Царський посол наклав вердикт: “І присудив по землі і воду внуку Петрову Юрію посол царев: “Како есть купля землям, тако й водам” [15, 257]. До речі, у Московщині аж до ХVШ ст. не було приватної власності на землю. Вся земля разом з людьми належала князеві, а пізніше - цареві, які “жалували” її боярам, дворянам за їхню службу. Ідея безвласності виникає серед руських давно, а за Івана ІV заноситься до державних законів, які діяли аж до 1801 р., коли дворяни нарешті отримали право власності на землю. Селяни та інші верстви населення одержали таке право лише у 1906 р. - за реформою П.А. Столипіна. У “Повісті про псковське взяття” розповідається про підкорення Пскова Василем ІІІ у 1510 р. До наших часів дійшло дві повісті у різних редакціях - псковській і московській. Автор чи редактор літописної статті 1510 р. у літопису Псковському (вважається, що ним міг бути ігумен Псковсько-Печерського монастиря Корнілій) з гнівом пише про підступність Василя ІІІ, порівнюючи його з антихристом. Зовсім інше тлумачення подій дається у московській повісті. Хоча автор і “співчуває” кінцю “слави псковської”, але пише про законо-мірність приєднання Пскова до Москви, адже він був вотчиною великих князів. Проте навіть у промосковській редакції повісті автор не зміг приховати підступності московського князя, який не править псковичами по старині, як записано у літописах, а бере їх під стражу і відправляє на поселення у Московію. Відповідав великий князь псковським посадникам: “Я вас, свою вотчину, буду жалувати і обороняти, як батько наш і діди наші, великі князі. А стосовно помісника мого, а вашого князя Івана Михайловича Репні, то як тільки поступить на нього багато скарг, я його призву до відповіді перед вами” [9, 278]. Скарг було багато... а до відповідальності покликав Василь ІІІ самих псковичів... Даремно нагадували вони: “Написано у наших літописах, при прадідах його і дідах, і при батьку його хрест цілували великим князям, що нам, псковичам, від государя свого великого князя, хто не буде на Москві, не відходити ні до Литви, ні до Німеччини, а жить нам по старині по своїй волі. А якщо ми, псковичі, відійдемо від великого князя до Литви або до Німеччини або почнемо жити самі по собі, без государя, то буде на нас гнів Божий, голод і огонь, і потоп, і нашестя поганих. А якщо государ наш великий князь не додержить того хресного цілування і не стане нами правити по старині, то і на нього та ж кара впаде, що і на нас. А нині Богу і государю дана воля над їх вотчиною, градом Псковим, нами і колоколом нашим, а ми попередньої обіцянки своєї і клятви не хочемо змінювати, і кровопролиття на себе взяти, і не хочемо на государя свого руки піднімати і у місті замикатися. А якщо государ наш великий князь хоче помолитися у живоначальній Трійці і побувати у своїй вотчині Пскові, то ми свого государя ради прийняти усім серцем, щоб нас не погубив до кінця” [9, 280-281]. Але забув князь клятву і кари не боїться. Після приїзду до Пскова велить зібратися у дворі владики і старим посадникам, і дітям посадників, і боярам, і купцям, і землевласникам, промовляючи: “Я хочу вшанувати вас своєю шаною” [9, 281]. І вшанував... взяв під стражу і видав грамоту, як і де жити їм надалі належить. “І взяли під стражу тих, хто був у гридниці, і під стражею пішли вони у свої двори, і в ту ж ніч почали збиратися з жінками і дітьми до від’їзду у Москву, поклажу легку взявши з собою, а останнє все кидали і поїхали незабаром з плачем і риданнями великими. І поїхали також жінки тих, хто був посажений у Новгороді” [9, 281-282]. Як же сприймають подібне порусачення псковичі? На питання, чому вони плачуть Псков відповідає:”Як мені не тужити, як мені не плакати!...землю нашу спустошили і місто наше зруйнували, і людей у полон взяли, і торги наші з землею зрівняли, а інші гноєм кінським закидали, а батьків і братів наших порозвозили; де не бували наші батьки, і діди, і прадіди наші, туди повезли батьків, і братів наших, і друзів, а матерів і сестер наших на поталу віддали” [9, 282]. Багато псковичів постриглось у монахи і монахині, “не бажаючи йди у полон із свого міста у чужі міста” [там же]. Після цього почав великий князь роздавати боярам села, котрі належали псковичам, посадив своїх намісників, городничих, старост, тіунів тощо. Забравши з собою дзвін - символ волі і незалежності - князь московський залишив у Пскові тисячу дітей боярських (тобто служилих військових людей князя) і п’ятсот воїнів з пищалями. Навіть у промосковській редакції повісті мовиться, що у намісників “великого князя правда їх, хрестне цілування, злетіла на небо, а кривда почала ходити у них; і були несправедливі до псковичів, а псковичі, бідні, не знали правосуддя московського. І дав великий князь псковичам свою жалувану грамоту, і послав великий князь своїх намісників по псковських містах, і велів їм приводити жителів до хресного цілування. І почали намісники у псковських містах жителів утискати” [9, 282]. Тобто Василь ІІІ, підступно порушивши попередні домовленості, знищивши віче і васальні відносини Московії та Пскова, силою “порусачує” псковських слов’ян, підпорядковуючи їх Московському князівству. Проте слід “довести” протилежне - ніби-то вільне визнання псковичами влади великого князя і одночасно закріпити їх нове, рабське становище. Тому Василь III видає жалувану грамоту, до якої, хресним цілуванням, насильно прилучаються псковитяни. Воістину віроломство не має меж. Поспішає князь привітати всю Москву на знак взяття Пскова. Цілком зрозуміло - збільшилося поле для грабунку. Залишилося лише освятити цю подію. “І церкву святої Аксиньї, у день пам’яті котрої взятий Псков, поставив великий князь” [9, 283]. Зажили псковитяни під “керівництвом” руських. “І почали намісники над псковичами чинити велике насильство, а пристави почали брати за поруку по десять, сім і п’ять рублів. А якщо хто із псковичів скаже, що у грамоті великого князя написано, скільки їм за поруку, вони того вбивали і говорили: “Ось тобі, смерд, великого князя грамота”. І ті намісники та їх тіуни і люди випили з псковичів багато крові; іноземці же, які жили у Пскові, розійшлись по своїх землях, адже не можливо було у Пскові жити, тільки одні псковичі й зосталися: адже земля не розступиться, а вгору не злетіти” [9, 283]. Корінні жителі - слов’яни не могли кинути свою землю, для котрих вона була годувальницею рідною. Вільно кидати одні землі й безболісно переїздити на інші могли лише зайди. Отже, становлення руської народності у цей історичний період відбувалося розпорошенням слов’ян серед русько-фінського люду (або їх знищенням), а також шляхом широкого порусаченням тюрських народностей. Апофеозом подібного порусачення можна назвати царя Бориса Федоровича Годунова (близько 1551/1552 - 1605), чистокровного татарина, родовід котрого йде від Мурзи-Чети, служивого великих московсь-ких князів. Незнатного роду він став впливовим при Іванові ІV (Гроз-ному). Спочатку виховувався у дядька, який служив при царському дворі, а далі крок за кроком робить кар’єру. Коли син царя Федір Іванович одружується на його сестрі Ірині Федорівні, Годунов був зведений у боярський сан. Одружується на дочці Малюти Скуратова. Безсумнівно, процес входження тюркських народностей у лоно руської відбувався поступово, упродовж століть. Про це красномовно пише руський філософ князь Трубецький: “ Не відділення від Золотої Орди, не скиненням татарського нібито “ярма”, але цілковито навпаки - перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою потугою” [цит. по 23, 12]. Поступово відбувалася і зміна світобачення руського люду. Кістяком світоглядної орієнтації руських стали відносини держави і церкви. Вони з новою силою зазвучали у ХVІ ст., зокрема при митрополитах Данилові, Макарії, Афанасії. Данило (ІІ пол. ХV ст. - 1547) родом з Рязані. Спочатку був монахом, а після смерті І. Волоцького під тиском великого князя Василя ІІІ був обраний ігуменом Іосифо-Волокаламського монастиря (1515 р.). У 1522 р., також за бажаннм Василя ІІІ, був поставлений митрополитом усієї Русі і перебував на цій посаді до 1539 р., коли його змістила боярська група Шуйських (його примусили підписати грамоту, у якій він зрікся сану митрополита з недієздатності). За прихильність великого князя він підтримував останнього у різних непорядних політичних акціях, не гидуючи жодними засобами. У 1523 р. Данило допоміг заманити у Москву і схопити “запазушного ворога” Івана ІІІ - сіверського князя Василя Шемячича. У 1525 р. сприяв неканонізованому розлученню великого князя з бездітною Саломією Сабуровою. Саме він був ініціатором соборів 1525 і 1531 рр., на яких засудили Максима Грека і Васіяна Патрикєєва за єресь. Як публіцист Данило був досить плодовитим. У своїх “Пов-чаннях” він, спираючись на твори отців церкви, гостро таврує єретиків, закликає суддів бути праведними, не брати хабарів, проповідує думку про боже походження князівської влади. Макарій (1481/1482 - 1563) - митрополит Московський і всієї Русі з 1542 р. Будучи археєпіскопом у Новгороді підтримував князя Василя ІІІ у боротьбі проти удільних князів. Після його смерті був радником при чотирирічному Іванові ІV (Грозному). З призначенням його митрополитом посилився вплив “іосифлянської” групи. У “Повчанні”, з котрим Макарій звертається у 1547 р. до Івана Грозного під час його коронування на царство, висловлюється ідея теократичного союзу влади світської з церквою, за головної ролі церкви. Сама процесія вінчання відбулася за тексту “ Чину вінчання на царство”, складеним Макарієм. У його основу були покладені текст “Чина поставлення на велике княжіння Дмитрія Івановича”(1498 р.), сказання про князів володимир-ських і окремі положення із Другого Послання І. Волоцького “ На єретики”. Саме Макарій задумав створити збірник “всех книг четьих”, “чтомых” на Русі, котрі затверджувалися церквою і призначалися для читання на кожний день, а саме “Великі Мінеї Четії”. Цей збірник пізніше користувався особливою популярністю у старообрядців. Діяльність Макарія слугувала централізації руської церкви. Зокрема при ньому на соборах 1547 і 1549 рр. відбулася повальна канонизація нових руських святих. Кількість їх імен збільшилася з 22 до 52, а піз-ніше ще на 6 (це були, головним чином, московські священослужителі). Виступав на підтримку церковних землеволодінь. На соборі 1551 р., який проходив під його керівництвом, відповіді церковників на запитання царя були оформлені як статутний збірник із ста глав - Стоглав. При ньому тривали гоніння єретиків. Зокрема, у лютому 1549 р. на соборі, скликаному Макарієм, за єретицтво був відлучений і відправлений на заслання архімандрит Чудовського монастиря Ісаак Собака, який раніше був засуджений за “псування” книг разом з Максимом Греком. У 1554 - 1555 р.р. Макарій збирає собор, який засуджує як єретика Феодосія Косого, а у 1560 р. бере участь у соборі, що заочно засуджує до страти за “чаклунство” керівників Виборної ради Адашева і Сільвестра. Афанасій (в миру Андрій) (поч. ХVІ ст.- між 1568-1575) - митрополит Московський (1564 - 1566) після смерті Макарія. Обраний митрополитом 24 лютого 1564 р., він 5 березня цього ж року залишає кафедру. Недовге перебування на митрополичій кафедрі пояснюється зіткненням Афанасія з Іваном Грозним, духовником якого він був за часів Макарія. Саме він у 1552 р. благословив царя у похід на Казань, брав активну участь у цьому поході, причащав царя у день штурму, заклав у Казані першу православну церкву Благовіщення, хрестив у 1554 р. царевича Івана Івановича, а у 1556 р. - царівну Євдокію тощо. Проте за часів опричнини наперекір царській волі просив царя за опальних і врешті-решт був змушений спасатися сам, залишивши кафедру. І не дарма - його наступник - Філіп ІІ загинув саме від рук опричників. На думку вчених, Афанасій є автором “Степенної книги” (книга царської родо-слівної), над якою він починав працювати за дорученням Макарія. У “Степенній книзі” послідовний виклад руської історії сягає кінця 7068 р. (серпень 1560 р.), а деякі записи стосуються подій 1562 - 1563 рр. Під час створення “Степенної книги” Афанасій послутовується літописами, житіями святих, похвальними словами святим тощо. Головним літописним джерелом є “Літопис Ніконовський” і його продовження, у тому числі “Літописець початку царствування”. Всі джерела були вміло ним скорочені, відредаговані, що сприяло певній стилістичній єдності “Степенної книги”. Слід відзначити, що в літопис вперше було включено “Житіє Ольги”. У контексті розгляду матеріалу про перебування на київському престолі Ольги цей факт є досить вагомим. Навіть у 1560 - 1563 р.р. руська православна церква не насмілилювалася подати факт народження Святослава престарілою Ольгою як Божий дар за вірування. Виклад генеалогічного дерева руських князів у “Степенній книзі” якоюсь мірою пов’язаний з викладом його у “Сказанні про князів Володимирських” і з главами “Хронографа Руського”. Але загальна схема книги, що визначає її своєрідність, є унікальною. Виклад руської історії розбито на 17 “степеней” (граней). Розподіл історичного матеріалу на “степені” з метою піднесення ролі Москви зумисно робиться не за великими князюваннями, а за князюванням московським. Розподіл на “степені” часто не відповідає князюванням. Так, для князювань 1054 - 1113 рр. відведено одну “степінь” (третю), причому головним князем автор робить не старшого Ярославича, а князя Всеволода, від якого йде родовід володимирських князів.

Дата добавления: 2015-05-22